Г. С. Сковороди Інститут економіки І права кафедра історико-правових дисциплін Реферат

Вид материала

Реферат

Содержание Список використаної літератури

Подобный материал:

• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 468.84kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 450.68kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 639.89kb.
• Миколаївський Комплекс національного університету «одеська юридична академія» Кафедра, 298.56kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник, 600.07kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 309.54kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 744.37kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 520.15kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 208.24kb.
• Національна академія внутрішніх справ навчально-науковий інститут права та психології, 308.65kb.

НІМЕЧЧИНА

Німецький абсолютизм - носив князівський характер. Його встановлення не привело до централізації. Влада імператора розповсюджувалася тільки на землі його домену. Не було єдиних загальноімперських законів в області права, не було єдиного війська, адміністрації і єдиної монети. Влада імператора була номінальною, князі мали політичну самостійність.

З розпадом імперії Каролінгів на історичних територіях німецьких племен утворилася самостійна Франкська держава. У королівство увійшли землі переважно з німецьким населенням, однак, державно-політичною єдністю вона не володіла. До початку X ст. Німеччина представляла сукупність герцогств, найбільшими з яких були Саксонія, Баварія, Швабія, Франконія, Тюрингія.

Існувала велика відмінність між герцогствами навіть по соціальному укладу: в західних областях переважав вотчинно-ленний феодалізм, практично без вільного селянства, виникали нові соціально-економічні центри - міста; в східних областях феодалізація суспільства була слабшою, соціальний уклад був зорієнтований на громадські зв'язки, збереглися території з побутом варварських часів, зароджувалися найпізніші з варварських правд.

З затвердженням на королівському престолі Саксонської династії (919-1024), міцніла єдність держави, були тимчасово вирішені міжусобні розбрати, зовнішніми війнами визначені території, що належать королівству, встановлене особливе політичне місце короля в феодальній ієрархії - коль.

Оттон I був коронований в Аахені¹. Становлення державності в Німеччині опиралося на церкву. Єдиними органами державного управління в королівстві були церковні інститути: монастирі, аббатства, єпіскопства. Тільки вони реально і були зацікавлені в створенні більш централізованої держави: Римська церква сподівалася знайти в новій державі хрещену матір ідеї християнської імперії. Монархи стали практикувати великі земельні дарування духовенству, щоб більше наблизити церкву до королівської влади. На початку XI в. почали навіть передавати в руки церкви цілі графства. Графи ставали єпіскопами і аббатами, яким надавалося право королівського бана² на їх територіях.

На вищі церковні пости священників призначав сам король, з чого і починався священницький стаж вищих ієрархів. Служителі церкви несли дипломатичну, військову служби, іноді командували арміями, велику частину якої складали васали єпіскопів і аббатів, займалися політикою. Це була особлива імперська церква³

Ці події державності мали неоднозначні наслідки. Вже до XIII ст. землі єпіскопів ставали відособленими і політично замкненими територіями з мінімальним підкоренням королеві. Німеччина була залучена до вікової зовнішньополітичної авантюри: боротьбу за підкорення Італії і перевагу над Римом і папством.

Позитивними результатами боротьби стали величезні політичні вигоди: Оттон I був коронований в Римі імператорською короною (962), утворилася Священна Римська імперія (Німеччина, Італія, частини Південної Франції, Центральної і Східної Європи). Після підписання Вормського конкордату¹ (1122) вибори єпіскопів в Німеччині проводилися під наглядом імператора, який вручав йому світську інвеституру (владу), а в інших частинах, без участі імперської влади - символи духовної.

Німецька держава до X ст. по внутрішньополітичній організації виявляла собою типово ленну монархію, особливістю якою були значні ленні права церкви. Політично-правового виду ленна ієрархія набула до XII-XIII стст. Звичаї і права поділяли феодальне суспільство на т.н. «7 щитів». Перший належав королеві, другий - єпіскопам і аббатам, третій - незалежним князям, четвертий - сеньйорам і т.д. Вони мали і різні повноваження: судові права не даються нікому нижче за рівень п'ятого «щита», повновага карна юрисдикція, з правом винесення смертної кари - нижче четвертого… Суд в імперському лені вважався неподільним і не міг надаватися будь-кому без самого лену. Король розпоряджався леном власного домену, управління другим, третім і т.д. рівнями знаходилися поза його контролем і правами. Таким чином, значна частина населення була підвладна не імператорській адміністрації і суду, а владі єпіскопів, князів і сеньйорів, що ослабляло єдність імперії.

Політична ситуація в імперії грала велику роль відносно влади короля. Німецького короля обирали на імперському з'їзді герцоги і, пізніше, найбільш важливі архієпіскопи, і тільки власники німецьких земель. Монарх мав особливі привілеї: карбування монети і встановлення мита, а також верховну юрисдикцію, але видавати закони на власний розсуд, не мав права. У військових походах права монарха також були обмежені.

Управління королівським двором, який складали королівські васали - міністеріали, розповсюджувалося тільки на домен короля. Державним діловодством займалася канцелярія, управляючого двором - майордома, призначали із згоди знаті. Найближчі помічники короля звалися королівськими радниками. Посади складали почесні ранги, як би відмінні звання деяких вищих магнатів: почесний стольник, чашник, маршал, канцлер. Згодом ці чини закріпилися за окремими прізвищами спадково: герцог Саксонський вважався маршалом, пфальцграф Рейнський - імперським стольником.

Важливу роль в політичному житті імперії грали збори знаті (князі, правителі областей, архієпіскопи, в самій малій частині - королівські міністеріали), на яких вирішувалися питання військового характеру, судових справ, призначення на посаду єпіскопів і т.д. Проводилися ці збори кожний рік, а іноді і по два рази. На початку XII ст. ці збори стали вважатися необхідною частиною обнародування імператором законодавства.

Ополчення феодалів складали військову організацію імперії. Кінну службу несли ленники, інші, в т.ч. селяни, складали піхотні з'єднання. Існував і спеціальний податок на утримання війська.

Початок розквіту міського життя в Німеччині прийшовся на XII-XIII стст. Число міст зросло до 500, деякі стали політичними і економічними центрами своїх областей. У 1156 році з Баварії виділилося самостійне герцогство - Австрія. Приблизно в той же період сформувалося і герцогство Пруссії. Більшість герцогств перетворювалися в князівств, з яких 80 були духовними. Імператорська влада практично втратила до кінця XII ст. опору в широкому середовищі рицарства і підтримку власних міністеріалів (більшість яких перетворилися на вільних феодалів, що зберегли свій статус завдяки зв'язкам з декількома князями відразу).

