Geum.ru

Галянтич микола костянтинович приватноправові засади реалізації житлових прав громадян в україні

Вид материалаДокументы

Содержание


1.3. Особливості житлових правовідносин.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

1.3. Особливості житлових правовідносин.


Особливості правового ре­гулювання житлового права зумовлені особливістю їх об'єкта. До складу житла не входять дачні, садові будиночки, що використо­вуються, як правило, для тимчасового проживання. Особливий правовий режим встановлений для готелів, які також не входять до житлового фонду, оскільки призначені для тимчасового в них проживання. Однією із ознак житлових правовідносин є окресле­не, порівняно з цивільними правовідносинами, коло їх учасників, наділених спеціальною правосуб'єктністю. Для виокремлення житлового права слід використовувати матеріальний критерій (предмет правового регулювання) і формальний критерій (метод правового регулювання).

Юридичні факти є підставою виникнення, зміни і припинення житлових правовідносин у житловому праві. Статтею 10 ЖК РФ підставою виникнення житлових правовідносин визначені юридичні факти. Слід погодитись із думкою О.Ю. Бакирової, яка відзначає, що «проблеми, що стосуються ролі юридичних подій та їх врахування у нормотворчій діяльності, розроблені недостатньо» [489;21] Юридичний зміст житлового правовідношення, що виникло, зумовлюється комплексом суб'єктивних прав і обов'язків, оскіль­ки вони належать конкретним учасникам житлових правовідно­син і тим відрізняються від суб'єктивних житлових прав і обов'яз­ків, закріплених позитивним правом. Суб'єктивні житлові права й обов'язки мають бути взаємозумовлені, оскільки не можуть існувати, коли є тільки право і навпаки. Право громадян на житло передбачає обов'язок держави забезпечити умови, за яких кожен громадянин вільно, на власний розсуд, забезпечить свої житлові потреби. Користування житлом державного і комунального житлового фонду є приватно-правовим правовідношенням, оскільки надан­ня житла за договором найму із державного та комунального жит­лового фонду передбачає укладення не тільки договору соціаль­ного найму, а й: комерційного найму (у тому числі з правом викупу); безоплатного користування; купівлі-продажу з розстрочкою платежів; іншого договору.

Потреба у житлі є тією обставиною, з якою закон пов'язує трансформацію конституційного права на житло у конкретне га­лузеве право, загального правовідношення у конкретне. В кінцевому рахунку право­відношення, що виникає з приводу користуванням житлом всіх форм власності, є цивіль­но-правовим.

Суб'єктивні житлові права й обов'язки виникають одночасно, однак зміст їх у процесі розвитку житлових правовідносин може змінюватися. Загальновизнаним у науці цивільного права є ви­окремлення як її складових цивільно-правових інститутів. Під правовим інститутом у теорії права розуміють угруповання норм певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону суспільних відносин [318;171]. У науці цивільного права під цивіль­но-правовим інститутом необхідно розглядати певну групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні су­спільні відносини [542;14]. Таким чином, основною ознакою будь-якого правового інституту є однорідність суспільних відносин, що регу­люються його нормами. Для об'єднання житлових норм, які вста­новлюють охорону та захист прав на житло, є всі необхідні перед­умови. Визначення такої системи дозволить дослідити сутність окремих правових норм та інститутів, особливості їх правового впливу на суспільні відносини і врешті-решт встановити можли­вості вдосконалення цивільно-правової охорони права на житло.

Визначення сутності житлового правовідношення полягає, в основному, у визначенні кола та характеру однорідних суспільних відносин. Суспільним відносинам у житловій сфері притаманна специфічність, ознаки однорідності, що дозволяють згрупувати їх у специфічно відокремлений вид су­спільних відносин, які є предметом правового регулювання.

Основну роль відіграють відносини, пов'язані із забезпечен­ням фізичних осіб жилими приміщеннями, користуванням ними. Формами реалі­зації права на житло є будівництво, придбання житла у власність, оренда житла, надання житла державою. В той самий час аналіз конституційних норм, що зна­йшли своє відображення в чинному законодавстві, доводить, що право на житло і в цих межах може бути реалізовано різними шляхами в т.ч. і надання житла за договором соціального найму. Конституція пе­редбачає обмежене коло громадян, які мають право на таке житло. Разом із тим, згідно з цивільним законодавством житло може передаватися за догово­ром безоплатного користування (позички); передачі жилих приміщень на підставі договору комерційного найму (оренди). За цим договором у комерційний найм може передаватися житло з державного, комунального та приватного житлового фонду на інших умовах, ніж соціальний найм. Коло громадян-наймачів за цим договором не може бути обмежена, і договір комерційного най­му має передбачати умови викупу житла.

