Geum.ru

2 2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

В 80-ті роки в Перу з'явилася нова сила, яка сильно вплинула і на політичну сферу, і на цивільне суспільство, -"Сендеро Луміносо". Ця ліворадикальна терористична організація була створена в 1970 році. Оскільки характер перуанського суспільства визначався "головою Гонсало" як "напівфеодальний", руйнуванню й фізичному знищенню підлягало все, що не укладалося в цю маоїстську концепцію: торгівля, місцева інфраструктура, а також всі, пов'язані з її підтримкою, - інженери, агрономи, антропологи. Нещадному переслідуванню піддавалися селяни, що робили будь-яке сприяння уряду; переслідувалися й ті, хто всупереч заборонам сендеристів брав участь у виборах. Із другої половини 80-х років відповідно до маоїстським канонам народної війни "Сендеро" перенесла її "із села в місто".

Державна влада, суспільство, основні політичні партії Перу виявилися абсолютно не готові до появи такого феномена, як "Сендеро Луми-Носо". Швидкість, з якою вона розширювала просторі свою військову й політичну присутність, була тим більше вражаючою, що мова йшла про організацію принципово сектантську, яка ні з ким не співробітничала й не визнавала ніяких союзників ні в країні, ні за рубежем [26].

Уряди Белаунде Террі й Гарсії спробували зупинити "Сендеро" зустрічною хвилею насильства. У результаті селянство андських районів, виявившись "між молотом і ковадлом", стало головною жертвою внутрішньої війни.

Таким чином, діяльність "Сендеро", що виявилася дивовижним породженням протиріч перуанської реальності, їхнього крайнього загострення в умовах економічної кризи, вчинила самий руйнівний вплив і на державу, і на суспільство.

У результаті внутрішньої війни й терору в країні утворилися гігантські політико-адміністративні порожнечі, зони, у яких державні інститути або повністю зникли, або були присутні тільки в особі армії. Алькальди, судді, поліцейські, що служать місцевих органів влади, учителі були вбиті або змушені бігти.

Фактор "Сендеро" став руйнівним і для більшості політичних партій Перу - як для правили в 80-ті роки - Народної дії й АПРА, так і особливо для лівих, для яких наявність ліворадикальної терористичної організації виявилася ще одним фактором розколу й політичної дискредитації.

У цілому в результаті внутрішньої війни рівень авторитаризму й насильства в політичній культурі Перу різко зріс. Ситуація, що зложилася в Перу напередодні президентських і парламентських виборів 1990 року, була. таким чином, досить близькою до катастрофічного. Економічна криза, що прийняла із середини 1988 року некерований характер, неконтрольована гіперінфляція; ще більше зубожіння переважної більшості населення; падіння ефективності державної влади і її зникнення на частині національної території; слабість і нестійкість інститутів цивільного суспільства; розкладання й розпад партійної системи; нарешті, поширення насильства як повсякденної практики й утома від нього - все це породжувало атмосферу розпачу, з одного боку, і пасивне очікування порятунку - з іншого. За 10 років демократії все, здавалося, було випробувано - і неолиберализм, і неортодоксальний популізм. У підсумку кожний наступний політичний діяч, на якого покладали такі надії, виявлявся гірше попереднього [14, 87].


2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.

Тому політики, що асоціювалися в суспільній думці з існуючими партіями, практично не мали шансів на президентських виборах 1990 року. У другому турі президентських виборів Фухіморі (лідер непартійної коаліції "Камбіо 90") здобув переконливу перемогу, набравши 57% голосів проти 35% у Варгаса Льоси.

Прийшовши до влади, Фухіморі, однак, дуже швидко, буквально в лічені дні перемінив свою лівоцентристську орієнтацію на протилежну й почав здійснювати програму стабілізації й структурної перебудови економіки, разюче схожу із програмою його суперника. Уряд одномоментно лібералізував ціни на основні продукти харчування й пальне, увів вільний обмінний курс, різко знизив митні тарифи й ліквідував обмеження на ринку капіталів. Надалі була здійснена фінансова реформа, скорочений персонал державних установ і підприємств, державний сектор і державні фінансові інститути були приватизовані, скасовані гарантії зайнятості й індексація заробітної плати, були проведені загальна лібералізація трудових відносин і приватизація системи соціального забезпечення [26].

Настільки різкий відхід політики нового президента від його виборчої платформи не був новиною в латиноамериканській політиці: подібні ситуації траплялися й в Аргентині, і й Болівії, і в Еквадорі. Цей феномен відбивав, з одного боку, відсутність реальної альтернативи неоліберальному економічному курсу, особливо очевидне на тлі провалів спроб неортодоксальної стабілізації в попереднє десятиліття, а з іншого боку - специфіку президентського правління в Латинській Америці, у більшості країн якої відсутні ефективні механізми горизонтальної підзвітності виконавчої влади.

