Проблема розширення нато в контексті національних інтересів України

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

„Проблема розширення НАТО в контексті національних інтересів України”

Варенко Аліна

Київ-2004 р.

ПЛАН

Вступ................................................................................................................с.3-4

Розділ І. Інституційно – юридична база співпраці України з НАТО

1.1 Формат відносин між Україною та Північноатлантичним альянсом с.5-7

1.2 Характер співробітництва .......................................................................с.7-9

1.3 Нормативно-правова база співпраці..................................................... с.9-10

Розділ ІІ. Військово – політичні аспекти співробітництва

2.1 Воєнна доктрина України.......................................................................с. 11

2.2 Геополітична ситуація навколо України............................................. с.11-12

2.3 Оборонна характеристика України......................................................с.12-14

2.4 Позаблоковий статус України................................................................с.14

Розділ ІІІ. Територіальні питання у відносинах Україна – НАТО.

3.1 Проблеми державного кордону............................................................с.15-17

Міжнародно-правові проблеми іноземної військової присутності на території України....................................................................................с.17-19

Висновки (наслідки для України від членства у НАТО)........................с.19-22

Список використаних джерел

Вступ.

Питання членства України у міжнародних організаціях є однією з найактуальніших проблем сьогодення. Система європейської безпеки, що на разі формується, вимагає все більшої уваги та детального вивчення, оскільки тут існує певна небезпека для України, пов’язана з її геополітичним становищем та в ракурсі тих військово-політичних блоків, які з’являються на кордонах України. Тому постає основне питання, чи буде така військова присутність вигідною чи шкідливою для України. Військовий союз НАТО потребує тим більш детального вивчення, оскільки напрямок інтеграції у європейські та євроатлантичні структури є офіційною доктриною зовнішньої політики України.

Поширення НАТО на Схід з метою забезпечення стабільності відповідає основним стратегічним інтересам України, які можна розглянути за такими трьома пунктами:

інтеграція в європейські економічні та політичні структури, а також структури безпеки;
отримання надійних міжнародних гарантій безпеки за допомогою НАТО;
нормалізація стосунків з Росією шляхом ствердження авторитету України в європейських структурах за підтримки і сприяння НАТО.

Сучасні вимоги, які висував НАТО до України, зводяться до трьох основних завдань.

По-перше, у співробітництві з НАТО віддавати перевагу проектам, які б допомогли Україні фінансувати заходи, пов’язані зі співпрацею з НАТО, планувати фінансові витрати на перспективу.

По-друге, для України важливо швидше й успішніше проводити воєнну реформу. Практично це означає модернізувати свій воєнний потенціал і підняти професіоналізм Збройних Сил. Це також означає подальше вдосконалення як оборонної доктрини, так і тилового забезпечення та цивільного контролю. Це необхідно зробити для того, щоб домогтися більшої відповідності стандартам НАТО.

По-третє, Україна повинна здійснювати економічні й політичні реформи, спроможні забезпечити добробут і стабільність, без яких вона не може стати повноцінним партнером, що заслуговує на довіру. Ринкова демократія є ключовим аспектом у справі інтеграції України в Євроатлантичне співтовариство.

Метою роботи є дослідження наявного стану відносин та взаємодії України з НАТО як на сучасному етапі так і у перспективі. Центральною проблемою дослідження є спроба аналізу можливих переваг чи недоліків такої співпраці як з точки зору України так і її найближчих сусідів. Перед автором стоїть завдання якомога ясніше висвітлити картину безпекового становища України на сучасному етапі в ракурсі її прагнення інтеграції до євроатлантичних структур.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період, починаючи з моменту дезінтеграції СРСР і пошуку Україною партнера для заповнення вакууму безпеки і до сьогодення.

Джерельна база дослідження охоплює видання прес – центру НАТО в Києві, виступи Б. Андресюка з питань співробітництва з НАТО у військовій сфері, інтерв’ю з питань зовнішньої політики України та колективні монографії з цієї проблеми.

Розділ І.

1.1 Відносини НАТО з Україною почали розвиватися невдовзі по отриманні країною незалежності у 1991 році. Президент України Л. Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі 8 червня 1992 року. Україна не забарилася з приєднанням до Ради Північно – атлантичного співробітництва і залишалась активною учасницею протягом усієї історії існування цього органу. Вона приєдналась до програми “Партнерство заради миру” у 1994 р. i була серед засновників Ради євро – атлантичного партнерства, яка замінила РПАС у травні 1997 р.

