О. А., 2009 війна за війну: друга світова війна та велика вітчизняна війна у шкільних підручниках з історії україни

Вид материала

Документы

Содержание Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Радзивілл О.А.

Подобный материал:

• Роль мас-медій у (від)творенні історичної пам’яті: наративи про Другу світову війну, 218.72kb.
• Назва реферату: Війна США в Іраці. Причини та розв’язання проблеми Розділ, 87.54kb.
• Стоять обеліски й на них імена, які вкарбувала навіки війна, 35.35kb.
• Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни, 50.45kb.
• -, 1842.33kb.
• Видатними подіями в історії України й Росії, а також в усій європейській історії, були, 100.04kb.
• Велика вітчизняна війна (1941—1945 р р.), 102.13kb.
• Перегляд досвіду українських біженців часів другої світової війни , 312.81kb.
• Роман Сербин «велика вітчизняна війна», 354.16kb.
• Національно-визвольна війна українського народу середини X vιΙ століття, 97.37kb.

© Радзивілл О.А., 2009


війна за війну:

друга світова війна та велика вітчизняна війна у шкільних підручниках з історії україни

(1969–2007)


Олена Радзивілл (Національний авіаційний

університет, Київ)

В українському суспільстві усталюється думка, що формування політичної нації неможливе без набуття спільної історичної пам’яті. Зауважимо, що багато хто з істориків скептично ставиться до самого поняття «історична пам’ять», потрактовуючи її як «красиву метафору й не більше», й відтак наполягають, що історична пам’ять, по суті, тотожна міфові, «бо вибирає з хаотичного плину сущого лише певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини»¹. Протиставляючи на цій підставі історичну пам’ять науковому історіописанню – завжди дискусійній і засадничо фрагментарній реконструкції минулого², – вони не заперечують виняткову важливість ролі історичної пам’яті чи пак «історичних міфів» для націєтворення: адже «через свою могутню притягальну силу вони є надзвичайно ефективними засобами творення колективної ідентичності, хай навіть якщо члени реальної чи потенційної спільноти політично пасивні»³.

Попри констатований скептиками мізерний на сьогодні безпосередній зв’язок між академічною історією та історією, яку викладають у вишах та школах, а ще більше – між цими двома історіями та історичною пам’яттю суспільства⁴, вони не заперечують, що одним із найважливіших чинників (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні є шкільний курс вітчизняної історії, а відтак – шкільні підручники, де систематично викладений цей курс. Останніми роками зміст шкільної історичної освіти став предметом прискіпливої уваги не лише вчителів, батьків та журналістів, а й фахових істориків, які здійснюють нині надзвичайно важливу роботу з моніторингу діючих в Україні шкільних підручників з історії⁵.

Однією із найдискутованіших у суспільстві є, безперечно, тема Другої світової / Великої Вітчизняної війни: в цьому легко переконатися, погортавши сторінки газет, зайшовши на інтернет-сайти, переглянувши популярну літературу, проаналізувавши передвиборні гасла учасників поличного процесу⁶. У найкращих радянських традиціях ідеологізації історії нині розгорнулася справжня «війна за віну»: запекло дискутується широке коло питань, починаючи від вживання термінів «Друга світова війна» та «Велика Вітчизняна війна», розкриття суті пакту Ріббентропа–Молотова, причин поразок радянських військ на початковому етапі війни, до ролі в війні ОУН та УПА й радянського підпілля та партизанського руху і в тісному зв’язку з цією темою – питання колабораціонізму взагалі, а також оцінки підсумків війни та її значення для України. При цьому особливий наголос робиться за змісті шкільного курсу історії, який, на думку диспутантів, закладає основи світогляду юних українців. Найпромовистішим, вочевидь, можна вважати приклад з терміновим внесенням змін до підручника Ф.Г. Турченка, П.П. Панченка, С.М. Тимченка «Новітня історія України. Частина друга (1939 – початок ХХІ ст.) (К., 2007). На вимогу тодішнього міністра освіти й науки України було змінено формулювання назв першої глави (в попередньому виданні «Україна під час Другої світової війни (1939–1941)», вона була доповнена означенням «Велика Вітчизняна війна») й параграфів, які висвітлювали події в Україні під час Другої світової війни, вилучено фото й документи, що позитивно характеризували діяльність ОУН і УПА (зокрема, зі сс. 28, 29, 46, 50, 55), а на їхнє місце вміщено фотографії й документи, що стосувалися дій радянської армії, партизанів та підпільників (зокрема, на сс. 11, 13, 21, 32, 57, 58, 61, 64), особливий акцент зроблено на проявах героїзму радянського народу / радянських воїнів на різних етапах війни⁷.

