Geum.ru

Тема загальна характеристика феодальної держави І права

Вид материалаДокументы

Содержание


Другий період
Подобный материал:
ТЕМА 8. Загальна характеристика феодальної держави і права


Загибель Західної Римської імперії у 476 р. означала остаточний крах античних політико-правових порядків та заміну їх періодом середніх віків. Це такий період історичного розвитку людства, коли західноєвропейське суспільство було змушене зробити новий виток розвитку від примітивних протодержав до великих «варварських» королівств і в кінцевому результаті – до централізованих національних держав. Термін «середні віки», «середньовіччя» вперше був вжитий італійськими гуманістами в ХУ-ХУІ ст., які розуміли під ним тривалий проміжок між двома великими європейськими культурами – античного і нового світу, яка розпочалася з Відродження.

Історія Середньовіччя охоплює близько 1000 років: від падіння Західної Римської імперії аж до епохи європейських буржуазних революцій (ХУІІ-ХУІІІ ст.). Хоча є й інші думки: що воно, наприклад, починається з відкриття Колумбом Америки (1492 р.), а чи початком реформації у Німеччині (1517 р.).

Саме на період середньовіччя припадає й історія феодальної держави і права. Вперше термін феодалізм з’явився у французькій літературі в ХУІІІ ст. в період Великої буржуазної революції 1789 р. Це слово походить від середньовічного німецького терміну «feodum», яке означало майно, переважно земельне володіння. Виникнення феодалізму в різних країнах має свої особливості. Але суть цього процесу полягає в одному ж і тому: по-перше, відбувається розклад сільської общини і уся власність на землю переходить до світської і духовної знаті. В результаті цього утворюються великі землеволодіння виникає клас феодалів. По-друге, вільні селяни-общинники і невільні перетворюються клас феодально-залежних селян, позбавлених права власності на землю і які обробляли землю, що належала феодалам.

При феодальному ладі основним засобом виробництва є земля. Її власником і розпорядником виступає панівний клас феодалів. Кріпосні і залежні селяни для ведення свого господарства отримували від феодалів наділи землі в спадкове користування на умовах виплати різних повинностей.

Ознаки феодального способу виробництва:
  • панування натурального господарства;
  • кріпацтво, залежність селян від феодала.

Особливості феодальної власності на землю:
  1. ієрархічний характер. Тобто монарх був вищим власником землі, а великі феодали (герцоги, графи, барони) держали землю від нього. Вони передавали землю феодалам нижчого рангу. В результаті цього встановлюються відносини сюзеренітету-васалітету, при яких вищестоящих феодал був сюзереном (сеньйором) для нижчестоящого, який був по відношенні до сеньйора – васалом. Такі відносини оформлювались особливим договором, в силу якого васали несли певні повинності на користь феодала.
  2. Феодальна власність носила становий характер, тобто лише представники класу феодалів мали право на володіння феодальними помістями
  3. Розпорядження землею було обмежене, а деякі категорії земель (наприклад, церковні) взагалі були вилучені з обороту.
  4. Поділ самої власності на верховну власність і володіння.


Це період масових переміщень народів і племен, виникнення нових держав, у тому числі великих і могутніх слов’янських, що змінили політичне обличчя Європи; це зростання могутності феодалів і церкви, особливо католицької; це численні і часто великі повстання кріпаків проти феодального гніту; виникнення масових єретичних рухів і нової форми християнської релігії – протестантизму; це поява і жорстока діяльність інквізиції; мракобісся матеріального і духовного панування феодалів.

Але це й розвиток міст, виникнення там цехів і гільдій, розвиток торгівлі, ремесел, зосередження і розвиток міського самоуправління, нових класів і сил, буржуазної культури, проголошення перших прав і свобод людини.