Президент Л. Кучма відвідав НАТО 1 червня 1995 р., зустрівся з Генеральним секретарем i повідомив про бажання України підняти відносини між НАТО i Україною на новий рівень. Через три місяці, 14 вересня 1995 р. міністр закордонних справ Г. Удовенко відвідав НАТО для офіційного прийняття Індивідуальної програми партнерства України i провів зустріч з питань європейської безпеки з членами Північноатлантичної ради у форматі “16+1”. Того ж самого дня НАТО i Україна оприлюднили спільну заяву для преси, в якій були висловлені загальні принципи відносин НАТО — Україна в ПЗМ та в інших галузях. Імплементаційний документ був узгоджений в березні 1996 р., а перша консультація в форматі “16+1” на рівні Політичного комітету відбулась 3 квітня 1996 р. Зустрічі на високому рівні тривали протягом 1996-го та початку 1997 років. Була створена українська місія при НАТО, до якої увійшов i військовий представник. Україна представлена також у Центрі координації партнерства (РСС) в Монсі (Бельгія). Згідно з рішенням, прийнятим Комісією НАТО — Україна на засіданні 29 травня 1998 р. в Люксембурзі, офіцера по зв’язках НАТО було призначено в Київ для сприяння повномасштабній участі України в ПЗМ та вдосконалення співпраці між військовим керівництвом НАТО i України в цілому. Україна бере активну участь у заходах ПЗМ як у штаб - квартирі НАТО, так i в країнах — членах Альянсу i партнерах, а також влаштовувала ряд навчань в рамках ПЗМ на своїй території. Україна зробила значний внесок у міжнародні зусилля з підтримки миру. Зокрема важливим був її внесок у Сили втілення (ІФОР) в Боснії у вигляді піхотного батальйону в складі 550 вояків. Вона також бере участь у Силах стабілізації (СФОР) в Боснії, надіславши мотопіхотний батальйон та надавши на запит ескадрилью з 10 важких вертольотів, загалом 400 вояків. Україна також бере участь у діяльності Міжнародних поліцейських сил та сил ООН у Східній Славонії.[2]

В інших галузях співпраці також вдалося досягти значних успіхів. Генеральний секретар Х. Солана відвідав Україну у квітні 1996 р. i зробив ще один візит у травні 1997 р., відкривши Центр інформації i документації НАТО у Києві. У липні 1998 р. Генеральний секретар зробив ще один візит в Україну.

Під час липневого самміту глав держав та урядів НАТО 1997 р. в Мадриді керівники НАТО та Президент України Л. Кучма підписали “Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною”, яка була парафована кількома тижнями раніше в Сінтрі (Португалія). В цій Хартії країни — члени НАТО підтвердили свою підтримку суверенітету та незалежності України а також її територіальної цілісності, демократичного розвитку, економічного процвітання та статусу без’ядерної держави, а також принципу недоторканності кордонів. Це ключові чинники стабільності та безпеки у Центральній та Східній Європі та на континенті в цілому.

НАТО вітало рішення України про підтримку необмеженої пролонгації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) та її внесок у виведення та знищення ядерних озброєнь, що були розташовані на її території. Вітались також i запевнення, надані Україні як неядерній учасниці ДНЯЗ усіма п’ятьма ядерними державами, які також є учасницями ДНЯЗ.

16 грудня 1997 р. між НАТО та Україною був підписаний меморандум про домовленість з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф.

Консультації та співробітництво між Україною i НАТО через семінари, робочі групи та інші спільні програми стосуються широкого кола питань. До них відносяться планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовність до катастроф; стосунки між військовими та цивільними, демократичний контроль над збройними силами, оборонна реформа в Україні; оборонне планування, складення бюджету, політика, стратегія та концепція національної безпеки; конверсія оборонної промисловості; військова співпраця між НАТО та Україною та сумісність; військова підготовка та навчання; економічні аспекти безпеки; наука i технологія; питання екологічної безпеки, зокрема ядерної безпеки; аерокосмічні науково - технічні розробки; координація дій військових i цивільних органів; управління повітряним рухом та контроль за повітряним простором.

Ці стосунки є динамічним процесом, що розвивається. Здійснено ініціативи в додаткових галузях, таких, як оборонна реформа, стосунки між цивільними i військовими та реформа збройних сил, планування й управління ресурсами; для інтенсифікації роботи в цих галузях була створена Спільна робоча група (СРГ) НАТО — Україна з оборонної реформи.