Набуття права власності на житло можливе на основних та похідних підставах. До основних ми відносимо підстави за яких громадяни задовольняють житлову потребу власними діями. А похідні залежать від волі інших осіб, які передають житло у власність для користування ним.

До основних можна віднести підстави коли громадяни вирішують власні житлові потреби шляхом укладання цивіль­но-правових договорів: купівлі-продажу (у тому числі з розстроч­кою платежів), міни, будівництва, інвестування та інших дій, що не супе­речать цивільному законодавству, а також придбання житла із державного та комунального житлового фонду шляхом прива­тизації (викупу державного житла) або надання державних кре­дитів для будівництва чи купівлі житла.

Нині в Україні цивільне і житлове законодавство віддзерка­лює зміни у співвідношенні форм задоволення житлових потреб громадян, перехід до нової ринкової системи, яка базується на конституційних засадах, що тягнуть формування ринку житла та землі, виникнення нових можливостей поліпшення громадянами житлових умов.

Держава в особі органів місцевого самоврядуван­ня у житловій сфері сприяє залученню приватних інвесторів (юридичних осіб і громадян), правовому регулюванню відносин, пов'язаних із задоволенням житлових потреб громадян. Громадя­ни можуть задовольняти свої житлові потреби, набуваючи право власності на житло, яке ми розглядаємо як одну із форм реалізації права на житло. Реалізувати право власності на житло грома­дянин може в силу різних юридичних фактів, передбачених цивільним і жит­ловим законодавством: приватизація; житлове будівництво; участь у житлових і житлово-будівельних кооперативах; набуття шляхом спадкування тощо.

До похідних підстав виникнення права власності і користування житлом в силу сімейних відносин із власником житла. Набуття права власності на житло можливе на підставі договору дарування або іншого правочину про відчуження житла (ренти, довічного утримання, спадкування,). На­буття права власності на житло можливе і на похідних підставах за спливом строку набувальної давності; викуп звільнених ізольованих приміщень у комунальній квартирі.

Підстави виникнення права власності можуть бути оплатні та безоплатні (приватизація, дарування, спадкування).

У Цивільному кодексі підстави виникнення, здійснення та припинення житлових правовідносин, встановлено загальний порядок укладення договорів най­му житла, їх види, права й обов'язки власника, наймача. Разом із тим жит­лове законодавство конкретизує та деталізує положення ЦК.

Окрему гру­пу правовідносин утворюють норми, які регулюють відносини із захисту житлових прав. При цьому відносини, що виникають до моменту отримання житла, також регулюються нормами житло­вого права на підставі відповідних норм (як і ті, що виникають на стадії користування житлом).

Таким чином, житлове законодавство регулює однорідні су­спільні відносини приватно-правового характеру, які слугують задоволенню житлових потреб громадян (житлові відносини), хоча, з точки зору критеріїв побу­дови системи права, можуть відноситися до різних галузей права (конституційного, адміністративного, які трансформуються у ци­вільно-правові).

У сучасній юридичній літературі до складових елементів пра­ва громадян на житло також додатково відносять забезпечення здорового навколишнього середовища, житлового середовища, гідного цивілізованої людини [475;10] .

З урахуванням вимог конституційного, цивільного та житло­вого законодавства в юридичній літературі звертається увага на те, що право громадян на житло охоплює не тільки можливість безпосереднього поліпшення житлових умов, а й недоторканність житла, свободу вибору місця проживання.

Житлове право складається з системи норм, що мають певну внутрішню структуру. Норми, що регулюють захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, також є складовою части­ною матеріального житлового права. До виникнення суб'єктивно­го права на користування житлом особа повинна вступити у ряд правовідносин, різних за юридичною природою. Правове стано­вище особи впливає на право та засоби його реалізації.

