Як користуватися словником-довідником

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Передмова


Геологія – наука про будову Землі, її походження і розвиток. Основним об’єктом вивчення геології є зовнішня кам’яна оболонка Землі – земна кора. У процесі диференціації та інтеграції геології в кінці XIX – на початку XX ст. виникла геоморфологія – наука про рельєф земної поверхні (включаючи дно океанів), його походження, вік, історію розвитку, сучасну динаміку, закономірності поширення складових форм рельєфу.

Геологія і геоморфологія мають розвинені терміносистеми. Відсутність комплексного геолого-геоморфологічного словника-довідника спонукало до створення цього навчального посібника, який у лаконічній формі, не претендуючи на висвітлення всіх питань геології і геоморфології, дав би можливість отримати потрібну довідку з основних галузей геологічних знань.

Для студентів спеціальності «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування».


Як користуватися словником-довідником


Словник-довідник містить довідково-інформаційний матеріал тлумачення більше 600 термінів з курсу «Геологія з основами геоморфології».

Усі статті словника розміщені в алфавітному порядку і побудовані за традиційним принципом: назва терміна, синоніми (в р о з р я д к у), дефініція і коротке викладення суті питання.

Назви статей подано переважно в однині, наприклад «Горст», «Батоліт», «Щит» тощо. У випадках, коли це відповідає загальновживаній науковій термінології, статті подано у множині – «Акумулятивні рівнини», «Вулканічні гази» та ін. Назви ряду статей у словнику складаються з іменника й прикметника. На перше місце здебільшого ставиться прикметник, оскільки він разом з іменником становить єдине поняття («Вулканічний туф», «Поствулканічні явища») і тому, що на прикметник падає логічний наголос, який підкреслює специфічний зміст статті («Замкнуті форми рельєфу», «Берегові акумулятивні форми»).

Етимологічні довідки наведено до термінів, що є безсумнівним запозиченням з іноземних мов, наприклад: «Гліптогенез (від грец. glyptos – створений і genesis – походження)».

Систему посилань запроваджено для того, щоб встановити взаємозв'язки між статтями, розширити відомості про дане поняття, полегшити відшукування необхідних матеріалів, уникнути повторення у різних статтях. Назву статті, на яку робиться посилання, набрано курсивом.

У разі посилань на додатки потрібно мати на увазі, що їх вміщено в кінці книги у розділах «Додаток А» і «Додаток Б»).

Особливо важливі статті мають розгорнутий характер.

Предметний покажчик у кінці словника-довідника є важливим інструментом раціонального використання даного матеріалу.

У тексті статей застосовуються загальноприйняті в літературі скорочення (див. Основні скорочення).


Основні скорочення

Умовні позначення

Український алфавіт

А,а Б,б В,в Г,г Ґ,ґ Д,д
Е,е Є,є Ж,ж З,з И,и І,і
Ї,ї Й,й К,к Л,л М,м Н,н
О,о П,п Р,р С,с Т,т У,у
Ф,ф Х,х Ц,ц Ч,ч Ш,ш Щ,щ
Ь Ю,ю Я,я


А

Абісаль (від грец. abyssos – бездонний), а б і с а л ь- н а з о н а – зона ложа Світового океану (від 3500 м до максимальних глибин). Характеризується відносно слабкою рухливістю води, постійно низькою температурою (нижче 0°С), відсутністю сонячного світла, специфічним рослинним і тваринним світом.

Абісальні відкладення – глибоководні морські відкладення, що накопичуються на глибинах більше 2-4 км у межах абісалі. Займають 76% площі Тихого, Атлантичного та Індійського океанів. Складаються з вапняних і кременевих скелетних частин дрібних організмів, які живуть у верхніх шарах води й осідають на дно, а також мінеральних частинок, принесених із суші вітрами і морськими течіями (продуктів вивітрювання, вулканічного попелу), а також космічного пилу.

Абісальні рівнини – глибоководні рівнини океанічних улоговин і западин крайових морів. Поширені в межах ложа океану, де займають близько половини площі, і в перехідній зоні.

