Міжнародна школа україністики нан україни, м. Київ повсякдення у жартівливих та сатиричних епітафіях з українських поетик та риторик XVII xviii ст

Вид материала

Документы

Содержание Hic jacet Elisabet, si bene coxit, edet“ W tym grobie Duda leży, dudy znaleziono Смерть була прудкішою, і тому так сталось O Deus omnipotens, Vituli miserere Ioannis Tu leży ów zbór święty wielekroć zrodzony Спершу шапку - дах зняла, хотіла від смерті Хлів щасніший за наш храм, сором, милий Боже Byłem ja nad lud То ж, бувало, хто мені дасть грошей побільше А як смерть – недоля зла мене погубила Tu pogrzebion co nigdy nie chciał dać nikomu От по смерті руки ті йому пов’язали Ключові слова

Подобный материал:

• Ects – інформаційний пакет фізичний факультет загальний опис факультету, 1358.93kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
• Г. М. Доброва Грига В. Ю. Теоретичні та практичні аспекти використання наукових результатів, 1646.71kb.
• «Встречаем Новый Год!», 134.8kb.
• Міжнародне право навколишнього середовища: стан та перспективи розвитку Матеріали Міжнародної, 2897.83kb.
• Пропозиції комісії з питань подальшого підвищення ефективності діяльності нан україни, 83.7kb.
• Доповіді, 149.6kb.
• Удк 502. 057: 528. 88 Дослідження екологічного стану Кременчуцького водосховища в межах, 171.22kb.
• М. Київ) Державний університет «Вища школа економіки» (Росія) Міжнародна академія соціально-економічних, 98.4kb.
• Національна академія наук україни інститут історії україни член-кореспондент нан україни, 756.03kb.

УДК 821.161.2

Циганок О.М.,

кандидат філологічних наук,

Міжнародна школа україністики НАН України, м. Київ


ПОВСЯКДЕННЯ У ЖАРТІВЛИВИХ ТА САТИРИЧНИХ ЕПІТАФІЯХ З УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТИК ТА РИТОРИК XVII – XVIII СТ.


Викладена в українських поетиках і частково в риториках XVII – XVIII ст. теорія епітафії та наведені там взірці жанрового різновиду мало привертали увагу вчених. Віталій Маслюк у своїй ґрунтовній монографії про роль барокових трактатів словесності у розвитку теорії літератури в Україні їх лише згадував: “Епітафії – написи на надгробках. Вони створювалися за правилами складання епіграм, дуже часто з дотепним закінченням – клаузулою“ [3, 166]. Проте саме Віталій Маслюк, переклавши “Сад поетичний“ Митрофана Довгалевського, став одним із тих, хто познайомили українського читача зі шкільною бароковою епітафією. У розділі “Про епітафію, емблему, символ, заголовок та ієрогліф“ цього трактату поряд з теоретичними положеннями про епітафію наводяться 14 взірців, усі – жартівливо-сатиричного характеру [1, 232 - 236]. Ще раніше російські славісти видали в оригіналі та переклали російською мовою поетику Феофана Прокоповича, у якій серед 14 епітафій натрапляємо на сім жартівливих та сатиричних [4, 452 - 455].

Епітафії активно вивчаються у Польщі, про що свідчить, зокрема монографія Барбари Мілевської – Важбінської [16]. Основні напрямки дослідження барокової генології епітафій у сув’язі з іншими жанровими різновидами українського письменства “на погреб“ визначені у дослідженні автора цієї публікації [5]. Однак жартівливо-сатиричні епітафії, які наводяться в українських поетиках та деяких риториках як взірці жанру, не знайшли там достатнього висвітлення. Завдання цієї статті – осмислити, як відбилося у цих текстах повсякдення давньої доби, з’ясувати, які основні людські типи були героями жартівливих та сатиричних епітафій.

Із понад двохсот епітафій, на які натрапляємо в українських барокових трактатах словесності, жартівливо-сатиричний характер мають п’ятдесят шість, з них 29 латиномовних, 24 – польськомовних, три – давньою українською мовою. Оскільки співвідношення “серйозних“ епітафій до жартівливих йде приблизно як три до одного, то відповідно жартівливі епітафії писалися польською мовою майже в три рази частіше, ніж латинською. Таким чином, можемо констатувати, що для жартів та сатири перевагу віддавали польській мові як більш “повсякденній“.