Законодавство України містить значну кількість норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з житлом. Ці норми містяться в різних галузях законодавства, але жодна із цих галузей не може в повному обсязі самостійно забезпечити належний рівень право­вої охорони та захисту. Належна охорона прав на житло можлива лише шляхом поєднання правових заходів усіх галузей права. Не заперечуючи важливої ролі інших галузей права в охороні житло­вих правовідносин (конституційного, адміністративного, а також цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуального), необхідно наголосити на провідній ролі в цьому норм цивільного права. С. Алексеєв вважає, що цивільні закони - це ті основні фактори, за допомогою яких ідеали свободи, вимоги де­мократичної та правової культури фактично реалізуються в пов­сякденному житті громадян і тим самим з юридичного боку забез­печується реальне формування сучасного вільного громадянського суспільства [162;107-108].

До правових гарантій реалізації права громадян на житло відносяться заходи, закріплені у правових нормах, спрямовані на за­доволення прав і законних інтересів громадян у житловій сфері, серед яких слід виокремлювати умови, що забезпечують право­мірну реалізацію права на житло, й умови їх захисту. Житлове законодавство ґрунтується на необхідності забезпе­чення органами державної влади й органами місцевого самовря­дування умов для реалізації громадянами права на житло, його безпеку, недоторканність, недопустимість свавільного позбавлен­ня житла, на необхідності безперешкодного здійснення прав, що регулюються житловим законодавством, а також на визнанні рівності учасників житлових правовідносин з володіння, корис­тування та розпорядження житловими приміщеннями, на необ­хідності забезпечення поновлення порушених житлових прав, їх судового захисту, контролю за використанням житлових примі­щень за призначенням тощо.

Що стосується підвідомчості цивільних справ, то, на думку М. Штефана, «судам підвідомчі спори, що виникають із права громадян на забезпечення жилими приміщеннями і користування ними» [572;202].

Наука теорії права під методом правового регулювання розу­міє засіб владного впливу, за допомогою якого встановлюються права й обов'язки осіб, характер взаємовідносин суб'єктів, право­ві засади впливу у випадку порушення належних особі прав і обо­в'язків.

У працях провідних учених-юристів С. Алексеева, С. Аскназія, О. Іоффе, О. Красавчікова, В, Протасова Ю. Толстого, Л. Явіча [161,163,168,169,330,331,349, 474,518,520,578,579] проблема методу правового регулювання досліджувалася достатньо глибо­ко. Відповідно до усталеної юридичної думки, метод правового регулювання як сукупність юридичних засобів впливу на суспіль­ні відносини розкривається через: правосуб'єктність; юридичні факти; зміст правовідносин; юридичні санкції.

Разом із тим специфіка предмета житлового права не дозволяє виділити сукупність юридичних засобів впливу, характерних са­ме для житлового права. Загальним методом впливу права на суспільні відносини є позитивне закріплення суспільних відно­син, що випливають із природних прав людини. Він полягає в то­му, що держава розробляє та приймає закони й інші нормативні акти, що спрямовані на здійснення всієї системи державного уп­равління суспільством, нормативне регулювання житлових відносин. За допомогою закріплення у правових нормах правомочностей і юридичних обов'язків фіксуються способи впливу на поведінку суб'єктів житлових відносин.

У житловому праві метод правового регулювання характери­зується наявністю переважно двох сфер суспільної дійсності: приватної та публічної. Фундаментальне значення поєднання методів правового регулювання зумовлено тим, що житлове пра­во нерозривно пов'язане із людиною, яка є приватною та публіч­ною істотою, яка як громадянин нерозривно пов'язана із держа­вою. Тому диспозитивні методи впливу, що передбачені цивільним законодавством України, надають можливість сторонам жит­лових правовідносин встановлювати для себе суб'єктивні права і брати обов'язки із дотриманням встановлених законом обмежень. Так, при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник житла зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди правам, свободам та гідності інших громадян, інтересам суспільства. Такі обмеження знайшли своє відображен­ня також у відповідних статтях Конституції України, Житлового та Цивільного кодексів, носять характер публічних обмежень, визначаються, перш за все, межами здійснення приватного права.