Абляція (від лат. ablatio – спад) – зменшення маси льодовика або снігового покриву шляхом танення, випаровування і механічного руйнування. Мірою абляції може служити величина стоку води, що утворилася від танення льодовика або товщина шару льоду, що розтанув і випарувався за певний час.

Абразійний берег – високий крутий відступаючий берег океану, моря, озера, водосховища, що руйнується під дією прибою, з розвитком абразійних форм рельєфу ( додаток А, рис. А.1 ).

Абразія (від лат. abrasio — зіскоблювання) – механічне руйнування берегів океанів, морів, озер і великих водосховищ у результаті діяльності хвиль і прибою (поширюється і на дно водоймищ до глибини декількох десятків м, в океанах — до 100 м і більше). Інтенсивність абразії визначається ступенем хвильової дії (на бурхливих водоймищах вона більша), їй сприяють відносно великі ухили (більше 0,01) прибережної частини дна водоймища. В результаті абразії створюються різні форми рельєфу абразійного берега.

Абсолютна висота – віддаль по вертикалі якої-небудь точки на поверхні Землі від середнього рівня поверхні океану.

Абсолютний вік гірських порід – вік, виражений в абсолютних одиницях часу (роках, мільйонах років і т. д.). Див. Геологічне літочислення.

Авлакоген (від грец. aulax – борозна і genos - народження) – борозноподібна западина ділянки земної кори, ускладнена великими розломами, що розсікають фундамент платформи. На території України — Дніпровсько-Донецький авлакоген.

Аґреґат (від лат. aggrego – приєдную) – з'єднання окремих мінералів у природних мінеральних утвореннях, напр., гірські породи, руди. Утворюються внаслідок сумісного росту мінеральних індивідів. Розрізняють аґреґати прості, утворені з кристалів одного мінералу, та складні — з кристалів різних мінералів. Крім того, розрізняють аґреґати голчасті, землисті, зернисті, лускуваті, ниркоподібні та ін.

Аерації зона (від грец. aer – повітря) – верхня частина земної кори між поверхнею Землі та рівнем ґрунтових вод.

Акумулятивний рельєф (лат. accumulator – збирач, від accumulo збираю, накопичую) – сукупність форм рельєфу, що утворюються внаслідок нерівномірного нагромадження морських, річкових, озерних, льодовикових, гравітаційних та інших відкладів і продуктів вулканічної діяльності.

Акумулятивні рівнини, н а м и в н і р і в н и н и – території, що утворюються внаслідок тривалого накопичення товщ пухких осадових порід різного походження (первинні морські, озерні, алювіальні, флювіогляціальні та ін.). Виділяють також підводні акумулятивні рівнини.

Акумулятивні тераси – річкові тераси, в яких увесь тераспоподібний уступ складений алювіальними відкладами, а потужність алювію більша від відносної висоти їх над рівнем ріки.

Акумулятивні форми рельєфу – форми рельєфу земної поверхні, що утворюються внаслідок накопичення (акумуляції) морських, річкових, озерних, льодовикових, еолових та інших відкладень, продуктів виверження вулканів (попелу, лав та ін.), а також у результаті господарської діяльності людини. Зустрічаються як наземні акумулятивні форми рельєфу (прируслові вали, друмліни, ками, моренні гряди, бархани та ін.), так і підводні (морські рівнини, підводні берегові вали та ін.); багато форм рельєфу мають змішане походження (напр., ерозійно-акумулятивні річкові тераси).

Акумуляція в геології і геоморфології – загальна назва процесів накопичення пухкого мінерального матеріалу й органічних залишків на поверхні суші та на дні водоймищ. Акумуляція, що проходить на суші, називається субареальною акумуляцією, на дні водних басейнів – субаквальною акумуляцією. Відбувається акумуляція переважно в пониженнях рельєфу, що мають тектонічне походження (прогинання і западини), де накопичуються вулканічні й осадові породи потужністю іноді до декількох км; у менших масштабах проявляється в річкових долинах і в межах інших негативних форм рельєфу. Залежно від основного чинника, що викликає акумуляцію, виділяють морську, озерну, річкову, вітрову, біогенну, антропогенну та інші типи акумуляції. Разом з денудацією акумуляція сприяє вирівнюванню рельєфу. В гляціології акумуляція — накопичення снігу в сніжному покриві або льоду в льодовику, процес, протилежний абляції. В основному визначається кількістю твердих атмосферних опадів і термінами їх випадання.