Вислів одного із семи мудреців давнини Хілона (VI ст. до н. e.), який у формі: “De mortuis aut bene, aut nihil“ [про мертвих або добре, або нічого] наводить Діоген Лаертський (“Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів“, I, 3, 2, § 70), не був літературним дороговказом не лише для західного крила українського письменства XVII – XVIII ст., у всякому випадку – при творенні малих літературних форм. Йдеться по загальноєвропейську тенденцію, коріння якої сягає вглиб віків. Жартівливі та сатиричні епітафії зустрічаємо вже у “Палатинській антології“ - збірці старогрецьких епіграм [9]. Якщо говорити про теоретичне підґрунтя, то рекомендації, як писати “jocosum et salsum epitaphium“ [жартівливу та сатиричну епітафію] подає авторитетний на українських землях автор курсу теорії поетичного мистецтва Якоб Понтан (1542 – 1626) [17, 245 – 247]. У XXIII розділі “De jocosis et salsis epitaphiis” [Про жартівливі та сатиричні епітафії] німецький єзуїт цитує старогрецьких поетів і посилається на авторитет Марціала: “Imitandumque interdum exemplum Martialis, ut parcamus personis, dicamus de vitiis“ [Між тим слід наслідувати приклад Марціала, щоб пощадити осіб, говорімо про пороки] [17, 246]. Очевидно, саме із поетики Понтана “перекочувала“ в українські трактати епітафія старій Весбії, яка була настільки сварлива, що після її смерті у Орці появилася четверта Фурія. Епітафію Весбії цитують вісім українських поетик та риторик [5, 46 – 47].

У першому із збережених київських трактатів словесності – поетиці 1637 р. читаємо: “Насмішки та жарти в епітафії недоречні, хіба що [в епітафіях] на єретиків, п’яниць, зрадників, як ось у цій, яка висміює королеву єретичної Англії:


Hic jacet Elisabet, si bene coxit, edet“ [2, 147].

[Єлизавета тут спить, що наварила, те з’їсть]¹.


На подібні міркування натрапляємо і в інших українських курсах: “Аполлоновий кедр“ (1702) [7, 148], “Записи“ (1729 – 1730) [22, 60]. Як вказує Митрофан Довгалевський, поетам інколи дозволяється злегка пожартувати з покійних [1, 233]). У поетиці “Вифлеємська колиска“ (1686) вказується, що жартівливі та сатиричні епітафії пишуться по-іншому [8, 56]. Такі ж думки звучать у курсі “Троянда між тернами“ (1696 – 1697) [20, 51) та “Кастальське джерело“ (1700) – всяка різноманітність приносить задоволення [10, 122]. Феофан Прокопович зазначає, що жартівливі епітафії негідним людям і навіть птахам та тваринам пишуться не лише для задоволення, а й для вправ, тобто з навчальною метою [4, 330]. З цим погоджується Григорій Кониський, автор поетики “Настанови“ (1746) [18, 120]. Про такі згадують і інші трактати, зокрема поетика “Шлях“ (1724) [24, 68].

Як правило, жартівливі та сатиричні епітафії на українських теренах належали до “nugae” – літературних дрібниць і не мали прикладного характеру. У цих текстах вирує повсякденне життя: насмішки над пияками переплітаються із скаргами на несправедливе суддівство, інвективи проти іновірців змішуються із легким кепкуванням над сучасниками із смішними прізвищами (Гуска, Бичок) чи низького зросту. Засуджуються гульвіси, крадії, скнари, зрадники, глузують із “звихнених“ поетів і недоуків - лікарів та вчителів. У авторів епітафій викликають осуд сварливі жінки, нечесні купці, азартні гравці тощо. З невідомих нам причин жартівливими деякі автори українських поетик називають епітафії старенькому (“Hic jacet Didavus…”) [Тут спочиває Дідавій…] [1, 236] та онукові (“Hic jacet nepotius meus…” [Тут моє онуча спочиває…]) [5, 53].

Жартівливі та сатиричні епітафії часто повторяються в українських трактатах (деякі – до восьми разів). Це може бути доказом того, що говорили вони про наболіле. Як випливає із текстів, найбільшою соціальною проблемою повсякдення у XVII – XVIII ст. були пияцтво (дев’ять епітафій, на які натрапляємо в українських барокових трактатах 22 рази). Деякі поширені в українських поетиках епітафії пиякам фіксується у хронологічно більш ранніх польських барокових антологіях – проблема була не лише українська. Наприклад, на епітафію “W browarze się urodził, w karczmie go okrzczono…“ [У броварні родився, у корчмі хрестили…] натрапляємо в антології польської поезії “Польські селянки” (п’яте видання - 1778) у розділі “Nagrobki rozmaitych authorow. Piianicy gorzałczanemu“ [Епітафії різних авторів. Пияку горілки] [21, 409]. Цей текст наводять у своїх поетиках Феофан Прокопович [4, 332], Лаврентій Горка [12, 176], автор поетики 1714 р. [14, 173] та Митрофан Довгалевський [1, 234]. Польське коріння має також епітафія музикантові, що крав флейти:


W tym grobie Duda leży, dudy znaleziono

Te po śmierci i na starej sosnie powieszono:

Śmierć troche uprzedziła, i opak się stało,

Bo co się dudom stało, to Dudzie być miało.

