Geum.ru

Ковалевський. Рпс. Зміст

Вид материалаДокументы

Содержание


2.5. Основи економічного районування
3.1. Природні передумови. класифікація природних ресурсів. природно-ресурсний потенціал
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Фінансові фонди технополісу можуть формуватися коштом міжнародних кредитів, місцевих податків та комерційних внесків підприємств.
Основні напрями розвитку
1. Машинобудування:
— суднобудування й судноремонт. Спеціалізація: будівництво науково-дослідних суден, суден для видобування ресурсів на морському шельфі, танкерів;
— приладобудування;
— холодильне устаткування, глибока переробка нафти.
2. Медицина:
— офтальмологія. Методи лікування очних хвороб, створення штучних кришталиків;
— терапія. Одержання нових лікувальних засобів, сироваток, протиопікових засобів, транквілізаторів, приладів для магнітотерапп;
— курортологія. Методи лікування остеохондрозу, гінекологічних захворювань за допомогою грязелікування, гелю- та бальнеотерапія.
3. Морегосподарський комплекс:
— проектування портів, терміналів;
— видобування й відтворення морських природних ресурсів.
4. Сільськогосподарське виробництво:
— селекція нових сортів винограду, плодоовочевих, зернових і технічних культур Районування нових сортів Застосування нових продуктів рослинництва для кормовиробництва (рапс, топінамбур тощо);
— розробка технологій виробництва екологічно чистих харчів.
5. Екотехніка та охорона довколишнього середовища:
— розробка засобів очищення рідких, твердих і газоподібних викидів, заміна прісного водопостачання морським, розробка економічного механізму захисту природи. Випуск екотехніки на підприємствах технополісу.
6. Підготовка наукових та науково-технічних кадрів у НДІ, вузах, конструкторських бюро та академічних інститутах технополісу:
— навчання студентів у вищих та середніх освітніх закладах;
— аспірантура й докторантура;
— стажування й підвищення кваліфікації;
— експертиза наукових і практичних розробок;
— спільні наукові розробки з подальшим впровадженням їх в Україні або за її межами.
Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.

2.5. ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Економічний район — це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:
— спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);
— комплексність — у широкому розумінні — як взає-мопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
— керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взає-мопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.
Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.
Основи економічного районування України — а спочатку це було фізико-географічне районування — створювалися досить давно. З цілковитою певністю ми можемо говорити про XV ст. Серед учених подибуються спочатку польські вчені, котрі так чи інакше були пов'язані з Україною, як-то Ян Длугош (1415—1480), а згодом ми зустрічаємося з іменами багатьох славетних європейських вчених, наприклад Меркатор, Ортелій. Саме Меркатор, до речі, винайшов і термін "атлас" для зібрання мап, або карт, а Ортелій у своєму "Theatrum orbis terrarum" (примірник, який зберігається у столичній академічній бібліотеці, датується тепер 1570-м роком) подав перший взірець географічного атласу в сучасному розумінні. Після Меркатора до справи прилучилися таки фірми, як Гондіус, Янсон та ін.
За давнини найліпшим географічним описом вважався твір згаданого Яна Длугоша "Хорографія Польського Королівства". На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, — йдеться про "Tractatus de duabus Sarmatiis".
З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв.
Серед засновників районування був І. Кирилов (1689— 1737), укладач першого атласу Росії. У праці "Квітучий стан Всеросійської держави" він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686—1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711—1765) запровадив у Росії термін "економічна географія". Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. К. Гер-ман (1764—1838) поділив країну на вісім груп губерній:
північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги — західні й східні, — Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.
1834 року в "Земледельческой газете" з'явилося районування за смугами з урахуванням занять населення та сільськогосподарської спеціалізації: 1) льодовита смуга;
2) смуга тундр; 3) смуга лісів і скотарства; 4) смуга рільництва та ячменю; 5) смуга жита й льону; 6) смуга пшениці й фруктів; 7) смуга кукурудзи й винограду; 8) смуга масничних дерев, шовку, цукрової тростини.
1842 року з'явилася "Економічна карта" для спеціального районування промисловості Роси. Територія поділялася на шість "країв", що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід); 2) промисловість взагалі (Підмосков'я);
3) промисловість мануфактурна (довкола Москви); 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Роси), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).
П. Семенов-Тянь-Шанський (1827) писав, що "для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна". На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.
У 20-ті роки в Радянській Роси економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом ГОЕЛРО. Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві райо-нотвірні засади — економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.
Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду "економічної цілісності", що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.
Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Коло-совський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв — енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК — здатність формувати економічний район, ЕВЦ — спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.
Після здобуття Україною незалежності її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донець-ко-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться ділення України на п'ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій — 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів (мал. 2.За—2.3г).
Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.
Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування країни — 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна одиниця (Південно-Східний район — це територія Баварії), частіше до складу району входить кілька земель.
1. Рейнсько-Вестфальський. Головне місто — Кельн.
2. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, рибальство, автомобілебудування, сільське господарство). Головне місто — Гамбург.
3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто — Франкфурт.
4. Південно-Східний район — Баварія (спеціалізація:
транспортне машинобудування, електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто — Мюнхен.
Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з'явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:
5. Північний район (спеціалізація: суднобудування, хімічна промисловість, м'ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто — Росток.
6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація: нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві — свинарство, вирощування жита й картоплі). Головне місто — Берлін.
7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація: видобуток вугілля, електроенергетика, хімічна промисловість, важке машинобудування, у сільському господарстві — вирощування пшениці, цукрового буряка, м'ясо-молочне тваринництво). Головне місто — Лейпциг.
8. Південний район (спеціалізація: машинобудування, текстильна промисловість, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість, точна механіка й оптика; у сільському господарстві — племінне тваринництво, свинарство, вирощування великої рогатої худоби). Головне місто — Хемніц.
Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).
США адміністративне поділяються на 50 штатів і федеральний округ Колумбію. Є такі економічні райони:
Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь;
кожний з них має ще й дрібніший поділ.
Японія адміністративне поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими — Токіо, Осака, Кіото). Хо-кайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.
Бразилія адміністративне складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Цен-тральнозахідний (м'ясного тваринництва), Північний (Ама-зонія — рибальства й збирання каучуку, лісової промисловості).