Криза в Німеччині, яка настала після деякого злету в правлінні королів з династії Гогенштауфенів (1138-1254), практично закріпила реальну вже роздробленість імперії. Фрідріх II (1220-1250), продовжуючи авантюрну політику відносно Італії, закріпив ряд актів передачі частини імперських суверенних прав обласним магнатам: призначення єпіскопів, створення митних дворів і фінансові регалії, право ставити будь-кого поза законом. Після укладення Вормських привілеїв (1231-1232) між королем і станами, подібні права отримали і світські князі: чеканити свою монету, вилучалися від юрисдикції земських судів, набули законодавчих прав в своїх землях. Єдиним залишком державної централізації під владою монарха було тільки приєднане до імперії Сицилійське королівство. Загалом, з середини XIII ст. Священна Римська імперія німецької нації виглядала як своєрідна політична федерація самостійних німецьких і ненімецьких феодальних держав.

XIV-XV стст. продовжилося посилення державно-політичної самостійності окремих німецьких князівств. Швейцарський союз, що склався на початку XIV ст. започаткував боротьбу за незалежність і вихід його зі складу імперії.

Влада імператора набула вигляду політичного верховенства, хоча і відрізнялася від реальних державних повноважень. Не вдалося їй перетворитися в спадкову і до XIV ст. принцип обрання на престол став абсолютним по волі зборів вищої знаті імперії. Це було закріплене в особливому документі - Золотій буллі¹ (1356). На з'їзді особливої колегії, що складалася з 7 князів і архієпіскопів (Майнца, Кельна, Рейнського, Саксонського, Бранденбургського, короля Богемії), надалі набула статусу суверенних правителів, вибирали імператора. За ними закріплялися фінансові регалії (рудники, карбування монети), судовий імунітет, право укладати зовнішньополітичні союзи. З'їзд став постійним політичним інститутом імперії, що відбувався щорічно разом з імператором і вирішував справи «для загальної користі і блага».

Значущим інститутом імператорської влади стали - рейхстаги², як продовження зборів знаті ленної монархії. Вони виступали представництвами в справі управління імперією. Участь в рейхстагах розцінювалася як державно-правове підкорення імперської влади, за зневагу, до якої передбачалися величезні штрафи або ж позбавлення права бути присутнім на рейхстагах.

З кінця XV ст. рейхстаг став працювати по куріях: 1) князів, 2) графів і рицарів, 3) міст, на яких вирішували питання про організацію збройної сили, збір податків, нові митні збори і т.д. З 1495 року скликання стало щорічним; в цьому ж році закріпилася і назва Reichstag. Тоді ж був проголошений «загальний земський мир» в імперії. Заборонялися внутрішні війни, посягання на встановлені права і привілеї. Створювалися імперський суд з верховними судовими правами, військова організація, що скликається по 10 округах імперії, імперська придворна рада. Але в умовах Реформації XVI ст. нові установи залишилися дійовими в межах володінь Габсбургів¹ - Австрії і східних областях.

У 1648 році після Реформації і миру Німеччина офіційно була визнана союзом держав. Священна Римська імперія була скасована.

Особливе місце в державно-політичній історії Німеччини зайняла Пруссія (Бранденбург до середини XII ст. що сформувалося як самостійне маркграфство) з новим центром Марки - Берлін. Він став на початку епохи Нового часу найбільш могутнім і впливовим з німецьких держав, активним учасником європейської державно-політичної і військової історії.

Після декількох десятиріч династичних розбратів престол зайняли Гогенцоллерни (з 1415 р.). Їх династія правила до історичного кінця Пруської держави. З правлінням Гогенцоллернів пов'язане швидке зміцнення військової сили, приєднання нових територій, створення нової адміністрації. Довелося також випробувати династичного роздроблення, що було викликане особливим порядком населення.

У XV-XVI стст. завершилося оформлення земських станів: духовенства, дворянства. У політичній системі Бранденбурга закріпилися нові інститути - ландтаги². Як і на всій території Німеччини в їх компетенцію входило обговорення податків, заходів по забезпеченню «загального імперського миру», законодавчих пропозицій. Незмінне, хоч і нерегулярне функціонування земських з'їздів означало, що в Бранденбурзі склалися елементи станової монархії.

Релігійна реформація і загальний переділ влади, що йшов за нею в імперії мали більше значення для політичної системи Бранденбурга. У другій половині XVI ст. курфюрсти істотно збільшили свої володіння за рахунок самостійних католицьких єпіскопств і навіть дрібних князів. Духовенство, як стан, втратило свою відособленість і старі права. У 1542 році в Марці було сформоване своє церковне управління за синодальним зразком: справами церкви правив світський суперінтендант і 3-4 духовних особи.

Курфюршество Бранденбург завдяки різного роду всередині імперським і навіть загальноєвропейським політичним протиріччям і підлозі вдалим війнам з сусідами приєднало до себе землі колишніх Тевтонського і Лівонського орденів, а також Померанія, землі на заходу від старої Марки і тоді ще невелике герцогство Пруссія (1635). Влада і вплив правителів Бранденбурга значно виросло. Почалося становлення абсолютної монархії в Пруссії. На початку XVII ст. курфюрсти затвердили династичну нероздільність володінь³. Це стало найважливішою передумовою політичного піднесення князівств.

По-перше, затвердилася центральна адміністрація князівства, що дозволило курфюрсту здійснювати нагляд за Судовою палатою і пізніше за церквою. По-друге, став можливим швидкий розвиток військової організації. Були введені нові податки - повсюдні і загальні - контрибуція, а потім і акциз. Стала формуватися особлива організація військово-цивільного управління в центрі і на місцях.

Курфюршеству вдалося, завдяки майстерній дипломатичній грі, набути нового державно-політичного статусу. Бранденбург не міг зазнавати змін, тому герцогство Пруське було оголошене королівством. Цей факт визнали європейські країни в 1701 році. Курфюрсти отримали статус пруських королів, а Пруссія стала політичним центром реформованої держави з військово-бюрократичним абсолютизмом.

АНГЛІЯ

Виникнення держав в Англії. Здавна територію Британії населяли кельти. З 43 р. н.е. Британія була в складі Римської, але кельти могли зберігати самобутність. У IV ст. римські легіони покинули острів. У V ст. Британія зазнала нашестя англів і саксів. Частина кельтів була перебита, частина переселилася на північ острова, де зберегла незалежність, частина підкорилася германцям і злилася з ними. Незабаром на території Британії виникло 7 англосакських королівств. Основне населення складали керли¹. Родова знать (ерли) спочатку займала особливе становище, але поступово відтіснена дружинниками, на яких спирався король. За службу дружинники отримували від короля загальні землі разом з селянами. Вони несли на користь землевласників повинності і ставали особисто залежними. Ті селяни, які залишилися вільними, виконували повинності на користь держави. Поступово суспільні відносини замінені феодальними, які до XI ст. стали пануючими. У англосаксонських королівствах утворилася ранньофеодальна монархія.

