*и спочатку служили засобом іменникового словотвору, первинне їх значення зараз вже не відновлюється. Суфікси -ъ, -ь, -а

Вид материала

Документы

Содержание Список скорочень джерел Список використаної літератури

Подобный материал:

• Ткаченко Людмили Миколаївни, 540.62kb.
• Авторські програми (гуртків, елективних курсів тощо) 19 І. Організаційна робота, 332.91kb.
• В.І. Вернадського e-mail: library@ccssu crimea ua Книга, 127.99kb.
• Реферат з курсу, 100.5kb.
• Проблеми використання роботів в Інтернеті, 98.97kb.
• Реферат з журналістики, 128.42kb.
• Розвиток екологічної журналістики, 127.38kb.
• День Соборності України зараз є національним святом нашої держави. Вцей день у 1919, 351.72kb.
• Методичні рекомендації За редакцією Є. М. Моісеєва Лекція: поняття, функції, принципи, 757.42kb.
• Маркетингова політика комунікацій, 876.9kb.

Ліпич В.М.,

кандидат філологічних

наук, Бердянський державний педагогічний університет


Складно-нульсуфіксальні іменники на позначення осіб в історії української мови.

(Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. Лінгвістика і літературознавство.- Вип. XI. – К.- Ніжин, 2006. – С. 116 – 123.)


В останні десятиріччя значно посилився інтерес лінгвістів до дериватів, які творяться за допомогою поєднання основ слів з одночасною матеріально не вираженою суфіксацією. Складно-суфіксальні іменники з нульовим формантом неодноразово привертали увагу дослідників. Вони були предметом опрацювання на матеріалі давньоруськоукраїнської мови [2; 6], середньоукраїнської [6] та сучасної української мови [3; 7]. Однак історія становлення та розвитку структурного типу складно-нульсуфіксальних іменникових похідних на різних етапах розвитку української мови лишається однією з малодосліджених ділянок. Аналіз динаміки словотворення згаданих композитів дає важливий матеріал для розуміння будови й функціонування розгляданих одиниць у дериваційній системі української мови.

Нульові словотворчі засоби давньоруськоукраїнської мови XI – XIII ст. виникли на базі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи, а тому слова згаданого типу творення спочатку мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну й флексійну морфеми: бhгь (*bĕg – о – s), ходъ (*chod – о - s) тощо [8; 38]. Такі іменники належали до тематичних безсуфіксних утворень. Тематичні голосні *а, *о, *и спочатку служили засобом іменникового словотвору, первинне їх значення зараз вже не відновлюється.

Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом [1; 21].

Давньоруськоукраїнська мова як вихідна мовна система формування словотвірної структури східнослов’янських мов обмежено використовувала нульовий суфікс для творення полікореневих слів [6; 85]. Чисте складення й нульова суфіксація в творенні композитів були представлені в пам’ятках XI – XIII ст. невеликою кількістю похідних.

Складно-нульсуфіксальні іменники на позначення осіб представлені в пам’ятках досліджуваних періодів у двох структурних різновидах: з опорною вербальною основою; з опорною субстантивною основою.

Виділення словотворчого нульового суфікса в похідних з опорним вербальним компонентом зумовлюється функціональною тотожністю цього типу з деякими складно-суфіксальними типами, що мають матеріально виражений суфікс. “Основний принцип … виділення нульового суфіксального елемента – такий же, що і при виділенні нульових флексій у словозмінних парадигмах: якщо якесь значення (граматичне чи словотвірне) … у більшості випадків виражається певною морфемою (суфіксом, флексією), то при відсутності такої морфеми та будь-яких інших формальних засобів вираження цього значення можна виділяти нульову морфему, що несе в собі те ж значення” [4; 78].

Композити з опорним вербальним елементом сформувалися ще в праслов’янський період, наприклад: *čarodějь (ЭССЯ IV 24) “чаклун” – складення основ *čara *čarъ та *dějati; *dervoděl’a (213) “тесля” – складення основ *dervo та йотованого похідного від дієслова *dělati; *konovalъ (X 194) “ветеринар”, утворене шляхом складення двох основ *kon і *valіtі, *val’atі; kozopasъ (XII 25) “пастух”– складення *koza і кореня дієслова *pastі; *paso; *kurojědъ (XIII 127) “той, хто їсть курей” – складення *kurъ і кореня дієслова *ědtь, *ěstі; *myšejadъ (XXI 57) “той, хто їсть падаль”; *myšelovъ (58) “той, хто ловить мишей”, утворене шляхом складення основ слів *myšь та *loviti; *noktь’vidъ (XXV 184) “нічний привид; той, хто бачить вночі”.

