Geum.ru

2 2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період.

Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства. Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс.

Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності [22, 21]. В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.

Отож, політична система – це узаконена сила, яка пронизує всі “вхідні” та “вихідні” фактори суспільства, забезпечуючи його згуртованість як системи.

Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу.


Розділ 2. Особливості політичної системи Перу


2.1 Структура політичної системи Перу


Навіть на досить вигадливому латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі здобув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією "Сендеро Луми-Носо", що увінчалися в 1993 році пійманням і довічним ув'язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни.

Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично обраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Всі сім років свого перебування на посту президента Фухіморі незмінно користувався підтримкою більшості населення. Його рейтинг в опитуваннях суспільної думки ніколи не опускався нижче 46-47%, а всі його вирішальні для політичного розвитку країни дії одержували схвалення 70-80% опитаних. Навіть у тих рідких випадках, коли він програвав, опозиція не збирала більше 45-48% голосів. Більшість перуанців, таким чином, підтримали й антиконституційний державний переворот 1992 року, і встановлення нових правил політичної гри, і саму гру за цими правилами.

Чим пояснюється таке поводження суспільства? Довгостроковими структурними факторами - відсталістю країни, авторитарною політичною культурою, слабістю демократичних традицій? У цьому випадку подальша демократизація Перу виглядає як проблема розвитку й модернізації, поступової трансформації соціальної структури й створення стійких демократичних інститутів. Або ж це реакція суспільства на сам процес модернізації, на ті економічні й політичні форми, у яких він здійснюється, і на ті наслідки, які він викликає? Тоді схвалення режиму особистої влади через демократичні процедури свідчить про особливий тип взаємин суспільства й держави й про особливий політичний режим, адекватний даному етапу модернізації [1, 53].

Мова йде, відповідно до концепції Доннелла, про "делегативну демократію", політичний режим, що відповідає мінімальним стандартам демократії (вибори), але не забезпечує ані її представницького характеру, ані підзвітності влади, ані участі громадян у керуванні державою [1, 54 ].

Якою ж мірою особливості делегативной демократії в Перу позв'язані зі специфікою перуанської історії, а в якій із загальними закономірностями політичної демократизації й економічної лібералізації, властивими й Латинською Америкою, і значній частині посткомуністичного світу?

Соціальні й етнічні статусні ідентифікації і їхні незліченні переплетення формувалися у Перу протягом декількох сторіч. До середини XX століття соціальні відносини в Перу зберігали ієрархічний, становий характер як у традиційному аграрному секторі, повністю підконтрольному землевласницькій олігархії, так і в експортних галузях сільського господарства й добувної промисловості, які контролювалися іноземними компаніями. Держава була підлегла олігархії, будучи продовженням її верховенства в політичній сфері, і розглядалася пануючими групами як головний і єдиний суб'єкт політики. Це відносилося й до диктаторських режимів, і до досить недовгих конституційних інтервалів між ними. Політичні партії були слабкими, поверхневими й персоналістські орієнтованими. Вони не могли служити скільки-небудь адекватним каналом політичного представництва.

Яскравим виключенням був спочатку Американський народно-революційний альянс (АПРА) - створена в 1924 році популістська партія, що прагнула розширення політичного представництва для народу, який розумівся як сукупність робітників, селян, індіанців і середніх прошарків. Поява апризма була пов'язана із процесами урбанізації, що були до середини XX століття результатом не стільки росту промисловості, скільки торговельної експансії міст у прилягаючу сільську місцевість, де зберігалися практично недоторканими відносини напіврабської залежності селян і індійських громад від латифундистської олігархії й панування іноземних добувних кампаній. Антиолігархічний, антиімперіалістичний дискурс цієї партії, збройні повстання, які вона, хоча й невдало, піднімала проти диктаторських режимів, залучили до неї безліч прихильників у середовищі міської інтелігенції, робітників і військових. Харизматичний лідер і засновник АПРА В.Р. Айя де ла Торре проголосив метою партії створення "антиімперіалістичної держави", у якій він бачив найважливіший і єдиний засіб звільнення Перу від зовнішнього панування й від олігархії. У державі, відповідно до логіки апризма, тільки й могла втілюватися національна єдність, оскільки "народ", від імені якого виступала АПРА, являв собою вкрай різнорідну спільність [9, 84].

