Див.: Білокінь Сергій. Двадцять років „єврейської державности в Україні, 1918-1938 // Сучасність. 2004. Лютий. Ч. 2 (514). С. 63-70

Вид материала

Документы

Содержание Арон Маркович Віктора, а той – згаданого вище Вадима.

Подобный материал:

• План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії, 365.8kb.
• Робоча програма навчальної дисципліни християнство в Україні: історія І сучасність, 2237.32kb.
• Україна врадіївська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядження, 30.34kb.
• Міністерство охорони навколишнього природного середовища україни стан довкілля в україні, 442.08kb.
• 75 років на карті держави, 1023.48kb.
• Урок-узагальнення Тема «Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1921, 69.98kb.
• Двадцять четверта сесія, 15.98kb.
• І. Зародження соціал-демократичних організацій в Лівобережній частині Києва /Дарниця, 4520.63kb.
• Кримінальний кодекс україни, 3207.77kb.
• Відомості Верховної Ради (ввр), 2004, n 47, ст. 514 ) Цей закон, 420.86kb.

Соф”ї Аронівни Бурштейн. Вона народилась 1890 року в Єлисаветграді (потім – Зінов”євськ). Вийшла заміж за однолітка Абрама Ґдальєвича Бурштейна. Як троцькіста 1936 року його заарештували, а за місяць, згідно постанови від 23 листопада 1936 року її було адміністративно заслано на 5 років до Омської області. Соф”я Бурштейн мешкала у Салехарді, потім у Чарджоу, де стала начальником «облводздравотдела Аму-Дарьинского водного бассейна». Замішавшись в ешелони евакуйованих, 1944 року вона виїхала до Києва, але 25 березня 1949 року її знову забрали.

На слідстві вона розповіла, що їхній із Зінов"євим батько Арон Маркович Радомисльський народився в Новомиргороді. 1920 року разом з матір”ю Розалією Моїсеєвною переїхав до Петрограда. Після її смерті 1922 року він одружився з племінницею Розалією Яковлевною Черіковер. Наприкінці 1936 року їх обох вислали до Уфи, де вони були арештовані. У 1935-36 роках були арештовані брати Зінов”єва Александр Аронович ⁵³ та Абрам Аронович (* 1892) ⁵⁴, сестри Фаня Аронівна (* 1892) й Лія Аронівна (*1898). Існували ще брат Михаїл Аронович (молодший, його в Єлизаветграді убили григор”євці) та сестри – Діна Аронівна Вермінська (у 1922-23 роках виїхала з чоловіком до Палестини) й Анна Аронівна Ґородецька (за 2 чоловіком Кожаєва). Солженіцин згадує Самуїла Закса, "зятя Зиновьева по сестре", сина багатого петроградського фабриканта, голову петроградської філії парвусівської контори ⁵⁵. 24 серпня 1949 року Окрема нарада при міністрі ҐБ СРСР винесла вирок у справі С.Бурштейн: «[...] как социально опасный элемент по связям с активными троцкистами сослать на поселение в Красноярский край». Чоловік її повернувся 1948 року, влаштувався на цукровому заводі біля Білої Церкви, був також вдруге заарештований і 1949 року помер у в”язниці. Її дочку Лідію Абрамовну Рахманову (* 1920, за другим чоловіком Данкевич) заарештували 25 березня 1949 року. Після звільнення вона мешкала на вулиці Щусєва, 1987 року вибула у зв”язку зі смертю.

Про самого Зінов”єва у справі відомостей небагато. Герш-Євсей Аронович Радомисльський, він ще молодим почав зватися Григорій Євсєєвич Зінов”єв. 1932 року його заслали до Кустанаю ⁵⁶, а 1936 року за вироком суду розстріляли. Зінов”єв був одружений із Златою Іонівною (Зинаїдою) Бернштейн-Ліліною. Коли у Литві перевіряли її баґаж, виявили коштовностей на кілька десятків мільйонів карбованців ⁵⁷. Після її смерті 1929 р. (похована в Ленінграді) він жив із своєю секретаркою. Від першого шлюбу Зінов”єв мав сина Михаїла (нар. бл. 1908), розстріляного 1936 року. Другий його син був Степан Радомисльський.