Розділ 3. ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Передумови розміщення продуктивних сил — це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувної промисловості можливий лише за наявності у регіоні корисних копалин; ба-вовнярство потребує достатньої річної суми додатніх температур; верстатобудування може здійснюватися у регіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукції) та за наявності значного контингенту висококваліфікованої робочої сили; виробництво товарів ширвжитку — за умов місткого внутрішнього ринку, зумовленого порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю тощо.
Можна уявити собі регіони, позбавлені деяких або й більшості передумов розміщення продуктивних сил. Наприклад, в Антарктиді їх зовсім нема, а у тундрі, на високогір'ї, у пустелях вони вкрай обмежені. У рідконаселе-них країнах (Монголія, Мавританія, Ісландія) нема передумов для розміщення виробництва продукції ширвжитку підвищеної складності, наприклад легковичок. Часто-густо передумови розміщення продуктивних сил випливають з історико-економічних особливостей розвитку регіону. Цим, наприклад, пояснюється інтенсивніший розвиток і щільніше розміщення промислового виробництва у країнах Європи порівняно з країнами Азії, Африки, Латинської Америки. США й Канада перетворились на високо-розвинуті держави швидше за Мексику, Бразилію та Аргентину, зокрема тому, що перші держави сформувалися вихідцями з розвиненіших країн Європи (Великобританія, Франція, Нідерланди, Німеччина), які мали відносно високу технічну й економічну культуру, а останні — вихідцями з менш розвинутих країн (Іспанія, Португалія).
До передумов відносяться також спосіб виробництва, технологічні особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним прогресом, рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.