Героїчний міф Великої Вітчизняної війни за радянських часів був настільки потужним, що донині залишається в числі незаперечних моральних орієнтирів, скарбницею високих прикладів для виховання прийдешніх поколінь у дусі патріотизму. Ба більше, саме так – як незаперечний моральний орієнтир – він сприймається переважною більшістю наших співвітчизників, не залежно від віку, політичної орієнтації, меншою мірою – від регіону проживання. Тому й автори програм, відповідно до яких укладається підручник, і автори самих підручників мусять дуже пильно і обережно відбирати матеріал для опрацювання в навчальних книжках, а тим паче – потрактовувати його, аби не посягнути на найсвятіше – героїчну перемогу народу й армії над жорстоким загарбником. Втім, в оцінці подій Великої Вітчизняної, а надто враховуючи те, що багато для кого з наших співвітчизників вона є живим особистим спогадом або пов’язана з конкретними іменами й долями близьких людей, досі надто багато суперечностей. За словами О. Лисенка, «про війну написано, на перший погляд, все, принаймні, набагато більше, ніж про будь-який інший період нашої історії: понад 20 тис. монографій, брошур, збірників статей загальним накладом 1 млрд примірників. З іншого боку, очевидно немає жодного питання, яке б не було так чи інакше сфальсифіковане, заполітизоване чи просто замовчуване або позначене напівправдою»⁸. В літературі уже йшлося про те, те, що в Україні підручникотворення розвивалося паралельно з академічною історичною наукою, коли «шкільний підручник з історії є з одного боку, наслідком, підсумком, усталених в історичній науці поглядів, а з іншого інструментом їхньої апробації, перевірки на практиці. Відтак по результатах цієї апробації надалі здійснюється доопрацювання, «доведення» наукових досліджень»⁹, тому до шкільних підручників часто-густо потрапляли висновки й гіпотези, які за визначенням не мали б до них потрапити. Отже, український шкільний підручник з історії на сьогодні є не лише дидактичною книжкою, а й повноцінним явищем вітчизняної історіографії й водночас – чинником формування суспільної свідомості. Відтак актуальним, на наш погляд, є аналіз розкриття теми Другої світової / Великої Вітчизняної війни саме у шкільних підручниках.

Важливим, на нашу думку, було простежити зміни, що відбувалися в підході до висвітлення цих питань від часу брежнєвського «застою» до сьогодення. Відтак основний матеріал для аналізу становлять підручники з історії України для 10–11-го класу, які мають гриф Міністерства освіти й науки України та є нині або були за років незалежності найпоширенішими в українських школах (М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов, В. Сарбей (1991); Ф.Турченко, П. Панченко, М. Тимченко (видання 2001, 2006, 2007 рр.); С. Кульчицький, Ю. Шаповал (2004); Н. Гупан, О. Пометун, Г. Фрейман (2007)), а також підручники з пропедевтичного курсу «Вступ до історії України» для 5-го класу (В. Мисан (1995, 2005); В. Власов та О. Данилевська (1999, 2005)). Для порівняльного аналізу використано підручники радянських часів – посібник для 9–10 кл. «Історія Української РСР» Ф. Лося та В. Спицького (1969), а також пробний підручник для 9–10 кл. загальноосвітньої школи «Історія Української РСР» В. Сарбея та В. Спицького (1985).