Виступаючи проти політичного панування олігархії й за модернізацію держави, лідери апризма не бачили в суспільстві власної, автономної логіки розвитку, що ріднило їх з ідеологами перуанської олігархії початку століття. Держава в особі популістської партії для одних або аристократії для інших персоніфікувала націю й була єдиним засобом її інтеграції. Популізм із цього погляду виявлявся зворотною стороною, "плебейським обличчям системи, яка була нездатна створити порядок, що опирається на демократичні інститути" [10, 76]. Апризм, народжений як заперечення олігархічної системи, виявився їй ізоморфний, тому АПРА не змогла порушити політичне панування олігархії, а із другої половини 50-х років, увімкнувшись у політичну систему й прийнявши існуючі правила гри, партія починає втрачати вплив і прихильників, розчарованих її безпринципним співробітництвом з колишніми смертельними ворогами.

Демократизація соціальних відносин у Перу починається тільки в 50-ті роки в результаті процесів прискореної капіталістичної модернізації. Індустріалізація приводить до росту чисельності міських робітників, нових підприємницьких груп, середніх прошарків суспільства. Індустріалізація й одночасна криза традиційних аграрних структур викликали масову міграцію сільського населення в міста. З'явилася безліч селянських рухів, які відстоюють права на землю, а також міських регіональних рухів, базу яких становили недавні мігранти із села. Міграція 60-х років стала вираженням і протесту, і нових надій і світовідчування, і нової стратегії життя для маси пригнобленого як соціально, так і етнічно сільського населення. Місто сприймалося як синонім сучасності, простір свободи від традиційного панування. Паралельно підсилювалися процес секуляризації суспільства й криза олігархічної, сеньоріальної культури. Змінювалися убік більшої відкритості позиції найбільш консервативних інститутів - армії й католицької церкви.

Всі ці зрушення, що відбулися за дуже короткий період, привели до істотних змін у відносинах суспільства й держави. Насамперед розсунулися самі границі суспільства. В 60-ті роки виникають нові профспілки й підприємницькі асоціації, об'єднання осіб вільних професій, селянські рухи, нові політичні партії. Поява цих організацій крім і всупереч логіці олігархічної держави означала виникнення в Перу перших елементів цивільного суспільства й нової політичної культури. Валять старі, по суті станові, принципи ідентифікації, на перший план висуваються вимоги цивільної рівноправності, соціального й політичного громадянства для більшості населення. Особливу роль у цьому зіграв новий робочий рух, який швидко набирав силу та організовані на класових принципах профспілки. У політичній же сфері, незважаючи на появу нових партій - Християнсько-демократичної, Народного дії й цілого спектра соціалістичних і ліворадикальних рухів, основною віссю розмежування залишалося протистояння між олігархією й апризмом, що явно не відбивало на той час всієї складності політичних протиріч у країні [3, 29].

політичний диктатура демократія багатопартійність

2.1.1 Від військової диктатури до демократії

По іронії історії роль знищувача олігархічної держави дісталася військовій диктатурі. 12 років (1968-1980) при владі в Перу перебував військовий режим генерала В. Альварадо, який істотно відрізнявся від більшості правоавторитарних південноамериканських диктатур того періоду. Оголосивши головним гальмом розвитку країни панування олігархії й іноземного капіталу, перуанські військові спробували в першій половині 70-х років здійснити широкомасштабну програму соціально-економічної трансформації на основі етатистського, перерозподільного курсу. Вони провели радикальну аграрну реформу, яка практично покінчила з латифундистским землеволодінням, націоналізували сировинні галузі економіки й банки, спробували змінити режим власності в обробній промисловості, увівши обов'язкову участь робітників в управлінні й прибутках приватних підприємств. У політичних відносинах перуанський військовий режим були незрівнянно м'якше своїх аналогів у Бразилії, Аргентині, Чилі й Уругваї. Репресії не носили тут масового характеру, хоча діяльність основних політичних партій була офіційно заборонена, а засоби масової інформації поставлені під державний контроль. Військові проголосили "третій шлях", відкидаючий, на їхню думку, помилковий вибір між капіталізмом, заснованим на приватній власності, і комунізмом, що підкоряє економіку й суспільство тотальному державному контролю.