3.1. ПРИРОДНІ ПЕРЕДУМОВИ. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади територіальної організації виробництва.
Природні умови, що до них зараховують клімат, рельєф, геологічну будову, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (сільське господарство в Сахарі або на Крайній Півночі, транспорт у гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому — створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатніх температур, родючість рівнинного ґрунту. Металогенічні пояси у гірських системах сприяють розвитку добувної, а потім — і переробної промисловості.
Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних, рекреаційних), а також корисних копалин може правити за стимул, поштовх для розвитку економіки країни. Інше питання, як країна тим ресурсом порядкуватиме. Одна — продаватиме сировину, ціни на яку на світовому ринку постійно понижуються через перевищення пропозиції над попитом, а також через дедалі ширше впровадження у розвинутих державах матеріалозбереж-них технологій. Це простіший спосіб одержати прибуток, який зробить країну такою, що розвивається, бо багатство за рахунок природних ресурсів розбещує і дає змогу без надмірних зусиль добре жити. Приклад — колишній СРСР:
у 80-ті роки за експорт енергоносіїв протягом п'яти років отримано понад 200 млрд доларів. Лише незначна частина цих коштів пішла на модернізацію промислового виробництва. А переважна частина валюти витрачена на ВПК, змарнована на товари ширвжитку, "харчі", позичена у вигляді довгострокового кредиту так званим дружнім країнам. Такий шлях для багатьох невеличких країн є монокультурним, бо передбачає їхній розвиток коштом якоїсь однієї добувної галузі.
Наприклад, чільним експортним товаром (а всередині країни — промисловим) є: мідь для Чилі (46% експорту), Замбії (87%), Заїру (48%>); боксити для Ямайки (57%), Суринаму (56%); залізна руда для Мавританії (83%); нафта для Венесуели, Брунею, Іраку тощо.
Іншим шляхом ідуть країни, які мають природні ресурси та вміють їх використовувати для вдосконалення власної економіки. За приклад можуть правити Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ. Джерелом їхнього процвітання стали родовища нафти й природного газу. Тепер там розвиваються й інші галузі промисловості, як-от нафтопереробка, енергомістка металургія, хімічна індустрія. Ці країни мають чималі валютні кошти і вкладають їх в економіку інших держав, купують нерухомість по всьому світі.
Основним природним ресурсом Швеції та Фінляндії є ліс. Завдяки йому ці країни стали провідними експортерами паперу, картону та інших продуктів переробки деревини.
Є ще третя група країн, яка ніколи не вирізнялася наявністю природних ресурсів на своїй території. Однак саме це стимулювало потужний розвиток переробної промисловості. Японію, що належить до таких країн, почали навіть називати "переробним комплексом". Маючи лише 5% необхідних природних ресурсів і завозячи решту 95% , країна лідирує у виплавці сталі й кольорових металів з їхнім подальшим експортом, в експорті продукції машинобудування, в лісовій та хімічній промисловості. У 70-ті роки, прагнучи зменшити залежність японської економіки від імпорту ресурсів, учені взялися розробляти менш енерго-та металомісткі технології.
Цей досвід підтримали усі розвинуті країни світу; останнім часом виокремилась така тенденція: чим вищий рівень розвитку виробництва у країні, тим менше залежить вона від ресурсного фактора. Це стосується не лише сировини, але й природних умов — екстремальні природні умови становлять дедалі меншу перешкоду для розвитку сільського господарства: у Сахарі рослинництво може розвиватися завдяки зрошенню, а за Полярним колом — у закритому ґрунті. Брак якогось ресурсу на земній поверхні може надолужуватися за рахунок покладів Світового океану. Натуральну сировину (деревину, метал) замінюють синтетичною (пластмаси тощо).
Природні умови та ресурси справляють істотний вплив на галузеву структуру народного господарства країни та види виробництва, що залежать від природних умов, а є такі, які від них не залежать. За ступенем залежності галузі можна класифікувати таким чином, як показано в табл. 3.1.
Першість деяких країн у забезпеченості природними ресурсами (Росія, Китай, Бразилія та ін.) ще не свідчить про високий рівень їхнього економічного розвитку. За внутрішнім валовим продуктом (ВВП) на душу населення вони посідають, відповідно, 57, 102 та 35 місця у світі. Ось яскравий приклад на підтвердження цієї думки: Японія не має значних природних ресурсів, але входить до Великої Сімки (табл. 3.2).
Нерідко обсяги запасів природних копалин ще не свідчать про їхню високу якість. Так, за забезпеченістю кам'яним і бурим вугіллям у світі перед ведуть США, Австралія, ФРН та Росія, а у перерахунку на умовне паливо (1 кг при спалюванні виділяє 7000 ккал тепла) лідирують, крім США, Китай, Росія та Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати не лише їхні фізичні обсяги, але і якість. Природно, що у кращих умовах перебувають країни, які мають запаси ресурсів менші, але вищої якості. Їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування й переробку сировини. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище, залишається менше.
Така сама тенденція зберігається й щодо нафти та природного газу. Лідери серед запасів і видобутку цих ресурсів різні. Показовим також є аналіз глибини переробки нафтової сировини та відсоток виходу світлих продуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки. І в цьому — поруч зі структурною перебудовою економіки й запровадженням енергозбережних технологій також один із шляхів виходу України з економічної кризи.
Зовсім інша картина складається серед країн, які виділяються виробництвом сталі й чавуну. Лідери у цій галузі, за винятком США та Китаю, не мають значних запасів руд, вугілля й електроенергії. Ті самі тенденції змінної першості у забезпеченості лісовими ресурсами та виробництві продукції з деревини.
Багато країн не використовує повною мірою сільськогосподарські угіддя, що теж належать до природних ресурсів: маючи значні земельні угіддя, вони не одержують на них високих врожаїв.
Наявність або брак якихось природних умов або ресурсів до певної міри диктує розміщення продуктивних сил на території. Щоправда, інколи — через зміну природних умов — доводиться перерозподіляти продуктивні сили на території. За приклад можуть правити наслідки "парникового ефекту" (табл. 3.3).
При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки численні малі річки стануть повноводніші, треба подумати про ширше впровадження малої енергетики.
На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою великої кількості води, яка при підвищенні температури повітря потепліє, а це збільшить витрати охолоджуючої води та енергії на її подачу.
Істотно зростає споживання енергії у виробництвах, які вимагають створення контрольованої атмосфери — штучного клімату. Це — точна механіка, комп'ютерна техніка, біологічне виробництво. За деякими даними, на вентилювання й кондиціювання у промисловості на кінець 2010 року витрачатиметься до 40% електроенергії.
Класифікація природних ресурсів залежить від поставленої мети. Природні ресурси — це елементи й сили природи, які можуть використовуватись у виробничій і невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на:
— мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси можуть підрозділятися на паливні, рудні й нерудні;
— земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи господарського використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники, малопродуктивні землі тощо;
— водні, які підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики)! підземних вод (ґрунтові та артезіанські);