Адміністративними одиницями стали графства. Поступово народні збори були замінені зборами графств, на яких була присутня світська і духовна аристократія. Збори очолювали шерифи^2.

У VI-IX стст. важливу роль грала рада знаті. Вона вирішувала важливі питання: прийняття нових законів, розділення землі, питання воєн і миру. Король ухвалював рішення, спираючись на рішення цієї ради. У 827 р. загроза нападу датчан примусила королівства об'єднатися. З Х ст. єдину державу стали називати Англією.

У IX ст. королем став Альфред Великий. Він домовився з датчанами про надання їм східної частини королівства. Влада Альфреда розповсюджувалася тільки на західну її частину. Час його правління відмічався зміцненням державної організації. Важливе значення мав королівський двір. З'являється королівська канцелярія. Активну участь в управлінні державою приймають кравчий, економіст, скарбник, капелан.

Король велику увагу приділяв законодавству, судочинству, армії. Альфред створив сильну державу, з якою в Х ст. злилася датська держава (східна частина), і Англія стала єдиною. У XI ст. датчани знову завойовують Англію, і деякий час правителем був датчанин Батіг Великий, що залишив після себе Закони Батога, в основі яких лежать звичаї англійської держави.

Нормандське завоювання. У 1066 році Англія зазнала захоплення нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником. Англосаксонська знать була переважно винищена, а її землеволодіння стали військовим здобутком герцога і його баронів. Всі, хто отримав землю, ставали васалами короля. Серед них були великі барони (селянські землевласники), малі барони (рицарі), що отримали землю за військову службу, осіб, що отримали землю від баронів. Існувало правило «васал мого васала - мій васал». Це сприяло посиленню центральної влади. Барони Англії були вимушені підтримувати королівську владу, щоб тримати в покорі поневолені народи. Земельні володіння нормандської знаті не складали єдиних масивів, вони були розкидані, що перешкоджало утворенню незалежних феодальних об'єднань. Посиленню королівської влади сприяла організація земельного фонду короля, (1/7 всіх орних земель). Васали короля були зобов'язані перед ним не тільки військовою службою, але і грошовими внесками. Щоб не допустити перетворення графств в автономні князівства, король заборонив шерифам мати в своєму округу селянські землеволодіння.

У 1086 році зроблений перепис населення, землі, худоби, знарядь праці, що став називатися Книгою Страшного суду. Вона так названа тому, що було переписано абсолютно все до дрібниць. Цей перепис мав дві мети: отримати відомості, необхідні для збору гельда і інформувати короля про розміри багатств, земель і прибутків. Цей документ дає точну картину соціальної структури. Нормандські завоювання сприяли остаточному завершенню процесу феодалізації. Посилилася королівська влада.

Генріх I удосконалив центральний державний апарат. Королівська курія розділилася на велику раду і постійнодіючий правовий орган - малу курію. Велика рада збиралася три рази в рік. До його компетенції відносилося: давати королеві ради, заслуховувати рішення і акти короля. Мала курія здійснювала вищу судово-адміністративну і фінансову владу. У її склад входив лорд-канцлер, лорд-скарбник, камергер, стюард палацу... Потім Мала курія розпалася на власну королівську курію і рахункову палату, що відала фінансовими справами. Засідання курії очолював король. Велику роль в засіданнях грав лорд-канцлер. Він був державним секретарем і скарбником, який завідував скарбницею. Також існував констебль, що займався військовими справами і юрисдикцією, і маршал. Періодично виникали і зникали посадові особи або установи, наприклад, в ХII ст. існувала Палата «шахівниці», що відала зборами прибутків.

Правління Генріха II (1154-1189) в Англії ознаменувалося зростанням значення королівської влади. Його реформи додали ленній монархії особливий вигляд, відмінний від аналогічних інститутів континентальної Європи. Головним напрямом в реформуванні було зміцнення державної юрисдикції за рахунок обмеження судово-адміністративної влади великих власників. Судова реформа проводилася урядом Генріха II поступово, шляхом вилучення окремих позовів з сеньйориальних судів і передачі їх суду королівської курії.

У різний час монарх займався освітою асизів: Великого асизу, асизу про смерть попередника, асизи про нові захоплення. На всіх мова йшла про землю. Після Великого асизу зацікавлена сторона мала право перенести свій позов про вільне володіння з місцевого суду, заплативши при цьому, в королівську курію. Асизами Генріха II з сеньйориальної юрисдикції були виключені всі карні справи, також частина позовів про земельну власність, що було ударом по привілеях феодальних магнатів. Послугами королівських судів могли користуватися всі вільні люди. Він, хоч і був платним, але мав переваги. У ньому практикували інквизиційний судоустрій (попереднє розслідування справи) на відміну від звичайних судів, де встановлення істини проводилося за допомогою ордалій.

Королівська курія, що стала постійно діючим верховним судовим органом, засідала в складі п'яти юристів. На початку XIII ст. королівська курія розділилася на суд королівської лави, що займається карними справами і розбором апеляцій, і суд загальних тяжб, що розглядає справи загального характеру. В другій половині XII ст. з'явився інститут роз'їзних суддів. Спочатку вони представляли комісії з баронів і прилатів, яким поручалося розслідувати обвинувачення проти шерифів. А з кінця ХII ст. в їх компетенцію були включені карні справи, справи, пов'язані з скликанням ополчення. Наступним кроком було введення інституту присяжних обвинувачувачів. У кожній сотні призначалися 12 повноправних людей і 4 вільних людини з кожного села, які під присягою вказували шерифу всіх розбійників, грабіжників, вбивць, що знаходяться в межах даної сотні.

Військова реформа, проведена у другій половині XII ст., забезпечила ще більшу незалежність корони від феодальних дружин і ополчень, що сприяло централізації держави. Суть цієї реформи була і в тому, що для феодалів, що не бажали особисто служити, замість військової служби був встановлений податок, так звані «щитові гроші». На ці гроші утримувалося наймане рицарське військо і відновлене, що прийшло в занепад, народне ополчення. З асизу про озброєння все вільне населення зобов'язувалося обзавестися зброєю. Її заборонялося продавати. Озброєння ставало як би невідчужуваним спадковим майном.