Наприкінці 1991-го - початку 1992 року в країні склалася ситуація інституціонального й правового тупика, у якій президент оголошував себе виразником волі народу, що утомився від слабості й корумпованості традиційних державних інститутів і їхньої жахаючої повільності й неефективності [25].

5 квітня 1992 року Фухіморі, опираючись на підтримку збройних сил, оголосив про розпуск Національного конгресу, припинення повноважень судів, припинення дії ряду статей перуанської конституції й створення "надзвичайного уряду національної реконструкції". Його мета полягала в тому, щоб, по-перше, змінити конституційні положення, які стосуються представницьких органів і судової системи; по-друге, викорінити корупцію в судах і модернізувати застарілу бюрократію; по-третє, відновити мир і порядок у країні шляхом застосування самих твердих заходів внутрішньої безпеки проти сендеристів і каркоділків; по-четверте, здійснити ринково-орієнтовані економічні реформи й підняти рівень життя в країні.

"Самопереворот" Фухіморі не зустрів ніякого опору, якщо не вважати спроби членів розпущеного конгресу скинути президента. Прямо або побічно він був підтриманий переважною більшістю населення, яке прагнуло наведення порядку. Тільки частина політичної еліти - депутати й сенатори, лідери партій, інтелектуали й журналісти - виразила протест проти антиконституційних дій президента. Прагнення до порядку й мінімальної стабільності переважило й соціальне невдоволення одних, і демократичні переваги інших. Рівень підтримки Фухіморі у квітні 1992 року досягав майже 90%, а потім стабільно тримався на рівні 65% до президентських виборів 1995 року [26].

Звільнившись від стискавших його пут законодавчої й судової влади, Фухіморі зміг у короткий термін досягти своєї найважливішої мети - нанести нищівну військову поразка "Сендеро Луміносо" і іншій, більше помірній ліворадикальній організації - Революційному руху Тупак Амару. Успіхи забезпечили йому додатковий кредит довіри для здійснення наміченої реформи політичної системи.

У листопаді 1992 року були проведені вибори в Демократичний конституційний конгрес, що протягом року розробляв нову конституцію країни, прийняту на загальнонаціональному референдумі в жовтні 1993 року. Практично всі політичні партії бойкотували вибори 1992 року, але навіть у цих умовах організації, що підтримували президента, і безпартійні політики змогли набрати ледве більше половини голосів. Опозиції вдалося організувати широкий рух проти прийняття нової конституції, і президент, який розраховував, що референдум стане плебісцитом у його підтримку, змушений був задовольнятися 53% голосів, при тому, що в половині департаментів країни більшість виборців проголосувало негативно.

Проте нова конституція була прийнята. Вона істотно перерозподіляла повноваження на користь виконавчої влади, наділивши президента правом розпускати конгрес у випадку винесення ним вотуму недовіри двом складам уряду, і дозволяла переобрання діючого президента на другий строк підряд. Встановлювався новий порядок призначення суддів особливою Судовою радою, щоб виключити їхню політичну залежність від виконавчої й законодавчої влади; підсилювалася адміністративна централізація шляхом більшого підпорядкування органів влади в департаментах і муніципалітетах центральному уряду в Лімі, відмінялися гарантії соціальних прав, що містилися в попередній конституції. В 1993 році відповідно до нової конституції були проведені парламентські вибори, на яких Фухіморі зміг забезпечити собі стійку й слухняну більшість.

Таким чином, Фухіморі, за яким в 1990 році стояв лише строкатий конгломерат політичних аутсайдерів, вдалося за три роки радикальним чином перешикувати політичну систему Перу відповідно до власного авторитарного проекту, не тільки не зустрівши скільки-небудь ефективного опору, але й одержавши відкриту або мовчазну підтримку основних соціальних груп і прошарків. У Перу, по суті, обрушилися всі демократичні репрезентативні інститути, змінилася природа політичного ладу, який тепер став забезпечувати режим особистої влади, що функціонує в рамках формально демократичних процедур.

Таким чином, в 90-ті роки відбулися вирішальні зміни у взаєминах держави й суспільства в Перу. Ці зміни підбивають певний підсумок тим суперечливим тенденціям соціального й політичного розвитку, які діяли тут протягом усього XX століття. Процеси становлення цивільного суспільства, які здавалися дуже плідними в останні десятиліття і які значною мірою компенсували слабість держави, виявилися у високому ступені оборотними. Глибока економічна криза, яка стимулювала самоорганізацію й автономні тенденції в суспільстві, одночасно сприяла ослабленню соціальної тканини і її наростаючої атомізації. У той же час спочатку економічна криза, а потім неоліберальні економічні реформи вели до такої трансформації держави в Перу, при якій вона усе більше втрачала інституціональні зв'язки із суспільством. Можна зазначити, що під час президентського правління Альберто Фухіморі (з 1990 по 2000 рік) країна почала відновлюватися, але обвинувачення в авторитаризмі, корупції й порушеннях людських прав спричинили його відхід у відставку після виборів 2000 року.