У пам’ятках XI – XIII ст. зафіксовані похідні аналізованої структури, що позначали назви істот: чародhй (1076 Ср III 1472) “чарівник”; келия Иоанна Богослова (1106 – 1108 / XV ХД 61); богословъ (XI СДЯ I 269) “теолог, проповідник християнського вчення”; водоносъ (454) “той, хто носить воду”; ни послуша коли вєльможъ (XI/XIII-XIV ХА 79) (етимологічно сягає праслов’янського *velь-moža, *velь-možь “велика сила, міць; можновладець”; утворене з короткого прикметника *velь “великий” та похідного від *mogti “могти”; внаслідок пізнішої контамінації із словом mоžь “муж” набуло значення “великий муж” (ЕСУМ I 348)); и~ сь ли ~сть дрhводhл# с̃нъ мариинъ (к.XI-п.XII АМВ 101); богоносъ (1156 СДЯ I 263) “той, хто носить божу мудрість”; Яръ Туре Всеволодh (СПІ 376) (утворене на східнослов’янському грунті з займенника все- та основи дієслова володіти (ЕСУМ I 434)); пакост#ше рыболовомъ Галичьскымъ (XII/бл.1425 ЛК 498).

Структурний тип безсуфіксних композитів у мові давньоруськоукраїнського періоду хоч і був малопродуктивним, але базувався на живій народній мові й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом, тобто складно-нульсуфіксальні іменники більше відповідали народним мовним традиціям, успадкованим ще з праслов’янської епохи.

Композити з матеріально не вираженим суфіксом представлені в мові наступних століть, як і в давньоруськоукраїнський період, двома структурними різновидами: з опорним вербальним та субстантивним компонентами. У цілому вони групуються за тими ж лексико-словотвірними розрядами, що й у XI-XIII ст.

Поступово збільшується кількість складно-нульсуфіксальних іменників-назв виконавців дії з опорною дієслівною основою у пам’ятках наступних століть: двh гривнh далъ ~смь кесарю – Вєликому королєви Владиславу (1386-1418 Роз 35) (є прямим запозиченням з польської мови, калька пол. Władisłav, запозиченого з чеської мови: ч. Vladislav (ЕСУМ I 419)); вълоєдъ (1596 Сл XVI – п.п. XVII 5 99) “волоїд”; вhршописъ (XVI Тимч I 166) “поет”(запозичення з польської мови: пол. wiarszopis); дhєписъ (855) “той, хто пише історію; історик”; от псих водовозов отвязатися (к. XVI В 36), еще еси млекопий (38), упокоевающихся мясоедов оставили (218); комєдодhй, comaedus (сер.XVII СлЛекс 132); чародhй (сер. або др. пол. XVII Син 169); тих куроїдів бити (XVII УП 98). Трапляються також складно-нульсуфіксальні іменники, що виступають як індивідуально-авторські новотвори: еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звhроед, свиноед, гускоед, птахоед, … пирогоед, маслоед (к.XVI В 38).

Типове для церковно-канонічних пам’яток слово - калька з давньогрецької богослов вживалося в мові XIV-XV ст. як власна назва, наприклад: Богослов (1322 ССУМ I 105) “титул євангелиста Іоанна”. Пам’ятки пізнішого періоду фіксують вживання цього композита і з указаним значенням, і як апелятивної назви, наприклад: богословъ (1598 Сл XVI-п.п.XVII 2 148) “проповідник християнського вчення”; які великоги бг̃слwа послушати (1659 Гал 170); многих епископов, и учителей, и богословов собрали (1767 Ск I 127).

