Тема: «Вимоги норм міжнародного гуманітарного права та законодавства України щодо захисту прав людини» Навчальні питання

Вид материала

Закон

Содержание Міжнародне гуманітарне право Обов’язок командирів Гуманітарне право переслідує дві основні цілі До заборонених засобів ведіння війни відносяться До заборонених методів ведіння війни відносяться Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є Основні права людини діють і під час збройних конфліктів. Міжнародне гуманітарне право застосовується в ситуаціях збройних конфліктів, як міжнародних, так і внутрішніх. Загальна декларація прав людини 1948 року Застосування норм МГП не обмежується збройними конфліктами, що виникають між окремими державами. Перший етап В ситуаціях внутрішніх безпорядків та напруженості необхідно враховувати і принципи міжнародного гуманітарного права. Відносно осіб, свобода яких була обмежена Обов’язки командирів (відповідно до права війни) Під час прийняття рішення на ведення бою командир повинний визначити наступне Приймаючи рішення, необхідно пам’ятати, що Напад здійснюється відповідно до права, якщо воно направлене проти Захищати (не нападати на) Міжнародна відповідальність Види міжнародної відповідальності ... Полное содержание

Подобный материал:

• Національна академія правових наук україни науково-дослідний інститут приватного права, 185.2kb.
• Тема: "особливості ведення воєнних дій з урахуванням норм міжнародного гуманітарного, 254.08kb.
• Права потерпілих від злочинів, 225.83kb.
• Інформація про стан дотримання суб’єктами господарювання законодавства про захист прав, 12.43kb.
• Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
• Тема. Права людини І громадянина в історичному просторі, 145.45kb.
• Інформація щодо впровадження реформ Президента України в галузі захисту прав дітей, 24.14kb.
• Восьмий міжнародний конкурс учнівських та студентських творів есе «права людини моя, 57.19kb.
• Проект (Арданов О.Є.) Навчальна програма з курсу «Право інтелектуальної власності, 72.49kb.
• «Загальна декларація прав дитини та прав людини: права, що належать Вам, права,, 60.93kb.

ТЕМА: «Вимоги норм міжнародного гуманітарного права та законодавства України щодо захисту прав людини»


Навчальні питання:

1. Передумови виникнення міжнародного гуманітарного права. Зміст та загальна характеристика Женевського та Гаазького права.

2. Застосовування принципів та правових норм захисту прав людини в збройних конфліктах не міжнародного характеру.


Час: 2 години (лекція), 2 години (семінар)


Література:

1. Військове законодавство України. Збірник нормативних актів. К., 2007.
   
2. Право війни. Порадник для командного складу Збройних Сил України. К., 1996.
   
3. Міжнародне гуманітарне право. К., 2000.
   
4. Международное право. Ведение боевых действий. Сборник Гаагских конвенций и иных соглашений. М., 1995.
   
5. Право людини і професійні стандарти для військовослужбовців в документах міжнародних організацій. К., 1996.
   
6. Ф. Кальсховен. Обмеження засобів і методів ведення війни. М., МКЧХ. – 1994.
   
7. Дорофєєв А. Особливості застосування положень права збройних конфліктів і права прав людини в не міжнародному збройному конфлікті. К., 1995.
   

ВСТУП


Чому треба вивчати і знати право війни


Міжнародні відносини характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу в певних міжнародно-правових нормах, які їх регулюють. Для міжнародного публічного права властивим є його внутрішня цілеспрямованість, наявність загальновизнаних принципів, взаємопов’язаність правових норм, погодженість рішень міжнародних організацій, обґрунтованість рішень міжнародних судових органів, а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливо. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення Незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин, а Конституція України чітко визначає: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України».

Право війни є спробою держав установити визначений мінімум норм і правил поведінки включених у збройний конфлікт сторін з метою облегшити страждання жертв воєнних дій. Такі норми поводження викладені в міжнародних договорах і визнаються практично всіма членами міжнародного співтовариства держав (192 держави).

Держави, що підписали договори, зобов'язуються при будь-яких обставинах дотримувати і змушувати дотримувати їх. Для виконання цих зобов'язань держави повинні, насамперед, поширювати тексти цих юридичних документів, для того щоб з ними було ознайомлено все населення в цілому і, зокрема, особовий склад збройних сил та інших військових формувань. По-друге, вони повинні взяти на себе зобов'язання ввести в дію законодавство, необхідне для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, що допустили чи наказали допустити серйозні порушення права війни.

Як правило, збройні сили підлеглі політичному керівництву своєї країни й у силу свого призначення в першу чергу і найбільшою мірою мають відношення і відповідальні за виконання правил, застосовуваних у ситуаціях збройних конфліктів. Тому відповідне навчання праву війни необхідно починати в мирний час, з огляду, при цьому, на реалії збройних конфліктів. Кожна сторона, що знаходиться в конфлікті, через своїх головнокомандуючих повинна забезпечити точне виконання договорів і передбачити дії на випадок непередбачених ситуацій відповідно до загальних принципів права війни. Це значить, що в порядку підпорядкованості всі командири та воєначальники несуть персональну відповідальність за впровадження в життя цих норм і правил, які варто розглядати як кодекс поведінки, що регулює дії збройних сил.

Обов’язок командирів — забезпечити знання своїми підлеглими правил, що випливають із права війни, а також недопущення порушень ними цього права. Якщо командиру стало відомо про те, що його підлеглі чи будь-які інші особи, що знаходяться під його контролем, мають намір допустити чи допустили порушення права війни, він повинний ужити необхідних заходів для попередження подібних порушень і, у разі потреби, порушити дисциплінарне чи кримінальне переслідування тих, хто допустив зазначені порушення. Сам командир не звільняється від дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, якщо він знав чи мав у своєму розпорядженні інформацію, що повинна була дати йому можливість в обстановці, що існувала в той час, прийти до висновку, що підлегла йому особа допускає чи має намір допустити подібне порушення, і він не вжив усіх практично можливих заходів у межах своїх повноважень для запобігання чи припинення цього порушення. Дуже важливо мати на увазі, що серйозні порушення права війни розглядаються як військові злочини. Тому особи, що допустили такі дії, є військовими злочинцями.

