Geum.ru

В. Ю. Король д н., професор кафедри новітньої історії

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
В.Ю.Король

д.н., професор кафедри новітньої історії

України Київського національного

університету Імені Т.Г. Шевченка

(Київ)


ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна не могла не позначитися на історичній долі українського народу, який в умовах тоталітарних режимів Сталіна та Гітлера знайшов у собі сили вистояти. В першу чергу йдеться про ті колосальні жертви, якими поплатився наш народ у цій війні за перемогу над фашизмом.

Стосовно втрат у роки війни. Це не тільки втрати під час Великої Вітчизняної війни. Пам'ятаємо, що напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі чотирьох держав. Понад 5 млн. українців проживали в Польщі, до складу якої входили Галичина і Західна Волинь. Закарпатська Україна входила до Чехословаччини. На території цієї країни проживали понад 700 тис. українців. Північна Буковина перебувала у складі Румунії, в межах якої проживали 790 тис, українців.

Після возз'єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки становило 41657 тис. чоловік, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. Понад 10 млн. українців проживали в цей час у Російській Федерації. Українці були втягнуті у страхіття війни і зазнали перших втрат ще на початку 1939 р. Адже Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність і цього ж дня війська союзниці Німеччини - Угорщини - перейшли кордон нової держави. На допомогу героїчним захисникам Карпатської України прийшли галичани, члени ОУН, але після запеклих боїв збройні формування молодої української держави були розгромлені. а сама вона через кілька днів перестала існувати. В цих боях загинуло понад 5 тис, українських патріотів [1,70-76].

Під час нападу Німеччини на Польщу десятки тисяч українців, котрі перебували у польських збройних силах, вступили на її боці у війну, брали участь у запеклих боях із загарбниками і теж зазнали значних втрат. І коли ми нині піднімаємо питання про трагічну долю польських військовополонених, які потрапили у полон, зокрема до Червоної армії, то не будемо забувати, що серед них були й польські офіцери та солдати українського походження. Багато років були оповиті таємницею дані про розстріл 21857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній армії. Нині встановлено, що 3897 осіб було вбито під Катанню, 6395 у Калінінській (Тверській) області, 4403 - неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів і досі не відоме остаточно. Слід пам'ятати, що після початку Другої світової війни до вересня 1941 р. у тилові райони СРСР було вислано понад 389 тисяч поляків, які перебували там переважно у таборах і в'язницях [2,262].

З перших днів війни між СРСР і Німеччиною територія України перетворилася на арену гігантського двобою між воюючими сторонами. До кінця 1941 -го року Червона Армія безповоротно втратила понад 6 млн. осіб. У полон потрапили 3,9 млн осіб, серед яких 1,5 млн становили українці. До кінця року збройні сили СРСР втратили 67% стрілецької зброї, 91% танків і САУ. 90% гармат і мінометів. 90% бойових літаків. Стосовно ж людських втрат, зокрема військовополонених, слід зазначити, що на початок 1942 року з 3,9 млн радянських військовополонених, в тому числі українців, в живих залишилося 1,1 млн осіб [3,102]. Тобто на цей час загинуло 2,8 млн наших солдатів і офіцерів - росіян, українців та інших.

Оперативне поповнення діючої армії в перші місяці війни проводилося значною мірою за рахунок населення України. В частинах і з'єднаннях, які билися в Україні, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу [4,85].

Особливо яскравим і водночас трагічним прикладом того, яких колосальних втрат зазнав український народ в минулій війні, відстоюючи свою свободу і незалежність, є Київська оборонна операція 1941 року. За останніми підрахунками, в основу яких покладено обліково-статистичний метод, число учасників цієї операції сягає 1326890 осіб. Якщо врахувати, що оточення уникнуло 150541 осіб, а в полон потрапило 665 тис. радянських військовополонених, в основному українців, то безповоротні втрати військ фронту; включаючи різні види поповнення, а також полонених, більшість яких загинула в умовах полону, становлять близько 1 млн осіб. Стосовно ж долі військовополонених, що потрапили в полон під час оборони Києва, то в архіві автором знайдено документ-свідчення В.Ю.Давидова, який бачив за півкілометра від місць основних розстріліву Бабиному Яру протитанковий рів, ущерть наповнений тілами убитих командирів Червоної армії: "Це можна було бачити за ознаками відмінності. В цій ямі було близько 20000 чоловік" [5,25-26].