Треба зазначити, що в пізній середньоукраїнській мові XVII ст. досить активно вживалися композити – назви осіб за їх професійною діяльністю. Шляхи розвитку цих лексем, особливості їх функціонування тісно пов’язані з екстралінгвальними факторами, зокрема, вони відображають історію виникнення й розвитку ремесел, наприклад: свинопасами … называетъ (1616 ЄУС 40), пошлю рыболов въ многихъ (304), дрєводhл# (1627 БерЛекс 33), живописъ (живосєц); книгочїй (53) (вважається запозиченням із тюркської, пор. д.-тюрк. *küinigči від *küinig “книга” (Ф II 263)), качкопас, chenorarius (сер. XVII СлЛекс 82) “той, хто пасе качки”; чрєдопас (92) “чабан”; козопас, caprarius (111) “козопас”; волопас, bubulcus (105) “волопас”; винонос, ebria (173) “п’яниця”; скотопас, pecorarius (304) “чабан”; коновалъ (460); пивоваръ, factor ceruisiae (481) “той, хто варить пиво”; дардоносъ (XVII Тимч 665) “той, що носить дарду (січна зброя на взір сокирки)”; шаповалъ всякіє всhмъ выгоды твори(т) (134); дано Дорошу сукновалу шесть штабловъ сукна (XVII Тимч I ); Гаврило протопопъ, тотъ славный винокур (XVII ЛРК 104) “робітник гуральні” (утворене з основ слів вино та курити, тобто підігріванням добувати (“викурювати”) горілку; змішування понять “вино” і “горілка” в російській розмовній мові дає підставу вважати, що укр. винокур походить з російської мови (ЕСУМ I 378)); коновалъ єдно дєло изъправляєтъ (к. XVII К3 134), пивоварамъ (156), пастух свинопасъ называєтс# (241), рыболововъ можєт затягати (280), вhршописъ єси (301); грошоробъ (XVII МТимч I 190) “фальшивомонетник”.

Особливістю окремих аналізованих похідних є додаткові зміни дієслівної основи, що полягають в її усіченні, а також нарощенні приголосним [й].

Деривати цього типу описуються перифразою N + V + Ø → той, хто VN, наприклад: пивоваръ → той, хто варить пиво; рыболовъ → той, хто ловить рибу; свинопасъ → той, хто пасе свиней; мясоєд → той, хто їсть м’ясо; млекопий → той, хто п’є молоко; дрєводhл# → той, хто робить (по) дереву. Композиту живописъ властиве лексикалізоване словотвірне значення, що встановлюється при порівнянні перифрази й відмінного від неї словникового визначення: живописъ не → той, хто пише живе, а → той, хто займається живописом (художник).

У пам’ятках давньоруськоукраїнської доби виявлено невелику кількість складно-нульсуфіксальних іменників, що позначали людей за внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою, наприклад: даролюбъ (XI СДЯ II 430) “той, хто любить приймати подарунки”; зъломыслъ (XI/XIII-XIV III 418) “той, хто задумує дурне, зле”; лютодhй (IV 486) “той, хто робить зло”; посредh города камену создавъ Боголюбомъ и удиви ю паче всихъ (XII АндрБог 324); то ваши въси зъломысли падоуть (XII-XIII УспСб 257); азъ есмь оучитель прhлюбодhомъ и любодhомъ (142); нє въстроби прhдъ собою "ко лицємhри твор#ть (1283 ЄЄ 161); вєдоша со іс̃мь ина в̃ злодh" оубитъ (232).

Початок цьому структурному типу покладено ще в праслов’янський період, наприклад: *dobrodějь (ЭССЯ V 42) “той, хто здійснює добрі вчинки” – складення *dobrъ та похідного від дієслова *dělati; *liceměrь (XV 79) – складення *lice і другого компонента, яким було спочатку, очевидно, *měnъ (*měna, *měniti), лише вторинно перетворене по *měriti, тобто “той, хто міняє обличчя”; *lixodějь (XV 92) - складення *lixo та *dějati (відображає вторинну, негативну семантику *liv- ).