У 1164 році була спроба скасувати привілеї духовенства в сфері юрисдикції^. Заміщення вакантних церковних посад повинне було проходити під контролем королівського двора внаслідок виборів з декількох кандидатів. Остаточне твердження належало королеві. Монарх оголосив себе верховним суддею у справах церковних судів. Без його згоди єпіскопи надалі не могли нікого відлучати від церкви. Самі ж повинні були беззаперечно бути в суді короля. Проти цих конституцій виступив глава англійської церкви Томас Беккер^, якого надалі вбили за наказом Генріха. Опозиція церкви і підтримка Папи римського істотно скоротила державні підсумки реформи.

Велика хартія вільності. У XIII ст. в Англії загострилася політична боротьба. Королівській владі протистояли стани, що сформувалися. Противниками сильної королівської влади були феодальні магнати. При Іоані Безземельному (1199-1216) боротьба баронів набула національного характеру. В країні утворився антикоролівський фронт, очолюваний баронами і вищим духовенством.

Ситуація загострилася в зв'язку з невдалою внутрішньою і зовнішньою політикою. Невдоволення викликали і численні побори. У таких умовах барони примусили Іоана Безземельного підписати Велику хартію вільності^. Зразком для неї послужила Хартія вільності Генріха I. Центральне місце в Хартії займали статті, що виражали інтереси баронів. Лени баронів оголошувалися вільно успадкованими володіннями. Король не мав права вимагати від барона платежу - рельєфу, що вступав в спадщину, і обіцяв не зловживати правом опіки над неповнолітніми васалами.

Хартія відновила деякі сеньйориальні права баронів: заборонялося переносити за королівським наказом позови про власність з курії барона в королівську курію. Тільки в трьох випадках барони були зобов'язані давати королеві грошову допомогу:

• при викупі короля з полону;
  
• при посвяченні в рицарі його старшого сина;
  
• на весілля старшої дочки першого шлюбу.
  

Ще деякі постанови захищали інтереси інших учасників руху: підтверджувалися привілеї і свободи церкви і духовенства, зокрема, свобода церковних виборів.

Відносно рицарів передбачена обіцянка баронів не брати зі своїх васалів зборів без їх згоди, крім звичайних феодальних посібників. Хартія підтверджувала іншу вільність Лондона і інших міст, а також права купців вільно виїжджати з Англії і в'їжджати в неї, встановлена необхідна для торгівлі єдність мір і ваги. Вільним селянам було обіцяно, що їх не будуть обтяжувати непосильними поборами. Велику роль зіграли стст. 12 і 14. У ст. 12 указано: «Ні «щитові гроші», ні яка-небудь інша допомога не повинна братися інакше, як за загальною радою королівства». Ст. 14 визначала склад цієї ради. У нього входили архієпіскопи, єпіскопи, абати, графи і старші барони. Збиралися вони листами «…кожного окремо і, крім того, накажемо покликати огулом, через шерифів всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо». Таким чином, рада королівства - це збори всіх королівських васалів.

Велика хартія вільності була прологом в історії англійського парламенту. Велика увага приділялася стст 39 і 40. Хартії. Ст. 39: «Жодна вільна людина не буде затримана або ув'язнена, або позбавлена майна інакше, як по законному вироку». Однак надалі під «вільною людиною» формально стали розуміти будь-якого вільного жителя Англії. Ст. 40: «Нікому не можна продавати справедливість і правосуддя». Іоани Безземельний згодом відмовився від Хартії. Знов почалася озброєна боротьба, але смерть Іоана перешкодила довести її до певного результату.

Станово-представницька монархія в Англії. У другій половині XIII у. в Англії сформувалася станово-представницька монархія, коли в умовах недостатньої централізації і слабкості державної адміністрації корона залучала до співучасті у владі і в управлінні представників пануючих станів у вигляді суспільно-державних інститутів. Передумовою до цього послужило оформлення феодальних станів. Дворянство вже в XIII ст. грало велику роль в економічному і політичному житті країни. Інтереси дворян - рицарів і джентрі - зблизилися з інтересами міської верхівки і дрібних сільських власників. Боротьба феодальних станів проти короля привела до особливої напруженості в 50-60-ті роки XIII ст.

Політика Генріха III спричинила посилення опозиції. Мотивом до виступу послужило скликання Великої ради в 1258 році, на якій король зажадав від станів величезних фінансових витрат. 11 червня 1258 року в Оксфорді озброєні барони, на «скаженому парламенті», пред'явили петицію з 29 пунктів. Проект перебудови державного управління був прийнятий парламентом і названий «Оксфордські провізії». Цей акт передавав всю владу в руки 15 баронів, що повністю контролювали короля і всіх вищих посадових осіб, що призначалися. Три рази в рік скликався парламент, де вирішувалися питання соціально-державного характеру, політичні, економічні питання і т.д.

Отже, в 1258 році пануючою ланкою влади стають барони. Це викликало невдоволення рицарів і городян. У противагу вони зібралися в Вестмінстері і проголосили «Вестмінстерські провізії». Цей документ встановлював гарантії на права дрібних васалів і передбачав деякі поліпшення діяльності місцевих органів. Між королем і баронами почалася громадянська війна (1258-1267).

Симон де Монфор очолив військо баронів. Отримавши верх над королем, він зізвав в 1265 році становий парламент. У парламент входили по два рицарі від кожного графства і по два представники від кожного міста. Але військові дії поновилися, і Монфор загинув. Корона повела неухильну боротьбу за розширення своїх реальних прав в умовах нових установ і інститутів. Незважаючи на військові успіхи, король все-таки пішов на компроміс, результатом чого стало затвердження парламенту.

З середини XIV ст. парламент ділився на палату лордів і палату общин. У XV ст. палата лордів формується із спадкових перів, палата общин - із представників дворянства і міської верхівки. Найважливішою функцією парламенту було розв'язання фінансових питань. У статуті «Про не накладання податків» зокрема говорилося: «…обкладення прямими податками не може мати місця без згоди парламенту».

Функції парламенту поступово розширялися. У XIV-XV стст. сформувалася законодавча ініціатива парламенту. Незабаром встановився порядок, по якому постанови (статути), прийняті обома палатами і королем, не могли бути змінені або відмінені без згоди обох палат. Статути стали вищим актом державної влади (законом). Англійський парламент досяг значних успіхів і став найбільш активним серед станово-представницьких органів європейських держав.

Основною властивістю затвердження і розквіту абсолютної монархії в Англії було зосередження в інституті королівської влади основних законодавчих, адміністративних і судових державних повноважень. Становлення абсолютизму співпало зі сходженням на престол Генріха VII (1457-1509), який був першим представником династії Тюдоров. Довга міжусобна війна Червоної і Білої троянди ослабили королівську владу. Сталося відособлення окремих територій, розвивається місцеве самоврядування.