Відповідно до класифікації А. Степана, перуанський військовий режим на першому етапі (1968-1975) являв собою приклад корпоративізму "включаючого" типу, при якому державна еліта прагне відновити порушену в процесі модернізації рівновагу між державою й суспільством, інкорпоруючи сильні групи робітничого класу в нову економічну й політичну модель. Він відрізняється від "включаючого" корпоративізму, властивого країнам латиноамериканського Південного конуса тим, що припускає досягнення нової рівноваги між державою й суспільством головним чином шляхом примуса стосовно сильних груп робітничого класу, для того щоб покінчити з їхньою незалежною активністю й потім підкорити організаційно [3, 31]. По логіці "включаючого" корпоративізму, соціальна мобілізація повинна була здійснюватися "зверху". Вона припускала створення підконтрольних масових організацій, які могли б служити важелем проведених перетворень і засобом контролю держави над суспільством. Ці організації повинні були витиснути вже існуючі класові або популістські профспілки у відповідних галузях економіки.

Здійснення цієї політики мало двоякий ефект. З одного боку, були дійсно створені проурядові профспілки, особливо успішні в тих сферах, де попередній рівень організації був відносно слабким. Однак саме там, де військовому уряду вдалося створити найбільш масові організації, вони досить швидко вийшли з-під державного контролю та набули власну автономну логіку розвитку. З іншого боку, перетворення першої половини 70-х років викликали загострення всіх соціальних і політичних протиріч у перуанському суспільстві й, як наслідок, посилення активності й ріст чисельності незалежних від військового режиму організацій.

Підірвавши панування олігархії в соціально-економічній сфері, військовий режим уперше в історії країни створив умови для розширення цивільного суспільства, для включення в нього нових народних організацій, для подолання колосального розриву (по суті, прірви) між "суспільством" і "народом". У той же час, зруйнувавши політичні основи олігархічного панування - систему представництва, партій, засобів масової інформації, військовий режим здійснив "політичну революцію", відокремивши (знов-таки вперше в історії країни) владу від власності, і насамперед від власності на землю. Цей поділ був здійснений насильницькими, антидемократичними методами. Однак результатом стала демократизація як відносин власності, так і владних відносин, оскільки змінився характер зв'язків між суспільством і державою [25].

Суспільство в особі профспілок, селянських організацій, асоціацій учителів, осіб вільних професій, жителів міських кварталів знайшло небачену колись можливість впливати на політику держави.

Не дивно, що військові виявилися не готові до подібного розвитку подій. Замість контрольованого зверху процесу інтеграції суспільства вони зіштовхнулися з наростаючою хвилею масового руху, з вимогами подальшого перерозподілу й проведення соціальної політики на користь низів. До середини 70-х років режим почав зіштовхуватися й з негативними економічними наслідками власних реформ. Мова йшла про типові вади будь-якого етатистську-перерозподільного курсу: неефективність підприємств державного сектора, ріст дефіциту товарів першої необхідності, ціни на які контролювало державу: декапитализация часток підприємств, скорочення виробничих інвестицій, корупція чиновників. Одночасно змінилася ситуація у світовій економіці у зв'язку з нафтовою кризою 1973 року, яка також украй негативно позначилася на платіжному балансі Перу, різко звузивши можливості для соціального маневру.

З 1976 року нове військове керівництво відмовилося від подальшого продовження реформ, згорнуло всі соціальні програми, ліквідувало гарантії зайнятості в державному й приватному секторах і почало здійснювати погоджену з Міжнародним валютним фондом (МВФ) стандартну програму економічної стабілізації. В 1977-1978 роках, зіштовхнувшись із масовим невдоволенням економічною ситуацією й найбільшими в історії країни страйками, військові ухвалили рішення щодо передачі влади цивільному уряду [25].

Відхід військових від влади в Перу був у набагато більшій мірі результатом становлення цивільного суспільства й росту економічних протиріч, ніж задоволення демократичних вимог у вузькому змісті слова. Це істотно відрізняло Перу від таких країн, як Чилі, Уругвай, Аргентина й Бразилія, у кожній з яких існував потужний рух за повернення до демократії.

У Перу вимоги демократії соціальної й демократії політичної мали практично до самого кінця 70-х років різних носіїв. Перші асоціювалися з народними рухами, що перебувають на підйомі, у той час як другі були зв'язані переважно із традиційними політичними партіями правої й популістської спрямованості й з інтелігенцією, яка їх підтримувала. Разом з тим підсумки військового правління виявилися настільки розчаровуючими, причому в найбільшій мірі саме для тих прошарків, які спочатку покладали на військових найсильніші надії, що підсумок президентських виборів 1980 року став зовсім несподіваним: 45% виборців проголосували за повернення до влади людини, яку військові скинули в 1968 році, - лідера партії Народна дія Ф. Белаунде Террі. Політична ситуація в Перу, здавалося, повернулася назад [26].