Північноатлантична рада періодично проводить свої засідання за участю представників України як правило, принаймні двічі на рік на форумі, створеному згідно з Хартією, який називається Комісія Україна — НАТО. Комісія оцінює хід Хартії та обговорює шляхи поліпшення i подальшого розвитку співпраці.

У травні 1998 р. на засіданні Комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ було погоджено призначення в Київ офіцера НАТО по зв’язках з метою сприяння повномасштабній участі України в ПЗМ i вдосконалення співпраці між військовими НАТО та України в цілому.[2]

1.2 Поглиблення співробітництва з НАТО відповідає стратегії нашої держави на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури. Особливе партнерство між Україною і НАТО має бути гарантією уникнення нового поділу Європи та утворення „сірої зони” безпеки в Центрально-Східній Європі.

Пріоритетними напрямками військового співробітництва в рамках особливого партнерства стали: питання оборонної політики і безпеки, обговорення основ стратегічних концепцій та воєнних доктрин, миротворча діяльність, управління кризами. [4]

Заходи військового співробітництва України в рамках ПЗМ сконцентровані на п’яти основних напрямках:

участь спільно з членами НАТО у миротворчих операціях;
розширення масштабу навчань НАТО/ПЗМ з урахуванням усіх нових місій Альянсу, зокрема, операції з підтримання миру;
залучення до планування та втілення заходів ПЗМ через розташування штабних елементів ПЗМ у різних штабах НАТО, участь у плануванні та проведенні операцій Багатонаціональних об’єднаних тактичних сил;
вдосконалення статусу національних представників по зв’язках при штаб-квартирі НАТО в рамках офіційно акредитованих при НАТО повномасштабних дипломатичних місій;
розширення регіональної співпраці в контексті Партнерства заради миру.

Важливим напрямком посилення оперативної ролі ПЗМ є виділення і підтримання в готовності сил, необхідних для участі в операціях під егідою ООН, та участі в багатонаціональних об’єднаннях тактичних сил НАТО (БООТС). Участь України в БООТС передбачає визначення кількості сил та засобів Збройних сил України, які б могли бути задіяні у миротворчих операціях під егідою НАТО та їх цілеспрямовану підготовку для досягнення повної відповідності силам і засобам Альянсу. Основна відповідальність (70%) за виконання цих завдань покладається на Міністерство оборони України. З метою покращання виконання таких заходів миротворчості в Міністерстві оборони створено Центр військового співробітництва та верифікації, на який покладено завдання по підбору та підготовці фахівців для участі у миротворчих операціях та заходах у рамках Програми ПЗМ, а також координація дій Збройних Сил, військових округів, управлінь центрального апарату у виконанні відповідних заходів.

Більш глибокою формою співпраці України і НАТО у сфері миротворчості стало створення спільних з країнами-членами Альянсу миротворчих підрозділів. Такі підрозділи сьогодні репрезентують українсько-польський миротворчий батальйон та українсько-румунсько-угорсько-словацький інженерний батальйон, а також спільне військово-морське з’єднання „за викликом” на Чорному морі.[5]

1.3 Розширення програми партнерства з НАТО викликало потребу в розробці та прийнятті відповідної нормативно – правової бази, а також у створенні спеціальних державних механізмів реалізації ПЗМ та Хартії про особливе партнерство. Основу такої нормативно – правової бази склала Державна програма співробітництва між Україною і НАТО. Логічним продовженням попередньої програми стала Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору на 2001-2004 роки, яка була затверджена Указом Президента України від 27 січня 2001 року №58/2001. Реалізація цієї Програми покладена на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи виконавчої влади.

Іншим механізмом реалізації Індивідуальної програми партнерства з НАТО в Україні є Державна міжвідомча комісія, котра відповідає за реалізацію політики України щодо НАТО на вищому державному рівні. Для забезпечення роботи Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва з НАТО створена Міжвідомча робоча група. До неї входять провідні експерти з питань Євроатлантичного співробітництва, які здійснюють моніторинг і аналіз реалізації Індивідуальної програми партнерства. Міжвідомча робоча група інформує Голову Державної міжвідомчої комісії про стан її виконання, подає пропозиції з питань співпраці з Альянсом.