Подальший розвиток економіки тісно пов'язаний з торгівлею, що привело до зростання ролі дворянства, інтереси якого по значенню були близькі інтересам буржуазії (джентрі). Генріх VII значно укріпив королівську владу. Була створена Зоряна палата (1488) як особливий королівський суд з членів Постійної ради, що займалася політичними справами. У 1540 році він отримав і права королівської загальної карної юстиції.

Опорою корони стали джентрі і буржуазія. Генріх VIII (1509-1547) продовжив політику батька. Його правління відмічене перемогою корони над парламентом. За правління Генріха VIII, рішучого і деспотичного монарха, який не зважав ні на традиції, ні на релігійні порядки, посилився політичний режим одноосібної влади свавілля і узурпації.

Реформація церкви відповідала інтересам буржуазії і нового дворянства. У 1539 році парламент затвердив право короля на видання особливих актів прокламацій, які набули повного значення законів, і для видання яких не була потрібна згода парламенту. Що являло собою повну перемогу короля над парламентом.

Правління Єлизавети I Тюдор (1558-1603) характеризувалося розквітом абсолютизму - остаточно затвердилося англіканство. У 1559 році парламент підтвердив, що королева є главою церкви.

Держава перетворилася в могутню морську державу; з'являються перші колонії в Північній Америці, засновується Ост-Індська торгова компанія. Одночасно з цим все більша кількість селян ставали жителями міст, землі перетворилися в пасовища. З'явилося безліч жебраків і бродяг; повсюдно підіймалися повстання. Намагаючись вирішити проблеми, Тюдори видають закони, забороняючі переселення селян до міст, і закони проти бродяг і жебраків.

Тюдори зуміли укріпити королівську владу і стати абсолютними монархами. Але королівська влада не мала в своєму розпорядженні централізований бюрократичний апарат, постійну армію. Абсолютизм носив незавершений характер.

Після смерті Єлизавети запановує нова династія Стюартів (1603-1649). Правління Якова I (1566-1625) і Карла I (1600-1649) відмічене релігійною і політичною боротьбою. Правління Стюартів співпало з розквітом абсолютизму в Франції.

Необмежена влада французького короля спонукала Стюартів остаточно позбавити парламент всякого значення. Роки без правління парламенту супроводилися розширенням функцій Високої комісії і Зоряної палати.

Останнім з династії Стюартів був Карл I. У його політичному підході домінували ідеї про те, що королівська влада не залежить згоди народу і парламенту в зв'язку з своїм божественним походженням, що влада корони розповсюджується на всю країну, що король відповідає хіба що перед Богом або іншими королями, що парламент існує тільки по милості короля. У відповідь на це Англійський парламент повів боротьбу за відновлення своїх прав. Особливо гострою ця боротьба була при правлінні Карла I, змушеного звернутися до парламенту за субсидіями для ведення війни з Іспанією і Францією.

Таке абсолютистське уявлення про державу не відображало соціальних і політичних реалій Англії XVII ст. і рано або пізно повинне було стати ще одним чинником прискорення гострої державно-політичної кризи, що завершилося революцією.

ІТАЛІЯ

Ще до того, як Північна і Середня Італія (середина X ст.) стали об'єктом завоювання і політичних домагань Німеччини, а потім і повністю увійшли до складу Священної Римської імперії німецької влади, Італія являла собою безліч різних по історичному типу і рівню розвитку державності самостійних держав. Візантійська імперія мала владу на півночі Італії. Після узгодження політичного союзу римських пап з Каролінгами (VIII ст.) утворилася особлива Папська держава з центром в Римі^1. У IX ст. на руїнах імперії Каролінгів утворилося самостійне Італійське королівство.

Основними політичними і адміністративними фігурами в графствах, маркграфствах стають єпископи^2, які отримують від імператорів і королів імунітет і привілеї, стаючи основою їх феодально-синьориальної влади. Сформувалася нова італійська державність - міста-комуни (X-XI стст.).

Швидкий розвиток міст і міського ладу був пов'язаний з раннім розвитком торгівлі, фінансового посередництва, морської торгівлі, ремесла і т.д. В період економічного підйому країни (XI-XIII стст.) відродилися древні центри - Кремона, Парма, Верона, Болонья, виникли нові - Феррара, Венеція, Александрія і інш.

Об'єднані ремісничі майстри, купці, старий міський нобілітет - утворили особливі системи - комуни. У організації і реалізації влади, яка здійснювалася на республіканських початках (створювалися представницькі органи з владними і судовими повноваженнями, а також підлеглі ним виконавчі інститути), брала участь більшість заможного населення міст, що було важливою умовою соціальної стабільності міст. Міський патриціат змикався зі середнім і дрібним дворянством.

Різниця соціальних інтересів жителів привела до того, що міста перетворилися в арену гострих політичних криз, класових і партійних протиріч, що тривали віками. Комунальні інститути влади виявилися не довговічними, надалі ставшими основою для формування Середньовічної синьйорії^3. Синьйорія поєднувала колишні комунальні інститути і установи з встановленням політичного режиму самої неприкритої тиранії^4. Династії нових синьйорів-правителів отримували від римського папи і імператора визнання особливих прав, свого статусу, нові титули і т.д.

Перехід від комун до синьйорій історично сприяв зміцненню централізації в Італії, появі на місці розрізнених областей і міст більш великих держав монархічного типу. Влада в цих державах наближалася по типу до абсолютної монархії. Але найбільший державно-політичний розвиток Італії в Середньовіччі мав місце завдяки республіканським політичним інститутам. Декілька століть існували міські республіки в Генуї, Мілані, Феррарі, Вероні, Падуї та інші. Самими великими і значущими державами стали Флорентійська і Венеціанська республіки.

Флоренція, заснована як римське поселення ще в I ст., до X ст. стала одним з важливих торгових і економічних центрів всієї Середньої Італії. Економічний підйом укріпив міський лад, з'явилися абсолютно нові класи міського населення. Флоренція, в XI-XII стст., перетворилася в місто-комуну.

У області Тоскана, центром якої була Флоренція, до XI ст., колективна власність на землю стала значущим явищем, що привело до початку формування ранніх інститутів комунального управління. Середнє і дрібне дворянство підтримало комунальну самоорганізацію в боротьбі проти єпископа і за політичну незалежність. Це привело до того, що єпископ став тільки номінальним правителем, з'явився ще і світський віце-управитель, 12 консулів, що управляли справами комуни по два на кожні два місяці, збори («парламенти») городян. У 1115 році Флоренція остаточно закріпила політичну самостійність.

Певну роль в політичній системі комуни грало соціальне суспільство, з дуже вираженим розшаруванням; найбагатшому нечисленному шару знаті (земельні магнати, феодали, великі міські власники) протистояли безпосередньо міські слої (торговці, фінансисти, судді, ремісники і т.д.), які в свою чергу були розділені на старші цехи (7) і молодші (25), з різною мірою впливу на управління містом.