[У тій могилі Дуда, і знайшли там флейти

На старій повісили сосні, як помер він.

Смерть була прудкішою, і тому так сталось,

Що зробили з флейтами, Дуді бути мало].


На цей текст з різночитаннями натрапляємо як у польських барокових антологіях, так і в семи українських поетиках XVII – XVIII ст.: “Поетичне вчення“ (1678) [13, 48], “Кастальське джерело“ (1700) [10, 122], “Аполлоновий кедр“ (1702) [7, 150], “Про поетичне мистецтво“ (1705) [4, 331], “Прообраз“ (1707) [12, 176], “Гіметт“ (1718) [11, 44], “Шлях“ (1724) [24, 69]. Варіюється дерево, на якому повісили флейти (сосна чи верба), однак необхідність суворого покарання за крадіжку не дискутується.

Неукраїнського походження також епітафія – глузування над прізвищем, на яку натрапляємо в українських поетиках 1678 та 1724 рр.:


O Deus omnipotens, Vituli miserere Ioannis,

Quem mors praeveniens non sinit esse bovem.

[О всемогутній Боже, Бичка пожалій Іоанна,

Смерть обігнала його, щоби биком він не став] [13, 48; 24, 69].


З початком “Juppiter omnipotens” [О всемогутній Юпітере] – це епітафія померлому 1440 р. кардиналу Іоанну Вітеллеску [Giovanni Vitelleschi]. Її автор - видатний філолог і поет Антоній Панoрміта (Antonio Beccadelli Panormita, 1394 – 1497). Серед німецьких гуманістів була відома з XV ст. з початком “O Deus omnipotens” [О всемогутній Боже], фіксується в антології “Сад поетичний“ Я.Т.Трембецького (1686) (T. 1, N. 269): “Epitaphium Vitellii“ [Епітафія Вітеллію] [23, 105].

Характерною рисою тогочасного повсякдення була також релігійна нетолерантність. Це підтверджують шість епітафій іновірцям. Деякі з них жартівливі, як цитована вище епітафія Єлизаветі, хоч і не поштиві: відчувається, що титул англійської королеви для автора епітафії не має ніякого значення, бо йдеться про відступницю від віри. Окремі тексти написані у формі гострої сатири. У епітафії з поетики “Гіметт“ (1719) натрапляємо навіть на лихослів’я – гострий випад проти кальвіністів. Коментар засвідчує, що цей текст користувався популярністю: “Item illud famosum epitaphium arae seu harae Calvinisticae” [Також та відома епітафія кальвіністському вівтареві чи хліву] (публікується вперше):


Tu leży ów zbór święty wielekroć zrodzony,

Сnotliwą dnia jednego reką obalony.

Wprzód czapkę zdjął niż umarł, znać, chciał się wyprosić

Od śmierci, ale darmo, musiał ją ponosić.

5 Kto to widzisz, stań a mów: “ów że to budynek?

Daj mu, Boże, spokojny w ogniu odpoczynek.

A żeby się nie kurzył i potem, i nynie

Pokrop go, jako ty chcesz, wodą w tej ruinie“.

Tu zaś, kalwinska trzodo, placz nad nieboszczykiem,

10 Przybutkiem twym, i z wielkim tak lamentuj krzykem.

“Szczęsliwszy chlew, niż zbór nasz, niech że, miły Panie,

Na taką hańbę wielką więcej nie powstanie,

A że zaś pozostałe ruiny dajemy

I wiecznym tym to naszym prawem legujemy,

15 Tym, których obciążony żolądek laksuje,

By dostąpić odpustu, niech się tu purguje“].

[Тут лежить святиня, що не раз повставала,

Від руки шляхетної якось вона впала.

Спершу шапку - дах зняла, хотіла від смерті

Ухилитись, певно. – Ні, мусила померти.

5 Як то бачиш, стань і мов: “Чи то той будинок?

Боже, дай йому в огні гарний відпочинок.

А щоб диму не було і потім, і нині,

Покропи, як хочеш ти, водою руїни“.