Аласи – плоскі округлі пониження, що зустрічаються в районах розвитку багатолітньомерзлих гірських порід. Утворюються при потепленні клімату і розтаванні підземного льоду. Діаметр від десятків м до кількох км, глибина від 1 до 15 м (рідше до 30 м). Характерні залишкові озера. Типові для рівнин Якутії, схильних до термокарсту.

Алювіальні рівнини – рівнини, що утворюються в результаті акумулятивної діяльності великих річок на місці обширних опускань земної кори. Складені з поверхні річковими відкладеннями, потужність яких досягає кількох десятків і навіть сотень метрів.

Алювій (від лат. alluvio – намив) – відклади річок, що складаються з уламкового матеріалу (галька, пісок, ґравій, щебінь, суглинок, глина) різного ступеня обкатаності й відсортованості. Розрізняють алювій гірських і рівнинних річок, а за умовами відкладення – русловий, заплавний, старичний та ін.

Альпійська геосинклінальна область, Альпійсько-Гімалайська складчаста геосинклінальна область — наймолодша частина ссылка скрыта, що активно розвивалася в ссылка скрыта і ссылка скрыта, рухома ділянка ссылка скрыта між континентальними плитами Євразії, Західної Африки, Аравії та Індостану, що спочатку складали ссылка скрыта. Розвитку області передувало відмирання палеозойського океанічного басейну ссылка скрыта (див. ссылка скрыта) в пізньому палеозої з утворенням герцинського складчастого поясу (див. Герцинська складчастість). У кінці пермського періоду і тріасовому періоді вирівняна поверхня герцинського складчастого комплексу була покрита невеликим, епіконтинентальним морем. У кінці тріасу почалися розколювання континентальної кори і рифтоутворення. Це привело до формування нового глибокого басейну з океанічною корою — Неотетісу (Тетісу). З кінця юри почалося скорочення площі Неотетісу внаслідок зближення Африки – Аравії, а потім і Індостану з Євразією; в кінці еоцену континентальні брили Африки – Аравії й Індостану прийшли в пряме зіткнення з Євразією. Цей процес супроводжувався інтенсивними складчастими і насувними деформаціями з утворенням великих тектонічних покривал (ссылка скрыта), зміщених до периферії області. В ссылка скрыта — ссылка скрыта в деформацію були залучені й глибокі горизонти кори з утворенням ссылка скрыта, Андалуських гір, Ер-Рифу і Тель-Атласу, Апеннін, Альп і Карпат (Бескид), Кримських та Дінарських гір, Балкан, ссылка скрыта, гористих районів Туреччини та Ірану, Афганістану, Пакистану, Гімалаїв. Найбільш інтенсивне гороутворення почалося в пізньому міоцені. Одночасно відбувалося формування глибоководних басейнів Середземного, Чорного, Каспійського, Адріатичного, Егейського, Азовського морів, прогинів, зайнятих алювіальними рівнинами pp. Ебро, Гссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта. Новітнє підняття супроводжувалося вулканічною діяльністю, особливо активною в Середземномор'ї, в Анатолії, на Малому Кавказі й на території Ірану. У межах гірських споруд альпійської складчастої області відомі численні родовища поліметалічних руд, молібдену, ртуті, бокситів, а також у передгірських районах та прогинах — нафти і газу (зокрема в Україні — у Карпатассылка скрыта, ссылка скрытау), бурого вугілля.