Хоча диспозитивні й імперативні методи тісно переплетені в житловому праві (наприклад, за розпорядженням місцевої дер­жавної адміністрації приватизується житловий фонд, договір найму укладається громадянином із ЖЕК на підставі адміністра­тивно-правового рішення, цивільно-правові договори переходу права власності на житло повинні реєструватися в органах місце­вої ради під загрозою їх недійсності, видача дозволу на перебудо­ву житла), але цивільно-правові відносини, що ґрунтуються на рівноправності сторін, пов'язані із волевиявленням громадян, спрямованим на набуття права власності чи користування жили­ми приміщеннями у будинках державного та комунального жит­лових фондів.

Норми адміністративного права спрямовані на охорону права на житло від неправомірних втручань і з цією метою встановлю­ють певні обмеження прав. Проте діяльність державних органів, що містить владний вплив, спрямована не на забезпечення, а недопущення правопорушень у сфері особистого життя або інших, пов'язаних із ним, прав, і тільки у випадках, коли суспільні інтереси переважають над приватними, виключно з метою захисту інтересів інших людей.

Однією із тенденцій сучасного періоду розвитку житлового законодавства є зменшення публічно­го впливу на приватно-правову сферу. Розширення диспозитив­них засад правового регулювання відносин вимагає оновлення шляхів правового регулювання у системі норм житлового законо­давства. Природно, що частину мають займати норми публічного характеру, які визначають порядок управління житловим фон­дом, його утримання, повноваження місцевих рад здійснювати державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (незалежно від його виду і призначення).

Специфічною, об'єднуючою ознакою житлового законодавства, що від­ображає його призначення в житті та розвитку суспільства, є його соціальна функція, призначення якої полягає в тому, щоб держав­на стратегія розвитку формувалася у необхідному для суспільства напрямі. Створення умов для реалізації права громадян на житло - важливий фактор зниження соціальної напруги у суспільстві.

Житлові суспільні відносини регулюються сукупністю норм цивільного і житлового за­конодавства. Регулятивна функція житлового права безпосередньо пов'яза­на із соціальною, оскільки спрямована на задоволення інтересів особистості та всього суспільства. З неї можна виділити функцію соціального контролю, з якої випливають заборонні та зобов'язу­ючі функції. Охоронна функція полягає у забезпеченні прав усіх суб'єктів житлового права, з якої випливає виховна - у форму ванні інтересів, потреб, охороні моральності (виходячи із загаль­ноприйнятих людських цінностей).

Функціями житлового права на житло є надання фізичній осо­бі можливості мати особисте житло, на власний розсуд визначати правила поведінки у ньому, заборона втручань у житло людини через його недоторканність.

Держава в особі спеціально створених органів, приймає зако­нодавчі акти на основі певних установок, соціальної справедли­вості, які уособлюються у суспільній свідомості, що зумовлює по­ведінку людей, виступає мірою усвідомлення своїх прав та обо­в'язків. Тому житлове законодавство - не тільки механічна сукупність норм, а й правові принципи, що лежать в основі розвитку житло­вого законодавства, зумовлюють не форму існування, а передусім зміст та розвиток суспільних відносин.

Правові принципи визначають межі здійснення права, поза якими воно носить неправовий характер (або набувають форми зловживання правом), і тому вони повинні закріплюватися в за­коні, бути складовою закону. Звичайно, межі здійснення житло­вих прав не вичерпуються принципами, що знайшли своє закріп­лення або відображення у законодавстві. Правозастосування мо­же здійснюватися тільки у поєднанні конкретної правової норми із правовими принципами, які мають бути закріплені в законі, що сприятиме правильному його розумінню та застосуванню.

Законодавство України йде шляхом надання державним орга­нам все більших повноважень у прийнятті рішень. У процесі трактування конкретних правових норм посадові особи викорис­товують такі поняття, як моральність, суспільне життя, справед­ливість, добросовісність, розумність, звичай, публічний порядок, яким законодавство не може дати точного пояснення. Невизначені правові поняття в силу своєї природи можуть спричинити роз­ширене розуміння норми або звуження змісту прав громадян. Правові принципи повинні застосовуватися з умовою, що вони спрямовані на досягнення мети, визначеної законом.

Загальні правові принципи знайшли своє відображення у Конституції, у Цивільному, Житловому кодексах тощо. Зокрема, йдеться про принципи: неприпустимість свавільного втру­чання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлен­ня права власності на житло; точне застосування чинного за­конодавства відповідно до принципів справедливості, добросовіс­ності та розумності; рівність перед законом і судом; гласність, здійснення прав на житло від­повідно до його призначення.