На жаль, обсяг виступу не дає змогу детально проаналізувати висвітлення всіх гострих тем у названих підручниках, тому обмежимося розглядом того, як висвітлено рух Опору в Україні доби Другої світової / Великої вітчизняної війни, зокрема, ОУН і УПА, місце яких в українській історії нині аж надто широко дискутується.

У § 30 «УРСР у період відступу і оборонних боїв радянської армії», підпункт «Злодіяння німецьких окупантів», характеризуючи адміністративні заходи окупаційної влади щодо запровадження «нового порядку», автори посібника для 9–10 класів «Історія української РСР» Ф.Є. Лось та В.Є. Спицький наголошують, що крім німецької окупаційної адміністрації, «допоміжним фашистським апаратом стало так зване місцеве «самоврядування», укомплектоване українськими націоналістами, колишніми куркулями та карними елементами»¹⁰. Що ж до народного опору нацистським окупантам, то автори говорять лише про «зміцнення і зростання підпільних організацій КП(б)У, ЛКСМУ», а також докладно описують подвиги радянських партизанів, які діяли в Україні й «тісно координували свою боротьбу з діями Радянської Армії, з партизанами братньої Російської Федерації та Білорусії»¹¹. Звісно, що воякам УПА в посібнику місця не було й бути не могло.

Гнівно й беззастережно засуджуючи колабораціонізм, у подібному ж ключі трактують цю тему В. Сарбей і В. Спицький, майже цитуючи у пробному підручнику для 9–10 класів (1985) цитоване вище видання, розширивши виклад лише згадкою про «запроданство» Української греко-католицької церкви та особисто митрополита А. Шептицького: «Для пограбування українських земель гітлерівські верховоди використовували українських буржуазних націоналістів, колишній куркулів і карних злочинців, сформувавши з них так зване місцеве «самоврядування». У західних областях УРСР гітлерівцям всіляко допомагала уніатська церква, особисто її глава митрополит Шептицький. Уніатська церква взяла активну участь у створенні фашистської дивізії «СС–Галичина»¹². Що ж до діяльності радянських партизанів і підпільників, то вона описана слово в слово так само, як і в навчальній книжці 1969 року видання¹³.

Цілком у дусі горбачовської перебудови з акцентом на сталінських репресіях як одній із головних причин невдоволення радянською владою викладено матеріал з розглядуваної теми у пробному навчальному посібнику М. Коваля, С. Кульчицького, Ю. Курносова та В. Сарбея 1991 року видання: «Насаджуючи «новий порядок», окупанти користувалися послугами і місцевих жителів, багато з яких зазнали сталінських репресій. Люди, скривджені у свій час Радянською владою, обіймали посади в різних установах, «українській поліції», призначалися бургомістрами у містах, старостами в селах»¹⁴. На відміну від видань радянських часів, автори не замовчують участі в бойових діях членів ОУН, згадуючи про відмінності в політиці ОУН(М) та ОУН(Б) й акцентуючи увагу на проголошеній учасниками національного руху Опору меті – здобуття Україною незалежності: «Активну роль в умовах окупаційного режиму прагнули відігравати члени Організації українських націоналістів (ОУН). … У той час, як мельниківці відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС «Галичина» на допомогу фашистам, бандерівці створили власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки. Їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну… З наближенням Червоної Армії стосунки між бандерівцями та окупантами набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу»¹⁵. Втім, «народними месниками» й учасниками «антифашистського підпілля» автори вважають саме тих, хто діяв у лавах радянського руху Опору – підпільних організаціях та партизанських загонах, присвячуючи їхній боротьбі підпункт «Народна боротьба у ворожому тилу» § 27 «Український народ у період корінного перелому у ході війни (листопад 1942 – 1943 рр.)»¹⁶.