Лексико-словотвірна група назв осіб як носіїв процесуальної ознаки з субстантивно-вербальними основами була представлена в пам’ятках середньоукраїнської та новоукраїнської мови невеликою кількістю похідних. Деякі з них успадковані з давньоруськоукраїнської мови: злодhй (XVI НП 115); лицємhрь (170); любодhй, adulter (сер.XVII СлЛекс 465) “блудник”. Трапляються й нові деривати: верховод (XVII Тимч 220) “той, що веде до перемоги” (перший компонент етимологічно пов’язується із іменником вьрхъ “перемога” (ЕСУМ I 361)); студодhй (безсрамный) (сер. або к.XVII Син 131); і ім# им богомазы (к.XVII КЗ 140); противъ написанного в(ъ) листh єго мл̃(с)ти п̃на Лизогуба (1733 ПрЛист 61).

Творення композитів, що поєднували в собі субстантивно-вербальні основи, базувалося на словосполученнях з об’єктними відношеннями компонентів (даролюбъ ← любити даръ; зълодhи ← дh"ти зъло тощо).

Лексема злодhй функціонувала в середньоукраїнській та новоукраїнській мовах з двома основними значеннями: ”1) той, хто робить зло; 2) той, хто краде”, наприклад: а коли бы злодhй што у кого укралъ (1468 АЮЗР I 81). Пам’ятки української мови аналізованого періоду фіксують цю лексему переважно в першому значенні, зберігаючи все ж її полісемію: поидєтъ к[то] за своhмъ злодhємъ (1435 Роз 134); з/в/лаща о оных, што злодhйми, разбойниками мъли быти названы (1589 124).

Слово добродhй, утворене спочатку для номінації особи за характером її поведінки, фіксує ряд пам’яток середньоукраїнської писемності, наприклад: пастыревh и великому добродhєве здравія, долгоденствія желаємъ (к.XVI В 58); добродhй, или доброго давца (1624 БерЛекс 29). Більш пізні джерела фіксують вживання цього слова із значенням титулованої особи з привілейованих верств населення. На початку XVIII ст. це слово майже повністю лексикалізувалося, вживаючись лише як форма ввічливого звертання: млостивый добродhю (1704 ДНМ 27); мило(с)тивый мнh и вєлики(й) добродhю! (1714 ПрЛист 19); добродhю, добродhю, чи не могли б меї дитини сховать (XVIII УЛ 209); я хлhб тобh приношу, пане добродhю (142).

У літературно-писемній мові XVIII ст. трапляються деривати, зафіксовані в пам’ятках попередніх століть: курояде, престани, престани, престани! (XVIII УЛ 266); рыболовы проживали (к. XVIII ОЛУ 37); так і нові похідні, наприклад: прида(л) з(ъ) по(л)ку, хоча (й) з(ъ) кашоваровъ (1720 ПрЛист 26); яко Владиславъ, король полскіи настал (ЛГр 80); нhсколько земледhлов работали (1766 Ск I 139), землемhр обмhривалъ (360).

У пам’ятках давньоруськоукраїнської мови трапляються поодинокі лексеми з препозитивною абвербіальною основою: мимоходъ (XII СДЯ IV 536) “перехожий”; и гл̃а ~му маловhрє почьто с# оусоумнh с# (1283 ЄЄ 115).

Деривати аналогічної структури трапляються в пізній середньоукраїнській та новоукраїнській мові: чого боитє(с) маловhры (1556-1561 ПЄ 44); сытоhдъ (XVI МТимч II 382) “той, хто сито їсть”; блядословъ (1642 Сл XVI - п.п. XVII 2 128) “лихослов”; хитрословъ, ambagiosus (сер. XVII СлЛекс 79) “лукавий, двоєдушний”, сквєрнословъ, spurcidicus (378) “лихослов”, празнословъ, vaniloquidorus (407) “пустомеля”; о боже правосуде, создателю віков, призирающий на вся діла человіков! (XVIII УЛ 343).

В основі аналізованих композитів лежать два типи перифраз: 1) N + V + Ø → той, хто VN, наприклад: злодhй → той, хто робить (діє) зло; 2) D + V + Ø → той, хто DV: маловhръ → той, хто мало вірить; сытоhдъ → той, хто сито їсть; хитрословъ → той, хто хитро словитъ; празнослов → той, хто празно словитъ.

У похідних обох лексико-словотвірних типів спостерігається тенденція до трансформації високочастотних дієслівних компонентів у суфіксоїди, наприклад: -носъ; -дhй; -любъ; -пасъ; -єдъ. Перші ж елементи складень не належать до продуктивних, як правило, вони вживаються одноразово в якійсь конкретній лексемі, наприклад: водо-; пиво-; млеко-; свино-; чаро-; дрєво-; вино-; коно-; сукно-; казно-; дардо-; рыбо- та ін.