Офіцер, що порушує положення права війни, переступає обов'язкові норми міжнародного права, які у результаті їхньої ратифікації чи приєднання до них стають частиною національного законодавства його країни.


І


Право війни не плід порожніх мріянь освічених гуманістів, що вирішили олюднити війни. Ні, воно народилося на полях боїв, створене й оформилося в горні війни. Власне кажучи, закони війни — ровесники воєн, а війни старі як світ. Право війни має довгу історію, хоча у своєму сьогоднішньому виді існує відносно недавно. Навіть у віддалені часи воєначальники іноді наказували військам зберігати життя полоненим і пораненим супротивника і ставитися до них добре, не заподіювати шкоди мирному населенню і його майну. Часто по закінченні воєнних дій воюючі сторони домовлялися про обмін військовополоненими. З часом на такій основі сформувався звід загальноприйнятих правил ведення воєн.

Договірне оформлення правил ведення воєн бере свій початок у 60-х роках дев'ятнадцятого століття, коли були проведені дві міжнародні конференції, на яких були розглянуті два конкретних питання й укладені два договори, що відносяться до права війни: у 1864 році в Женеві — про долю поранених на полі бою й у 1868 році в Санкт-Петербурзі — про заборону застосування розривних снарядів вагою менш 400 грамів. Ці дві міжнародні конференції поклали початок кодифікації права війни на сучасному етапі. За ними пішли дві мирні конференції в Гаазі — у 1899 і в 1907 році, головною метою яких було досягнення угод про методи і засоби ведення воєн. Саме з тих пір ми говоримо про Женевське і Гаазьке право. Гаазьке право трактує про методи ведення воєнних операцій, а Женевське — про захист жертв війни.

Ми є свідками тісного внутрішнього зв'язку між збройними силами і Червоним Хрестом в історичних процесах і подіях, якими відзначено світовий розвиток у двадцятому столітті. У середині дев'ятнадцятого сторіччя доля поранених на полях боїв, м'яко говорячи, залишала бажати багато кращого. Гірше того, на початку нашого століття при нестачі необхідних коштів надання допомоги тисячам жертв перестав застосовуватися звичай щадити польові госпіталі супротивника і не торкати медичний персонал і поранених. Госпіталі піддавалися бомбуванням, по лікарях і санітарах відкривали вогонь. Тисячі полонених комбатантів знаходилися в жахливих умовах без необхідної медичної допомоги.

Саме там, у цій страшній обстановці, народилася ідея Червоного Хреста і були початі перші кроки по захисту жертв збройних конфліктів.

По-перше — це установа національних неурядових організацій по наданню допомоги з метою сприяння військовим медичним службам у виконанні задач, з якими ті не могли впоратися;

по-друге — додання нейтрального статусу (недоторканності) медичному персоналу, медичним установам і об'єктам;

по-третє — установа символу червоного хреста на білому тлі для позначення і захисту санітарних служб.

З тих пір право війни постійно вдосконалювалося для забезпечення кращого захисту жертв і зміни відповідно до реалій нових конфліктів і воєн. У рух, що став Міжнародним рухом Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, вступали військові і цивільні люди з метою поліпшення захисту жертв війни.

Зримим результатом усіх цих зусиль з'явилися чотири Женевські конвенції 1949 року по захисту поранених, хворих і осіб, що потерпіли аварію корабля, військовополонених і цивільного населення і два Додаткових протоколи до них 1977 року. Особливо важливими для воєначальників є норми, що регулюють використання засобів і методів ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях і у вищевказаних Протоколах, тому що вони вводять систему обмежень, що дозволяють уникнути зайвих страждань і руйнувань.

Після кошмару Другої світової війни міжнародне співтовариство в 1945 році в Статуті Організації Об'єднаних Націй, власне кажучи, поставило війну поза законом і оголосило протизаконним використання державами військових засобів інакше як для самооборони, чи забезпечення колективної безпеки за уповноваженням Ради Безпеки ООН. Члени ООН у своїх міжнародних відносинах повинні утримуватися від погроз застосування сили проти територіальної чи цілісності політичної незалежності держав, чи інших засобів, несумісних з цілями Організації Об'єднаних Націй (стаття 2(4) Статути ООН). Однак реальність, на жаль, продовжує залишатися такою, що війни і конфлікти усе ще відбуваються, і закони, спрямовані на обмеження насильства і полегшення страждань, важливі як ніколи.

Потреба в поширенні знань про право війни з'явилася одночасно з появою самого права. Для того щоб поважати закон, його потрібно знати. Історія воєн знає чимало жорстокості: різанина, катування, зґвалтування, грабежі, страти без суду і наслідку... Тому необхідність обмежити і покласти кінець варварству існувала завжди. Руйнівна міць технічно високо довершеної зброї, а також існування особливо нелюдських видів зброї (наприклад, що отруює газами, біологічної і бактеріологічної зброї, мін-пасток і інших видів) роблять цю необхідність ще більш насущною.

Для досягнення кращих результатів поширення знань повинне проводитися в мирний час. Якщо ж збройний конфлікт почався, то пізно говорити про поширення знань про право війни, тому що влади, яких це стосується, займаються тепер іншими питаннями першорядного значення, що цілком заслоняють будь-які аргументи на користь гуманних дій.

Якщо держава ратифікувала Женевські конвенції і Додаткові протоколи до них, то це ще не все. Крім офіційного зобов'язання поширювати тексти цих документів, потрібна щира політична воля застосовувати їх на ділі. Їхній зміст і «інструкції з їхнього застосування» повинні бути відомі особам, відповідальним за їхнє виконання, для того щоб вони змогли в потрібний момент ужити відповідних заходів. З цієї причини поширення знань є обов'язковим, тому що незнання міжнародного гуманітарного права вимірюється людськими життями.

Стаючи учасниками Женевських конвенцій, держави беруть на себе зобов'язання поширювати знання про них, тобто прагнути до того, щоб тексти цих Конвенцій були якомога більш широко відомі в їхніх країнах як у мирний, так і у воєнний час.