Протягом XII-XIII стст. стався розкол міської комуни на дві станово-політичні партії: гвельфів¹ і гібеллинів^2, що привело до боротьби за політичний вплив в місті, періодично розправляючись зі своїми суперниками. Тоді ж і з'явилися нові політичні інститути.

Згідно з конституцією 1250 року, після чергової кризи політики німецьких імператорів, поразки їх прихильників у Флоренції, в місті встановився політичний устрій, заснований на пануванні народу і на представницьких комунальних установах. Сформувалося повне домінування цехового комунального устрою. Знать була відчужена від впливу на інститути влади.

До XV ст. Флоренція досягла комунально-республіканського устрою. Місто і області Тоськани, що об'єдналися навколо нього, підійшли до піка своєї економічної могутності і впливу на справи в Італії. Після декількох десятиріч внутрішньої боротьби, військових криз олігархія передала владу в місті одноосібному правителеві - Козімо Медічи³ і комунальна організація змінилася синьйорією. Династія Медічи правила більше трьох століть, спираючись на старі інститути і нові порядки, що наближалися до абсолютної монархії. До XVI ст. комунальні установи перестали існувати, Флоренція стала герцогством⁴ а незабаром і центром централізованого абсолютистського Великого герцогства Тоськана.

Ще однією великою і значущою державою на території Італії була Венеціанська республіка, що виникла як місто в IX-X стст. на місці декількох прибережних поселень. З VIII ст. управління. союзом островів здійснювалося декількома виборними трибунами (по одному від острова), а народні збори вибирали главу союзу - герцога.

Візантійська імперія, що мала величезну політичну силу на берегах Адріатичного моря, визнала Венецію державно-самостійним містом, з становленою міською комунальною організацією (Х-ХI стст.). На відміну від інших міст Північної Італії, городяни Венеції неухильно прагнули обмежити владу і положення своїх правителів, що запобігло можливості перетворення міста в спадкову монархію. На виборах дож¹ зобов'язувався приносити присягу на вірність венеціанському народу. У кінці ХII ст. стали вдаватися до народного голосування за допомогою особливої колегії виборців.

Міське життя не було пов'язане з великими феодальними володіннями. Знать, що склалося на лихварстві і торгівлі, було представлене в більшості міським патриціатом, який до X ст. придбав соціальну однорідність. Могутній військовий торговий флот і морська колоніальна експансія дозволила патриціату, який протягом тисячі років був єдиної соціально і політично керівною силою, стати землевласниками і розширити володіння венеціанського міста. Для Венеції був типовим розподіл на знать і народ, хоч ніхто цим не зловживав, тому непримиримої боротьби за владу тут не існувало і політичний устрій відрізнявся високою мірою стабільності. Владні і урядові інститути (що сформувалися в кінці XIII ст.) незмінними проіснували до часів заходу самостійної Венеціанської республіки (XVIII ст.).

У XI-XII ст. Венеція, завдяки економічному пожвавленню Італії, стала найважливішим політичним і торгово-фінансовим центром Адріатики і Північної Італії. Хрестові походи та матеріальна підтримка хрестоносців, дозволили Венеції не тільки різко збагатитися, але і придбати немало нових володінь, як в Італії, так і в Середземномор'ї. Після перемоги над Генуезькою республікою в XIV ст. стала формуватися Венеціанська середземноморська імперія.

Майже вся Північна Італія, а так само найбільші міста Верона, Кремона, Мантуя та інші, в XIV-XV стст. підпали під владу економічно і політично розвиненої Венеції. Республіка стала важливим суб'єктом європейської міжнародної політики і дипломатії, що по-особливому відобразилось на республіканських інститутах влади.

Існувала відмінність інститутів влади і більш оформлена відмінність владних органів від урядових або виконавчих. Умовна політична революція 1297 року, що мала назву «Закриття Великої ради», сприяла прийняттю рішення про допуск тільки нобілітету до організації вищої влади і соціально-політичної замкненості інститутів влади. У 1315 році влада склала “Золоту книгу”² - список активних громадян, які мають політичні права.

До XV-XVI стст. утворилася, по суті, колегія міністрів - фінансів, військового посольств і т. д., всього шістнадцять. Особливою частиною уряду стала рада десяти. Це був перший спеціалізований орган державної безпеки, на який покладена політична задача «захисту конституції». Однією з внутрішніх причин кризи державності XVIII ст. в Республіці св. Марка¹ було зайво раннє становлення розгалуженої бюрократії в республіці, та її відриву від населення, що соціально змінилося.

Всі італійські республіки-комуни характеризувалися загальною властивістю: вперше тут сталося послідовне розмежування законодавчої і урядової влади від виконавчої, які отримали завершену професіонально-бюрократичну організацію.

ІСПАНІЯ

Після того, як Вестготське королівство і окремі ранньофеодальні об'єднання перестали існувати (початок VIII ст.) Іспанія була завойована арабами. Сформувався Кордовський емірат² - могутня арабсько-мавританська держава зі столицею в Кордові, що відноситься до ісламської імперії.

Завоювання арабами Іспанії прийшлося на момент завершення соціального процесу феодалізації. Підпорядкувавши собі селянські і напіввільні общини, заснувавши великі землевласницькі латифундії родової знаті вестготів і інших варварів, злившись з колишніми латинізованими рабовласниками. Був деформований процес феодалізації: араби захопили землі знаті, церкви, королівського домена. Така ситуація спочатку полегшила положення селянства, але і викликала згуртування позбавлених землі і відтіснених на північ феодалів. Вияв мусульманського фанатизму і релігійний гніт став особливим чинником нагнітання історичної напруженості.

Але були і позитивні результати арабського завоювання Іспанії. До X ст. існувало біля 400 торгових, ремісничих і культурних центрів. Севілья, Кордова, Валенсія - стали найбільшими містами тогочасної Європи. Пізніше це позначилося на рисах нової іспанської державності.

З незначних самостійних територій в північній частині Іспанії почалося історичне рушення, що отримало назву Реконкисти (VIII-XII стст.), за відвоювання земель у арабів. З'явилася перша іспанська держава - Астурія (початок X ст.), що стала в 1037 році королівством, виділилася Кастілія.

На північному сході утворилася самостійна держава зі столицею в Барселоні. Арагонське королівство, утворене в 1137 році, об'єднало в собі Наварру (IX ст.), Каталонію і Арагон (X ст.). Протягом XI-XII стст. відособилося графство Португальське, що незабаром стало королівством.