У цілому композити аналізованої структури з нульовим формантом можна кваліфікувати як емоційно-виразні, динамічні утворення. Це стилістичне забарвлення надає їм дієслівна основа. Ізольована від матеріально оформлених суфіксів, вона яскраво виражає ідею процесу.

У давньоруськоукраїнській мові трапляються нульсуфіксально-складні іменники з прономінально-вербальними основами, наприклад: иновhдъ (XII СДЯ IV 156) “той, хто інакше розуміє будь-що”.Початок цьому структурному типу покладено ще в праслов’янський період: *ničьvoldь (XXV 112) “той, що нічого не має, нічим не володіє”, складення основ *ničь- і -*voldъ від дієслова *voldĕti.

Складно-нульсуфіксальні іменники – назви осіб з опорним субстантивним компонентом сформувалися ще в праслов’янський період, наприклад: *bratučęda/*bratučędъ (ЭССЯ III 38). Найбільш раннім з цих варіантів є, очевидно, морфолого-синтаксична конструкція *bratu čęda, де *bratu – родовий відмінок двоїни від *bratъ, а *čęda – множина від *čędo, тобто діти двох братів, звідки розвилося потім значення “племінник”, “двоюрідний брат”. До цього ж структурного типу належать слов’янські імена-композити, успадковані з праслов’янського періоду, наприклад: *jaroslavъ (ЭССЯ IV 176), утворене шляхом складення *jarь (jь) і *slavъ; *domažіrъ (V 69) – складення *doma і основи *žіrъ від *žіtі.

У досліджених джерелах давньоруськоукраїнської доби зафіксовані похідні-назви осіб з субстантивно-субстантивними основами, наприклад: Домажира къ нажирŏ иже то при ветре… възми жа (XI НГБ 233); моужеженъ (XII СДЯ V 37) “гермафродит”; братоучадь (1280 Ср I 340) “1) син брата, 2) двоюрідний брат”; Мирославъ начаста жити в братолюбьствh (726); Жирославъ лживыи поведав (738).

Основні принципи виділення нульового словотворчого афікса в складних іменниках з другим субстантивним елементом – ті ж, що і в іменниках з опорним дієслівним компонентом.

Складно-нульсуфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом були менше розповсюджені в пам’ятках середньоукраїнської мови, ніж композити з опорним вербальним компонентом. Очевидно, це можна пояснити тим, що значна частина складень з опорним іменниковим елементом оформлена як іменники-чисті складення.

Окремі давньоруськоукраїнські лексеми перейшли в мову наступних століть, наприклад : Судиславъ (1488 ССУМ II 399); Мирославъ (1493 I 595). У досліджуваних текстах середньоукраїнської мови трапляються форми, не спостережені в пам’ятках попередніх епох: вhтроголовъ (1621 Сл XVI – п.п. XVII 6 163) “легковажна, нерозсудлива людина”; вhтроногъ (163) “той, хто швидко ходить”. Характерною рисою словотвірного значення лексем вhтроголовъ, вhтроногъ є його лексикалізація, що виявляється в невідповідності перифраз і словникових дефініцій. Це метафоризовані, стилістично забарвлені назви людей за якоюсь внутрішньою ознакою.

Крім структур із субстантивно-субстантивними основами, у пам’ятках середньоукраїнської мови трапляються складнo-нульсуфіксальні іменники з першою ад’єктивною основою, що позначають назви людей за їх зовнішніми ознаками, наприклад: а при томъ были шл#хєтний пановє Иван Yєрноqсъ (1421 Роз 94); златовлас (сер.XVII СлЛекс 98) “білява людина”.

Творення цих композитів базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення.

Треба відзначити, що складно-нульсуфіксальні іменники відрізняються такою особливістю: їх базисні (опорні) компоненти завжди перебувають у постпозиції до другої основи слова; правила “зовнішнього” синтаксису мотивувальних словосполучень відповідають відношенням валентності між частинами складних слів (златовлас ← золоте волосся).