Принципи житлового права ви­пливають з Конституції. Вони можуть бути взаємозумовлені. Так статті 3, 319 ЦК та статті 6, 10 ЖК визначають обов'язок використання житлового приміщення лише за призначенням, тобто для проживання люди­ни, а не для інших цілей, забороняють використання житлових будинків і жилих приміщень на шкоду інтересам суспільства. Як зазначає В.А.Кройтор, визначає що принцип недоторканості житла є «специфічним принципом виконавчого провадження» [489;17]

Принципи можуть мати практичне значення лише у випадку їх втілення у практичну діяльність. Житлове законодавство постійно розвивається і відповідно збагачується змістом і прин­ципами інших галузей права, тому розвиток житлового права по­лягає у чіткому закріпленні принципів відповідно до предмета правового регулювання, чіткому їх застосуванні.

Правові принципи є складовою частиною світогляду, створюють основу єдиного розуміння положень житлового законодавства, виз­начають загальні засади та зміст житлового права, сприяють усві­домленню права і тим самим дають можливість однакового тлума­чення цих положень. Вони є, перш за все, правовими категоріями, які характеризують житлове законодавство, і безпосередньо повин­ні бути пов'язані з умовами, що визначають дійсність правочинів. Слід погодитися з тим, що принципи - не досягнення науки, а об'єк­тивна потреба законодавства. Так само і судова практика повинна спиратися на принципи, що випливають із визначених конкретним юридичним фактом правовідносин. Важливе значення для пра­вильного розуміння та застосування норм житлового законодавства мають принципи, адресовані всім учасникам житлових правовідно­син, а не лише зобов'язаним учасникам цивільних правовідносин.

Як зазначає О. Беленевич «можна констатувати, що визнання справедливості, розумності та добросовісності засадами цивіль­ного законодавства та введення в систему джерел цивільного пра­ва звичаю як соціального джерела зближує правову систему Ук­раїни із західноєвропейськими правовими системами» [180;159].

У цивілістичній науці ще не вироблено єдиного визначення принципу цивільного права. На нашу думку, найбільш повним визначенням цього поняття є визначення, запропоноване О. Дзерою, згідно з яким принципи цивільного права становлять осно­воположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, ознаки), закладені в законі, відповідно до яких здійснюється правове регу­лювання цивільно-правових відносин та забезпечується реаліза­ція покладених на цивільне право функцій [552;27]. З урахуванням ви­кладеного значення принципів для житлового права полягає у тому, що в них відображено найбільш характерні його ознаки, загальна спрямованість на забезпечення прав людини, соціальну суть і гу­манний характер житлового права в цілому.

Основні принципи житлового права: недопустимість свавільного позбавлення житла, забезпечення стабільного права на користування житлом; доступність для громадян умов найму жилих приміщень; недоторканність житла; встановлення загального демократичного, гуманістичного ставлення до громадян-наймачів і власників жилих приміщень, а також принцип цивілізованого використання жилих приміщень; недоторканність власності [214;24-25]; недопустимість обмеження (або позбавлення) права користу­вання жилими приміщеннями за такі дії наймача або членів його сім'ї, які не пов'язані із зловживанням своїми житловими права­ми або з невиконанням покладених на них житлових обов'язків і безпосередньо при цьому не порушують прав і законних інтересів інших осіб [490;29-34].

До основних принципів житлового права, які повинні отрима­ти відповідне своє правове закріплення, слід віднести принципи законності надання і здійснення права на житло, недоторканності житла, свободи вибору місця проживан­ня і пріоритетності прав людини; гарантованості правового захис­ту від свавільного позбавлення житла, свободи реалізації права на житло, доступності користування житловим фондом, цільового використання житла.

Вони визначають цілі і зміст за­конів, інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів міс­цевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Житлові права гро­мадян охороняються законом. Це стосується того, що ніхто не мо­же бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі за­кону за рішенням суду, і це знайшло своє правове закріплення у ст. 9 ЖК. Відповідно будь-яка особа не може бути виселена із займаного приміщення або обмежена у праві користу­вання житловим приміщенням. Виселення допускається у винят­кових випадках, і тільки з підстав і у порядку, передбачених зако­ном. Перш за все, це можуть бути випадки, коли здійснювані права суперечать їх призначенню або порушують права інших громадян чи суспільства, а не умови цивільно-правових зобов'язань, у тому числі деліктних.