Міжнародне гуманітарне право є однією з найстарших і найбільш розроблених галузей сучасного міжнародного права. Під міжнародним гуманітарним правом розуміється цільна система юридичних принципів і норм, застосовуваних як у міжнародних, так і в не міжнародних збройних конфліктах, що установлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного права по забороні або обмеженню застосування визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпеченню захисту жертв конфлікту в ході цієї боротьби і визначальну відповідальність за порушення цих принципів і норм.

Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.

Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні держави, що борються за свою волю і незалежність, народи і нації, деякі міжнародні міжурядові організації.

У системі реалізації положень міжнародного гуманітарного права особливе специфічне місце займає Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Особливістю МКЧХ, що відрізняє його від усіх інших органів і інститутів, що беруть участь у міжнародних відносинах, є те, що дана організація була споконвічно створена громадянами Швейцарії, але згодом, з волі держав, підтвердженої Женевськими конвенціями, перетворилася в інститут, що володіє деякими ознаками, властивими міжнародній міжурядовій організації.

На відміну від інших галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту.

Таким чином, міжнародне гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.

І нарешті, третя — захисна функція міжнародного гуманітарного права, зміст якої складається в наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини.

Міжнародне гуманітарне право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави і народи борються за своє виживання, а з іншого боку − не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач:

• захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили брати участь у воєнних діях;

• встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.


Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані один з одним, але відносно автономні в правовому й організаційному відношенні, одержали назву «Гаазьке право» і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни.

Гуманітарне право переслідує дві основні цілі. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення військових дій (право Гааги). По-друге, захист осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви).

Що стосується першої цілі, то відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведення війни, які 1) не дозволяють бачити відмінність між комбатантами і не комбатантами; 2) призводять до численних втрат, не виправданих безпосередньою військовою вигодою; 3) є причиною серйозного і тривалого збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів озброєної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації «Про скасування вживання вибухових і запалювальних куль», у якій цей принцип був проголошений таким чином: «Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, складається в ослабленні військових сил ворога». Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі I, згідно з яким «у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті, вибирати методи ведіння війни не є необмеженими… забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення військових дій, які заподіюють зайві пошкодження або зайві страждання».

До заборонених засобів ведіння війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні й інші подібні гази; бактеріологічна і тактична зброя; кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани без користі збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя, основна дія якої в нанесенні пошкоджень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни-пастки й інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомоги, проти цивільного населення; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка має своєю метою спричинення збитку природному середовищу. Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну, лазерну зброю). Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН «чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням?» Міжнародний Суд зробив такий висновок. По-перше, Суд не виявив жодної міжнародної визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту.

По-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

Проте, треба задати питання: чи дозволяють останні досягнення науки і техніки який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер військового зіткнення протистоячих один одному збройних сил, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж, характер військових дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок. Це ставить людство перед питанням життя і смерті і перед необхідністю приймати рішення етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві надається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки військові об'єкти, які згідно статті 57 Додаткового протоколу I, «внаслідок свого характеру, розпорядження, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну військову перевагу». Гаазька Конвенція 1907 р. забороняє «атакувати або бомбардувати яким би то не було способом» незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом I «цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій». Статтею 56 Додаткового протоколу I передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, греблі, атомні електростанції) не повинні зазнавати нападу навіть у тих випадках, коли вони є військовими об'єктами, «якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення».

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль у духовному житті людей. Згідно статті 1 Гаазької конвенції 1954 року «Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту» захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, «що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу. У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу I забороняється: здійснювати які-небудь ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії по відношенню до таких об'єктів.

До заборонених методів ведіння війни відносяться: віддання наказу «не залишати нікого в живих»; незаконне використання відмітної емблеми Червоного Хреста; зрадницьке вбивство або поранення облич цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у військових діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, помилкових операцій і дезінформації.

Що стосується захисту осіб, які не беруть участі у військових діях (право Женеви), то йдеться про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під «захистом» вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу I. Практично всі положення Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять «комбатант» і «особа, над якою протегують». Тільки Додатковий протокол II не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь у бойових діях і не визначає жорстких категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол II дає лише відмінність між особами, які беруть участь у бойових діях і особами, які не беруть участь у бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу I передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у військових діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у військових діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів із складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоч при цьому право вибору методів не є необмеженим). У той же час особа, яка є комбатантом, може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол I розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують: 1) поранені, хворі і особи, потерпілі в корабельній аварії, як зі складу збройних сил, так і цивільні особи; 2) військовополонені; 3) цивільні особи на території противника; 4) цивільні особи на окупованих територіях; 5) інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходяться: біженці й апатриди (стаття 73 ДП I); жінки (стаття 76 ДП I ); діти (статті 77-78 ДП I ); журналісти (стаття 79 ДП I).

Правовий режим військовополонених визначений III Женевською конвенцією 1949 року «Про поводження з військовополоненими». Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно статті 44 Додаткового протоколу I військовополоненими вважаються комбатанти, що попали у владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розміщення в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників не міжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв’язку з конфліктом.

Військовополонений зберігає свій статус на протязі всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання.

По закінченню військових дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоколу I).

Якщо особа однієї сторони попадає в полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу І).

Згідно зі статтею 47 Додаткового протоколу I найманці не мають права не тільки на статус військовополонених, але і на статус комбатантів.

Такою категорією осіб, над якою протегують, є цивільне населення. Цьому присвячена IV Женевська конвенція, правила якої доповнені Додатковим протоколом I.

Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;

під час військових дій повинна проводитися відмінність між особами, які активно беруть участь у них (комбатантами) і цивільним населенням;

забороняється використати цивільне населення для прикриття військових дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

забороняються колективні покарання, взяття заручників, залякування або терор.

Основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами IV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами не міжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол I. У випадку збройного конфлікту не міжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол II. У разі не міжнародного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя).