Для реалізації цілей партнерства, зокрема, реформування Збройних Сил України створено також Спільну робочу групу з питань воєнної реформи (СРГ).

Спільна робоча група Україна – НАТО з питань воєнної реформи створена як постійно діючий орган спільних консультацій України з Політико-військовим керівним комітетом (ПВКК) НАТО. Вона працює під його егідою за участю, як постійних членів ПВКК, так і експертів, що залучаються до його роботи.

Відповідальність за здійснення заходів співробітництва в рамках Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи покладається на Секретаріат Ради національної безпеки і оборони України.

Реалізація програми партнерства передбачає направлення підрозділів Збройних Сил України, які задіяні у заходах міжнародного співробітництва в рамках ПЗМ до інших держав, що в свою чергу потребувало відповідної нормативно-правової бази. Останнім часом така прогалина в українському законодавстві була ліквідована. На разі основу законодавчої бази складає Закон України „Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”, прийнятий Верховною Радою України 2 березня 2000 року та Закон України „Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”, прийнятий 3 квітня 1999 року.

Закон України „Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав” визначає не тільки порядок та умови направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, а й умови їх перебування на території цих держав, принципи формування, організації, підготовки зазначених підрозділів, гарантії соціального захисту військового складу і цивільного персоналу та членів їхніх сімей. У Законі зазначається, що підрозділи Збройних Сил України можуть направлятися до інших держав та перебувати на території цих держав лише тимчасово на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України. [5]

Розділ ІІ.

2.1 Політична ситуація, що продовжує зазнавати суттєвих змін, розширення НАТО на Схід та пов’язані з цим процеси, проблемність міждержавних стосунків між Росією і США (НАТО), економічні труднощі нашої країни, недостатнє матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України надають особливої гостроти процесу формування її оборонної політики. Крім цього Україна як суверенна держава, що дотримується проголошеного принципу позаблоковості, здійснює самостійну політику у сфері воєнної безпеки і на нинішньому етапі це відповідає її національним інтересам і знаходить своє відображення у Воєнній доктрині України, яка містить основні засади політики держави у сфері національної безпеки і оборони.

Перша воєнна доктрина України була ухвалена 19 жовтня 1993 року, але в ній передбачено, що її положення можуть уточнюватися і доповнюватися з урахуванням змін воєнно-політичної обстановки, характеру і змісту потенційних воєнних загроз, умов військового будівництва. Положення Воєнної доктрини є обов’язковими для всіх органів виконавчої влади, закріплюють принципи керівництва всіма військовими формуваннями України, іншими структурами у справі захисту державних інтересів.

2.2 У новій геополітичній ситуації відбувається певна переорієнтація політики більшості європейських країн. Країни Західної Європи прагнуть до посилення своєї самостійної ролі на європейському континенті, але водночас зацікавлені у збереженні на континенті військової присутності США, зміцненні та поширенні НАТО на Схід. З іншого боку, в Європі відбувається формування одного з найпотужніших інтегрованих центрів економічного розвитку, політичного впливу та військової могутності під патронажем ФРН та Франції. Його становлення та зміцнення відбуватиметься за рахунок подальшої інтеграції Європи в рамках Європейського Союзу, спираючись на військові структури НАТО, „ядерну парасольку” Франції та Великобританії та економічну могутність ФРН. Зважаючи на те, що нові члени НАТО з числа країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) ставатимуть повноправними членами нової об’єднаної Європи, остання поступово намагатиметься применшити роль та вплив США на Європейському континенті.

На тлі загальноєвропейських процесів Північноатлантичний Союз розглядається як основа стабільності та безпеки в Європі, а його розширення на Схід має стати підґрунтям для розбудови нової європейської системи колективної безпеки.

Для України, яка географічно перебуває на вістрі головного протиріччя „Схід-Захід”, необхідно враховувати інтереси Росії. Процес „потепління” у стосунках між США та Росією завершився підписанням „Основоположного акту про взаємовідносини співробітництва і безпеки між НАТО і Росією”. Хоча воєнна акція НАТО проти Югославії викликала гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона, нині зовнішньополітичний курс США стосовно Російської Федерації спрямований на створення та закріплення ефективних механізмів обмеження військової сили РФ та її регіонального впливу на пострадянському просторі, зокрема вжиття комплексу практичних заходів щодо економічного та військового проникнення до регіонів СНД, в першу чергу до Закавказзя та Середньої Азії. Тому українська концепція безпеки має концентруватися не на пошуку нових геополітичних конструкцій на європейському просторі, що повернуть Європу до ери „холодного протистояння”, а на зміцненні загальноєвропейського співробітництва та партнерства.