Трагічною була доля військовополонених як цього фронту, так і інших, що воювали на українській землі і були, як зазначено вище, в основному укомплектовані українцями. Тільки в Києві знаходилися десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі, Бабин Яр, на вул. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво-Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Тільки на околиці Дарниці після визволення Києва було знайдено чотири ями. Розмір кожної становив 12 х 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром б х 6 м. При розкопках однієї з великих ям з'ясувалося, що вона заповнена трупами людей, за свідченнями місцевих жителів - виключно полоненими, причому, здебільшого українцями.

Другий табір був розташований на території колишнього авторемонтного заводу. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах та деяких інших, що були неподалік, то в Дарницьких таборах загинуло близько 130 тис. радянських військовополонених [6,197-198].

Значних втрат зазнали українці в 1943 році в ході визволенні Лівобережної України і Києва. Напруженими й надзвичайно кровопролитними були бої на Букринському плацдармі. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська у Букринському вигині, чому сприяли також складні географічні умови. Бої були настільки кривавими, що у воронках замість води стояла кров. Так, на островах Козачий та Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Всього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 p., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції по наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, в тому числі й понад 7,5 тисяч киян та мешканців Київської області, мобілізованих польовими військкоматами [7, 35-36]. Після трагічних поразок на фронтах і таких перемог, як форсування Дніпра і визволення Києва, наприклад, кількість жертв серед українців, а також і росіян почала сильно зростати. Причиною також було й те, що збільшилась в другій половині 1944 р. мобілізація населення України до радянських збройних сил. У ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці республіки становили вже від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, частка воїнів-українців перевищувала 50%. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там, де вимагалася спеціальна підготовка і серед командного складу, вони не стали найчисельнішою національною групою [8,61]. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 pp. червоноармійцями стали близько 4,5 млн мешканців республіки.

Протягом 1942-1945 pp. сталінський уряд здійснював на Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 270 тисяч. Слід зазначити, що так само по-варварськи, без думок про необхідність збереження генофонду слов'янських народів здійснювався призов до армії молоді і в Росії. І саме в першу чергу українці та росіяни своєю кров'ю оплатили визволення Європи, а не тільки території СРСР від фашизму .Тільки в боях за Польщу, які тривали з серпня 1944 р. до січня 1945 р. включно, наша армія безповоротно втратила 660 тис. воїнів, а ще близько 440 тис. померло від ран в госпіталях як на території Польщі, так і за її межами. Нині у Польщі в 738 військових похованнях захороненні 1 мільйон 800 тисяч військових. Тільки 120389 відомі поіменно. Національний склад загиблих в основному українці і росіяни [9,17]. Національний склад загиблих - в основному українці і росіяни.

А хіба не вражає цифра наших втрат у боях за маленьку Угорщину. Навіть укладачі книги "Гриф секретності знятий. Втрати Збройних Сил СРСР у війнах, бойових діях і сутичках" [10] змушені були сказати про це. Загальне число втрат 2-го і 3-го Українських фронтів за період з 29 жовтня 1944 по 13 лютого 1945 pp. становить 320 тис. осіб. Услід за Будапештською операцією війська 3-го Українського фронту були змушені у березні 1945 р. вести оборонну операцію в районі озера Балатон, втративши там понад 30 тис. осіб. Всього ж сумарні втрати радянських військ на території Угорщини склали 480 тис. осіб, з них 140 тис. - українців [10,211-212,228,325]. Хоча й ці дані значно занижені. Доказом тому є, наприклад, цифри наших втрат у Австрії, приведені у згаданому вище виданні: 26 тис. безповоротних втрат. Однак, в матеріалах, які були оприлюднені Російським телебаченням до 50-річчя визволення Відня сказано, що в боях на території цієї країни загинуло 86 тис. осіб, а скільки пропало безвісти і померло від ран знає тільки Бог. І знову це в основному українці і росіяни.