Що зі світу він зійшов - став твоїм надбанням

10 Тут, кальвінське стадо, так ридай безнастанно:

“ Хлів щасніший за наш храм, сором, милий Боже,

Хай вже відновитися більше він не зможе.

А руїни – звалища правом нашим повним

Віддаємо ми навік й робимо законним,

15 Тим, у кого заболів живіт, не тримає,

Для відпущення гріхів тут нехай сідають“] ] [11, 44 – 44 (зв.)].


Таким чином, малюючи на основі жартівливих та сатиричних епітафій портрет барокової людини, можемо сказати, що була вона гостра на язик. Як бачимо, в жартівливих та сатиричних епітафіях автори поетик говорили не лише про їх адресатів, а й про себе. Релігійна нетолерантність була справжньою бідою давньої доби.

В окремих текстах, очевидно, знайшло відображення особисте: у київській поетиці “Палац” (1740) міститься чотири епітафії “judici iniquo“ [несправедливому судді]: “Byłem ja nad ludźmi sędzią postawiony…“ [Над людьми суддею, так, мене призначили…], “Proszę wszystkich przechytać tu nadpis ten mały…“ [Тут короткий напис цей прошу прочитати…], короткий варіант давньою українською мовою цієї же епітафії “Когда жил во світі…” та “Первій украйній в суді приговори…”][19,34 - 36]. Жадоба до наживи штовхала нечесного суддю судити не по правді, однак набуті таким чином мішки з грошима, на думку автора епітафії, перешкодять йому потрапити в рай (текст публікується вперше):


Byłem ja nad ludźmi sędzią postawiony,

Ale do fałszu w sądach byłem zachęcony.

Bywało, kto mi więcej pieniędzy dodaie,

Za tym w sądach poblażac nigdy nie przestaię.

5 I bogactw za te fałsze zebrałem niemało,

Tak że już na pieniędze mieszków mi nie stało.

A gdy zamordowali mnie śmertelne fata

I są moiego życia okończone lata,

Przede mną sa dwie drogi, w piekło i do nieba,

10 W niebo skarb nie wejdzie, iść tedy w piekło trzeba.

[Над людьми суддею, так, мене призначили,

Але до брехні мене в тих судах привчили.

То ж, бувало, хто мені дасть грошей побільше

Завше тягну я за тим руку – так миліше.

5 За неправду ту зібрав я грошей чимало,

Так, що вже мішків мені на той скарб не стало.

А як смерть – недоля зла мене погубила,

І роки мого життя назавжди скінчила,

Два шляхи мені тепер: в пекло і на небо,

10 Cкарб у рай не ввійде, тож йти у пекло треба][19,35].


Цікава епітафія скупому багатієві, яку зустрічаємо у поетиці “Троянда між тернами“ (1696) та “Прообраз“ (1707) (публікується вперше):


Tu pogrzebion co nigdy nie chciał dać nikomu,

Takiemu kurczy ręka, choc miał dosyć w domu.

Teraz mu za to ręce po śmierci związano,

Żeby nie mógł odebrać, co po nim zabrano].

[Скнара тут - нічого він не давав нікому,

Руку корчило - жалів, хоч мав досить в домі.

От по смерті руки ті йому пов’язали,

Відібрати щоб не зміг, що по нім узяли] [20,52 ;12,176].


Таким чином, жартівливі та сатиричні епітафії XVII – XVIII ст. були тим літературним дзеркалом, у якому відбилося повсякдення давньої України. Бачимо людські типи: як адресатів епітафій, на думку авторів, гідних сміху та сатири, так і самих творців – українських, польських та західноєвропейських книжників, які були дітьми своєї непростої доби. Назріло завдання підготувати наукове видання шкільних епітафій з українських поетик та риторик XVII – XVIII ст. (оригінали, переклади, коментарі).


Література

1. Довгалевський М. Поетика (“Сад поетичний“) / Митрофан Довгалевський / Пер. i прим. В. П. Маслюка.– К. : Мистецтво, 1973. – 436 c.
   
2. Крекотень В.І. Київська поетика 1637 р. / Володимир Крекотень // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI–XVIII ст. – К., 1981. – С. 118–154.
   
3. Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. і їх роль у розвитку теорії літератури на Україні / Віталій Маслюк. – К.: Наукова думка, 1983. – 234 c.
   
4. Прокопович Ф. Сочинения / Феофан Прокопович / Под ред. И. П. Еремина. – М. – Л. : Изд-во АН СССР, 1961. – 512 с.
   
5. Циганок О. Генологічні концепції фунерального письменства в Україні XVII–XVIII ст.: основні напрямки досліджень / Ольга Циганок – К. : Університет “Україна”, 2011. – 176 с. – (Студії з україністики ; випуск X).
   