Виконавча галузь влади в Перу представлена президентом. З 28 липня 2006 року й донині (наступні вибори намічені на квітень 2011 року) президентом Перу є лідер Перуанської апристської партії соціал-демократ Алан Гарсіа Перес, що раніше вже був главою держави й довів країну до значної кризи, після чого багато років провів в еміграції.

Президент одночасно виконує функції як глави держави, так і глави уряду. Уряд представлений Радою міністрів, що призначається президентом. Конституція 1993 року закріпила широкий спектр президентських повноважень. Відповідно до її положень, «президент обирається на 5 років і може бути переобраний на другий строк». Він має право приймати закони, вносити законопроекти в Конгрес, переглядати прийняті Конгресом закони, призначати послів і членів вищого військового командування без твердження Конгресом. Президент має також право розпускати вищий орган законодавчої влади, якщо останній висловить негативну думку про діяльність двох або більше членів кабінету, у противному випадку міністрам буде винесений вотум недовіри. Крім того, президент може своєю волею ввести режим надзвичайного стану на строк до 60 днів, протягом якого дія конституційних прав припиняється, а контроль за дотриманням громадського порядку покладається на армію [25].

Законодавча влада в країні належить однопалатному Національному конгресу, що складається з 120 членів, вибори яких проводяться по партійних списках одночасно з виборами президента строком на 5 років. Прерогативою Конгресу є прийняття бюджету, утвердження угод про позики й міжнародних договорів, розробка законопроектів і прийняття законів. Конгрес має право проведення розслідувань із питань, що мають суспільне значення, робити запити й виражати недовіру уряду (Раді міністрів) або окремим його членам [24].

Судова влада, офіційно вважається третьою галуззю влади, незалежною від двох інших. Після того як у квітні 1992 р. Альберт Фухіморі вчинив державний переворот, функціонування судової системи країни було припинено, потім вона була перебудована з розрахунком на більшу незалежність від впливу правлячої політичної еліти. Члени Верховного суду призначаються незалежною Національною юридичною радою. Конституційний суд, сім членів якого обираються Національним конгресом на п'ятирічний строк, має право, зі своєї сторони, скасовувати постанови уряду. За конституцією 1993 р. була відновлена страта за такі злочини, як тероризм і зрада у воєнний час [26].

Парламент - однопалатний Конгрес республіки Перу, 120 депутатів, що обираються населенням на п'ятирічний строк. Зараз, за результатами виборів квітня 2006, у парламенті представлені 7 партій:

• Союз за Перу (UPP) — 45 депутатів (ліберально-центристська партія)

• Перуанська Апристська партія (PAP) — 36 (лівоцентристська)

• Національна Єдність (UN) — 17 (центристська)

• Альянс за Майбутнє (AF) — 13 (права)

• Центральний Фронт (FC) — 5 (центристська)

• Можливість для Перу (PP) — 2 (центристська)

• Національне Відновлення (RN) — 2 (центристська)

Крім того, є більше 10 легальних партій, не представлених у парламенті, не менш чотирьох комуністичних партій, а також кілька комуністичних партизанських угруповань: Сяючий путь, Революційний рух Тупак Амару, Революційний лівий рух [27].


2.2 Моделі політичної системи Перу


На основі розроблених теорій політичних систем, здійснених Г. Алмондом і Д. Істоном, можна дослідити, як взаємодіє держава і суспільство Перу. В Перу функціонує консенсусна модель політичної системи, за якою відбувається взаємодія окремих індивідів та груп з державно-владними структурами.

Застосувавши дану модель на політичну систему Перу можна побачити який вплив індивідів та групи організацій існує у процесі прийняття рішень. Державні органи відповідальні перед своїми виборцями. Вони враховують вимоги і преференції суспільних груп, за допомогою яких прийшли до влади. Запити і вимоги населення розглядаються як реалізація своїх функцій і повноважень органів влади. У вимогах виражається звернення перуанського суспільства до органів влади з приводу бажаного чи не бажаного розподілу ресурсів і цінностей в суспільстві, збільшення мінімальної зарплати, а також додаткові асигнування на фундаментальні галузі науки.

За допомогою ЗМІ проходить процес ознайомлення з прийняттям політичних рішень.