Альпійська складчастість – складчастість, що мала місце переважно у кайнозойську еру в межах геосинклінальних областей. Завершилася виникненням молодих гірських споруд. Один із районів типового прояву альпійської складчастості – Альпи, з чим і пов'язане виникнення терміна «альпійська складчастість». Окрім Альп, до області альпійської складчастості належать: у Європі – Піренеї, Андалуські гори, Апенніни, Карпати, Динарські гори, Стара-Планіна, Кримські гори, гори Кавказу; у Північній Африці – північна частина Атласських гір; у Азії - Понтійські гори і Тавр, Ельбурс і Загрос, Сулейманові гори, Гімалаї, Японські і Філіппінські острови; у Північній Америці – складчасті хребти Тихоокеанського побережжя Аляски і Каліфорнії; у Південній Америці – Анди та ін. Територія, охоплена альпійською складчастістю, зберігає високу тектонічну активність і в сучасну епоху, що виражається в інтенсивно розчленованому рельєфі, високій сейсмічності й вулканічній діяльності, яка продовжується в багатьох місцях.

Альпійський тип рельєфу – тип рельєфу, властивий гірським країнам, що піддалися інтенсивному зледенінню. Характеризується гострими вершинами, льодовиковими цирками (див. Кар), крутизною і скелястістю схилів.

Альтипланація – вирівнювання рельєфу вершинної зони гірських хребтів, головним чином у країнах холодного і помірного кліматичного поясів, що відбувається унаслідок сукупної дії морозного вивітрювання, соліфлюкції і нівації.

Анізотропна гірська порода (від грец. anisos – нерівний і tropos – напрямок) – гірська порода, властивості якої в різних напрямках неоднакові.

Антеклізи (від грец. anti – проти і klisis – нахил) – великі пологі підняття в межах плит з піднятим фундаментом і відносно тонким чохлом (напр., Во­ронезька антекліза).

Антикліналь (від грец. anti – проти і klino – нахиляю) – складка шарів гірських порід, звернена випуклістю догори, в результаті чого в ядрі залягають більш давні за геологічним віком породи. За формою у плані розрізняють лінійно витягнуті та округлі антикліналі – брахіантикліналі.

Антиклінорій (від антикліналь і грец. oros – гора) — велика і складна складчаста структура земних порід антиклінальної будови, яка утворюється на місці геосинклінальних прогинів. Характеризується загальним підняттям поверхні, дотичної до склепінь антикліналей у центральній частині. Розміри — сотні кілометрів завдовжки і десятки км завширшки. Дуже великий антиклінорій називається ссылка скрыта.

Антропогеновий період (від грец. anthropos – людина і genоs – походження) – сучасний період геологічної історії Землі, останній період кайнозою, розпочався 600 тис. – 1 млн (за іншими даними, 2,5 - 3,5 млн) років тому. Інша назва – четвертинний період. Протягом антропогенового періоду поверхня Землі, рослинний і тваринний світ набули сучасного вигляду. З цим періодом пов'язана історія виникнення і становлення людини. Характерне материкове зледеніння, особливо в Північній півкулі. В антропогені проходили потужні тектонічні рухи земної кори, які найбільш сильно проявилися в поясі альпійської складчастості. Характерними тваринами антропогену були мамонт, шерстистий носорог, велетенський олень (які вимерли переважно під впливом діяльності людини) та численні інші представники тваринного світу, що існують і тепер. Північні олені та вівцебики у плейстоцені і голоцені взимку заходили на територію України. Рослинний світ був представлений сучасними формами. На початку антропогену в межах Середземномор'я виникла людина, яка поступово розселилася по всій земній кулі. На Україні (на півдні) рештки викопних людей і місця їхнього проживання відомі починаючи з плейстоцену.

Антропогенний рельєф – рельєф земної поверхні, змінений або створений внаслідок виробничої діяльності суспільства (кар’єри, терикони, канали та ін.).

Антропогенні форми рельєфу (від грец. anthropos – людина і genesis – походження ) – нерівності земної поверхні, утворення яких пов’язане з господарською діяльністю людини. Виникають як результат неправильного впливу на природу (яри, зсуви, рухомі піски тощо), при розробках корисних копалин без рекультивації земель (терикони, кар’єри), а також у процесі цілеспрямованого перетворення рельєфу під час меліорації, будівництва (канали, тераси, дамби тощо).