На нинішньому етапі Україна розбудовує систему своєї національної безпеки у нестабільному міжнародному середовищі за умов неучасті в оборонних союзах і при різноспрямованості військово-політичних орієнтацій країн свого найближчого географічного оточення.[5]

2.3 Оборонна достатність держави— це досягнення збалансованості між рівнем гарантованого забезпечення воєнної безпеки держави та її економічними можливостями. На нинішньому етапі в Україні тут існує певний дисбаланс, оскільки потреби її оборонної сфери значно перевищують економічні можливості держави.

На сьогоднішній день рівень загроз у воєнній сфері, порівняно з часами „холодної війни”, значно знизився, що певним чином позначилося і на процесах, пов’язаних з воєнною реформою в Україні.

Всього у період з 1991 по 1996 рік вжито майже 10 тис. організаційних заходів, пов’язаних зі скороченням, переформуванням, передислокацією та формуванням нових військових частин та установ. На початок 1997 року було ліквідовано понад 3,5 тисячі військових організмів. З бойового складу Збройних Сил було вилучено 24 дивізії. Чисельність особового складу зменшилася майже на 410 тис. чол., скорочено близько 600 бойових літаків, 245 вертольотів, понад 2400 танків і 2100 бойових броньованих машин.

На ці роки припадає реалізація безпрецедентного за своїм характером рішення політичного керівництва держави про набуття без’ядерного статусу. З території України було вивезено понад 1270 ядерних боєприпасів для міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та близько 2,5 тис.— для тактичного озброєння, ліквідовано 176 стратегічних ракетних комплексів і вся інфраструктура забезпечення.

У відповідності з Державною програмою реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року загальну чисельність Збройних Сил України планується довести до 375 тисяч чоловік, з них до 295 тисяч складатимуть військовослужбовці. Крім того, передбачена заміна 22 тисяч посад військовослужбовців посадами цивільних працівників. Передбачено розформування управлінь п’яти авіаційних дивізій, переформування п’яти механізованих дивізій в чотири окремі механізовані бригади та одну базу зберігання озброєння військової техніки. Сплановано також вилучити з бойового складу Збройних Сил близько 400 танків, 289 літаків, 189 вертольотів, 11 кораблів та суден різного класу.

Що стосується видатків на оборону, то на 2001 рік Уряд України виділив Міноборони 2,7 млрд. грн. (близько 500 млн. дол.), в той час як оборонний бюджет Польщі становить 3,6 млрд. дол., і це при тому, що Збройні Сили Польщі майже вдвічі менші за українські.

Виходячи з досвіду країн Центральної та Східної Європи, а також економічних можливостей України, рівень чисельності особового складу, озброєння її Збройних Сил та інших військових формувань повинен бути значно знижений. На жаль, обраний курс воєнної реформи в Україні не відповідає цьому висновку, оскільки „вихідні параметри”, до яких повинні бути знижені силові структури (особливо Збройні Сили України) до 2005 року (і навіть до 2010 року) не відповідатимуть економічним можливостям держави, особливо за статусу позаблоковості. [5]

2.4 Перше нагадування про позаблоковість та постійний нейтралітет України було зазначене в Декларації „Про державний суверенітет України”, затверджений Верховною Радою УРСР як закон за № 55-ХІІ від 16.07.1990 р. У цій Декларації Українська РСР проголошувала про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. [5]

Позаблоковий статус України надає гарантії стабільного курсу щодо розвитку зовнішньої і внутрішньої політики України на довготривалий період, а також є дуже важливим для збереження територіальної цілісності і соборності України. Однак прийняття Україною постійного нейтралітету не позбавило б її від вирішення питання орієнтації України на „Захід” або на „Схід”, а також щодо вступу в НАТО чи повномасштабного приєднання до СНД або військово-політичного союзу Білорусь - Росія. Знову - таки це не усунуло б її від повноцінної участі в міжнародній політиці. вона змогла б і надалі брати участь у миротворчих операціях по лінії ООН, у програмі НАТО „Партнерство заради миру” та інших заходах, плідно співробітничати з ЄС чи навіть вступити в ЄС.

Розділ ІІІ.