Залежно від розвитку феодального ладу історія Середньовіччя поділяється на три основні період:

І. Раннє Середньовіччя, коли феодалізм лиш встановлюється як пануючий спосіб виробництва і в суспільному устрої існує ще чимало пережитків як рабовласницьких відносин, так і “варварських” суспільств. Формуються клас феодалів і клас особисто залежного від них населення. Виникає феодальна державність, формується станово-представницька монархія. Племена і їх союзи складаються у народності. Низьким є рівень продуктивних сил, безроздільно панує натуральне господарство, відсутній єдиний внутрішній ринок, слабкі міста.

Цей період охоплює час з У по Х ст.

ІІ. Період розвиненого феодалізму (ХІ-ХУ ст.). Ріст продуктивних сил призводить до розвитку суспільного поділу праці, відділення ремесла від сільського господарства, розвитку міст. Формується внутрішній ринок, загострюється класова боротьба, посилюються феодальні монархії. Складаються передумови для формування націй.

ІІІ. Пізнє Середньовіччя (кінець ХУ – ХУІІІ ст.). Це період розкладу феодалізму, коли в його надрах зароджується новий прогресивний, капіталістичний спосіб виробництва. Зароджується нові суспільні класи – буржуазія і робітничий клас. Виникає абсолютна монархія. Поширюються реформація – нове антикатолицьке вчення. Проходять релігійні війни і конфронтації. Складаються нації і національні та багатонаціональні держави.

Отже, у розвитку феодальної державності і права можемо виділити такі періоди:
  1. Утворення феодальних держав і права та період феодальної роздрібленості (V по ХІІ ст.)
  2. централізована феодальна держава у формі станової монархії (ХІІІ-ХУ ст.)
  3. абсолютна монархія (ХУІ-ХУІІІ ст.).

Перший період – ранньофеодальна держава та феодальна роздробленість.

Процес утворення феодальних держав у Західній Європі проходив, як зазначалось у У-УІІ ст., в засаді на розвалинах Римської імперії, у Східній і Південно-Східній Європі – в ІХ-ХІ ст., в результаті розкладу первіснообщинного ладу.

Держави, які виникли у цей період, прийнято називати “варварськими”, або ранньофеодальними, або ж сеньйоральними монархіями.

Розвиток і зміцнення феодальних відносин, тобто зміцнення класу феодалів, зростання їх земельних володінь, практика надання феодалам королівською владою так званих імунітетних грамот – тобто різних привілеїв – на судочинство, на збір податків, звільнення від їх сплати державі, на добування корисних копалин, монопольне виробництво і торгівлю певними товарами і ін. – все це, власне, й сприяло, зміцненню їх влади.

В таких умовах проходив розпад “варварських” держав і встановилася феодальна роздрібленість – по суті, майже в усіх країнах Європи. Це був час ІХ-ХІІ ст., а в деяких країнах – значно довше (наприклад, у Німеччині чи Італії). Формою правління у той час була сеньйоральна монархія, але королівська влада була слабшою, переважно виборною (на з’їздах феодалів), а феодали – всевладні. Вони, не питаючи короля, вели між собою і сусідніми країнами війни, мали великі армії, видавали закони, здійснювали верховне судочинство, карбували свою монету і т.п. В Європі панували феодальний хаос, сваволя, право сильного – так зване “кулачне” право.

Що стосується джерел права, то на початкових етапах діють ще доволі численні звичаєві норми, але їх поступово витісняють закони, в яких відкрито закріплюється соціальна нерівність. Звичаєве право виступало переважно у вигляді записів, зафіксованих у так званих варварських правдах.

Поступово, у країнах Західної Європи проходить процес переходу від “варварських” звичаїв до правових феодальних звичаїв, що мали вже не персональний характер (поширювали свою дію тільки на певне плем’я, народність), а територіальний – на все населення, яке проживало на даній території. Правові звичаї досить органічно інтегрувалися у феодальні відносини, закріплювали всі їх основні види. Перш за все звичаї регулювали (найчастіше – звичай-договір) особистісні і поземельні відносини між самими феодалами, у тому числі сеньйорами і васалами (ленне право), між феодалами і селянами (маноріальне право).