Нещодавно зі спогадами про родину Зінов"єва виступив петербурзький поет і композитор Вадим Н. (прізвища в публікації не оголошено). За його словами, його прадід по жіночій лінії, Яков Радомисльський був іще одним братом Григорія Євсейовича. Яков мав двох дочок – Лідію (нар. 1913) і Ліну. Вони мешкали в Одесі, але, як згадує Вадим, "в 1924 году, в самый расцвет карьеры Зиновьева, они не без помощи брата переезжают в Ленинград, в бывший графский дом по улице Пестеля" ⁵⁸. Характерно, що поет і композитор ані на мить не задумується, де й за яких умов закінчив свої дні сам граф. Його не хвилює, далі, як інакше могла б скластись доля Росії й самого Зінов"єва, якби він обмежився скромною, але чесною стезею, скажімо, бухгалтера чи журналіста, а не злигався з Леніним. Такого питання для нього не існує. Думки ведуть мемуариста зовсім в інший бік: "Кто знает, как сложилась бы его судьба, не сделай он тогда, в начале 20-х, рокового шага, своими руками возведя на престол кровавого царя. Сегодня мы знаем, что никакого троцкистско-зиновьевского центра не было, просто Сталину хотелось..." ⁵⁹ і так далі.

Лідія Яковлевна мала сина Віктора, а той – згаданого вище Вадима. Родина була дуже численна. Поет і композитор розповідає: "В 1953 году умер Сталин. Семья вернулась в Ленинград. Им дали 11-метровую комнату в коммунальной квартире, в которую чуть позже из лагерей и ссылок стали возвращаться остальные родственники. На одиннадцати метрах разместились семь человек" ⁶⁰.

На зміну єврейському керівництву СРСР прийшло керівництво російське, розбавлене, грубо кажучи, малоруським. 27 вересня 1938 року Політбюро ЦК КП(б)У слухало питання “О мобилизации на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса (Наркомвнудел УССР т. Успенский». Ухвалили: «Мобилизовать на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса 82 человека. (См. приложение)» ⁶¹. Ішлося ні про що інше, як про зміну людського складу установи. Чекісти нового покоління мали всі або російські, або українські прізвища. Цілеспрямовано викреслено таких кандидатів: Коган Павел Ісаєвич, Фельдман Леонід Давидович, Равич Михаїл Ізраїлевич, Беспалов Борис Львович, Берзін Ізраїль Ісаакович, Зборовський Моїсей Іосифович та ін. Викреслював в.о. начальника відділу кадрів НКВД УРСР ст. лейтенант ГБ Крутов.

Вкотре апелюючи до колег-істориків, зроблю припущення, чому про єврейську державу досі ще не говорили. Думаю, в означеному явищі добре розібрались і наші нинішні владоможці, якщо дослідження так зацікавлено й свідомо гальмуються, що це звертає на себе увагу.

Найменше дозволено вивчати історію опозиції й опору. Навіть затягли до абсурду і прагнуть провадити й далі процес реабілітацій / відмов у реабілітаціях. Свого часу владні структури використовували його для самозбереження. „Вы наш, ведь мы вас реабилитировали”, – писав інший Зінов”єв, прозаїк. Реабілітуючи культурних діячів, що проходили у справі "СВУ", влада стверджувала: Єфремов і Старицька-Черняхівська були лояльні. А це ж не так.

Реабілітаційний процес був потрібний живим людям, але абсолютно ні до чого мертвим. Для мертвих він так само абсурдний, як була б абсурдна вимога реабілітувати одних учасників Куліковської битви й судити інших. Нині його єдина функція – гальмувати академічні дослідження.