3.1 Аналіз оперативної та криміногенної обстановки, що склалася нині на державному кордоні України, свідчить про її непростий та динамічний характер, який характеризується:

відносним зменшенням можливого військового протистояння на кордоні України та ризику виникнення широкомасштабної воєнної загрози. Але на цьому тлі спостерігається нарощування розвідувальної діяльності проти України країн-членів НАТО, в тому числі й з використанням території своїх нових союзників (Польщі та Угорщини);
наближенням зовнішнього кордону НАТО безпосередньо до західних кордонів України;
розширенням Європейського та Шенгенського союзів так званої „цивільної європейської інтеграції”, що однозначно призводить до втягування нових членів, у тому числі й України, в боротьбу за ринки збуту на континенті;
через прозорий українсько-російський кордон Україна стала основною країною транзиту і накопичення нелегальних мігрантів у Центрально-Східній Європі;
через українсько-російський кордон в Україну потрапляє левова частка контрабанди, здійснюється торгівля людьми, забезпечуються зв’язки між злочинними угрупованнями;
проникненням зброї через українсько - російський кордон з території, на якій тривають військові дії;
маніпуляції з транзитом енергоносіїв через територію України.

Можна констатувати, що практично всі суміжні з Україною східноєвропейські держави удосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю. Але в той же час Україна має цілу низку невирішених проблем із визначенням і забезпеченням охорони своїх державних кордонів.

Так, доволі непрості відносини складаються між Румунією і Україною через необхідність вирішення проблем проходження лінії державного кордону по р. Дунай від населеного пункту Парідно до Чорного моря та делімітації континентального шельфу, а також визначення морських економічних зон обох держав у Чорному морі. У цих зонах розташовуються перспективні нафто– і газоносні родовища.

Головні розбіжності викликає також і проблема розмежування континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Каменем спотикання є острів Зміїний, який належить Україні і знаходиться недалеко як від румунського, так і українського берегів. Відповідно до норм міжнародного права належність о. Зміїного Україні дає змогу їй мати в цьому районі континентальний шельф площею близько 7000 квадратних кілометрів. Румунія заперечує це право. У цьому районі вже проведені значні обсяги геофізичних досліджень, під час яких виявлені перспективні поклади нафти і газу.

Досить складна обстановка і на українсько-молдавській ділянці державного кордону. Війна між Молдовою і самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) у липні 1992 року ускладнила проблему делімітації і демаркації державного кордону між Україною і Молдовою, довжина якого становить 1222 км.

Однак нині особливу занепокоєність викликає стан справ на українсько-російському державному кордоні. Позиція Росії щодо поділу Азовського моря не враховує національних інтересів України. Росія наполягала на визнанні Азовського моря і Керченської протоки внутрішніми водами двох держав.

Якщо по делімітації всі питання в основному вирішені, то з приводу демаркації позиції сторін кардинально розрізняються. Київ наполягає на позначенні безпосередньо на місцевості лінії кордону, а Москва не бажає цього робити. В кінцевому рахунку 24 грудня 2003 року в м. Керч був підписаний договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, за яким Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації; Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між Сторонами; врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки, здійснюється за угодою між Сторонами.

Щодо Білорусі, то вона відмовляється визнати кордон з Україною до виплати їй Україною боргу розміром у 217 млн. дол., походження якого є не зовсім зрозумілим.

Затягування процесу вирішення питань з облаштованістю державних кордонів України гальмує процес її інтеграції до Північноатлантичних структур, а також сприяє збільшенню нелегального потоку мігрантів в Україну через російсько-український та білорусько-український кордони.[5]

3.2 Присутність іноземних військ безпосередньо зачіпає інтереси тієї країни, на території якої вони перебувають. Міжнародна практика знає декілька типових варіантів перебування іноземних військ на чужих територіях.

Перший варіант— окупація країни іноземними військами перед війною, в ході конфлікту або після нього.

Другий варіант— розміщення іноземних військ згідно з підписаним воєнно-політичним Договором про союзницькі відносини між країнами в сфері оборони та зовнішньої політики.

Третій варіант— надання в оренду на певний термін території для базування іноземних військ шляхом підписання відповідної двосторонньої угоди.

