Geum.ru

Ковалевський. Рпс. Зміст

Вид материалаДокументы

Содержание


2.4. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
11. Атоменергопромисловий цикл. Здебільшого він складається з двох територіальне розділених блоків: видобуток і збагачення урану в районах його покладів; функціонування АЕС та АТЕЦ у районах споживання їхньої електроенергії. Водночас реактори на швидких нейтронах переробляють уран на плутоній.
Можливість розташування АЕС у потрібному регіоні завдяки абсолютній транспортабельності сировини сприяє розвитку поблизу станцій електро- й тепломістких виробництв (в Україні: виплавлення алюмінію — Запорізька АЕС; у Роси: олова — Білібінська АЕС, алюмінію й нікелю — Кольська АЕС).
12. Гідроенергопромисловий цикл. Формується у районі каскадів ГЕС (в Україні: Дніпровський каскад; Анга-ро-Єшсейський у Роси; на р. Колумбія у США). До складу ГЕПЦ увіходять електрометалургія (виробництво алюмінію, магнію, титану), електрохімія (одержання карбіду кальцію, фосфору, хлору), електротермія (абразиви, алюмо-цемент). Такі цикли притаманні в Україні Придніпров'ю (виплавлення алюмінію, нікелю, виробництво цементу й соди), для Кольського півострова у Роси (виробництво алюмінію, цементу, нікелю, фосфору), Ферганській долині (переробка поліметалевих, алюмінієвих та мідних руд). Півден-но-Східному Сибіру Роси (виробництво глинозему, виплавляння алюмінію та олова, переробка молібденових та поліметалевих руд); вони є також у Норвегії, Канаді, Франції.
13. Машинобудівний цикл. Характерний для добре освоєних районів, що мають кваліфіковану робочу силу (у нашій державі: Донбас, Придніпров'я; для Європейської частини Роси; для Тихоокеанського поясу Японії; Північного Сходу США). Серед галузей виокремлюються верстатобудування, транспортне машинобудування, приладобудування, електро- й радіотехнічне машинобудування У нашому Примор'ї сформовані потужні цикли на базі океанічного машинобудування (Одеса — Миколаїв — Херсон — Іллі-чівськ, Севастополь — Феодосія — Орджонікідзе, Керч — Маріуполь). Ці цикли обіймають суднобудування, виробництво контейнерів та іншого обладнання для океанічного машинобудування.
14. Текстильно-про мисливий цикл. Орієнтований переважно на споживача, хоч іноді розташовується у районах вирощування сировини (льон, шовкові кокони). Він розвинутий у містах України, а також у Середній Ази та в Центральному економічному районі Роси — навколо Іваново та Орєхово-Зуєво, на півночі Франції, в Ельзасі (ФРН), Південних штатах США: Джоржії, Південній та Північній Кароліні. Включає первинну обробку сировини, прядіння, ткацтво, викінчування тканин, виробництво готових виробів. Територіальне він пов'язаний з машинобудуванням у давно освоєних районах; іноді до нього зараховується шкіряне та взуттєве виробництво.
15. Рибопромисловий цикл. Характерний для Примор'я; складається з двох блоків: стаціонарного (рибозаводи, рибокомбінати, суднобудівні й судноремонтні підприємства, рибні порти, сітков'язальні фабрики) та акваторіально-мігруючого (риболовецькі флотилії, судна, пересувні переробні комплекси). Цей цикл прив'язаний до найбільших рибних портів: в Україні — Іллічівськ, Севастополь, Керч, у Роси — Мурманськ, Владивосток; в Японії — Момбецу, Кусиро, Хатинохе та інші; у Франції — Ла-Рошель, Лорьян.
16. Індустріально-аграрний цикл становить ядро спеціалізованих АПК: зернопромислового, бурякоцукрового, маслобійножирового, плодоовочепромислового, м'ясопро-мислового, молокопромислового. До циклу залучаються як галузі, що забезпечують АПК продукцією рослинництва й тваринництва, так і переробні підприємства, сільськогосподарське машинобудування, хімічний захист рослин тощо При переробці волокнистої сировини та шкір цей цикл взаємодіє з текстильно-промисловим.
17. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Характерний для районів зрошуваного землеробства (в Україні: Причорномор'я, Приазов'я, Півшчнокримська зрошувальна система; в інших країнах: Ферганська долина, зона Каракумського каналу в Середній Ази, Поволжя) і осушуваних земель (Полісся). Крім гідромеліоративних систем і продукції сільського господарства, що одержується на зрошуваних та осушуваних землях, до циклу зараховується машинобудування й будівельна промисловість для гідротехнічних споруд.
18. Індустріально-будівельний цикл часто-густо має підпорядкований характер і є відгалуженням поважніших циклів (1, 2, 6, 8). Його репрезентує виробництво бетонних і залізобетонних виробів, стінових блоків тощо. Він орієнтований на споживача й включає машинобудування для будівельної промисловості. У ньому часто використовується і вторинна сировина хімічної, паливної промисловості, металургії тощо.