Бо опозиція була, й був опір. Придушена й замовчана селянська війна двадцятих років, що вибухла на півдні Київщини, масштабом своїм не поступається перед розмахом дій пізнішої УПА. Большевики панічно боялись обуреного їхніми експериментами, причому озброєного українського селянина, боялись нащадків Богдана Хмельницького й нащадків гайдамаків – Ґонти й Залізняка. Український селянин з рушницею загрожував їхній владі, загрожував їм усім – від Сталіна до районного уповноваженого. Тож розгромивши селян силою реґулярної армії, влада автоматично перейшла до колективізації, відтак і до голодомору. Але не забудьмо, що українська інтифада двадцятих років, як і війна Хмельницького (Натан Ганновер), як і гайдамаччина (уманська різанина!) великою мірою мала характер антиєврейський.

Після всього, що опубліковано за кордоном, а у нас – із часів перестройки, хто наважиться тепер говорити про легальність большевицької влади? Сподіваюсь, ніхто відтак не закидатиме бунтівним селянам тероризм. Женевська конвенція, прийнята 1949 року, говорить, що окуповані народи мають право на будь-які приступні їм засоби опору. Але фактографії про повстанців зараз чомусь бояться. Під претекстом того, що українських селян і їхніх отаманів не реабілітовано і в рамках нинішнього законодавства нібито суверенної України не може бути реабілітовано, історичні матеріали про цю війну рішуче не розсекречені, хоч вони мають уже суто академічне значення. У наш час реабілітації абсурдні, і справами – не тільки на реабілітованих, а всіма кримінальними справами – повинні займатись не юристи, а історики. Треба добитись відповідної корекції законодавства. Хто це ініціює?

Студії міжвоєнних десятиліть, передусім дослідження з історії влади ускладнюються тим, що 1941 року в Києві було знищено увесь архівний фонд зі справами партійної номенклатури. Нехай все це події старих часів. Але, коли триває процес розкривання архівів і дійшло до особових справ чекістів, чому ж нинішні владоможці так зацікавлено відповіли категоричним "Ні"?

Я оптиміст і думаю, що все це, зрештою, – технічні перешкоди. Якщо не ми тепер, то майбутні покоління істориків з цими матеріалами працюватимуть. Бо проблему сформульовано, вона нависає. І, як казав композитор Людкевич, на це нема ради.

Однак, треба відзначити, що фактографії з цих питань не так уже й мало. Зосереджена вона передусім у справах українських селян-повстанців, а також представників православного кліру.

У містечку Мокрій Калигірці обмундирування й чоботи для постанців Лютого-Лютенка й Гризла (загинув у бою 1922 року) шили єврейські кравці та шевці. Коли прийшли червоні, усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди й кожного десятого виводили на розстріл. Розстріляли 17 українців і п"ятеро євреїв за "сприяння повстанцям" ⁶².

Але переважали, на жаль, інші стосунки. Як підкреслював Антонов-Овсеєнко, "части, подчиняющиеся Григорьеву, если не все, то во всяком случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую погромную агитацию" ⁶³. У знаменитій "Інструкції агітаторам-комуністам" Троцький казав: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков".

І це не вигадка. Що було, те було. В одній із летючок Мефодія Голика-Залізняка (квітень 1921) писалося: "Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!" ⁶⁴.

У справі півчого Мало-Софіївського собору Михайла Тарасенка 24 березня 1934 року чекіст Дикий допитав диякона Тараса Пономаренка: „Обычно сразу же у Тарасенко возникал разговор исключительно на политическую тему, он мне разсказывал [...] о ужасах, творящихся на селах – голоде, разрухе всего сельского хозяйства, говорил также о том, что колхозы разваливаются, крестьяне разбирают свое имущество, земли сотнями и тысячами гектар стоят и пустуют и, как заявил, близок тот час, когда измучен[н]ое крестьянство и каждый тот человек, кому дорога родина, возстанут, свергнут власть жидов, бандитов и грабителей [...]»⁶⁵.