Дещо інакше розставляють акценти автори чи не найпоширеніших в Україні підручників для 10–11 класів Ф. Турченко, П. Панченко та С. Тимченко. Не приховуючи відомих фактів створення на захоплених територіях допоміжної адміністрації із представників місцевого населення, «які виявили бажання співробітничати з окупантами», автори уникають оцінювальних інтонацій, намагаючись донести до учнів причини та умови, в яких відбувалася така співпраця: «З початком окупації в Україні розгорнулася широка пропаганда, що мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932–1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні»¹⁷. Вони розглядають боротьбу радянських підпільників і партизанів й національно-визвольних рух оунівців як дві течії антифашистського руху Опору, трактуючи співробітництво УОН з гітлерівцями як тимчасове, ситуативне, викликане пошуками союзників у боротьбі з окупантами-більшовиками: «Від самого початку у русі Опору виділялися дві течії: радянська й національно-визвольна… В перші дні війни ОУН сподівалася за допомогою нацистської Німеччини розпочати відродження національної незалежності України. Проте ці ілюзії швидко розвіялися, змусивши оунівців перейти до підпільної діяльності з підготовки масового антинацистського повстання під гаслами незалежності»¹⁸. Не оминули увагою автори підручника й непрості взаємини між обома течіями українського руху Опору: «Якщо радянські партизани прагнули показати оунівців як зрадників і прислужників окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів України»¹⁹. При цьому підкреслюється, що ворожнечу між борцями за звільнення України від окупантів свідомо розпалювала радянська пропаганда, відсікаючи шляхи до порозуміння й співпраці й прирікаючи національно-визвольну течію українського руху Опору на поразку: «Радянське керівництво, спрямовуючи дії партизанів з-за лінії фронту, свідомо підтримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руду Опору в Україні. В цих умовах ОУН-УПА була змушена вести боротьбу на двох фронтах без жодної зовнішньої підтримки, що врешті-решт визначило результат боротьби»²⁰. На відміну від М. Коваля, С. Кульчицького, Ю. Курносова та В. Сарбея, автори цього підручника наголошують на широкій народній підтримці націоналістичній течії українського руху Опору, підкреслюють зростання його авторитету серед населення західноукраїнських земель, підтримку широкими народними масами національної ідеї, носіями якої були оунівці: «Якщо в роки Першої світової війни під національними знаменами воював лише невеликий корпус Українських січових стрільців (і воював у складі іноземної армії, сподіваючись на добру волю правителів Австро-Угорщини), то в роки Другої світової війни в лавах УПА й у національному підпіллі воювало понад 400 тис. чоловік»²¹. Особливо підкреслюють автори значення боротьби вояків УПА за незалежність України, наголошуючи на тому, що поряд з визвольною боротьбою 1917–1920 рр. вона стала важливою віхою на історичному шляху українців до проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.²².

Розвиваючи у наступному виданні (2006 р.) тезу про дві течії українського руху Опору, автори наголошують на тому, що така ситуація не була унікальною й існування в антифашистському русі Опору течій з різною політичною орієнтацією – звичайне явище для європейських країн. Відтак Україна не була винятком²³. Автори розкрили й серйозні організаційні проблеми, які виникли у радянських партизанів і підпільників унаслідок недостатньої підготовки до боротьби в німецькому тилу, розвінчуючи водночас міф про загальнонародний характер партизансько-підпільного руху на українських землях на початковому етапі війни: «Радянський підпільно-партизанський рух у перші місяці окупації зазнав великих втрат і лише в 1942 р., діставши допомогу з-за лінії фронту, став поширюватися на Наддніпрянщину, втягуючи в боротьбу десятки тисяч незадоволених грабіжницько-терористичним режимом і завдаючи суттєвих втрат гітлерівським окупантам»²⁴. Аналізуючи протистояння двох течій українського руху Опору, автори водночас наголошують на тому, що за німецької окупації набув широкого розмаху самостійницький рух в Україні, й це стало цілком несподіваним для окупаційних властей. Цей рух у 1941 р. охопив не лише Західну Україну, а й Наддніпрянщину, в тому числі Донбас, Південь, Крим. Це, на думку авторів, свідчило, «що прагнення до незалежності України були близьке і зрозуміле в усіх її регіонах»²⁵, відтак у боротьбі представників обох течій руху проти нацистської окупації зріла ідея незалежної соборної України.