Для України важливість цього питання посилюється кількома факторами:

як активний суб’єкт формування європейської колективної безпеки, Україна повинна брати участь у спільних заходах, які здійснюються європейськими державами у військово-політичній сфері, що передбачає направлення підрозділів Збройних сил України на територію інших держав, а також допуск на свою територію підрозділів іноземних військ. Зокрема цього вимагає участь України в Програмі „Партнерство заради миру”;
Україна є позаблоковою державою, а тому вона не має відповідних воєнно - політичних зобов’язань перед іншими країнами щодо розташування на своїй території їхніх військ. Це передбачає особливі умови, які мають висуватися Україною для допуску іноземних військ на свою територію;
допуск іноземних військ на територію України викликає неоднозначну реакцію у Верховній Раді України і є досить болючою темою для суспільної думки в Україні. Переважна більшість як парламентарів, так і суспільства не підтримують таку військову присутність в принципі. При цьому, якщо комуністична фракція в парламенті і ліві політичні сили в суспільстві виступають проти присутності підрозділів військ країн НАТО на території України, то праві парламентські фракції і національно-демократичні сили не підтримують російську військову присутність в Україні;
наявність іноземної військової присутності на території України обумовлена тією спадщиною, що дісталась від Радянського Союзу та нездатністю української влади до кінця вирішити проблему її поділу на свою користь. Оскільки згода на таку присутність є вимушеною об’єктивними обставинами, то перебування іноземних військ на території України має бути тільки тимчасовим.

Серед основних нормативно – правових документів, що регулюють іноземну військову присутність в Україні є Закон України „Про порядок допуску та умови перебування підрозділів Збройних Сил інших держав на території України”, прийнятий Верховною Радою України 22 лютого 2000 року. Закон забороняє підрозділам збройних сил інших держав, що дислоковані на території України, їхньому цивільному та військовому персоналу і членам їхніх сімей займатися політичною діяльністю в Україні, а також іншою діяльністю, несумісною з інтересами України та претендувати на набуття будь-яких прав на постійне проживання на її території.

Порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил країн-учасниць ПЗМ на території України додатково регламентовані Угодою між державами – учасницями Північно – Атлантичного договору та іншими державами, які беруть участь у програмі „Партнерство заради миру”, щодо статусу їхніх збройних сил та Додатковим протоколом до цієї Угоди, ратифікованими Верховною Радою України 2 березня 2000 року.

Перебування та діяльність сил Чорноморського флоту Російської Федерації на території України регламентується Угодою між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, яка була ратифікована Верховною Радою України 24 березня 1999 року. [5]

Висновки

На даний момент вакуум інтеграції зараз є проблемою для національних інтересів України в тій мірі, як вакуум безпеки був проблемою для нас у 1990-ті роки. Але чи була для України альтернатива? Можливо, такими альтернативами можна вважати неприєднання або участь у Ташкентському договорі про колективну безпеку. Сьогодні ж єдиною альтернативою членству в НАТО є побудова своєї національної оборони з орієнтацією по всіх азимутах, а цей шлях зараз не по кишені Українській державі.

Для спільної роботи в рамках комісії „Україна – НАТО” була створена Тимчасова спеціальна комісія з моніторингу виконання Рекомендацій парламентських слухань „Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО” та Плану дій Україна – НАТО.

У військовому аспекті Україна може сподіватись і розраховувати у подальшому від співпраці з НАТО на наступне:

підтримку з боку НАТО політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів України;
участь у операціях, здійснюваних під егідою ООН або в рамках відповідальності ОБСЄ;
отримання сучасної інформації щодо досвіду країн-членів НАТО у процесі реформування та створення сучасних національних збройних сил, для її використання у прискоренні реформування Збройних Сил України;
використання досвіду НАТО та країн-членів Альянсу для забезпечення цивільного контролю над збройними силами;
отримання інформації щодо досвіду НАТО й країн-членів Альянсу в реформуванні оборонного бюджету та її використання в умовах України;
участь українських підприємств воєнно-промислового комплексу у виробництві й модернізації військової техніки (зокрема танків та кораблів) для країн НАТО із застосуванням передових технологій.[1, с.75-76]

Так чи інакше розвиток міцних стосунків по лінії Україна – НАТО є важливим елементом нової архітектури європейської безпеки.