З часом правові звичаї записувались і включались у хартії, імунітетні грамоти та інші правові акти, у яких сеньйори визначали свої привілеї та права і обов’язки васалів, селян і міщан. Подібність звичаїв різних місцевостей дозволяла складати їх збірники. Так, у ХІ ст. з’являються “Звичаї Барселони”, “Кутюми Бовезі” (Франція), “Саксонське зерцало” (Німеччина, ХІІІ ст.) і ін.

Джерелом права у той час були й королівські закони, законодавство феодалів, канонічне право.

Спочатку канонічне право виникло як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви, склались дві самостійні галузі канонічного права.

У Західній і Центральній Європі діяло католицьке право, яке перетворилось у самостійну і ефективно діючу систему середньовічного права.

Східна галузь канонічного права, яка сформувалась у рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії і країнах Південно-Східної і Південної Європи. Але тут воно не мало ні такого авторитету, ні впливу, як на Заході.

Велика значимість норм канонічного права на Заході пояснюється рядом факторів. Перш за все, канонічне право там розроблялось і підтримувалось могутньою римо-католицькою церквою і папством, яке мало великий вплив на державу. Канонічне право відзначалось універсальністю і екстериторіальністю, оскільки його типові норми діяли у всіх країнах, які приймали католицизм. Воно не знало державних кордонів і об’єднувало в єдине ціле усіх католиків. Канонічне право відзначалось також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало питання як духовного, так і світського життя, було обов’язковим як для духовних осіб, так і для мирян.

Накінець, велику вагу канонічному праву надавала його традиційність, оскільки воно своїми коренями походило ще з античних часів, базувалося на грецькій філософії та високорозвиненій римській правовій культурі.

Джерела канонічного права – “старого”, римського права – jus antiquum romanae – відносяться ще до ранньохристиянської літератури (Святе писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до римлян і ін.).

Після едикту імператора Костянтина про вільне сповідування християнства (313 р.) норми церковного права закріплювались в імператорських законах, у писаннях отців церкви (Святого Августина і ін.), постановах регіональних і вселенських соборів, у папських буллах і інших нормативних актах (декреталіях).

В ХІ-ХІІ ст. складається нове канонічне право (jus novum). Власне тоді закінчується процес формування канонічного права у якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства

Другий період розвитку феодальної державності – станово-представницька монархія. Охоплює час з ХІІІ по ХУ-ХУІ ст. (залежно від країни).

В цей період феодальні відносини в країнах Західної і Центральної Європи досягають свого найвищого розвитку. Майже все сільське населення, значна частина міського опинились у стані (або близько до нього) особистої залежності від феодалів.

Держава має форму монархії, але спочатку ще виглядає як конгломерат слабо пов’язаних незалежних і напівнезалежних феодальних володінь (сеньйорій), у яких влада над усім населенням у більшій або меншій мірі належить феодалам. Ці останні зв’язані з королем договірними відносинами васальної служби.

У ХІІІ – на почату ХІУ ст. внаслідок відділення ремесла від землеробства та розвитку товарно-грошових відносин відбувається ріст міст. Міста різними способами (викупом, шляхом збройної боротьби і ін.) звільняються від кріпосної і деяких інших форм феодальної залежності, добиваються автономії у сфері управління і судочинства.

Міщани, ставши вільними людьми, оформляються в самостійну, специфічну верству феодального суспільства – так званий “третій стан”. Перші ж два стани склали дворянство і духовенство. Тобто економічне піднесення ХІІІ-ХІУ ст., ріст міст, торговельного обігу, накопичення капіталу і ін. - породили станову консолідацію західноєвропейського суспільства. Кожен стан мав свої корені походження, свою соціальну специфіку, свої економічні і політичні інтереси тощо.

Перші два стани – дворянство і духовенство – вважались і насправді були привілейованими. “Третій стан” (міщани) – людьми “податними”, другого сорту, хоч – вільними. Спочатку до нього входили майже виключно міщани, потім – особи з привілейованих станів, які по якихось причинах з них вибули, а також вільні селяни.