Окремий пункт § 6 «Рух Опору в Україні в 1943 році» присвячено взаєминам ОУН з радянськими та польськими партизанами. Підкреслюючи, що, на відміну від руху Опору в європейських країнах, де йому надавали зовнішню підтримку еміграційні уряди й держави антигітлерівської коаліції, український рух такої підтримки не мав, автори пишуть про наполегливі, хоча й безуспішні, пошуки керівництвом УПА союзників, зокрема серед радянських партизанів під час Карпатського рейду С. Ковпака²⁶. Трагічно, вказують історики, склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні: «УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком більшовицького і нацистського. Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося»²⁷.

Про різні течії руху Опору в Україні часів «радянсько-німецької війни (автори не уникають і назви «Велика Вітчизняна війна») як найголовнішої частини Другої світової»²⁸ йдеться і в підручнику для 11-го класу С. Кульчицькоо та Ю. Шаповала. Проте, на відміну від Ф. Турченка, П. Панченка й С. Тимченка, автори не виділяють саме двох течій руху Опору, наголошуючи натомість на «розколотості» українського суспільства як соціальній, ідеологічній базі створення різних напрямів антинацистського визвольного руху. Розкриваючи мету представників націоналістичних сил як «створення не залежної від нацистів і комуністів Української держави»²⁹, історики водночас згадують про розкол українського націоналістичного руху на дві самостійні і навіть ворогуючі між собою фракції – бандерівців і мельниківців»³⁰. Докладно зупиняються автори на історії створення у квітні 1941 р. й діяльності формувань «Нахтігаль» та «Роланд»³¹. Не обійдено в підручнику увагою й один із найдражливіших нині аспектів націоналістичного руху часів Другої світової війни – тему створення й діяльності дивізії «СС Галичина»³².

Стисло характеризують С. Кульчицький та Ю. Шаповал взаємини Української повстанської армії й Армії Крайової – «ще однієї сили, якій протистояла УПА», поряд із нацистами й радянськими військами. Автори підручника акцентують увагу на значенні рішень Великого збору ОУН у консолідації сил учасників руху Опору різних національностей, об’єднанні їхніх зусиль у боротьбі проти загарбницької політики Москви та Берліна³³.

Анонсована авторами як «підручник нового покоління» навчальна книжка для 11-го класу Н. Гупана, О. Пометун та Г. Фреймана³⁴ найбільше з розглядуваних у даному виступі відповідає завданню дати учневі дидактично вивірений, чітко структурований фактичний матеріал, який школяр має засвоїти, опрацювавши за допомогою ретельно розробленого методичного апарату – численних схем, таблиць, витягів з документів та історичних праць, ілюстрацій і карт. Так, учневі пропонується засвоїти три причини розгортання руху Опору в Україні: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; організаційна діяльність радянського керівництва, ОУН, польського національного руху. З наступної таблиці учень довідується про три основні течії руху Опору в Україні: радянський, український націоналістичний та польський, – мету, час, коли відбулося організаційного їх оформлення, чисельність та основні райони дій³⁵. Втім, докладно аналізують автори лише діяльність радянських партизанів і підпільників та оунівського підпілля, не вдаючися до ширшого висвітдення взаємин оунівців ані з радянським, ані з польським рухами Опору³⁶.