6. Ars nova argutiarum … auctore R. P. Jacobo Masenio e Societate Jesu. – Coloniae Agrippinae, 1711. – 270 p.
   
7. Cedrus Apollinis … 1702. – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр ДС / П 241. – 209 арк.
   
8. [Сunae Bethleemicae…] (1686 – 1687). – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 499 П / 1729. – 298 арк.
   
9. Epigrammatum Anthologia Palatina. – Vol. 1–3. – Parisiis, 1864. – 572 p; Vol. 2. – Parisiis, 1888. – 688 p; Vol. 3. – Parisiis, 1890. – 592 p.
   
10. Fons Castalius ... (1700). – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр ДС / П 239. – 189 арк.
    
11. Hymettus … (1719). – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського, Інститут рукопису, шифр 315 П /122. – 186 арк.
    
12. Idea artis poeseos … 1707 ... – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 505 П / 1721, арк. 175 – 415.
    
13. Institutio poētica … 1678. – Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці НАН України ім. В. Стефаника, відділ рукописів, архів василіан, № 335. – 216 арк.
    
14. Libri tres … 1714... . – Рукопис зберігається в в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 509 П /1718–1. – Aрк. 123–208.
    
15. Lyra Heliconis … 1709. – Рукопис зберігається в в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 674 /463 C. – 183 арк.
    
16. Milewska-Ważbińska Barbara. Ars epitaphica. Z problematyki łacińskojęzycznych wierszy nagrobnych. Warszawa: Uniwersytet Warszawski, 2006. – 208 s.
    
17. Pontanus Jacobus. Poēticarum institutionum libri tres… – Ingolstadii, 1594. – 509 p.
    
18. Praecepta de arte poētica …1746. – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр ДА / П 426. – 166 арк.
    
19. Regia regis animorum Apollinis … 1740 ... – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського, Інститут рукопису, шифр 326 П/103. – Aрк. 3 – 47.
    
20. Rosa inter spinas … (1696–1697). – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського, Інститут рукопису, шифр 665 / 456 C. – 230 арк.
    
21. Sielanki polskie z roźnych autorow zebrane. Editio V. – Warszawa, 1778. – 526 s.
    
22. Tabulae praeceptorum … 1730 …. – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 321 П /109. – 138 арк.
    
23. Trembecki Jakub Teodor. Wirydarz poetycki / Wydał Аlexander Brückner. T. 1 –2. – Lwów, 1910. – 512 s.; T. 2. – Lwów, 1911. – 402 s.
    
24. Via … 1724 … . – Рукопис зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Інститут рукопису, шифр 687 /477 C. 69.
    

Анотація

У статті розглядається повсякдення, яке відбилося в жартівливих та сатиричних епітафіях з українських трактатів словесності XVII – XVIII ст. Насмішки над пияками переплітаються із скаргами на несправедливе суддівство, інвективи проти іновірців змішуються із легким кепкуванням над сучасниками із смішними прізвищами (Гуска, Бичок) чи низького зросту. Засуджуються крадії, скнари, глузують із “звихнених“ поетів та недоуків - лікарів та вчителів. У авторів епітафій викликають осуд сварливі жінки, нечесні купці, азартні гравці, зрадники тощо.

Ключові слова: поетики, епітафії, повсякдення.


Аннотация

В статье рассматривается повседневность, которая отразилось в шутливых и сатирических эпитафиях из украинских трактатов словесности XVII - XVIII вв. Насмешки над пьяницами переплетаются с жалобами на несправедливое судейство, инвективы против иноверцев смешиваются с легкими шутками над современниками со смешными фамилиями (Гусь, Бычок) или низкого роста. Осуждаются воры, скряги, смеются над “сумасшедшими“ поэтами и недоучками - врачами и учителями. У авторов эпитафий вызывают осуждение сварливые женщины, нечестные купцы, азартные игроки, предатели и т.д.

Ключевые слова: поэтики, эпитафии, повседневность.


Summary

The article deals with a daily life reflected in the humorous and satirical epitaphs in treatises of the Ukrainian literature of the 17^th and 18^th centuries. Mockery at the drunk is closely interwoven with complaints of unfair judges. Invectives against adherents of another faith are mixed with a light mockery at short contemporaries or those with ridiculous names (Goose, Bull-calf). Thieves and misers are condemned; "crazy" poets, unqualified doctors and teachers are laughed at. Authors of epitaphs blame shrews, dishonest merchants, gamblers, traitors, etc.

Keywords: Poetics, epitaphs, everyday life.