Враховуючи все зростаючий економічний і політичний потенціал міст, королівська влада, особливо у ХІІ-ХІІІ ст., стала шукати в них політичну підтримку і фінансову допомогу. Їх зміцнення створювало передумови для переборення феодальної роздрібленості. Цього добивалась королівська влада, цього добивались й міста, бо феодальна анархія, сваволя, відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиних мір, ваги, грошей, єдиної митної політики гальмували розвиток економіки, перешкоджали міському виробництву і торгівлі.

Отож, королі підтримували міста і сприяли їм у боротьбі з феодалами за автономію, політичне самоуправління, а міста, у свою чергу, підтримували королів.

Складними і неоднозначними в період станово-представницької монархії були взаємовідносини королівської влади з церквою. В цілому церква підтримувала королів, від яких могла сподіватися прав, привілеїв і т.п., у той час, як світські феодали-магнати дбали лише про власні інтереси і не були проти того, щоб поживитися за рахунок церковних маєтностей і багатств. Проте іноді між королями і церквою виникали гострі конфлікти, а то й прямі протиборства.

Церква ще у ранньому середньовіччі, у період “варварських” держав, отримала від королів обширні землі, всілякі дари і ін., в результаті чого церква перетворилася у великого землевласника. Вона в цьому аспекті мала навіть перевагу над королями і світськими магнатами, бо церковні і монастирські володіння не підлягали подрібненню, розподілу між спадкоємцями.

Правда, в ІХ-Х ст. церква, політична вага якої і авторитет у суспільстві невпинно зростали (у зв’язку з поширенням християнства), не була ще самостійною політичною організацією. Вона була більше духовним співтовариством, що оказувало глибокий моральний вплив на віруючих і сприяло формуванню загальноєвропейської моралі і самосвідомості.

Церква ще тоді знаходилась не під контролем Папи Римського, а під егідою світських правителів, що мали досить міцну владу.

Але прогресуюча по всій Західній Європі феодальна роздрібленість, послаблення королівської влади, перетворення її у приватну, сеньйоральну, сприяли зміцненню церкви, росту її політичних амбіцій і претензій Папи на світове панування.

Зростаючий авторитет римо-католицької церкви опирався не тільки на матеріальні багатства, на Святе Письмо і релігійні почуття віруючих. Він мав під собою і створену до того часу могутню і централізовану структурно церковну організацію, побудовану на безумовному підпорядкуванні єпископатові, Римській курії і верховному понтифіку – Папі Римському. Велику політичну силу і авторитет останньому придавали й різні монаші, а потім духовно-рицарські ордени – строго централізовані об’єднання, статути яких затверджувалися Папою і тільки йому вони підпорядковувались.

Отож, у ХІІ-ХІІІ ст. церква перетворюється на потужну надтериторіальну, загальноєвропейську теократичну своєрідну монархію. Вона до того часу утворила свої політичні, фінансові і судові органи, свою дипломатичну службу. До того ж, у ХІІІ ст. при Папі Інокентію ІІІ (1198-1216 рр.) був встановлений порядок, при якому коронація європейських монархів повинна була здійснюватися актом Папи Римського.

Отож, церква в цілому підтримувала королівську владу у її боротьбі з свавіллям магнатів. Ця боротьба була вигідна і церкві. Але одночасно вона нерідко виступала й проти королів, якщо вони посягали на привілеї церкви. Наприклад, щодо так званої “духовної інвеститури”, тобто прав світської влади призначати або затверджувати вибори вищих церковних ієрархів – єпископів, аббатів. Тоді у боротьбі з європейськими монархами Папи Римські застосовували такі ефективні засоби, як накладення інтердикту (тобто заборони здійснювати богослужіння і релігійні обряди) або навіть відлучення від церкви, у тому числі монархів (були відлучені свого часу німецький імператор, англійський та французький королі).

Утворила церква й систему надзвичайних церковних трибуналів для боротьби з єресями (тобто вільнодумством) – інквізицію.

