Geum.ru

2 2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Законодавча влада в країні належить однопалатному Національному конгресу, що складається з 120 членів, вибори яких проводяться по партійних списках одночасно з виборами президента строком на 5 років. Прерогативою Конгресу є прийняття бюджету, затвердження угод про позики й міжнародних договорів, розробка законопроектів і прийняття законів. Конгрес має право проведення розслідувань із питань, що мають суспільне значення, робити запити й виражати недовіру уряду (Раді міністрів) або окремим його членам.

Судова влада, офіційно вважається третьою галуззю влади, незалежною від двох інших. Після того як у квітні 1992 р. Альберт Фухіморі вчинив державний переворот, функціонування судової системи країни було припинено, потім вона була перебудована з розрахунком на більшу незалежність від впливу правлячої політичної еліти. Члени Верховного суду призначаються незалежною Національною юридичною радою. Конституційний суд, сім членів якого обираються Національним конгресом на п'ятирічний строк, має право, зі своєї сторони, скасовувати постанови уряду. По конституції 1993 р. була відновлена страта за такі злочини, як тероризм і зрада у воєнний час.


Список використаної літератури


1. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр.- М.: Изд-во „Весь мир”, 2002. - 368 с.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч. посібник. – К., 1997. – 287 с.

3. Визгунова Ю.И. Гражданское общество и государства в Латинской Америке: от конфликта к согласию // Латинская Америка. - 2001. - №2.

4. Гелів С.Д. Політико-правові системи світу: навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 668 с.

5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політико-правові системи світу: навч. посібник. — К. : Знання, 2006. — 668с.

6. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. - М.: ООО „Изд-во ЮКЭА”, 2002. - 832 с.

7. Дабагян Э.С. Электоральная панорама Латинской Америки // Латинская Америка. – 2006. – №2. – С. 4–13.

8. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії.. – Львів, 1999. – 124 с.

9. Давыдов В.М., Красильщиков В.А., Майданик К.Л., Окунева Л.С., Ворожейкина Т.Е. Латинская Америка: возвращение на авансцену мировой политики // Мировая экономика и международные отношения. – 2007. – № 1. – С. 84–95.

10. Кузнецов А. Перу: что ищем мы в краю далеком? // Международная жизнь. – 2004. – №6. – С. 74–84.

11. Лезгинцев Ю.М. Стимул развития Перу // Латинская Америка. – 2007. – №3. – С. 53–68.

12. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. – К.: Професіонал, 2004. – 335 с.

13. Малинин А.В. Перу – El Peru. – М.: Международные отношения, 1991. – 206 с.

14. Петрова Т.П. Такие разные перуанцы // Латинская Америка. – 2007. – №8. – С. 85–93.

15. Сухарев А.Я. Правовая система стран мира / А.Я. Сухарев. М.;Норма, 2005. – 468 с.

16. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). - C.39-50.

17. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Пер. с англ.- М.: Российская политическая энциклопедия, 2003. - 368 с.

18. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран.- М.: Юристъ, 1997. - 568 с.

19. Чумакова М.Л. Факторы политической стабилизации в переходный период//Латинская Америка. -1996. - №7-8.

20. Чумакова М.Л. Критерии политической модернизации //Латинская Америка. - 2003. - № 10 - 11.

21. Эволюция политических структур. – М., 1990. – 166 с.

22. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. – 1995. - № 9. – С. 21-28.

23. Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Інтернет – ресурси:

24. dia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%83 – Википедия – Перу

25. mb.ru/per2.shtml - Страноведческий каталог "Econrus". Перу.

26. tion.ru/referat/ref/id.48685_1.html - Государство и общество в Перу.

27. dia.org/wiki/Политический_режим - Википедия - Политическ am.com/tourism/America/Peru/element.php?ID=25406ий режим. – Государственное устройтсво Перу.