Аналізовані композити описуються перифразою A + N + Ø → той, у кого AN: златовлас → той, у кого золоте волосся.

В обстежених джерелах новоукраїнської літературно-писемної мови XVIII ст. трапляються в основному антропоніми, успадковані з мови попередніх століть, наприклад: о Кривоносh вhсть изявшє (1740 ЛКр 85); и прійдє Ярославъ (179); Мстиславъ скончался (182).

Отже, композити – назви осіб з нульовим формантом є давнім типом утворень в українській мові. Нульовий формант був одним із продуктивних у сфері складно-суфіксальної деривації, хоча продуктивність ця певною мірою обмежувалася високочастотністю опорних елементів складень (-любъ, -носъ, -єдъ, -словъ), і тоді творення нових дериватів відбувалося за вже існуючими зразками. Попри це нульовий суфікс освоював дедалі більшу дериваційну базу. Аналізовані похідні надзвичайно розгалужені як у плані вираження семантики, так і з точки зору їх структурної організації.

Розглянуті композити – це похідні з підрядними та сурядними відношеннями компонентів (пор. даролюбъ ← любити дары, мужеженъ ← мужъ і жена). Опорними (другими) основами в них виступали основи дієслівні або іменникові, однак превалюючим був структурний тип з опорним вербальним компонентом. Аналізовані деривати функціонували переважно в актових пам’ятках, літературних творах, фольклорних джерелах. Рідше вони вживалися в церковно-книжних пам’ятках.


СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ДЖЕРЕЛ

	АМВ		Апракос Мстислава Великого / Отв. Редактор доктор филол. наук Л.П.Жуковская. – М.: Наука, 1983. – 526 с.
	АндрБог		Повесть об убиении Андрея Боголюбського // Памятники литературы древней Руси. XII век / Вступ. статья Д.С.Лихачева. – М.: Худ. лит., 1980. – С. 246-281.
	АЮЗР		Акты, относящіеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранне и изданне Археографическою комисіею. – СПб: Въ типографіи П.А.Кулиша, 1861. – Т. 1 – 8.
	БерЛекс		Лексикон славенороський Памви Беринди. / Надрук. з вид. 1627 року фотомех. способом. Підгот. тексту і вступна стаття В.В.Німчука.- К.: АН УРСР, 1961. - 272 с.
	В		Вишенский И. Сочинения / Подг. текста, статья и комментарии И.П.Еремина. – М. – Л.: Изд-во АН СССР. – 372 с.
	ВУР		Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – Т. 1-3.
	ДМВН		Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. / Підгот. до вид. В.В.Німчук та ін. – К.: Наукова думка, 1981. – 316 с.
	ДНМ		Ділова і народно-розмовна мова XVIII cт. / Підг. до ви­дання В.А.Передрієнко. - К.: Наукова думка, 1976. – 415 с.
	ЕСУМ		Етимологічний словник української мови / За ред. Л.С.Мельничука. В 7 т. – К.: Наукова думка, 1982 – 1988. – Т.1-3.
	ЄЄ		Євсевієве євангеліє. Наукове видання. Пам’ятки української мови XIIIст. Серія канонічної літератури / Відп. ред. В.В.Німчук. – К.: НАН України, 2001.- 320 с.
	ЄУС		Єу(г)ліє учителное…/ Перекл. М.Смотрицький. – Єв’є, 1616. – 552 с.
	Інт		Українські інтермедії XVII-XVIII ст. – К.: Вид- во АН УРСР, 1960. – 239 с.
	КЗ		Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. / Підгот. тексту І.П.Чепіги. - К.: Наукова думка, 1971. - 390 с.
	КП		Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. - К.:Час, 1991. - 280 с.
	ЛГр		Гисторія... Г.Граб’янки. Лhтопись краткий... / Упорядник В.М.Мойсієнко. – Інститут української мови НАН України: Житомир, 2001. – 227 с.
	ЛК		Київський літопис. // Полное собрание русских летописей. Т.2. Ипатьевская летопись. – М.: Изд-во вост. л-ры, 1962. – С. 384 – 707.
	ОЛУ		Описи Лівобережної України кінця XIII-початку XIX ст. - К.: Наукова думка, 1997.
	П		Грамоти XIV ст. / Упорядкування вступ. стаття і комент. М.М.Пешак. - К.: Наукова думка, 1974. – 255 с.
	ПВЛ		Повість временних літ за Лаврентіївським списком // Полное собрание русских летописей. Т.1. Лаврентьевская и Суздальская летопись по академическому списку. – М.: Изд-во вост. литературы, 1962. С.1–286.
	ПрЛист		Приватні листи XVIII ст. / Підгот. до вид. В.А.Передрієнко. – К.: Наукова думка, 1987. – 173 с.
	Роз		Розов В. Українські грамоти XIV ст. і перша половина XV ст. – К.: УАН (Українська Академія Наук), 1928. – с.1 – 176.
	СДЯ		Словарь древнерусского языка (XI-XIV вв.). - М.: Наука, 1989 –1991. – Т.1-4. Словарь древнерусского языка (XI – XIV вв.). – Москва: Азбуковник, 2002. – Т. 5 – 6.
	Син		Синоніма славеноросская. Лексис Лаврентія Зизанія. / Підг. текстів пам’яток і вступ. статті В.В.Німчука. - К.: Наукова думка, 1964. - 204 с.
	Ср		Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Сост. И.И.Срезневский. - Спб., 1893 – 1912. – Т.1-3.
	ССУМ		Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1977 – 1978. – Т. 1- 2.
	Тимч		Історичний словник українського язика / За ред. Є.Тимченка. – Харків-Київ: ДВУ, 1930-1932. – Т.1. – 937 с.
	УП		Українська поезія. Кінець XVI – поч.XVIIст. / Упоряд. В.П.Колосова, В.І.Крекотень. – К.: Наукова думка, 1978. – 432 с.
	УспСб		Успенский сборник XII-XIII вв. / Изд. подгот. О.А.Князевская, В.Г.Демъянов, М.В.Ляпон. Под ред. С.И.Коткова. – М.: Наука, 1971. – С. 43 – 58.
	ХА		Истринъ В.М. Книгы временъны" и wбразны" Гергия Мниха. Хроника Георгія Амартола въ древнемъ славянорусскомъ переводh. Текст, изслддованіе и словарь. Т.1. Текстъ. – Петроградъ 1920. – 612 с.
	ХД		“Хождение” Игумена Даниила. // Памятники литературы Древней Руси. – М.: Худ. лит., 1980. – 704 с.
ЭССЯ		Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд. / Под ред. О.Н.Трубачева. – М.: Наука, 1974 – 1990. – Т. 1 – 17.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду). – К.: КДПУ, 1993. – 215 с.
   