У відповідності зі статтею 1, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій і Додаткового протоколу I, держави, які є учасниками цих конвенцій, у тому числі й Україна, зобов'язані не тільки дотримуватися правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.


ІІ


Розглядаючи взаємозв'язок міжнародного гуманітарного права і права прав людини, необхідно відмітити, що обидві галузі мають одне і те ж історичне і філософське коріння, зародилися в доісторичний період завдяки необхідності захистити людину від загрозливих ворожих сил, що породило два прагнення: зменшити біди, заподіяні війною і захистити людину від свавілля. У ході історичного розвитку ці прагнення розвивалися паралельними шляхами.

Принципова відмінність між даними галузями міжнародного публічного права полягає в тому, що в праві прав людини представлені найбільш загальні принципи, в той час як гуманітарне право носить специфічний характер і застосовується тільки під час збройного конфлікту. Право прав людини застосовується, в принципі, у будь-який час, як в мирний так і у військовий. Однак в більшості міжнародних конвенцій по правах людини є положення, які дозволяють державам вживати заходів у відступ від своїх зобов'язань відносно деяких прав при настанні надзвичайних обставин (під час війни або іншої загрози безпеці держави). А міжнародне гуманітарне право не містить загальної обмовки, яка дозволяла б державам відступати від своїх міжнародних зобов'язань коли б те не було.

Початок зближення міжнародного гуманітарного права і права прав людини був встановлений на Міжнародній конференції по правах людини в Тегерані в 1968 році. На цьому історичному форумі ООН уперше було розглянуто питання про застосування прав людини під час збройного конфлікту. Відтоді документи про права людини в більшій мірі звертаються до концепцій, характерних для міжнародного гуманітарного права. Документи міжнародного гуманітарного права також насичені ідеями, типовими для права прав людини.

Необхідно зазначити, що ці дві галузі права близькі, але різні й чудово доповнюють одна одну.

Міжнародне гуманітарне право застосовується в ситуаціях збройних конфліктів, як міжнародних, так і внутрішніх. Воно складається, з одного боку, з так названого Женевського права, що включає норми щодо захисту жертв конфліктів, а з іншого боку − з Гаазького права, що включає правила, що відносяться до засобів і способів ведення бойових дій.

В даний час норми цих двох типів права в значній мірі доповнені і зведені в єдині документи, а саме, у Додаткові протоколи 1977 року до Женевських конвенцій та являють собою так зване змішане право.

На відміну від міжнародного гуманітарного права, право прав людини спрямовано на забезпечення як в мирний так і у воєнний час поваги прав і волі кожної особистості, як цивільних, політичних і економічних, так і соціальних і культурних, тобто на створення умов вільного розвитку особистості в суспільстві і на захист її в разі потреби від зловживань влади. Ці права ґрунтуються на національному законодавстві, і в першу чергу на конституціях держав. Але коли ми говоримо про право прав людини, ми маємо на увазі міжнародний захист цих прав, тобто міжнародне законодавство про права людини чи правила, що держави зобов'язуються дотримувати відносно особистості. В умовах воєнного або надзвичайного стану обсяг цих прав може бути суттєво обмеженим.

Таким чином, можна сказати, що міжнародне гуманітарне право призначене для захисту і підтримки основних прав (життя, здоров'я і т.д.) жертв війни і цивільного населення у ситуаціях збройних конфліктів. Це право надзвичайного стану, право, обумовлене особливими умовами.

Співвідношення Міжнародного гуманітарного права і законодавства про права людини на сучасному етапі розвитку.

Ми опустимо розгляд розвитку права прав людини в період з його виникнення до сучасного часу, а перейдемо безпосередньо до сучасності.

Так, всесвітньо відома Загальна декларація прав людини 1948 року жодним зі своїх положень не відноситься до дотримання прав людини під час збройних конфліктів. І навпаки, у розроблених приблизно в цей же час Женевських конвенціях 1949 року нічого не говориться про права людини. Але виявилося, що зв'язок між цими двома галузями міжнародного права — між Женевськими конвенціями і правами людини — існує. З одного боку, положення Женевських конвенцій 1949 року можна розглядати не тільки як зобов'язання Високих Договірних Сторін по відношенню одне до одного, але і як індивідуальні права захищених осіб. У кожній з чотирьох Конвенцій маються статті, які проголошують, що захищені особи ні в якому випадку не можуть відмовлятися від прав, що їм забезпечують Конвенції (стаття 7 Першої, Другої і Третьої конвенцій і стаття 8 Четвертої конвенції).

Далі, стаття 3, спільна для всіх чотирьох Конвенцій зобов'язує сторони в збройних конфліктах, що не носять міжнародного характеру, застосовувати, як мінімум, деякі гуманітарні норми. Таким чином, у цій статті говориться про взаємовідношення держави і громадянина, тобто, вона вторгається в традиційну сферу законодавства по правах людини.

З іншого боку, конвенції по правах людини містять положення про їх застосування під час війни. Стаття 15 Європейської конвенції по правах людини 1950 року говорить, що під час війни чи надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації, деякі права, що містяться в Конвенції, можуть бути скасовані, за винятком семи невід'ємних прав, що складають серцевину прав людини (права на життя, волю, безпеку, правоздатність, недоторканість особи, заборону дискримінації, право на захист).

Але довгий час не надавалося значення взаємозв'язку цих двох галузей міжнародного права. Тільки наприкінці 60-х років, коли вибухнув цілий ряд збройних конфліктів — національно-визвольні війни в Африці, близькосхідний конфлікт, війни в Нігерії і В'єтнамі, у яких одночасно були підняті проблеми права війни і прав людини,— тільки тоді люди почали усвідомлювати цей взаємозв'язок.

Далі проблема прав людини знайшла відображення в змісті двох Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року, декілька положень яких, як наприклад, стаття 75 Протоколу I (основні гарантії прав особистості) і стаття б Протоколу II (карне переслідування), безпосередньо запозичені з Пакту ООН про цивільні і політичні права.