Опиралися королі у боротьбі з феодалами за централізацію країни і на дрібне дворянство, рицарство, яке віддавало перевагу королівській владі над часто жорстокою владою своїх безпосередніх сеньйорів.

Проте чи не найважливішим результатом встановлення станово-представницької монархії було виникнення колегіальних представницьких органів – парламентів. У різних країнах вони мали різні назви (скажімо, у Франції – Генеральні штати, У Німеччині – Імперський сейм і т.п.), але суть їх одна – тут були представлені своїми послами усі три тогочасні стани – дворянство, духовенство і третій стан (з певними особливостями у окремих країнах). У “класичному” парламенті було три палати – кожен стан мав свою, які до того ж переважно засідали окремо. Кожна палата мала один голос.

Ці станово-представницькі органи стали дуже важливою ланкою тодішньої державно-політичної системи європейських країн.

З одного боку вони допомагали королям у централізації держави, добивались, як і король, ліквідації феодальної самоволі і анархії, допомагали королеві фінансово і т.п. Вони, отже були підпорою королів.

А з другого боку, на цьому етапі – обмежували королівську владу в її стремлінні до абсолютизму, взявши під свій контроль законодавство, фінанси і ін. Без них король не міг вирішувати найважливіші проблеми внутрішньо і зовнішньополітичного життя країни.

Що стосується джерел права у період станово-представницької монархії, то у праві теж спостерігається тенденція до уніфікації. Зникає як джерело права у більшості країн звичай, зникає законодавство феодальних магнатів. Щораз більшого значення набувають нормативні акти королів, з’являється законодавство парламентів та спільні, конституційного значення закони парламентів і королів. Продовжує діяти і канонічне право, з’являються його нові збірники.

Важливим джерелом права у Європі стає римське право. Відбувається одне з найзначиміших і найунікальніших явищ в правовому житті Європи – рецепція римського права (рецепція – лат. receptio – прийняття). Тобто його вивчення, засвоєння, сприйняття і практичне використання.

Основною причиною рецепції римського права було зародження в надрах феодальної системи буржуазних виробничих відносин і буржуазної власності. А це, у свою чергу, було результатом росту міст, ремесел, торгівлі, товарного виробництва.

Римське право, нагадаємо, було найбільш досконалою формою права, яка базувалася на засадах приватної власності, містило в собі готові юридичні формули, добре обґрунтовані, прості і справедливі, які чітко врегульовували відносини торговельного обігу, вирішення спірних питань.

Процес рецепції проходив у країнах Західної Європи різними шляхами і не в однаковій мірі. Він був започаткований у Італії, її містах-республіках, де швидко розвивалася Середземноморська торгівля.

Отож, рецепцію римського права активно підтримували міщани, буржуазія. Але й королі, які добивались централізації, юридизації всього суспільного життя. До того ж, римське імператорське право проголошувало і обґрунтовувало необмежену владу правителя – імператора, що теж було вигідним монархам.

Підтримувала рецепцію і церква, яка вбачала у римському праві засіб збагатити, підтримати канонічне право і претензії Пап на світове панування.

Не були проти нього й феодали, які використовували норми римського права для обґрунтування свої “непорушних” прав на землю, на особистість і працю залежних селян тощо.

Одначе рецепція римського права була викликана не тільки економічними факторами, але й соціальними і духовними запитами суспільства, яке відчувало гостру потребу у правовому порядку, правовій стабільності, а, отже, у поширенні єдиних юридичних знань, освіти і мислення.

Римське право, як і інші економічні і політичні фактори епохи Середньовіччя, сприяло централізації держави, та з іншого боку, переборенні державної обмеженості і закритості, тобто територіальних кордонів, створенню єдиного стержня європейської правової культури, юридичної науки і освіти.

Третій період – це період абсолютизму. Охоплює час з кінця ХУ по ХУІІ-ХУІІІ ст.

Тоді інтенсивно йде розклад феодальних продуктивних сил і виробничих відносин, формуються основні елементи капіталістичної системи. Формуються класи буржуазії і робітників. Починається процес пролетаризації дрібних власників, ремісників і селян.