1 квітня 1934 року той самий Дикий допитав петербурзького міщанина, поляка за національністю Іллю Баньковського у справі двох арештованих в Ірпені ченців. Баньковський розповів ("показал") таке: "В другой раз на Ирпени в уютной, чистой келейке Ульяна и Устина я застал группу крестьянок, напряженно слушавших речи отцов о том, что советская власть, будучи в действительности еврейской, враждебна по своему существу русскому православному народу, что эта власть планомерно, путем искусственно созданного голода обессиливает русскую нацию и приводит ее к вымиранию [...]. При этом отцы старались внушить крестьянкам, что вся советская система есть всемирный заговор еврейства, острие которого направлено главным образом против православия и его служителей" ⁶⁶.

Помічник уповноваженого СО КООГПУ Ізраїлев склав, т.в.о. начальника СО Гольдман узгодив, а начальник КООГПУ Іванов затвердив винувальний висновок у справі священика о.Михайла Собкевича: „Своей агитацией разжигает также национальную рознь среди населения на почве анти-семитизма. Имеющийся в деле агентурный материал показывает, что Собкевич в церкви в 1923 году доказывал: «что прийдет время, когда и нам прийдется панствовать так, как сейчас жидам» (см. агентурный материал д/ф стр. 8».

1934 року було заарештовано ієромонаха Йонівського монастиря Паїсія. У винувальному висновку, що склав оперативник Гольдфарб, узгодив начальник СПО облвідділу ГПУ Ільюшин, а затвердив заступник начальника облвідділу Моісей Чердак, зазначено: "Недавно он собрал группу молодых крестьянок, парней, работающих на деревообделочном комбинате и в церкви Ионовского монастыря, начал обрабатывать их в а-с [антисоветском] духе, уговаривать посещать церковь, вырваться "из грязи и омута", в который их втянули большевики и жиды, и проч." ⁶⁷

20 грудня 1937 року було арештовано священика Видубицького монастиря, теж тихонівської орієнтації, о. Федора Острякова. У протоколі допиту одного із свідків чекіст Лупенко 25 грудня записав: "Он ко мне относился доверчиво и часто делился со мной своими контрреволюционными взглядами. Он с большой ненавистью относится к советской власти и ее мероприятиям. Советскую власть называл властью "антихриста", а коммунистов "арестантами" ⁶⁸. Того самого дня датується протокол допиту іншого свідка, який запам”ятав інші слова о.Федора: "Своей политикой советская власть может привести верующих к народным бунтам, и тогда, конечно, не поздоровится евреям, которые и являются главными виновниками издевательств над православной верой" ⁶⁹. Лупенко не наважився написати різкіше.

Оскільки я спеціалізуюся з історії України ХХ ст., мене в цій історії особливо цікавить схема історичного процесу. Тож у цій праці моє надзавдання було – дати поштовх до опрацювання такої схеми. Змістове наповнення поняття "окупаційного режиму" треба осмислити на живому матеріалі, інакше ним не можна користуватись.

У студентські роки мені в страшному сні не ввижалось, що я стану істориком партії. Але хоч це й дивно, такі студії виявились цікаві щонайвищою мірою, адже це історія влади. Треба визнати, що загальна картина державності 1918-38 років виглядає доволі понуро. Світле царство комунізму чомусь завжди відкладалось на дальшу перспективу (така собі, словами Хвильового, "голубая даль"), – у реальності ми мали те, що мали. І вони одержали те, що одержали.

Зрештою, я вирішив скласти словник видатних євреїв України, включивши до нього науковців і письменників. Якщо знайду підтримку, вийде дві частини: управлінчий апарат і – вчені й діячі культури. У кожній з цих груп багато репресованих.