Зближення міжнародного гуманітарного права і положень прав людини показує, що проблеми війни і світу, громадянських війн і міжнародних конфліктів, міжнародного і внутрішнього права, мають усе більше спільного. І тому право мирного часу і право війни, міжнародне право і внутрішнє право, області застосування яких були зовсім різними, сьогодні найчастіше застосовуються одночасно. У такий спосіб Женевські конвенції і конвенції по правах людини часто можуть застосовуватися спільно.

Застосування норм МГП не обмежується збройними конфліктами, що виникають між окремими державами.

У другій половині ХХ та на початку XXI століття значно посилилась тенденція до зростання національно-визвольних, релігійних, різних сепаратистських рухів, що в свою чергу в багатьох країнах призводить до посилення внутрішньої напруги, яка нерідко обертається збройними конфліктами внутрішнього (не міжнародного) характеру. За даними ООН, збройні конфлікти останнього десятиріччя в абсолютній більшості носили внутрішній характер. В 90-х роках із 83 збройних конфліктів лише 3 були міжнародними. В світі немає жодного регіону, де б не відбувалися внутрішні збройні конфлікти: Колумбія, Судан, Алжир, Ангола, Північна Ірландія, Югославія, Шрі-Ланка, Індія, Афганістан, Туреччина. Такого роду конфлікти відбуваються і на теренах колишнього Союзу РСР: Карабах, Придністров’я, Абхазія, Таджикистан і, нарешті, Чечня.

Нищівні наслідки таких конфліктів, велика кількість людських жертв, у тому числі серед мирного населення (Чечня, Югославія) є значно більшими ніж в сучасних міжнародних збройних конфліктах (війна у Перській затоці та Іраку). Подібний стан об’єктивно обумовлює необхідність впровадження певних правових засобів регулювання конфліктів не міжнародного характеру з тим, щоб насамперед захистити жертви таких конфліктів, не допустити нищівних руйнувань, які б поставили під загрозу існування людей в районах, де вони відбуваються.

Особливістю такого правового регулювання є те, що в конфліктах не міжнародного характеру широко будуть застосовуватися як правові норми права прав людини, так і норми МГП, які являються невід’ємною частиною міжнародного права, що представляють окремі його підрозділи. В загальному уявленні під правом прав людини слід розуміти встановлені стандарти, які визначають відповідальність держави щодо дотримання прав та свобод окремих осіб і народів. Гуманітарне ж право містить норми, що застосовуються для захисту жертв війни і які регулюють ведення бойових дій. Ці дві підгалузі міжнародного права є взаємодоповнюючими, сумісними як фактично, так і за сферою застосування, безвідносно до існуючих норм їх правозастосування.

В даний час в різних країнах накопичено певний досвід залучення збройних сил для надання допомоги правоохоронним органам при подоланні масових безпорядків, в боротьбі з тероризмом, злочинністю, а також при роззброєнні і ліквідації незаконних збройних формувань. Крім того, збройні сили залучаються і до проведення операцій по підтриманню миру в інших державах, де відбуваються збройні конфлікти не міжнародного характеру (Таджикистан, Абхазія, Придністров’я, Чечня).

У зв’язку з цим постає необхідність вивчення з військовослужбовцями не лише права збройних конфліктів, але і надання їм певних знань з права прав людини, розуміння ними динаміки процесів переростання внутрішньої напруги у збройні конфлікти не міжнародного характеру.

Внутрішні конфлікти, як показує практика, не виникають на порожньому місці. Для їх виникнення необхідна сукупність різноманітних факторів, і в своєму розвитку вони проходять декілька етапів.

Перший етап проявляється в масових хвилюваннях населення, які виражені у вигляді внутрішніх безпорядків та напруги (маніфестації, зібрання, демонстрації, окремі акти насильства). МКЧХ у документі “Дії Міжнародного Комітету Червоного Хреста по наданню захисту і допомоги, які не регулюються міжнародним гуманітарним правом” пропонує визначення “внутрішніх безпорядків” як ситуацій, що не являються не міжнародним збройним конфліктом, але разом з тим вони є відбиттям стану конфронтації в державі, яка характеризується певною серйозністю та подовженістю і включає акти насильства. Останні можуть мати різноманітні форми, від спонтанного виникнення незаконних заходів до боротьби між більш-менш організованими групами і владою. В таких ситуаціях, які не обов’язково переходять у відкриту боротьбу, владні структури для відновлення внутрішнього порядку залучають значні поліцейські і навіть збройні сили. Велика кількість жертв при цьому робить необхідним застосування мінімальних гуманітарних норм.

Для ситуацій, пов’язаних з внутрішніми безпорядками і внутрішньою напругою, принаймні є те, що вони:

• мають масовий характер і в них беруть участь тисячі і навіть десятки тисяч людей;
  
• тягнуть за собою значні жертви;
  
• відрізняються високим організаційним рівнем;
  
• в них беруть участь багато жінок та неповнолітніх (особливо у мусульманських країнах, північнокавказькому регіоні Російської Федерації).
  

Разом з тим, з іншого боку можливі:

• масові арешти та адміністративні затримування осіб;
  
• жорстке поводження з затриманими, навіть катування;
  
• репресивні заходи до членів сімей арештованих і затриманих осіб;
  
• широкомасштабні заходи, спрямовані на обмеження особистих свобод.
  

На даному етапі, як свідчить практика, збройні сили залучаються у якості допоміжних сил, що призначені для допомоги органам правопорядку, для виконання охоронних функцій або спільного патрулювання. У зв’язку з тим, що військовослужбовці фактично виконують функції сил правопорядку (право перевірки документів у громадян, затримання підозрюваних осіб), вони повинні проходити відповідну підготовку і мати необхідну екіпіровку. При цьому військовослужбовці, як і представники правоохоронних органів, мають дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права і права прав людини.

