Філософія науки. Збірник наукових статей Львівсько-Варшавського семінару «Філософія науки». 14–21 листопада 2004 р. – Львів, 2006. – С. 256
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 5484.8kb.
- Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
- Робоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія", 387.4kb.
- Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
- Сумський державний університет. Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ, 455.71kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 674.46kb.
- Теорія істини у львівсько-варшавській філософській школі методичні вказівки до другої, 210kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2009, 535.18kb.
- Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
- Питання для складання іспиту з дисципліни “Філософія”, 14.89kb.
Андрій РовенчакНауки про природу як самодостатня система (?)Львівський національний університет імені Івана Франка | |||||||||||
 |
Схематичне зображення системи наук про природу стосовно опису світу на різних рівнях |
Але й на рівні “фізика + математика”, як виявляється, не можна однозначно говорити про самодостатність.
На початку XX ст. постала проблема нової суб’єктивізації реальності й усунення абсолютного з науки, спричинена, зокрема, квантовою теорією й теорією відносності. Саме квантова механіка певною мірою повернула нас до антропоцентризму, оскільки суттєвою виявилася роль спостерігача. Теорія відносності порушила здавалось би непохитні позиції Ньютонової механіки з її абсолютними часом і простором. Насмілимося висловити таке твердження: Зміна наукової парадигми, подібна до тої, яка відбулася на початку XX ст., більше ніколи не трапиться в майбутньому, жодна наукова теорія не стане такою ж революційною, як ті, що вже створені дотепер.
Хоча воно доволі дискусійне, однак підтвердженням є те, як спокійно сприймають нині нові наукові гіпотези (пор. також [4]).
Сучасний період — посткласичного раціоналізму (пор. [1, С. 192–196]) — засвідчив широке залучення позанаукових елементів, таких як гуманізм чи етика, роль яких, однак, дотепер не була визначальною. В останній третині XX ст., значну увагу почали приділяти ще й ролі суспільних поглядів, естетичних уподобань тощо [6]. Тобто стверджують, що на створення наукової теорії, яка є необхідним елементом пізнання, впливають різні чинники, пов’язані з тим, яка існує суспільна система, якими є естетичні сприйняття науковця.
Перший згаданий чинник нині не є особливо суттєвим, але так було не завжди: наприклад, боротьба проти геоцентричної системи свого часу означала боротьбу проти Церкви, тобто святотатство.
Другий чинник, навпаки, є часто навіть визначальним. Науковці неодноразово під час записування формул чи формулювання законів прагнуть до певної краси, про яку, зрештою, у кожного уявлення особисте. “… теорія є мисленне тіло, що народжується в якійсь душі, в якомусь духові, в якійсь свідомості…” [5, С. 393]. Також роль людини виявляється у процесі створення нового, коли радикальність якихось поглядів залежить від сміливості чи обережності.
Вплив певних етичних чи моральних засад виявляється у таких проблемах, як зброя масового знищення (біологічна, хімічна, ядерна), проблема клонування людини та ін.
Декілька принципів. Є декілька тверджень, які можна використати для того, щоб відобразити взаємозв’язок науки з філософією. Вони, фактично, позанаукові, тобто не можуть бути висловлені у звичному формульному чи навіть просто якимось чином формалізованому вигляді. Тут ідеться про твердження, які називають принципами. Звичайно, не кожен принцип підходить під таке означення, скажімо, його не задовольняють ні принцип невизначеності Гайзенберґа, ні начала (принципи) термодинаміки: їх можна записати через формули.
Тепер розглянемо інший тип тверджень, для назви яких користуються тим самим словом, і яким, на противагу до згаданих, певна “позанауковість” притаманна.
По-перше, це принцип відповідності (порядок — по-перше, по-друге, — ніякого смислового навантаження не має). Його можна сформулювати так: кожна нова теорія повинна переходити в попередні, існуючі до її створення, так, щоб граничний перехід за певними параметрами, нововведеними зокрема (як правило, це фундаментальні сталі), давав прямування до відомих раніше результатів. Це означення є трохи перефразованим порівняно з наведеним у [3, С. 39]. Під параметрами мають на увазі переважно такі універсальні світові константи, як швидкість світла або сталу Планка. Наприклад, спеціальна теорія відносності, яку можна назвати розширенням класичної механіки, переходить у неї, якщо спрямувати значення швидкості світла до безмежності. Точніше, такий граничний перехід дає змогу отримати з перетворень Лоренца перетворення Ґалілея. Подібно перехід від квантового до класичного розгляду відбувається шляхом спрямування значення сталої Планка до нуля, див. наприклад [2, С. 245 і наст.].