Особливу роль в роки Реконкисти зіграли католицька церква і духовно-рицарські ордени. До кінця XIII ст. за маврами залишався невеликий Гранадський емірат, де вони протрималися до XV ст. Завершилося формування нової феодальної державності на території Іспанії. Хоч і в соціальному, і в культурному, навіть язиковому і етнічному відношенні вона не складала єдиного цілого, що довгий час перешкоджало створенню національної держави.

Основну територію Іспанії зайняло королівство Кастилія¹. Численним був шар дрібного рицарства - ідальго. Особливе значення в становленні держави мало населення міст. Воно зобов'язувалося нести військову службу, становлячи значну частину іспанської піхоти і рицарської кінноти. Королі закріпили за містами особливі даровані грамоти - фуерос, що складають основу іспанського права того часу. Міста користувалися широким самоврядуванням: обирали магістрів, міську раду, суддів; вони мали в своєму розпорядженні власне ополчення - міліцією.

Другим найбільшим з держав Іспанії було Арагонське королівство, що представляло особливу політичну федерацію, куди входили Арагон, Валенсія, Каталонія і інші. У кожній збереглися свої правителі. У Аргоні, як і в Кастилії, сформувалася феодально-ленна ієрархія - головне місце належало не стільки королям, скільки магнатам - найбагатшим. Їх статус визначався сановими посадами і почесними титулами. Нижче дворянство більш було васалами магната, чим короля.

Слабіше були розвинені тут міста. Але протягом XIII-XV стст. Аргон приєднав до себе значні території Середземномор'я, ставши найбільшою морською державою Європи.

Третім самостійним королівством була Португалія. У середині XII ст. португальські королі остаточно відділилися від Кастилії, визнавши себе васалами папського престолу. По соціальному і політичному розвитку Португалія була багато в чому схожа з Кастилією.

Слаба централізація, недостатній вплив королівської влади додавали іспанській державності XI-XII стст. значні межі ранньофеодальної монархії.

Монарх мав обмежені повноваження. Він мав право наказів, конфіскації, представляв вищу військову владу, але прав законодавства за ним не признавалося, крім фуерос. Судову владу король мав також тільки в межах свого домену. Радикальним способом управління країною було право монарха скликати церковні собори.

Королівську владу не визнавали спадковою. За порадами духовенства і магнатів, з складу колишньої королівської сім'ї, обирали правителя. Після смерті короля його домен ділився між дітьми, які були вимушені вести війни за нові об'єднання володінь, що гальмувало зміцнення єдності країни.

Королівський палац був номінальним представником загальнодержавної адміністрації. Главою адміністрації вважався майордом² начальником рицарської кінноти був кабальєрисо. Палацовими фінансами завідував тасореро, керівником писарів і секретарів канцелярії був нотаріо, що вів королівську переписку.

Магнати мали не тільки феодальний, але і політичний статус, по своїх привілеях рівний статусу короля. Їх не можна було засудити за злочин ні до смертної страти, ні до тілесних покарань, крім як судом короля. Але і вони мали право висунути обвинувачення проти самого короля. Знать була звільнена від податків. Їх будинки вважалися недоторканними для посадових осіб і закону. У разі порушення привілеїв, фуерос, за ними зберігалося право оголосити королеві війну.

Основна маса дворянства (інфанціони¹ і ідальго) навіть близько не підходили в своїх правах і привілеях до знаті. У XIV ст. було навіть узаконене право господ умертвляти своїх підданих “холодом, голодом і спрагою". Навіть король був позбавлений права заступатися за підданих.

За принципом майората спадщина передавалася тільки в одні руки, що послужило появі дворян, позбавлених власності. Вони, спрямувавшись в міста і з'єднавшись з міським населенням, стали основою для нової найманої королівської армії.

У період становлення державності королівська влада була відносно слабіше політичної ролі станів. Під впливом цієї ленна (з рисами феодальної) монархія швидко набула форм станово-представницької монархії. Роль і значення станово-представницьких установ в іспанських монархіях XIII-XV стст. були визначними для державно-політичного розвитку. Іспанію можна назвати країною, де станова монархія, як форма феодальної державності, склалася в найбільш класичному і завершеному вигляді.

Зміцнення централізованої адміністрації повільно міняло і статус королівської влади. До XV ст. вона прагнула закріпити за собою право на законодавство². Але станові порядки обмежували це право межами королівського домена. Отримав визнання королівський суд, що став вищою інстанцією, в тому числі і з політичних питань. Карбування монети було визнане також королівської прерогативою. Король знайшов визнане право керувати Радою³.

Змінився порядок успадкування королівського трону. Замість обрання закріпилося право передачі престолу, слідуючи принципу майората, первонародженій дитині монарха. З'явилися, як позитивні моменти, так і негативні: майоратною перевагою охоплювалися всі діти. Престол мали відтепер і жінки, що стало непоодиноким явищем. Зростання значення шлюбу для корони зумовило зміцнення впливу духовенства на долю влади.

Склад королівського палацу змінився у бік відособлення заголено адміністративних функцій. Королівський канцлер став головним обличчям адміністрації - охоронцем друку. Він відав складанням грамот, дипломатичними стосунками. Мав право візування королівських розпоряджень, і контролювати їх. З'явилася посада верховного судді - головного аделантідо. Майордом зосередив в своїх руках управління фінансами. Інші функції були підвладні становим установам або магнатам.

У XIII ст. виникла Королівська рада, якій належало право рішення найважливіших військових справ і питань законодавства. Формування Ради залежало від станово-представницьких установ. З XIV ст. до його складу вибираються від 4 до 12 найбільш ведучих законознавців. Вже до XV ст. Королівська рада поділялася на дві палати: судову і адміністративну у справах корони і королівства.

З феодальних рад-курій часу ранньої монархії виникли - кортеси, які набули державно-політичного значення владних органів. Протягом ХIII ст. до участі в кортесах притягуються городяни¹. Це надало колишнім радам загальнодержавного значення. За кортесами закріпилося право остаточного ухвалення законів, висунення депутатів в королівські збори. Вони мали судову компетенцію і т.д. Всі податки підлягали обов'язковому розгляду станами.

Стани збиралися по запрошеннях короля щорічно, а в Аргоні - раз в два роки. Кортеси скликалися і засідали по куріях, яких нараховувалося чотири:

• вище духовенство по праву особистої присутності і по королівських запрошеннях;
  
• вище дворянство по праву особистої присутності і по запрошенню;
  
• виборні від дворянства;
  
• представники 10 міст, 3 общин і 18 селищ.
  

Приймалися закони, як для одного стану - капітули, обов'язковими тільки для цього стану, так і загальні постанови кортесів - конституцій (!). Рішення приймалося більшістю голосів, але в перших куріях голоси архієпіскопів “важили" більше всіх інших. Оформлення і обнародування цих рішень здійснювали королі.