В частині дотримання права прав людини військовослужбовці повинні керуватися Загальною Декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (для держав-членів Ради Європи). Суттєвими принципами права прав людини, яких необхідно дотримуватися в ситуаціях внутрішніх безпорядків і напруженості, являються:

• право на життя, свободу і безпеку всіх людей;
  
• заборона катувань і жорстокого поводження;
  
• заборона несанкціонованого арешту й утримання під вартою;
  
• право на справедливий суд;
  
• право гуманного поводження з особами, які позбавлені волі;
  
• право захисту від незаконного втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканість житла, таємницю кореспонденції;
  
• право на свободу думки і її вираження, свободу зібрань та асоціацій.
  

В ситуаціях внутрішніх безпорядків та напруженості необхідно враховувати і принципи міжнародного гуманітарного права.

При цьому слід зазначити, що самі по собі вони не мають обов’язкової юридичної сили, якщо не розглядати їх як своєрідну трансформацію принципів права прав людини. Особливе відношення до завдань, що в подібних ситуаціях покладаються на збройні сили та правоохоронні органи, мають наступні принципи МГП:

• необхідність та співрозмірність в частині дотримання сили;
  
• заборона активних дій відносно осіб, що не беруть участі в актах насильства;
  
• заборона страти заручників, мародерства, колективних покарань та актів терору;
  
• вимога розшуку покараних та хворих;
  
• вимога догляду за пораненими та хворими і увага до них;
  
• особливі заходи щодо захисту дітей, у т. ч. недопущення їх набору до збройних угруповань та участі їх у актах насильства;
  
• право осіб, позбавлених волі, на гуманне з ними поводження;
  
• вимога поважати і захищати медичний та духовний персонал, надавати їм допомогу у виконанні своїх обов’язків.
  

Дотримання вищезазначених принципів в ситуаціях внутрішніх безпорядків сприяє підвищенню довіри населення до влади, нейтралізації заколотників, деескалації напруги і навпаки, недотримання цих принципів може послужити причиною погіршення внутрішньої ситуації і переростання її на більш високий рівень напруженості.

Внутрішні безпорядки та напруженість можуть призвести до ситуації, коли уряд уже не може бути впевненим у своїй здатності здійснювати контроль над ситуацією і подальша ескалація напруги обумовить необхідність застосування надзвичайних заходів. Ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права надає можливість державі відступати від прийнятих на себе зобов’язань під час надзвичайного стану, коли життя нації знаходиться під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Відповідні правові процедури введення надзвичайного стану, його правовий режим існують в кожній цивілізованій державі. Але при цьому обов’язковою вимогою залишається дотримання невід’ємних прав людини:

• право на життя;
  
• заборона катувань, принижуючих людську гідність видів поводження;
  
• заборона рабства і тримання людей у неволі;
  
• заборона на зворотну силу кримінального закону;
  
• право на правосуб’єктність;
  
• право на свободу думки совісті, релігії.
  

Жодне з цих прав не може бути відмінено або обмежено при введенні надзвичайного стану. Помітно, що ст. 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції. Положення вказаних статей Конституції України суттєво доповнюють і конкретизують вищезазначений перелік. Правовий режим надзвичайного стану в Україні регулюється спеціальним законом “Про надзвичайний стан”.

Крім того, в ситуації надзвичайного стану необхідно враховувати основні принципи МГП, про які зазначалося вище. Вказаний перелік можна доповнити положеннями проекту Декларації про мінімальні гуманітарні стандарти, який розроблено групою міжнародних експертів в галузі міжнародного права прав людини і міжнародного гуманітарного права.

В документі міститься 18 статей, які, зокрема, зачіпають такі питання:

• недопустимість дискримінації;
  
• дії, які заборонені при будь-яких обставинах;
  
• правила, що регулюють порядок позбавлення волі;
  
• заборона нападу на осіб, які не беруть участі в актах насильства;
  
• застосування сили з дотриманням принципу співрозмірності;
  
• заборона актів і загроз насильства для залякування населення;
  
• правила, що стосуються переміщення населення;
  
• норми юридичних і судових процедур;
  
• розшук та лікування поранених та хворих;
  
• відношення до медичного та духовного персоналу;
  
• діяльність гуманітарних організацій та ін.
  

Цей документ не має офіційного характеру, але його положення можуть служити керівництвом для відповідних дій, виходячи з того, що в ситуаціях не передбачених правовими нормами, людська особистість завжди залишається під охороною принципів гуманності і вимог суспільної свідомості.

Ситуації внутрішньої напруженості та безпорядків можуть набувати такого стану, коли конфронтація між збройними силами держави та збройними силами опозиції або іншими організованими збройними угрупованнями може бути визначена як ”не міжнародний збройний конфлікт” або “громадянська війна”.

Під назвою «не міжнародний збройний конфлікт» розуміють дві ситуації. Перша, коли в межах державної території виникає будь-яка ситуація чітких і безпомилкових воєнних дій, що розгорнулася між збройними силами держави і збройними силами опозиції або іншими організованими збройними угрупованнями.

В умовах, коли на території країни, держави-учасниці Женевських конвенцій, виникає такий конфлікт, то протилежні сторони зобов’язані виконувати положення ст. 3 спільної для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно положенням цієї статті захист надається наступним категоріям осіб:

• особам, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях;
  

Більше того, досвід ведення переговорів з питань прийняття Додаткового протоколу ІІ не залишає сумнівів у тому, що застосовувати його зобов’язані дві сторони.

Додатковий протокол ІІ розвиває і доповнює ст. 3 чотирьох Женевських конвенцій, представляючи в узагальненому вигляді зміст Додаткового протоколу І. Підставою для застосування його положень є певний воєнний рівень, який, насамперед, залежить від масштабів воєнної діяльності антиурядових сил. Ці сили, як вже зазначалося, мають знаходитися під відповідним командуванням, бути спроможними застосовувати право війни, здійснювати контроль над частиною території держави, який дозволяв би їм вести довготривалі і узгоджені воєнні операції. Додатковий протокол ІІ застосовується до всіх осіб, яких торкається збройний конфлікт, як він визначений в ст. 1, без будь-яких несприятливих відмінностей, що ґрунтуються на ознаках раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи віросповідання, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншого статусу, або на будь-яких інших подібних критеріях; жодна особа, що бере безпосередню участь у воєнних діях, не може бути визнана такою, що зачіпається збройним конфліктом. Це вказує на важливе обмеження сфери застосування Додаткового протоколу ІІ порівняно з Додатковим протоколом І, який визнає певні категорії осіб, “комбатантами” і передбачає заходи по їх захисту від деяких методів і засобів ведення війни. В Додатковому протоколі ІІ поняття “комбатант” відсутнє, як відсутнє і поняття “військовополонений” та деякі інші. Єдина норма, яка на відміну від вищезазначеного, надає захист саме тим, хто бере безпосередню участь у збройному конфлікті, міститься в п. 1 ст. 4: “Забороняється віддавати наказ не залишати нікого в живих”.