Основний внесок у розвиток сучасного функціоналізму зробив американський політолог Г.Алмонд. Він став піонером порівняльних досліджень політичних систем, оцінюючи їх під кутом основних функцій, що сприяють ефективному соціальному розвитку [16, 40].

Порівняльний аналіз передбачав відмову від вивчення інститутів і робив акцент на розгляді конкретних проявів політичної поведінки. Виходячи з цього, Г.Алмонд визначав політичну систему як сукупність ролей і їх взаємодій, які здійснюються не лише інститутами влади, але й усіма політичними структурами. Під структурою Г.Алмонд розумів сукупність взаємопов'язаних ролей.

У виконанні чотирьох функцій «входу» - політичній соціалізації, залученні перуанських громадян до участі, артикуляції і урегулюванню їх інтересів – беруть участь перуанські політичні партії, суспільно-політичні рухи держави, групи інтересів та інші структури політичної системи.

Реалізацію трьох функцій «виходу» - розробку норм (законів), застосування норм і контроль за їх додержанням - забезпечують державні структури (в контролі також беруть участь соціальні структури, створювані в сфері громадянського суспільства).


2.3 Класифікація політичної системи Перу


Типологія політичних систем здійснюється на підставі врахування різних ознак:

1. Класифікація політичних систем на підставі характеру взаємовідносин політичних систем із зовнішнім середовищем. За цим критерієм виділяють закриті і відкриті політичні системи. Закриті — мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, є самодостатніми, не сприймають цінностей інших систем, тобто ресурси розвитку знаходяться у їх середині. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, є рухливими і динамічними. У цьому сенсі в Перу діє відкрита політична система, яка активно взаємодіє із зовнішнім світом.

2. Класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на підставі характеру і способів взаємодії влади, особи та суспільства. За цим критерієм виділяють тоталітарні політичні системи, авторитарні і демократичні. Тоталітарна система характеризується повним підкоренням особи і суспільства владі, регламентацією та контролем за всіма сферами життя з боку держави. Авторитарна система заснована на необмеженій владі однієї особи чи групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян. Демократична система передбачає пріоритет прав особи, контроль суспільства над владою. За даним критерієм в Перу діє демократична політична система, з розподілом гілок влади і орієнтацію на права людини [16, 41].

3. Класифікація політичної системи за змістом і формами управління. За даним критерієм розрізняють:

— Ліберальні демократії, у яких прийняття політичних рішень орієнтовано на реалізацію цінностей індивідуалізму, свободи, власності.

— Комуністичні системи, чи авторитарно-радикальні, спрямовані на цінності рівності, соціальної справедливості.

— Традиційні політичні системи, спираючись на олігархічні форми правління, орієнтовані на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів.

— Популістські політичні системи переважають у країнах, що розвиваються, використовують авторитарні методи правління і прагнуть до більшої рівності щодо розвитку благ.

— Авторитарно-консервативні політичні системи мають на меті збереження соціальної і економічної нерівності, обмеження політичної участі населення.

На мою думку у Перу діє модель традиційної політичної системи, з деякими відхиленнями від зазначеного вище визначення. Так як Перу є конституційною президентською республікою, то воно має традиційні державні інститути: президент, парламент, судова влада, багатопартійність. Політична система Перу характеризується насамперед великими повноваженнями президента відносно уряду та парламенту, номінальним обсягом повноважень прем'єр-міністра, а також незалежністю судової влади від виконавчої та законодавчої.

4. Класифікація політичних систем за типом політичної культури і розподілом політичних ролей. Цей критерій дозволяє розрізняти:

— Англо-американську політичну систему, яка характеризується високим ступенем розподілу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Ця система функціонує у рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: свободи, безпеки, власності тощо.

— Європейсько-континентальну політичну систему, що відрізняється різноманіттям політичної культури, наявністю національних культур протилежних орієнтацій, ідеалів, цінностей, властивих якому-небудь класу, етносу, групі, партії. Розподіл політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи, партії тощо. Однак наявність різних структур не заважає злагоді у суспільстві, оскільки є загальна культурна основа — ліберальні цінності.

— Доіндустріальну і частково індустріальну політичну системи, які мають змішану політичну систему. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких містяться цінності клану, роду, общин, племені. У таких умовах знайти злагоду і компроміс практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

— Тоталітарну політичну систему, що функціонує на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії чи групи осіб, характеризується контролем всіх сторін життєдіяльності суспільства та індивіда [16, 44].

Відповідно до даного критерію класифікації політична система Перу відноситься, скоріш за все до європейсько-континентальної політичної системи. Президент є найважливішою фігурою в системі управління й життя перуанського суспільства, а конституціональна республіка несе основний вантаж політичної влади.


Розділ 3. Політичний режим Перу


3.1 Особливості становлення політичного режиму Перу


Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов’язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;