До прийняття ЦК 2003 р. мова йшла про публічно-правовий захист права на недоторканність жит­ла. Так, ст. 162 КК встановлює кри­мінальну відповідальність за порушення недоторканності житла. Але право на недоторканність житла має позитивний зміст, що дозволяє його віднести до особистих немайнових прав фізичної особи. Це отримало своє приватно-правове закріплення у ст. 311 ЦК. Об'єктом такого права виступає недоторканність житла як особисте немайнове благо. У юридичній літературі не­доторканність житла розуміють як автономне вирішення уповно­важеного питання щодо режиму в своєму житлі, правил прийому і поведінки гостей [412;189]. У той самий час п. 2 ст. 311 ЦК перед­бачає проникнення до житла тільки за рішенням суду, а п. 3 цієї статті передбачає тільки випадок рятування життя людей та май­на, не пов'язаного з кримінальним переслідуванням.

Принцип законності передбачає законодавче гарантування житлових прав громадян, посилення юридичних гарантій захисту недоторканності людини та її житла. Недоторканність житла пе­редбачає недоторканність проникнення в нього проти волі осіб, які в ньому проживають. Однак її запровадження потребує попе­реднього створення ряду умов, зокрема оновлення законодавства з урахуванням завантаженості судів щодо вирішення такої кате­горії справ. Законність та обґрунтованість проникнення до житла громадян, визначення механізму їх реалізації мають визначатися наявністю процесуальних норм щодо оскарження незаконних дій балансоутримувача, управителя, аварійно-ремонтної бригади.

Принцип свободи здійснення права на житло полягає у віль­ному виборі громадянином шляхів реалізації суб'єктивних прав через вибір форм власності житлового фонду, приватизацію, придбання у власність, будівництво, отримання житла із житло­вого фонду соціального призначення на основі укладення цивіль­но-правових договорів тощо.

Незаконний обшук, вчинений посадовою особою, тягне за со­бою кримінальну відповідальність. Особи, які постраждали, ма­ють право вимагати відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Принцип пріоритетності прав людини спрямований на за­хист прав та законних інтересів громадян, у тому числі від органів державної влади та їх посадових осіб. Вхід до житла за рішенням суду може проводитися для проведення огляду й обшуку у випад­ках, коли є достатні відомості, що знаряддя злочину або речі, цінності, здобуті злочинним шляхом, а також документи і предме­ти, які мають значення для встановлення істини у конкретній справі, знаходяться в даному приміщенні, або є достатні дані про те, що в ньому знаходяться особи, які підозрюються у вчиненні злочину. У таких випадках за нормою ст. 311 ЦК проник­нення до житла може проводитися за рішенням суду. До житло­вих приміщень громадян можуть заходити тільки уповноважені особи під час переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Без рішення суду обшук може проводитися лише у невідкладних випадках, наприклад при затриманні на місці зло­чину або одержанні даних про те, що вживаються заходи для зни­щення або переховування документів чи предметів, які мають значення для розслідування справи.

Разом із тим норми ст. 311 ЦК мають визначити й ін­ші випадки, за яких може здійснюватися проникнення до житла: за наявності даних, що там вчинений чи вчинюється злочин або відбувся нещасний випадок, а також при стихійних подіях, ава­ріях, масових безладдях, заворушеннях, для забезпечення особис­тої та громадської безпеки.

Принцип пріоритетності прав людини поля­гає в тому, що людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Такий підхід до забезпечення прав людини є значним кроком на шляху всебічного забезпечення прав і свобод людини.

Принцип гарантованості правового захисту полягає у тому, що кожен громадянин України має право за захистом своїх прав звер­татися до суду, а після використання всіх національних засобів правового захисту - до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасни­ком яких є Україна. Виходячи із зазначеного принципу судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасно­го та якісного розгляду конкретних справ у порядку, визначеному ЦК.

Викладене дозволяє зробити певні висновки: право на житло - це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, що полягає у різноманітних відносинах, явищах, подіях і т. ін., га­рантується й охороняється житловим законодавством. У сучасних умовах право на житло виступає як майнове й особисте немайнове благо, що належить кожній людині, є об'єктом цивільно-правової охорони.