Додатки


Додаток А


Схема макроструктури політичної системи Перу


Схема складена на основі Конституції Перу


Додаток Б


Адміністративний поділ Республіки Перу

До 2002 року держава ділилася на 24 департаментри до утворення нових регіонів. 18 листопада 2002 р., відповідно до нового указу, територія була поділена на 25 регіонів. Ці регіони утворені із провінцій, які, у свою чергу, складаються з районів. Таким чином, у Перу 195 провінцій і 1833 райони. Місто Ліма, столиця, розташована в центральній частині узбережжя країни, входить в окрему провінцію. Особливість провінції Ліма у тому, що вона не належить числа всіх 25 регіонів.


Цифрами на карті показані регіони:

1. Амасонас

2. Анкаш

3. Апуримак

4. Арекипа

5. Аякучо

6. Кахамарка

7. Кальяо

8. Куско

9. Уанкавелика

10. Уануко

11. Іка

12. Хунин

13.Ла-Ла-Либертад

14.Ламбаеке

15.Ліма-Ліма-Метрополітана

16.Ліма

17. Лорето

18.Мадре-де-Мадре-де-Дьос

19.Мокегуа

20. Паско

21. Пьюра

22.Сан-Сан-Мартин

23.Пуно

24. Такна

25. Тумбес

26. Укая

Політична система Перу


Зміст


Вступ

Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу

1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу

1.2 Методичні засади дослідження політичної систем та режимів

Розділ 2. Особливості політичної системи Перу

2.1 Структура політичної системи Перу

2.1.1 Від військової диктатури до демократії

2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.

2.2 Моделі політичної системи Перу

2.3 Класифікація політичної системи Перу

Розділ 3. Політичний режим Перу

3.1 Особливості становлення політичного режиму Перу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки


Вступ


Актуальність теми. Останні десять років другого тисячоріччя ввійдуть в історію людства під знаком глобальних геополітичних змін. Вони значною мірою вплинули на політичний процес в країнах Південної Америки.

На латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зіштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі набув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією "Сендеро Лумі-Носо", що увінчалися в 1993 році упійманням і довічним ув’язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни. Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично вибраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Важливість дослідження полягає в тому, що:

по-перше, розвиток державотворчого процесу вимагає ґрунтовного аналізу становлення і діяльності політичних і громадських структур, важливе місце серед яких займають політичні партії Перу;

по-друге, зміна напрямку соціально-політичного розвитку Перу потребує глибокого дослідження та аналізу;

по-третє, успішним і швидким трансформаційним переходом Перу від авторитарного до демократичного політичного режиму, незважаючи на велики досвід авторитаризму.

Об’єктом дослідження є політична система і політичний режим Перу, а також їхні структурні одиниці та елементи.

Предметом дослідження є трансформаційний перехід перуанського суспільства від авторитаризму до демократії, становлення багатопартійної політичної системи.

Мета дослідження – полягає у вивченні всіх національних особливостей розвитку політичної системи і політичного режиму Перу, чинників та факторів які впливають на швидке подолання трансформаційного переходу від до демократії та багатопартійності, механізмів за допомогою яких перуанська демократія існує.

Предмет, об’єкт та мета дослідження визначили його основні завдання:

• вивчити сутність політичної системи та політичного режиму країни;

• проаналізувати методологічні засади дослідження політичної системи та політичного режиму;

• охарактеризувати особливості основних структурних елементів політичної системи Перу, дослідити їхню взаємодію між собою;

• визначити особливості політичної системи та політичного режиму Перу через критерії, що лежать в основі типології політичних систем.

Теоретична й методологічна база дослідження ґрунтувалася на принципах наукової об'єктивності в рамках системно-функціонального підходу. Політологічний аналіз базувався на основі вивчення праць представників класичної закордонної політології, а також наукових досліджень по сучасному політичному розвитку країн, насамперед латиноамериканських.

Системний і структурно-функціональний аналіз дав змогу проаналізувати структурні елементи політичної системи Перу, вплив громадян цієї країни на прийняття політичних рішень, а також дослідити ті фактори, які впливають на особливості розвиток політичного режиму країни.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріал курсової роботи може бути використаний при вивченні таких тем з курсу політології, як “Політична система”, “Політичні режими”, тощо.

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, які містять 27 найменувань.


Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу


1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу


Різні політичні явища в суспільстві об’єднанні поняттям «політична система» суспільства. Розвиток суспільства відбувається на основі об’єктивних закономірностей, але при цьому важливу роль відіграє і суб’єктивний чинник, що виступає як система регулювання відносин між окремими елементами суспільства з боку влади. Саме ці відносини та регулювання їх і становлять політичну систему, яка виступає головною силою, що забезпечує функціонування і розвитку політичного життя суспільства. Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Основними структурними елементами політичної системи є: політичні відносини, політична організація суспільства, ЗМІ, політичні норми та принципи, політична культура та політична свідомість.

Теорії політичних систем створили Толкотт Парсонс, Девід Істон і Габріель Алмонд. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902-1979), представник структурно-функціональної школи у праці «Соціальна система»(1951) розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були:суспільні цілі, норми, цінності ролі [18, 32].

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) у працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965) і «Системний аналіз політичного життя» (1965).

Політичну систему Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Американський політолог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз») розглядав політичну систему як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені [18, 34].

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Структура - це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі - це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична, компоненти системи.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політично системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства.

Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині.

Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Політична система суспільства ґрунтується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому - як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд). Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один із основоположників теорії еліт Г. Моска, в працях «Основи політичної науки» та «Правлячий клас» виокремлюючи аристократичну й демократичну тенденції у розвитку пануючого політичного класу, перша з яких полягає у прагненні цього класу стати спадковим, а друга проявляється в оновленні його складу за рахунок представників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одному разі влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип - влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий – ліберальним [18, 37].

Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії - комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією.

Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Для нього характерно те, що закон ґрунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відповідальними у своїх діях перед законом [18, 33-34].

Сучасний етап розбудови типології політичних систем пов’язаний з біхевіористською революцією в політичній науці 1950 – 1960 років у США. Біхевіористський (поведінковий) підхід швидко еволюціонував як вияв незадоволеності досягненнями традиційної політичної науки і, насамперед, формально-інституціональними підходами, що в ній застосовувалися. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

Одну з найвідоміших нині типологій в руслі нової методології запропонував Е. Шилз наприкінці 1950-х років [1, с. 52 – 55]. Революційне значення цієї класифікації полягало в тому, що між двома крайніми полюсами традиційних класифікацій – демократією і тоталітаризмом – Е. Шилз спробував визначати проміжні форми, характерні для політичних систем країн третього світу. До них він відніс „опікувану демократію”, яка характеризується гіпертрофією виконавчої влади, та „модернізовувану олігархію”, котрій властиве домінуюче становище військових чи цивільних бюрократичних угруповань. Враховуючи ще випадок класичної „традиційної олігархії”, одержуємо п’ять основних політичних форм:

політична демократія – це система з відносно автономними представницькими інститутами, виконавчою владою, значно диференційованими, автономними та плюралістичними групами інтересів;

опікувана демократія, де демократичні інститути формально існують, але влада ще концентрується в руках бюрократичної держави;

модернізовувана олігархія – демократичних інститутів не існує, влада належить військовим і цивільним бюрократичним клікам; головною метою лишається модернізація економіки;

тоталітарні олігархії – це системи з високим ступенем концентрації влади в руках правлячої еліти, автономних груп інтересів не існує, практикуються тотальні форми соціальної мобілізації;

традиційні олігархії – це династичні або сімейні режими, що негативно ставляться до будь-яких змін і прагнуть зберегти існуючий порядок речей.

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” [2]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [3, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції [23, 213].

Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід” [4]. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи:

1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури;

2) традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і

3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [23, 215 – 216].

Для подальшої деталізації типології автори розчленували політичні системи на групи вже всередині кожного з цих трьох типів, використовуючи ще одну перемінну, а саме рівень внутрішньосистемної автономії. Концептуально внутрішньосистемна автономія означає міру, якою структури політичної участі і контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації) розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). Виходячи з критерію внутрішньосистемної автономії, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремили у всіх трьох основних класах політичних систем 16 дрібніших підтипів.

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню „ідеологічних сімей” консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (ІІІ і ІV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньосистемної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.

Copyright © 2023. All rights Reserved.