З першого погляду виглядає цілком розумною така вимога спадковості, важко уявити, що б робилося зі створенням нових теорій, якби науковці не стежили за дотриманням цього принципу. Отже, старі теорії містяться в нових (їх предмет входить до предмету нової теорії як його складова частина, часто дуже незначна). Однак, це не пояснює, чому можна так вільно поводитися з універсальними константами, адже, роблячи граничний перехід, ми вже оперуємо не зі сталими величинами, якими їх приймають початково. Бачимо тут такий собі парадокс, який у згаданих часткових випадках можна пояснити в такий спосіб: швидкість світла є величина для буденного спостереження дуже велика, отже, “майже безмежна”, стала Планка, навпаки, мізерна, тому й ефекти, пов’язані з урахуванням їхньої відмінності від граничних значень переважно непомітні (безперечно, треба враховувати характер входження цих величин у співвідношення: c2 у знаменнику дає 0, те саме –1/h у показнику експоненти).
Те, чому світові константи мають фіксовані значення, є дуже цікавим питанням, на яке дотепер завершеної відповіді не існує. Одним зі способів з’ясування цієї проблеми став антропний принцип, що має два формулювання, так зване сильне і слабке [7, С. 109–112]. У спрощеній формі: ми бачимо Всесвіт так, як ми його бачимо, тому що ми в ньому існуємо. Попри те, що це твердження на перший погляд трохи тавтологічне, воно насправді має глибокий зміст. Для розкриття його треба вдатися до детальнішого пояснення різних способів формулювання цього принципу та їхнього побіжного аналізу.
Слабкий антропний принцип стверджує, що умови, необхідні для виникнення розумних істот, виконуються у Всесвіті лише для певних просторово і часово обмежених областей. Наприклад, згідно з цим, Великий вибух відбувся десять–двадцять мільярдів років тому, оскільки саме такий проміжок часу потрібен для розвитку таких складних створінь, якими є люди, що за навколишнім світом спостерігають і намагаються його пізнати та зрозуміти. Інакше кажучи, спостережувані значення всіх фізичних і космологічних величин, зокрема фундаментальних констант, не є рівноймовірними, а набувають значень відповідно до згаданих вимог [8].
Сильний антропний принцип стверджує, що існує багато різних областей Всесвіту (варіант: багато різних всесвітів), кожна з яких може мати свій набір фундаментальних законів. І тільки в деяких із них, таких як наша, змогли розвинутися розумні істоти, як ми. Можна сказати, що таке формулювання повертає нас знову до геоцентричної моделі світу, точніше, до антропоцентричної: Всесвіт існує задля нас. Коротше формулювання: Всесвіт повинен мати властивості, які забезпечать виникнення і розвиток життя на певному етапі історії [8].
Можна помітити, що різниця між двома формулюваннями є незначною, але принциповою. Наразі загальноприйнятим є слабкий антропний принцип. Він дає змогу хоча б якось заспокоїти сумління стосовно того, що ми будуємо теорії, використовуючи якісь параметри, приписуємо їм фіксовані значення (без причини — нам просто так зручно), не знаючи, звідки вони взялися саме такими.
Принагідно можна згадати і так званий остаточний антропний принцип: Розумне суспільство, здатне опрацьовувати інформацію, повинне виникнути у Всесвіті, і, раз виникнувши, воно вже ніколи не зникне [8].