Аппалацький тип рельєфу — тип інверсійного рельєфу низьких і середніх гір, уперше досліджений в Аппалачах (Пн. Америка). Головні долини сформувалися тут у межах антикліналей внаслідок розми­вання малостійких порід. Синклі­налям, складеним стійкими до роз­мивання породами, відповідають підвищені ділянки поверхні.

Аридна морфоскульптура (від лат. aridus – сухий) – форми рельєфу, що виникають в умовах клімату напівпустель і сухих степів під впливом комплексу процесів рельєфоутворення – діяльності вітру (дефляція, еолова акумуляція), пустельного вивітрювання, площинного змиву, ерозії тимчасових водотоків. Для підвищень, плато, передгір'їв і гір характерні форми аридної денудації й ерозії (педименти, бедленди й ін.). Для низовин і рівнин характерні різні типи кам'янистих і піщаних пустель з еолово-акумулятивними формами рельєфу (бархани, грядкові піски та ін.), засоленими озерними западинами, такирами.

Арктичний геосинклінальний пояс – геосинклінальний пояс, що опоясує з півдня западину Північного Льодовитого океану. Найбільш вираженими ланками геосинклінального поясу є палеозойська (герцинська) система Канадського Арктичного архіпелагу і ранньопалеозойська (каледонська) система Північної Гренландії (Земля Пірі та ін.); у межі поясу входять також Анюйсько – Чукотська мезозойська система і палеозойсько-мезозойська система хребта Брукса на півночі Аляски. Між північно-східною Гренландією і Північною Землею відбувається зчленовування Арктичного і Північно-Атлантичного поясів. Арктичний геосинклінальний пояс виділяється не всіма геологами.

Артезіанський колодязь – спеціальна бурова свердловина, устаткована для забирання артезіанських вод. У Європі вперше споруджені в ХІІ ст.

Артезіанські води (від назви франц. провінції Артуа (лат. Arteshim) – напірні підземні води, які містяться у водоносному горизонті між двома шарами водонепроникних порід. Розкриті свердловинами, вони піднімаються вище водотривкої покрівлі, іноді фонтанують. В Україні виділяють три басейни артезіанських вод: Дніпровсько-Донецький, Волино-Подільський та Причорноморський.

Архейська ера (від грец. archaios – стародавній, первісний) – найдавніша ера в геологічній історії Землі; розпочалася понад 3500 млн років тому, тривала понад 900 млн років. Відклади цієї ери становлять архейську групу.

Архіпелаг (від італ. Arcipelago, назва, запропонована в XII ст. венеціанцями для Егейського моря) – значна група островів, що розташовані на невеликих відстанях один від одного і зазвичай розглядаються як одне ціле. Острови, що входять в один і той самий архіпелаг, мають однакове походження і схожу геологічну будову. Залежно від цього розрізняють архіпелаги материкові (Нова Земля), коралові (Маршаллові острови), вулканічні (Гавайські острови).

Астеносфера (від грец. asthenes – слабкий і сфера) – частина верхньої мантії Землі. Глибина залягання астеносфери під континентами – близько 100-120 км, під океанами – близько 50-60 км, товщина – 100-170 км. Вважають, що речовина астеносфери перебуває у в’язкопластичному стані.

Атол – кораловий острів, що має форму суцільного або розірваного кільця, що оточує лагуну невеликої глибини (до 100 м). Утворений головним чином вапняними спорудами колоніальних коралів. Атоли зазвичай невеликі, але іноді досягають 50 км і більше в діаметрі. Зустрічаються у відкритому морі в тропічних широтах; особливо часто в центральній частині Тихого океану, іноді цілими архіпелагами. Походження атолів, за гіпотезою Ч. Дарвіна, пояснюється повільним зануренням острова, спочатку оточеного бар'єрним рифом, який поступово надбудовується коралами.