Зобов’язання, які візьмуть на себе нові члени, будуть такими самими, що й зобов’язання теперішніх членів Північноатлантичного альянсу, включаючи визнання принципів, політики і процедур, що вже ухвалені всіма членами альянсу на момент вступу нових членів, бажання i здатність виконувати їх, визначальним чином, при вирішенні питання про запрошення країни вступити до НАТО. Пам’ятаючи про те, що не існує жодних остаточних i суворих критеріїв для запрошення нових членів вступити до альянсу, тим не менше, очікується, що потенційні нові члени будуть дотримуватися основоположних принципів, визначених у Вашингтонському договорі та визнавати інші документи, на яких ґрунтується нинішня політика альянсу. Серед них варто назвати Угоду про статус Організації Північноатлантичного договору, національних представництв та Міжнародного секретаріату (Оттавська конвенція, 1951); Угоду НАТО про взаємне забезпечення таємності винаходів, пов’язаних з обороною, на які були зроблені патентні заявки (Париж, 1960); Угоду між сторонами Північноатлантичного договору стосовно статусу їхніх збройних сил (Лондон, 1951); Угоду НАТО про передачу технічної інформації в цілях оборони (Брюссель, 1970), а також Стратегічну концепцію та Декларації, ухвалені на найвищому рівні та рішення засідань ПАР на рівні міністрів i постійних представників, віддзеркалені у Комюніке ПАР, зокрема, Комюніке, опубліковане у Осло (червень 1992 р.); та Брюсселі (грудень 1992 р.), у яких альянс зобов’язується надавати підтримку у кожному окремому випадку i відповідно до встановлених у НАТО процедур, діяльності на підтримку миру, здійснюваний у рамках відповідальності ОБСЄ та миротворчим операціям, здійснюваним під егідою Ради Безпеки ООН.[4]

Нові потенційні члени НАТО мають адаптуватися до того, що стратегія НАТО i структура збройних сил спрямовані на використання таких чинників, як багатонаціональність i маневреність, з метою забезпечення ефективної оборони при мінімальних витратах. Ось чому політика НАТО значною мірою залежить від стандартизації, особливо у таких галузях, як військові операції, загальне управління i техніка. До нинішніх пріоритетів НАТО у сфері стандартизації належить спільність доктрин i процедур, оперативна сумісність командування, управління i систем зв’язку, основних систем озброєнь, взаємозамінність боєприпасів i основних засобів бойового постачання.

Сьогодні налічується понад 1200 угод i документів, які повинні неодмінно виконуватися новими членами i бути контрольованим процесом, спрямованим на підвищення оперативної ефективності Північноатлантичного альянсу. Хоча національна участь у стандартизації не є обов’язковою, існує низка галузей, де військова необхідність вимагає участі держав у процесі стандартизації Це, зокрема такі галузі, як система зв’язку i інформаційні системи та засоби полегшення надання підтримки силам підкріплення. Для нових потенційних членів один з можливих способів досягти кращої оперативної сумісності міг би полягати у тому, щоб відібрати військові частини, котрі будуть стрижнем, навколо якого зможуть розвиватися усі інші формування, при цьому першочергову увагу треба приділити досягненню максимально можливої сумісності цих частин з тими, якими володіє НАТО. З метою визначення мінімальних вимог, необхідних для оперативної ефективності, нині здійснюється перегляд угод з стандартизації та документів альянсу. Потрібно буде також оцінити рівні стандартизації кожного окремого потенційного члена, виходячи з таких рівнів, які були продемонстровані у ході здійснення у рамках ПЗМ усього спектру діяльності військового i оборонного характеру. Альянс має розробити в ході консультацій з кожним конкретним потенційним новим членом пропозиції для цього нового партнера, аби він добре розумів, що від нього очікують. Поза тим, учбові установи i підготовка особового складу мусять розвиватися таким чином, щоб збройні сили нових потенційних членів могли досягти оперативної сумісності з НАТО в прийняті терміни, i щоб нові члени самі могли застосовувати доктрину НАТО у широкому спектрі діяльності.

Використані джерела:

Андресюк Б.П. Реформування Збройних Сил України на сучасному етапі: Виступи, інтерв’ю, статті.-К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2002.-192 с.
Довідник НАТО. Видання присвячене 50-й річниці Альянсу.-К., 1999 р.
Зовнішня політика України: сучасний стан та перспективи розвитку. Матеріали круглого столу 12 листопада 2003 року.-К., 2003 р.
Міжурядові регіональні організації. Навч. посібник.-К., 1998 р.
Стратегії розвитку України: теорія і практика/За ред. О.С. Власюка.-К.:НІСД, 2002.-864 с.

Blog

Проблема розширення нато в контексті національних інтересів України

Содержание