Відносно ж Берлінської операції-то тут у наших офіційних джерелах і виданнях, зокрема і в згаданій книзі "Гриф секретності знятий..." – суцільна дезінформація. Укладачі цього видання без сорому і совісті заявляють, що безповоротні втрати радянських військ у Берлінській операції, яка тривала з 16 квітня по 2 травня 1945 p., становили лише - 78 тис. осіб, санітарні - 274 тис. [10,219-220]. Там же сказано, що всі радянські бойові операції на території Німеччини, окрім Берлінської, пройшли без значних втрат. Це ж явна фальсифікація. До речі, в книзі "Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945)", уже робиться визнання, що безповоротні втрати протягом другого кварталу 1945 р. в Червоній армії склали 243256 осіб [11, 105]. А це в основному бої на території Німеччини і вели їх, знову ж таки, частини, укомплектовані переважно українцями і росіянами.

Стосовно Берлінської операції, в якій брали участь 1 -й, 2-й Білоруські і 1 -й Український фронти, укомплектовані українцями і росіянами, слід сказати окремо, оскільки і понині тут багато незрозумілого. В передачі російського телебачення від 17 квітня 1995 р. з приводу 50-річчя штурму військами 1 -го Білоруського фронту Зеєловських висот повідомлялося, що радянські війська втратили там лише вбитими за один день понад 100 тис. воїнів. Слід наголосити, що у своїй більшості це були молоді хлопці весняного призову 1945 р. і в основному з України. Як пізніше свідчив маршал К.Рокоссовський, "Жуков рвався до Берліна, за що і поплатився в перший день життям близько півмільйона осіб" [12, 112]. Генерал О.Горбатов свідчить, що Жуков планував взяти Берлін на п'ятий день. "Маршал сообщил мне...Берлин будет захвачен на пятый день" [13,334], тобто, 21 квітня 1945 р. Взяли ми його великою кров'ю лише 2 травня 1945 р. На догоду Сталіну Жуков і Конєв намагалися першими за будь-яку ціну увірватися в Берлін (хоча деякі наші військові пропонували оточити агонізуюче місто і чекати його капітуляції). Довго чекати б не довелося, бо у захисників Берліна майже не залишилося боєприпасів, продовольства і т.д. Але ж Конєв у наказі двом танковим арміям 20.04,45. писав: "Войска маршала Жукова в 10 км. от восточной окраины Берлина. Приказываю обязательно сегодня ночью (курсив автора) ворваться в Берлин первыми. Исполнение донести." В цей день Жуков в наказі командуючому танкової армії ставить завдання "Пошлите от каждого корпуса по одной лучшей бригаде в Берлин и поставьте им задачу: не позднее 4 утра 21 апреля любой ценой (курсив автора) прорваться на окраину Берлина и немедля донести для доклада т. Сталину и объявления в прессе".

І навіть, коли 25 квітня 1945 р. війська 1 -го Українського фронту зустрілися на Ельбі з військами американців, які, до речі, могли взяти Берлін раніше, але не зробили цього, жаліючи своїх солдат, і опір німців вже загасав, гонка між Жуковим і Конєвим, мов на стадіоні, продовжувалася. Так, танкова армія генерала Рибалка, форсувавши Шпрее, опинилася в тилу 8-ї гвардійської армії 1 -го Білоруського фронту. Почалася повна плутанина. Під кінець статті автор запитує: "Безусловно, соревнование между фронтами сократило сроки проведения Берлинской операции. Но насколько была оправдана такая гонка, когда исход войны был уже ясен?" [14, б]. Наслідки: за далеко не повними, але все ж більш правдивими даними, ніж у книзі "Гриф секретности снят...", за період з 16 квітня по 8 травня 1945 р. війська згаданих фронті в втратили вбитими та пораненими близько 300 тис. осіб, а також 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків [15,497]. За останніми даними наші війська втратили вбитими понад 700 тисяч чоловік. Тільки за один день бою за Зеєловські висоти ми втратили понад 100 тисяч чоловік [12,112]. І все ж таки, яких втрат зазнали український і російський народи, що зробили найбільший внесок у перемогу? Очевидно, точно ми їх ніколи так і не назвемо. Адже, 15 березня 1942 р. за наказом Сталіна були ліквідовані солдатські медальйони. А 12 квітня цього ж року в нашій армії відмовилися від поіменного обліку втрат. Натомість була введена графа "безвісті зниклі", яка дозволяла списувати мільйони життів, якими так спокійно розкидалися наші бездарні, за невеликими винятками, полководці. А ортодоксальні комуністи нині у своїх друкованих виданнях намагаються відстоювати цифру наших втрат, якою за вказівкою політбюро ЦК КПРС, нас "ощасливив" генерал Моисеев у статті "Цена Победы" (Военно-исторический журнал. - 1990. - № 3), що оцінює військові втрати СРСР у 8 мільйонів 664400 осіб. Ця цифра трохи збільшена і покладена в основу згаданої книги "Гриф секретности снят..." і на неї посилаються всі, без винятку, історики, які пишуть про війну і про втрати в ній, в тому числі й українського народу.