Існує також одне доволі дискусійне твердження, яке називають принципом причинності. Цей принцип стверджує, що події, які пов’язані причинно-наслідковим зв’язком, є чітко впорядкованими в часі, а саме: причина завжди відбувається перед наслідком. Хоча з буденного погляду тут усе зрозуміло, насправді це питання не має такого однозначного тлумачення, досить лише абстрагуватися від лексичних значень, яких надають словам “причина” та “наслідок” і оперувати поняттям інтервалу (у спеціальній теорії відносності). Звичайно, всі добре розроблені існуючі теорії дотримуються цього принципу, але для нього не існує іншого пояснення, крім здорового глузду. Щоправда, той самий здоровий глузд довго не давав змоги розуміти нововведень квантової фізики. У цьому ж випадку ситуація, мабуть, інша навіть принципово, але все ж…
Простіше сформулювати цей принцип без слів “причина” і “наслідок”: Для будь-якої фізичної системи вплив на якусь її частину чи точку в певний момент (локального) часу може залежати лише від фізичних систем і точок у минулому [9]. Або дещо спрощено і “звичайною” мовою: Ніщо сьогодні не повинно залежати від майбутнього. Цікаво, що у такій формі відразу видно незастосовність цього принципу до суспільних наук. Скажімо, часто коливання валютних курсів чи цін на нафту пов’язані з очікуваннями певних політичних подій: воєн, зміни керівництва у певних державах тощо.
Усі згадані принципи відсилають нас до здорового глузду, що також належить до метанауки.
На завершення розгляньмо співвідношення природничих наук і філософії (саме цю форму знання можна розглядати як метанауку) в часовому (історичному) розрізі.
Для цього зручно використати таку математичну модель. Уявімо собі дві Ґауссові криві різної ширини та висоти. Ці криві мають так звану асимптоту — вони не перетинають горизонтальної осі, наближаючись до неї як завгодно близько. Зміст саме такої моделі стане зрозумілий далі. Нехай піки кривих будуть розташовані на певній відстані. Вони відображають рівень охоплення природознавчих питань, відповідно, наукою та філософією, який можна трактувати не тільки винятково якісно, але частково й кількісно. Нехай ще для визначеності ліва крива буде зіставлена з філософією, а права — з природничими науками.
 |  |  |
| Античність | … | Сучасність |
| Пунктирна лінія відповідає філософії, суцільна — природничим наукам | ||
Очевидно, що античному світові властиве майже повне охоплення правої кривої лівою. Далі вони почали поступово розходитися, причому максимум на кривій науки постійно підвищувався. Проте з часом механізм взаємодії почав ускладнюватися, відбувалися почергово зближення і розходження. Водночас завжди існувало взаємопроникнення природничих наук у філософію і навпаки; якраз цим пояснюється і вибір типу кривих у цій моделі: кожна з них зачіпає область іншої, щоправда різною мірою, залежно від того, як глибоко ми занурюємося в дослідження предмета відповідної галузі знання.
Складно з певністю сказати щось про співвідношення висот максимумів і відстань між ними протягом різних історичних епох минулого, але досить очевидно те, як можна описати стан справ у наш час.
На наш погляд, у галузі природодослідження філософія нині суттєво втрачає позиції. Кажучи мовою моделі, це означає, що висота піка правої кривої невпинно зростає, а її лівий “хвіст” постійно “залазить” в область сусідки. Насправді, багато питань, про які ще вчора ми могли тільки по-філософськи розважати, сьогодні починають отримувати наукове тло, на якому завтра буде витворена нова теорія.
Залишається, однак, нез’ясованим і дискусійним, чи стане коли-небудь ситуація зворотною до тої, яка була в часи античності, чи зможе наука описати все, обходячись без метафізики, без “позанаукової” мови, наприклад, замінити антропний принцип чимось таким, що можна усвідомити, послуговуючись лише наукою. Сьогодні наука не є повністю самодостатньою, хоча і прямує до цього, частково власним розширенням, частково внаслідок охоплення тих галузей, які раніше належали винятково філософії.
Усе це перегукується зі ще одним дуже суттєвим гносеологічним питанням: чи Всесвіт є пізнаваним до кінця? Мені здається, що можна постійно наближатися до якоїсь такої завершеної, “абсолютної” істини, однак повністю пройти весь шлях пізнання — мабуть що ні.
Як висновок зі сказаного маємо таке твердження: науки про природу можуть утворити самодостатню систему лише в “асимптотичному” сенсі. Саме зі словом “асимптотичний” пов’язаний знак питання у заголовку.