З метою охорони станових привілеїв і прав - фуерос, створювалися своєрідні інститути станової монархії - ермандади². “Ми завжди повинні зберігати наші фуероси, звичаї, привілеї, хартії і вільність, ми повинні одностайно указати королеві на образу... якщо він не задовольнить, ми повинні всі разом захищатися і чинити опір проти порушення вільності"³.

Ермандади формували свою військову організацію, свою автономну юрисдикцію. Братства мали свій бюджет, своє постійне керівництво - хунта. Склалася своя адміністрація на чолі з президентом, капітан-генералом, скарбником. Міцність їх самоорганізацій робили ермандади інститутом охорони станових привілеїв і установ.

Ознакою особливої міцності іспанської станової монархії був ще один орган юстиції (по суті конституційний) - верховний суд (хустисія). Сформувалася судова охорона станових прав через виборні установи. На сесії кортесів створювався трибунал верховного судді, який призначався королем довічно і незамінно. Трибунал мав в своєму розпорядженні могутні важелі захисту підданих. У 1390 році кортеси створили і спеціальний інститут інквізиції - станових наглядачів за роботою вищої хустисії. Суд був могутнім знаряддям станового заступництва, протидії короні.

На кінець XV - початок XVI стст. випали вирішальні успіхи централізації в Іспанії. Після висновку династичного шлюбу (1469) між королевою Ізабеллою Кастильською і Фердінандом Арагонським в 1479 році Кастилія і Арагон уклали унію, що привело до створення єдиного Іспанського королівства. Короні вдалося нейтралізувати бунтівну знать, подавити станову протидію. На сесії 1480 року були ліквідовані привілеї знаті, введені заборони приватних воєн і т.д. Станові інститути виступили знаряддям могутньої іспанської монархії.

Кортеси ще довго зберігали свою могутність, хоча їх повноваження поступово скорочувалися. Вони не втручалися в справи престолонаслідування (кінець XV ст.), були позбавлені права петицій, впливу на законодавство (XVI ст.). Після введення постійних королівських податей з торгових операцій - права затвердження податків.

У XVI ст. були істотно обмежені церковна синьйориальна юрисдикція. Сформувалося постійне військо. Королівська влада стала незалежною в справах зовнішньої політики, завдяки широкій колоніальній експансії в Африку і Америку. Зміцненню єдиної держави і влади корони сприяли особливі відносини з церквою. Вдалося добитися її незалежності від Рима. Уперше офіційно висловлювалася ідея про перевагу королівської волі перед законами держави, записаними в заповіті королеви Ізабелли.

Завершальним етапом в державній централізації і затвердженні абсолютизму стало правління Пилипа II¹ (1556-1598). У ці роки йшло обширне завоювання в Новому Світі і в Африці. У 1580 році був об'єднаний весь півострів, включаючи Португалію. Іспанська імперія стала всесвітньою державою.

У роки правління Пилипа II вирішальним моментом була поразка верховного трибуналу, разом з кортесами. Їм не допомогло навіть повстання в Сарагосі, яке підтримали станові установи. Монарх розгромив повсталих, змістив верховного суддю Лануса, реорганізував кортеси. Юстиція в країні відтепер була тільки королівською.

Створення центральної королівської адміністрації ускладнялося розколом країни. Але поступово нові установи знайшли свої контури. Утворилися спеціальні ради для загально адміністративних справ, зосереджені Пилипом II в столиці - Мадриді. Вони стали підкорятися управлінню Королівської ради. Реформою 1586 року був встановлений склад Ради: президент і 16 правознавців-радників, який через 42 роки реорганізований в 4 спеціалізовані палати.

В управлінських справах зросла роль радників і чиновників з юридичною освітою - летрадо, потіснивши титуловану знать. Професія юриста в Іспанії набула статусу “благородної". Чиновники-юристи сформували навіть особливий стан, що отримував привілейовані пенсії, права на майорат майно, що залишилося без спадкоємця, державне дарування і т.д.

Іспанська монархія залежала від чиновництва, церкви і підтримки вищого дворянства. Внаслідок цього іспанський абсолютизм вступив в смугу затяжної кризи, що співпала з початком Нового часу. Іспанія втрачала позиції політичного гегемона в Європі, а потім і в Новому Світі.


Епоха Середніх віків складає значною мірою період світової історії, що умовно виділяється. Він має лише початкову, точно означену, грань, - розпад і падіння Римської імперії, яка в політичному і культурному відношенні була свого роду кульмінацією античного суспільства.

З розпадом Римської імперії на державно-політичній карті Європи з'явилися варварські королівства. В їх надрах дозрів і став визначним феодальний уклад соціальних відносин.

Феодалізм означав не тільки особливу форму соціально-економічних зв'язків, пов'язану з вотчинним господарством, але й існування особливих, підпорядковуючи собі багато які інші сторони життя особисто-службових відносин, пронизуючи все суспільство: від королів до останніх по рівню соціального середовища залежних селян. Незмінною супутницею феодалізму і властивих йому правових зв'язків стала становість суспільства, розділення його на шари, які розрізнюються за своїми правами, привілеями, відношенням до державної влади.

Державна організація приймала вигляд ранньофеодальної або феодально-ленної монархії на ранньому етапі. Вона приймала вигляд станової монархії в період розквіту станової незалежності або навіть особливих самоврядувальних республік, однак, вельми далеких від обмеженої навіть античної демократії. Нарешті, в цю епоху почалося формування державності абсолютної монархії, яка стала навряд чи не класичною формою держави на переході від середньовіччя до Нового часу.

Епоха Середніх віків стала першою в світовій історії епохою дійсно загальносвітового політичного і правового процесу. У відомому культурному людству світі практично не було значущих народів поза державного життя. Держави прийшли в тісне зіткнення, впливали один на одну не тільки у військовому, але і в культурному, правовому відношенні. З'явилися нові, незнані попереднім епохам міждержавні встановлення і майже єдина правова культура.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

• ВРЕ, том 28, Москва, 1978.
  
• П/ред. К.І. Батира, Загальна історія держави і права, Москва, 1997.
  
• З.М. Черніловський, Загальна історія держави і права, Москва, 1996.
  
• А.Р. Корсунський, Утворення ранньофеодальної держави в Західній Європі, Москва, 1963.
  
• Н.А. Крашенінникова, Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, Москва, 1994.
  
• О.А. Жидкова, Історія держави і права зарубіжних країн частина 1, МДУ, 1991.
  
• О.А. Омельченко, Загальна історія держави і права, том 1, Москва, 1998.