Не зарахували до категорії безповоротних втрат в цій книзі і "около 500 тысяч военнообязанных, призваних по мобилизации, но захваченных противником в начальный период войны". Не потрапили до цієї категорії і ті понад 1,8 млн військовополонених, які повернулися до СРСР після того, як їм вдалося вижити в гітлерівських таборах для того, щоб сконати в сталінських таборах в перші післявоєнні роки. Не включено до цієї графи в цій так званій "супероб'єктивній" книзі і тих, кого було засуджено трибуналами і особливими відділами. А це 994 тис. осіб, 3 них засуджено за дезертирство - 376 тис. Причому, дезертирами часто робили людей, які побували в оточенні. До того ж, в книзі додається, що із цього числа засуджених близько 442 тис. отримали відстрочку від розстрілу із відправкою у складі штрафних батальйонів на фронт. Начебто укладачі книги не знають із документів, що переважна більшість цих засуджених у складі штрафбатів загинула в перших же боях.

Зазначимо в цьому зв'язку, що її укладачі свідомо пішли на ще одну фальсифікацію, віднісши до живих тих, кого розстріляли або тих, хто загинув у штрафних батальйонах. Із наведених там даних випливає, що понад 280 тис. або загинули від нещасних випадків, або були засуджені до розстрілу (Д.Волкогонов вважає, що останніх було 158 тис). Говорячи про засуджених до розстрілу, укладачі мають на увазі тих, кого було розстріляно за якоюсь судовою процедурою. А згідно наказів Сталіна від 16 серпня 1941 і 28 липня 1942 pp. розстрілювали без всякого суду і слідства тих військових, хто побував в оточенні, (тобто невинних людей) або тих, хто відстав від своїх частин чи просто розгубився в першому бою. Таких було розстріляно сотні тисяч, в тому числі й українців. І всі вони до названої категорії втрат не потрапили. І все це з метою підігнати цифру безповоротних військових втрат під названу Мойсеевим цифру загиблих 8 млн 668 тис. 400 осіб. Хоча в книзі "Гриф секретности снят..." вона, як зазначалося вище, трохи збільшена і дорівнює 9 млн 168 тис. 400 осіб.

На основі таблиць в книзі "Население Советского Союза. 1922-1991" [16] слід виділити тих, хто народився з 1896 по 1925 pp., тобто тих, хто на початок війни мав не менше 15 і не більше 45 років. Кількість жінок-військовослужбовців за роки війни складала близько 500 тис, решта - чоловіки. Чисельність названих контингентів чоловіків і жінок (а це 30) на початок 1941 р. складала: чоловіків – 45,3 млн, жінок-48,2 млн, а на початок 1946 р. відповідно: чоловіків-28,3 млн, жінок – 43,1 млн. Якщо ж внести поправки на зменшення чисельності цих контингентів до 22 червня 1941 р. (за півроку), то матимемо 45 млн чоловіків і 48 млн жінок названих контингентів. Отже, зменшення кількості чоловіків зароки війни, включаючи і війну з Японією, складає у чоловіків 16,7 млн, а у жінок близько 5 млн. З 34 мільйонів військовослужбовців-чоловіків, які служили в рядах армії, близько 31 млн віднесемо до вказаних років народження. Інші народилися до 1896 р., і наймолодші – 1926-1927 pp. народження, їх було не більше 3-4 млн чоловік. Якщо вирахувати із кількості чоловіків - невійськовослужбовців ту кількість, яка стала результатом їх зменшення за рахунок смертності за вказані роки, то отримаємо цифру в 1,5-1.7 млн осіб. Віднімемо цю кількість від цифри 16,7 млн зменшення чоловіків і матимемо близько 15 млн втрат вказаної категорії чоловіків-військовослужбовців названих років народження, яких нараховувалося близько 31 млн чоловік. Це і є безповоротні втрати радянських збройних сил за роки війни [16,56,121,134; 17,443-445]. Але й вони не повні, оскільки зроблені на основі вказаного джерела. на об'єктивності якого не могли не позначитися і відсутність точних даних про кількість населення СРСР напередодні війни (цифра в 197,1 млн осіб, яку називає І.Курганов, зроблена на основі перепису населення СРСР 1939р., з урахуванням природного приросту за 1939-1941 pp.). Не будемо забувати, що перепис був сфальсифікований і зроблений замість знищеного перепису 1937 р. Пам'ятаємо, що цей перепис 1937 р. було знищено тому, що він показував реальні наслідки голоду 1932-1933 pp. на Україні. Отже, саме український фактор був вирішальним у наступних переписах.