Вслід за географічними відкриттями йде процес захоплення і пограбування колоній, експлуатації тубільного населення.

Проходять серйозні зміни у положенні феодалів і селян. Феодали тратять свою економічну і політичну незалежність, утворюючи служиле дворянство і вищу дворянську придворну знать, що живе за рахунок прибутків з своїх маєтків і королівської казни.

Селянство, хоч і поступово звільняється від кріпосної залежності, але несе багато різних феодальних повинностей – особистих і грошово-натуральних, причому не тільки в користь сеньйорів-феодалів, а й держави і церкви. Тяжка експлуатація селян призводить до щораз численніших бунтів й повстань (наприклад, селянська війна в Німеччині 1525-1526 рр.).

Буржуазію, яка економічно могутня, але політично майже безправна, не влаштовує ситуація, коли вищі державні посади – в управлінні, судочинстві, збройних силах і т.п. – перебувають в руках дворянства. Вона все активніше добивається ширшої участі в державно-політичному житті країн Європи. У її політичній боротьбі з феодалами за владу настає певний період рівноваги сил: жодна з сторін не має переваги над іншою. Ось в таких умовах, та ще перед постійною загрозою народних заворушень і повстань безправних, експлуатованих і феодалами, і буржуазією трудящих мас зміцнюється королівська влада – виникає абсолютизм. Міцна королівська влада, і тільки вона могла у той час зміцнити і підтримати розхитану суспільно-політичну будівлю, забезпечити економічний розвиток, приборкати наростаючі суспільно-політичні антагонізми.

У сильній королівській владі була зацікавлена буржуазія, якій потрібен був захист перш за все її економічних інтересів, протекціоністська внутрішня і зовнішня політика держав, політика меркантилізму, розширення ринків збуту товарів, джерел сировини, ліквідація останніх залишків феодальної роздробленості країни.

Зацікавлені у ній були і феодали, що боялися народних рухів, наступу буржуазії, потребували захисту своїх прав і привілеїв.

Внаслідок цих процесів і факторів королівська влада дістала змогу зміцнитися, піднятися над суспільством, для чого зробила ставку на бюрократичний централізм, військово-поліцейську силу, на ліквідацію політичної опозиції.

Представницькі установи (парламент) не скликаються в період абсолютизму зовсім, або ж дуже рідко. Король править країною сам, формується постійна армія, росте роль поліції. Виникають нації, формуються однонаціональні і (рідше) багатонаціональні держави (наприклад, Австрія, Росія).

Абсолютна монархія – це останній період у розвитку феодальної державності. Далі настає епоха буржуазних революцій, епоха Нової історії.

І ще одне: вважається, що для наявності абсолютизму королів потрібні три основні передумови:
  1. в руках короля повинен бути відданий йому чиновницько-бюрократичний апарат – центрі і на місцях – апарат управління, судочинства і ін.;
  2. в руках короля повинні бути фінанси, бо без грошей не буде ні влади, ні можливостей щось зробити;
  3. в руках короля повинна бути достатньо сильна професійна армія, поліцейські сили та ін.

Там, де ці умови є – абсолютизм існує у “чистій”, тобто завершеній формі. Де нема хоч однієї – у незавершеній, обмеженій формі. Де немає усіх трьох умов – немає й абсолютизму королівської влади (скажімо – Німеччина, Польща).

Що стосується джерел права, то в період “чистої” абсолютної монархії основним і майже єдиним джерелом права стають королівські закони. Проходить процес систематизації і уніфікації нормативних актів. Продовжується рецепція римського права. Створюється система національного права. Хоч право ще носить класовий характер, захищає в основному інтереси феодалів, але є й у ньому прогресивні тенденції – впорядковується судочинство, з’являються “спеціалізовані” кодифікації і нормативні акти – морські, торговельні та інші, закріплюються перші, хоч і дуже обмежені, права і свободи вільних людей.