2.4. ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧІ Й ПОРТОВО-ПРОМИСЛОВІ КОМПЛЕКСИ, НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗОНИ

З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв'язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем
М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економічно-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п'ять таких типів:
1) ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам України, Західної Європи, Європейської частини Роси, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, нові індустріальні країни Ази). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом;
2) ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалурпйного чорних металів, піроме-талурпйного кольорових металів, рідкометалохімічного Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем- Рурський в ФРН, КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський — у Роси),
3) ТВК енергетичної промисловості з провідними палив но-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Роси, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький — у США, Донецький — в Україні),
4) ТВК хімічної промисловості Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімгчного, газоенергохімічного та прничохімічного. Сировинна база пов'язана з родовищами нафти і газу, а також прничохі-мічної сировини (у нашій державі — Прикарпатський, за рубежем — Нижньообський, Середньообський у Роси, Ка-ратау-Джамбульський у Казахстані);
5) ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромис-ловий та рибопромисловий ЕПЦ. Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
Територіально-виробничий комплекс — об'єднання за певною народногосподарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.
Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості.
ТВК — сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:
_ тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;
_ скорочення транспортних витрат;
— раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
— створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.
На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій.
1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість — перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).
2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Роси).
3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Роси, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).
Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими. Ці ТВК:
— створюються й діють задля спільного розв'язання певних народногосподарських проблем;
— зосереджені на відносно обмеженій та компактній території, що має набір і запас ресурсів, потрібних для розв'язання конкретної великої народногосподарської проблеми;
— забезпечують не лише ефективне використання й відтворення ресурсів, охорону навколишнього середовища, але й необхідну участь у територіальному поділі праці;
— обслуговуються єдиною інфраструктурою, що її склад і рівень розвитку відповідають потребам усіх складників комплексу.
Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.
Програмно-цільовими є російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування (табл. 2.1).
Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.
Основні типи ППК:
— океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торгевельні зв'язки;
— морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
— приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це — освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху;
Крайньої Півночі Канади, Аляски США).
Виокремлюють чотири рівні формування просторової структури ППК: вузловий, районний, портово-промислова зона, портово-промисловий центр. Портово-промислова зона включає порт і прилеглі промислові підприємства морського господарства, які зорієнтовані на сировину (напівфабрикати), що надходить через порт, або які відправляють через нього свої вантажі. Портово-промисловий центр включає кілька портово-промислових зон. До вузлового ППК залучається кілька портово-промислових центрів, розташованих на компактній території. Районний ППК включає вузлові комплекси, територіальні води, прилеглий шельф, економічну зону.
В світі існує багато портово-промислових комплексів як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).
Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація- прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення
Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне судно чи танкер з нафтою На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росарю та центрів, що до них тяжіють Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати на базі виробництв, які визначають науково-технічний прогрес, технопарки, тобто острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів — створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона — це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.
Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для створення науково-технологічних зон підходять райони субтропічного клімату.
Перша така зона була створена в СИГА неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікропроцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону — кремнію (Si) і отримала назву "Сіліконова долина". Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліко-нові гори, Сіліконова рівнина, Тех-Айленд та ін.
Науково-технологічні парки (технопарки) — це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщується декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.
Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. По-перше, прискорений розвиток наукомісткого сектора економіки кладе підвалини економіки XXI ст. По-друге, темпи зростання фондовіддачі й продуктивності праці у високотехнолопч-них галузях у 3—10 разів вищі, ніж в обробній промисловості (за даними США). По-третє, збільшення випуску продукції у галузях високих технологій й дедалі ширше її використання в інших царинах економіки дозволяють і там багаторазово підвищувати ефективність виробництва.
В США на базі Гарвардського університету та Масачусет-ського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк "Шоссе—128" з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже ЗО науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та ін.
В Європі вони створені у Великобританії — навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в "коридорі М-4" між Лондоном та Брістолем.
У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту Є ще "Дорога високої технології", "Техноузбережжя" та ін
У ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший — "Ізар Веллі" на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.
В Італії найбільшим технопарком є "Новус Ортус" на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.
Країни НІК також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. Поруч із столицею Тайваню — Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мі-кроелектроніки, комп'ютерів, бютехнолопі, напівпровідників. Всього в країнах НІК нараховується понад 10 технопарків: у Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та ін.
Технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.
В Японії створений технополіс в м. Цукуба під Токіо; у Франції — м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-Антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.
На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздат-ності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, бютехнолопі
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнолопчних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму "технополіс". Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.
Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:
— максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;
— сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
— рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;
— розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
"Мозковий центр" технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій ("ноу-хау").
У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса — Миколаїв — Херсон, Львів — Івано-Франківськ — Чернівці.
Технопарк Українського Причорномор'я може включати науково-технічний та виробничий потенціал трьох найбільших приморських міст України: Одеси, Миколаєва й Херсона (20 вузів, 35 середніх навчальних закладів, ЗО професійно-технічних училищ, 150 науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро).
У регіоні є умови для створення "м'якої" інфраструктури, де працюватимуть висококваліфіковані кадри вчених та інженерів.