На основі картотеки Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації керівник Головної редакційної колегії Книги Пам 'яті України генерал армії І.О.Герасимов оприлюднив дані, згідно яких за період з 1941 -го по 1945 pp. безповоротно втрачено 16,2 мільйони рядових і сержантів Червоної армії, 1,2 мільйони осіб офіцерського складу, 3-4 мільйони тих, хто зник безвісти; 5750 тис. становили військовополонені [18,5].

За підрахунками автора даної статті в полоні побувало 6,2 млн радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн, у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн осіб [19,205].

До названої цифри понад 15 млн загиблих військових у цій війні слід додати майже мільйон безповоротних втрат за рахунок військовослужбовців, які народилися до 1896 р. Отже, на основі цих та подібних не зовсім об'єктивних джерел наші військові втрати сягають понад 16 млн осіб. Але і це не вся правда, тому що командування всіх рівнів занижувало наші втрати, а потім ці дані пішли в архіви. Тому з урахуванням всього вищесказаного, в тому числі й даних І.О.Герасимова, наші військові втрати становлять понад 25 млн осіб і це в своїй більшості представники слов'янських народів, особливо українського і російського [20,424-425]. На підставі підрахунків, які покладено в основу заключного тому Книги Пам'яті України "Безсмертя", який вийшов у світ до 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, опосередковані демографічні втрати України становлять близько 17 мільйонів осіб, з них близько 7 млн - це військові. І ми всі усвідомлюємо, що слід завжди пам'ятати ту дорогу, неоплатну ціну, яку заплатили наші батьки і близькі за перемогу над фашизмом.

  1. ВегешМ. Карпатська Україна (1938-1939): соціально-економічний і політичний розвиток.-Ужгород, 1993.
  2. Король В.Ю. Історія України. - К., 1999.
  3. "Совершенно секретно! Только для командования!": стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Док. и материалы. - М, 1967.
  1. Чернега П.М. та ін. Внесок українського народу в перемогу над фашистською Німеччиною // Слов'янс народи в Другій світовій війні: 36. наук, праць. - К., 2000.
  2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 4620, оп. З, спр. 243-6, арк. 25-26
  3. КорольВ.Ю. Військовополонені-жертви війни//Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. -К., 2000.
  4. Король В.Ю. Ціна Перемоги: втрати киян //Трибуна. -2000. - № 5-6.
  5. Гриневич В.А. Українці в складі Червоної армії: Кількісний аспект питання // Україна у Другій світовій віі уроки історії та сучасність.-К., 1995.
  6. КорольВ.Ю. Ціна Перемоги: міфи і реальність //Трибуна.- 1995.-№ 1-2.



  1. :Триф секретности снят: потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах: Статис ческое иследование."-М., 1993.
  2. "Памяти павших...": Велика Отечественная война (1941-1945).— М.. 1995.
  3. Король Віктор. Ціна Перемоги: розвінчування міфів //Вітчизна.- 1997.-№5-6.
  4. Горбатов А.В. Годы и войны. - М., 1998.
  5. Почтарев А. Вперед, на Берлин! Кто быстрее? //Аргументы и факты. - 1995. -№ 18-19.
  6. Великая Отечественная война Советского Союза 1941-1945: Краткая история.-М., 1965.
  7. Население Советского Союза. 1922-1991. — М, 1993.
  8. Наумов Л. Советский Союз во Второй мировой войне.-Лос-Анджелес, 1996.
  9. Укр. іст. журн. - 1990. - № 10.
  10. Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. - К., 2000.
  11. Король В.Ю. Ціна Перемоги: міфи і реальність // Слов'янські військові дослідження. - Лондон. -1996. - № 2,