Особливої зваженості, обережності потребує зазвичай викладення матеріалу у підручниках для 5-го класу загальноосвітньої школи: адже автор повинен пам’ятати, що йдеться про сприйняття навчального матеріалу 10-річною дитиною. Тому так ретельно слід відбирати факти, що подаються в підручнику. Відтак у 2005 р. до змісту підручників для 5-го класу 12-річної школи була прикута особливо пильна увага широкої громадськості, преси. Варто переглянути періодику літа–осені 2005 р., та й пізніших років, аби в цьому переконатися³⁷. Особливо активно критикували автори статей підручник В. Власова та О. Данилевської³⁸. Про Другу світову війну тут ідеться в § 23 «І знову війна». На відміну від видання 1999 року³⁹, де виклад матеріалу був занадто емоційним, з виразними прооунівськими симпатіями, без жодної згадки про радянський рух Опору («То була найжорстокіша війна за всю історію людства, а для нашої землі – ще й найнесправедливіша з усіх воєн. Бо ні Радянський Союз, на фашистська Німеччина не дбали про визволення України й побудову в ній незалежної держави», «Свідомі українці розуміли, що чекати на допомогу нізвідки, – треба самим вирішувати долю України. І очолила таких національно свідомих українців Організація Українських Націоналістів (ОУН)», «коли 1943 року українські землі було звільнено від фашистських загарбників, більшовики почали воювати з УПА. Ця ганебна війна проти свого народу тривала до 1953 року; вона призвела до нових жертв і стала ще одним свідченням більшовицького терору»)⁴⁰, у новому виданні автори ведуть виклад подій у зваженому тоні. Згадуються дві течії в українському русі Опору, роз’яснюється мета її створення, згадується про взаємини з радянськими підпільниками й партизанами: «В лісовій та лісостеповій зонах Сумщини й Чернігівщини діяли сотні партизанських загонів, великі з’єднання під командуванням Сидора Ковпака, Олексія Федорова та ін. На Волині й у Поліссі розгорнувся широкий самооборонний повстанський рух. Було створено Українську повстанську армію (УПА)… УПА воювала як проти гітлерівських загарбників, так і проти Червоної армії, прагнучи створити незалежну Україну»⁴¹.

У подібному спокійному, зваженому ключі, обмежуючись лише викладом фактів, веде оповідь автор іншого підручника для 5-го класу В. Мисан. Розгортанню й діяльності руху Опору в Україні присвячено пункт «Нескорений народ» § 26 «Війна». Коротко згадавши про створення та діяльність на окупованих територіях партизанських загонів та підпільних організацій, автор говорить і про формування восени 1942 р. в лісах на Волині Української повстанської армії (УПА). «Загони УПА воювали на два фронти: проти нацистських окупантів та проти радянських військ і партизанів. Вони не бажали бачити на українській землі ні гітлерівців, ні радянської влади»⁴². Прикметно, що ця частина тексту підручника залишилася майже без змін порівняно з першим виданням 1995 року⁴³, лише «фашистів» й «російських більшовиків» було замінено на «гітлерівців» та «радянську владу».

***

Таким чином, можемо констатувати, що автори нинішніх шкільних підручниках з історії України доби української незалежності (на думку фахівців, такі підручники й виникли лише за доби незалежності, а власної школи підручникотворення в Україні, як і в інших радянських республіках, до 1991 року не існувало⁴⁴) намагаються доволі зважено та об’єктивно висвітлювати дискутивні моменти історії Великої Вітчизняної / Другої світової війни, зокрема дій у тилу німецьких окупантів радянських партизанів та підпільників й націоналістичного підпілля. Констатуючи наявність у русі Опору кількох течій, автори не оминають увагою суперечностей всередині націоналістичного підпілля, гострих протистоянь українського й польського визвольного руху, а також української й радянської течій руху Опору.

Окремо слід зауважити, що протягом 1991–2007 рр. значно змінився на зваженіший, спокійніший, без зайвої патетики тон викладення матеріалу, мінімізовано оцінні інтонації; замість засвоєння готових висновків учні заохочуються до самостійної роботи з джерелами, до яких належать і витяги з документів, і карти, й ілюстрації.

Крім того, можемо констатувати, що шкільний підручник з історії сприймається у суспільстві як важливий, ледь не вирішальний чинник формування світогляду молодого покоління українських громадян, а відтак його зміст, на жаль, і надалі залишатиметься полем бою між представниками різних політичних сил, різних ідеологій, знаряддям політичної боротьби, важелем політичного впливу.