Всім особам, що не беруть безпосередню участь у збройному конфлікті, гарантується захист і гуманне поводження за будь-яких обставин і у будь-який час. До таких осіб забороняється вчиняти наступні дії:

• посягання на життя та фізичну недоторканність (вбивства, катування, тілесні покарання);
  
• колективні покарання;
  
• взяття заручників;
  
• акти тероризму;
  
• наруга над людською гідністю (зґвалтування, примушування до проституції та ін.);
  
• рабство;
  
• грабіж;
  
• загрози вчиняти будь-які із вказаних дій.
  

Необхідні турбота і допомога забезпечуються дітям:

• отримання освіти;
  
• здійснюються всі необхідні заходи щодо возз’єднання тимчасово роз’єднаних сімей;
  
• дітям до 15 років забороняється брати участь у воєнних діях;
  
• особливий захист забезпечується дітям до 15 років і в тому разі, якщо вони брали участь в бойових діях і потрапили в полон;
  
• за необхідності і по узгодженню з батьками чи особами, що їх заміняють, здійснюється евакуація дітей з району воєнних дій.
  

Всі поранені, хворі та особи, що потерпіли корабельну аварію, незалежно від того, чи брали вони участь у збройному конфлікті, користуються повагою і захистом. У всіх випадках, якщо дозволяють обставини, вживаються всі можливі заходи, щоб розшукати і підібрати поранених, хворих та осіб, що потерпіли корабельну аварію, огородити їх від пограбування та дурного поводження, забезпечити їм необхідний догляд, щоб розшукати мертвих, запобігти їх пограбуванню і належним чином їх поховати.

Відносно осіб, свобода яких була обмежена, дотримуються, як мінімум, наступних положень:

• забезпечення продовольством, питною водою нарівні з місцевим цивільним населенням, захист від суворих кліматичних умов;
  
• дозвіл на отримання індивідуальної чи колективної допомоги;
  
• дозвіл на вчинення культових дій, допомогу духовного персоналу;
  
• у разі залучення їх до роботи повинні бути забезпечені умови праці і захист нарівні з місцевим цивільним населенням;
  
• повагою і захистом користуються медичний і духовний персонал, йому надається вся можлива допомога для виконання своїх функцій.
  

Ст. 6 Додаткового протоколу ІІ застосовується до судового переслідування і покарання за кримінальні правопорушення, пов’язані зі збройним конфліктом. Критерії “належного судового процесу”, відмічені в цій статті, запозичені з відповідних домовленостей у галузі прав людини. Так, винесення будь-якого вироку і приведення до виконання будь-якого покарання можливо лише на підставі рішення суду, обвинуваченому мають бути надані всі можливості і засоби захисту за вчинені ним дії, за які він притягується до відповідальності; повинні бути протиправними по закону за часом їх вчинення, забороняється винесення смертного вироку особам, що не досягли 18-річного віку на момент вчинення правопорушення та його виконання відносно вагітних жінок та жінок, що мають малолітніх дітей.

До тих пір, поки не беруть безпосередньої участі у збройному конфлікті,

захистом від загрози у зв’язку з воєнними діями користуються цивільне

населення і окремі цивільні особи. Вони не можуть бути об’єктом нападу,

забороняються акти насильства або загроза насильства по відношенню до

них. Забороняється використовувати голод серед цивільного населення, як метод ведення воєнних дій, не повинні бути об’єктом нападу установи і споруди, що містять небезпечні сили. Підлягають захисту на підставі ст. 4 Гаазької конвенції про захист культурних цінностей 1954 року пам’ятники історії, архітектури, якщо конфлікт відбувається на території держав-учасниць.

Забороняється віддавати розпорядження про примусове переміщення цивільних осіб у зв’язку зі збройним конфліктом, якщо це не викликається вимогами їх безпеки. Передбачається також можливість для неурядових організацій здійснювати свої традиційні функції у відношенні жертв збройних конфліктів. По узгодженню з Державою-учасницею ними можуть здійснюватися операції по наданню допомоги цивільному населенню, які носять виключно гуманітарний, безсторонній характер і здійснюються без будь-яких несприятливих відмінностей.

Висновок


Право війни стає все складніше, і одночасно йому все менше довіряють у збройних силах. Навчання праву війни часто носить необов'язковий характер, проводиться від випадку до випадку і не досягає мети.

Сьогодні вже неможливо навчити кожного солдата усьому. Необхідно зробити правильний добір матеріалу, визначивши пріоритети і методи.

У першу чергу необхідно сформувати в кожного солдата визначений мінімум реакцій, доведених до автоматизму. Цього можна домогтися, якщо навчання праву війни не розглядати як щось другорядне, а включати його в повсякденне життя військовослужбовців.

Повага до права війни — це питання порядку і дисципліни. Забезпечення його дотримання, врахування його вимог при постановці бойових задач підлеглим є обов'язком командира; тоді посилання на військову необхідність будуть носити характер виключення.

Обов’язки командирів (відповідно до права війни)

1. Забезпечити знання їхніми підлеглими обов'язків, що випливають із права війни, а також недопущення порушень ними цього права.

2. Якщо командиру стало відомо про те, що його підлеглі чи будь-які інші особи, що знаходяться під його контролем, мають намір зробити чи зробили порушення права війни, він повинний ужити необхідних заходів для попередження подібних порушень і, в разі потреби, порушити дисциплінарне чи карне переслідування тих, хто допустив зазначені порушення.