2. Вялкина Л.В. Словообразовательная структура сложных слов в древнерусском языке XI-XIV вв. // Вопросы словообразования и лексикологии древнерусского языка. – М.: Наука, 1974. – С. 156-195.

3. Клименко Н.Ф. Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові. - К.: Наукова думка, 1984. – 251с.
   
4. Лопатин В.В. Нулевая аффиксация в системе русского словообразования // Вопросы языкознания. – 1966. - №1. – С.76-87.
   
5. Николаев Г.А. Русское историческое словообразование. - Казань: Изд-во Казанского университета, 1987. - 151с.
   
6. Павленко Л.П. История формирования сложных нарицательных существительных в украинском языке.: Дис. КФН / К.: Киев. пед. ин-т им. А.М.Горького, 1984. - 236 л.
   
7. Савела Т.В. Нульсуфіксально-складні іменники з першим ад’єктивним компонентом у сучасній українській мові // Ономастика і апелятиви. Зб.наук.праць. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. - Вип. 6. – С.187 – 196.
   
8. Sławski F. Zarys słowotwyrstwa prasłowiańskiego /Słownik prasłowiański. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk. Tom 1-3. 1974-1979.
   

Аннотация

В статье на материале письменных источников украинского языка XI-XVIII ст. прослеживается динамика сложно-суффиксальной деривации имен существительних с нулевым формантом.

Ключевые слова: сложно-суффиксальные имена существительные, структурные типы, словообразовательное значение, форманты, продуктивность, динамика.


The dynamics of compound-suffix derivation of nouns with zero suffix on the basis of written sources of the Ukrainian language in XI-XVIII centuries is revealed in the article.

Сompleks suffix nouns, structural types, wordborming, productivirali, dynamigs.