Докорінно, однак, змінилася економічна ситуація. Колишня економічна модель, заснована на етатизмі й стратегії індустріального розвитку, орієнтована на заміщення імпорту, вичерпала свої внутрішні ресурси й перестала відповідати світовій економіці, яка змінилася. Головною проблемою й головним болем демократичних урядів Перу в 80-ті роки стала реструктуризація економіки. Зіштовхнувшись із падінням доходів від експорту, зі скороченням приватних капіталовкладень і колосальними витратами на обслуговування зовнішнього боргу, уряд спробував здійснити стандартну програму неоліберальної реструктуризації, але зробив це вкрай невдало. Центральний елемент програми - приватизація державної власності - провалився, дефіцит державного бюджету ріс, інфляція по досить скромних по тодішніх латиноамериканських мірках 60% в 1980 році піднялася до 125% в 1983 році й до 170% в 1985 році. Купівельна спроможність заробітної плати з 1982-го по 1985 рік скоротилася більш ніж на 35%. Частка повністю безробітних становила в 1985 році 11%, у той час як із проблемою часткової зайнятості зштовхнулося більше половини економічно активного населення [26].

В 1985 році президентом Перу був вибраний лідер АПРА А. Гарсія, особиста популярність якого забезпечувала величезний первісний запас політичної довіри. На відміну від попередника він наголосив на неортодоксальному врегулюванні - стимулюванні попиту й перерозподілі його. Контроль за цінами, заморожування обмінного курсу (після первісної різкої девальвації), обмеження виплат по зовнішньому боргу й збільшення державних капіталовкладень принесли позитивні результати в перші два роки. Однак цей курс досить швидко виявив свою неспроможність.

Провали в економічній політиці демократичних урядів мали руйнівні соціальні наслідки. Найважливішим наслідком перуанської соціально-економічної кризи 80-х років став бурхливий ріст неформального сектора - дрібного, незареєстрованного виробництва, дрібної роздрібної й оптової торгівлі, нелегальної сфери послуг, різних форм так званої самостійної зайнятості.

Настільки різкий вимір соціальної ситуації не міг не позначитися на процесах, що відбуваються в цивільному суспільстві, і на його взаєминах з державою. Класові професійні організації, що настільки успішно діяли в 70-ті роки, виявилися особливо уразливими в умовах економічної кризи, що підривало можливості колективної дії. Суспільні рухи 80-х років зіграли дуже важливу роль у структуруванні цивільного суспільства в Перу, незважаючи на те, що своєю появою вони були зобов'язані надзвичайним соціально-економічним обставинам. Нові форми соціальної організації не були, як у попереднє десятиліття, прямим або зворотним результатом політики держави. Навпроти, вони із самого початку розвивалися як автономні асоціації цивільного суспільства, причому саме в тих верствах населення, які традиційно існували поза суспільством. Як це ні парадоксально, але саме глибина кризи й нездатність державних інститутів упоратися з її соціальними наслідками стимулювали виникнення суспільних інститутів, що забезпечила канали участі й соціального громадянства для колись виключеного із цього процесу більшості населення Перу. Це відкривало певні можливості для співробітництва, об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій на низовому рівні [26].

Таким чином, суперечливі процеси 80-х років сприяли якісному розширенню цивільного суспільства завдяки поширенню організації на широкі прошарки колись маргіналізованого населення й одночасно робили соціальну тканину більше "розрідженою", оскільки переважаючими стали слабко інституціолізовані форми асоціацій. У цих відносинах на новому рівні виявилася традиційна для Перу слабість як держави, так і цивільного суспільства [25].

Все це відбувалося в перше десятиліття після повернення Перу до політичної демократії, тобто в умовах, коли рівень соціальних очікувань і вимог, пропонованих до політичної системи, був дуже високим. Кричуща невідповідність результатів діяльності демократичних урядів очікуванням викликало кризу системи політичного представництва. Позначився очевидний і розрив, між цивільним суспільством, що розвивається, в особі нових соціальних рухів і політичним суспільством, представленим політичними партіями. Нові соціальні рухи, підйом яких був багато в чому пов'язаний з нездатністю держави впоратися з наслідками економічної кризи, справедливо критикували існуючу партійну систему. Це відносилося не тільки до правлячий у 80-ті роки правих і центристських партій, але й у зростаючій мірі до їхніх суперників зліва.