3. Сам командир не звільняється від дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, якщо він знав чи мав у своєму розпорядженні інформацію, що повинна була дати йому можливість в обстановці, що існувала в той час, прийти до висновку, що підлегла йому особа робить чи має намір зробити подібне порушення, і він не вжив усіх практично можливих заходів у межах своїх повноважень для запобігання чи припинення цього порушення.


Під час прийняття рішення на ведення бою командир повинний визначити наступне:

1) чи є даний об'єкт військовим;

2) чи є на ньому особи і об'єкти, що знаходяться під заступництвом;

3) яким повинне бути правило домірності.

Приймаючи рішення, необхідно пам’ятати, що

1) наносити удари тільки по військових об'єктах;

2) не заподіювати збитку особам, що знаходяться під заступництвом, і об'єктам, що не відносяться до бойових дій;

3) обмежуватися необхідним мінімумом засобів для досягнення поставленої бойової задачі.

Напад здійснюється відповідно до права, якщо воно направлене проти:

1) воюючих сторін;

2) комбатантів;

3) збройних сил (включаючи осіб зі складу опозиційних сил під час збройного конфлікту не міжнародного характеру);

4) позицій, озброєння, військових транспортних засобів;

5) об'єктів, які по своєму характеру, розташуванню, призначенню, використанню мають важливе військове значення, і повне або часткове знищення, нейтралізація, захоплення яких представляє певну військову перевагу в обставинах, що склалися.

Захищати (не нападати на):

1) нейтральних осіб;

2) представників Держав – покровительок;

3) не комбатантів (медичний, духовний персонал та ін.)

4) цивільне населення;

5) поранених, хворих, потерпілих корабельну аварію, військовополонених;

6) осіб, що здаються в полон або в іншому значенні позбавлених засобів захисту;

7) медичні установи;

8) об'єкти цивільної оборони;

9) об’єкти, що містять небезпечні сили;

10) культурні цінності.


Міжнародна відповідальність – це юридичний обов’язок суб’єкта – правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб’єкту міжнародного права в результаті правопорушення.

Види міжнародної відповідальності:

1) політична;

2) матеріальна;

3) “індивідуальна відповідальність” фізичних осіб.

Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, що регулює міжнародні відносини у сфері кримінальної відповідальності фізичних осіб за серйозні порушення міжнародного права (злочини проти встановленого міжнародного правопорядку, воєнні злочини, злочини проти миру та людяності).

Принципи міжнародного кримінального права:

• будь-яка особа, яка скоїла дію, що визначається міжнародним правом злочинною, несе за неї відповідальність і підлягає покаранню;
  
• якщо ця дія не тягне відповідальності і покарання з внутрішнього права, це не означає звільнення від відповідальності й покарання з міжнародного права;
  
• дія особи за наказом свого уряду або начальника не звільняє її від відповідальності з міжнародного права, якщо усвідомлений вибір для неї був можливий;
  
• співучасть у злочині проти миру, військовому злочині або злочині проти людяності є міжнародно-правовим злочином.
  

Юрисдикція міжнародного Кримінального Суду: злочини геноциду; злочини проти людяності; воєнні злочини; злочини агресії.


Серйозні порушення міжнародного гуманітарного права (визначаються ст.ст. 50: 51: 130: 147 –Женевських Конвенцій 1949 року – відповідно, та Додатковим Протоколом І – 1977 року, ст. ст. 11: 85)

а) порушення, які перелічені в усіх чотирьох Женевських Конвенціях –1949 року:

умисне вбивство; катування; нелюдське поводження; біологічні експерименти; умисне заподіяння великих страждань чи каліцтва; заподіяння серйозної шкоди здоров’ю; руйнування та привласнення майна, яке не зумовлюється військовою необхідністю;

б) порушення, визначені в 3 та 4 Конвенціях:

примушення військовополонених чи цивільних осіб, які перебувають під захистом, для служби в збройних силах ворожої сторони; умисне позбавлення військовополонених та цивільних осіб, які знаходяться під захистом, права на справедливий та професійний суд;

в) порушення, визначені в 4 Женевській конвенції:

незаконна депортація чи переміщення; незаконне ув’язнення; взяття заручників;

г) Протокол 1 – 1977 року:

Як тяжкі кваліфікуються такі порушення, якщо вони вчинені умисно і заподіяли смерть, каліцтва, завдали серйозної шкоди здоров’ю:

напад на цивільне населення; не вибіркова атака чи атака на споруди або установи, які містять в собі небезпечні сили, коли відомо, що така атака призведе до надмірного ушкодження цивільних об’єктів, а атакуюча сторона має значну воєнну перевагу; атакування демілітаризованих зон чи місцевостей, що підлягають захисту; ворожі атаки на особу, яка припинила брати участь у воєнних діях; віроломне використання захисної емблеми;

У разі вчинення зазначених нижче дій, вони вважаються тяжкими порушеннями:

переміщення окупаційною стороною її власного населення на окуповані території, депортація чи переміщення окупованого населення на окупованій території чи за її межами; невиправдана затримка репатріації військовополонених; практика апартеїду чи інші дії, в основу яких покладено расову дискримінацію; ворожі дії проти історичних пам’яток, творів мистецтва чи місць поклоніння, що є культурним та духовним надбанням народу, які легко упізнати та які підлягають спеціальній охороні.

Відповідальність командирів (начальників) за порушення норм МГП.

Невжиття заходів, яких треба було вжити для попередження чи припинення порушення, може розглядатися як злочин; якщо факт порушення конвенції чи протоколу було здійснено підлеглим, це не звільняє його начальника від кримінальної чи дисциплінарної відповідальності;

Умови притягнення командира (начальника) до відповідальності:

1. 
   командир повинен бути командиром даного підлеглого;
   
2. командир (начальник) знав чи володів інформацією, яка дозволяла йому прийти до висновку, що має чи буде мати місце порушення Конвенцій;
   
3. командир (начальник) не вжив заходів в межах своїх повноважень для попередження чи припинення правопорушення.