Книга скорботи Спогади жертв та

Вид материала

Книга

Содержание Голодомор 1932-33 рр. на Магдалинівщині Лікар Поліна Микитівна (с.Оленівка) Щеглова Феона Петрівна (нар. в с.Оленівка, проживала в Хлібозаготівлі 1932 р. Шелудько Марія Григорівна (с.Оленівка), 1910 р.н. Після Першої світової війни залишився інвалідом. Під час голоду1933 року сторожував у колгоспі, працював на виїзних конях. Паспо Моя родичка, що живе в с. Миколаївці під Дніпродзержинськом, казала, що неподалік від них в ті роки вимерло ціле село. Аракова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р.н., (с.Топчино) Я народився в селі Шевському в 1904 році. Ходив у школу один рік. Працював хліборобом, паспорта тоді не мав. Павло Ткачук Урожай 1932-33 рр. був непоганий. Снігу зимою було багато, морози стояли двадцятип′ятиградусні. Були в селі випадки людоїдства. В одній сім′ї батько з матір′ю з′їли своїх двох дітей. Який це жах! Приходько Петро Петрович, 1918 р.н., житель с. Оленівка Приходько Петро Петрович (с.Оленівка) Із доповідної записки Магдалинівського райвиконкому Голова Магдалинівського райвиконкому Новицький Бариш О.Х. (с. Дмухайлівка) Прокопенко Гаврило Никифорович,1922 ( с. Жданівка) З народного фольклору часів голодомору Додаток № 1 ... Полное содержание

Подобный материал:

• Україна мурованокуриловецька районна державна адміністрація, 114.92kb.
• И залишиться в серцях людей днем скорботи І пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи,, 115.69kb.
• Україна погребищенська районна державна адміністрація вінницької області, 95.21kb.
• Но з народами побратимами та світовим співтовариством буде відзначати найтрагічнішу, 71.49kb.
• Международный день памяти жертв Холокоста. 2008. Хроника мемориальных мероприятий, 598.6kb.
• Гладилиной Валентины Семеновны Агафоновой Тамары Павловны Жуйковой Ренаты Андреевны, 258.78kb.
• Созависимость, 190.93kb.
• По благословению, 732.88kb.
• День памяти жертв красного террора, 64.93kb.
• Книга представляет собой запись фактов, событий, воспоминаний и размышлений, навеянных, 2909.75kb.

ОЛЕНІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТ.

Наукове товариство учнів «ПОШУК»



Книга скорботи Спогади жертв та

свідків голодомору

1932-1933 рр.

в с. Оленівка

та інших населених пунктах Магдалинівського району


НауковНауково-дослідницька робота

учениці 8 класу Лобанової Віки

Вчитель-консультант – учитель-методист Лобанова С.В.


с. Оленівка

2008

Голодомор 1932-33 рр. на Магдалинівщині


Довгий час ніхто не йняв віри, як могло статися, що без природних стихій,

без іноземного нашестя, у складі цивілізованої і всемогутньої, як всім здавалося, держави, все те могло статися в нашій благодатній Україні,

яка ще зовсім недавно була житницею Європи ?

Впродовж десятиріч робилося все, щоб правда стала вигадкою ворогів ще молодої, але на страх і заздрість більш розвинутих європейських країн,

могутньої держави.

Ц
Причини голоду

Основною особливістю голоду 1932–1933 рр. було те, що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально-економічної ситуації. Загнані в колгоспи селяни не бажали працювати задарма на державу. Стихійний саботаж селянами громадського господарства призвів до різкого падіння врожаїв і хлібозаготівель. Селяни, передусім чоловіки, масово втікали з сіл у міста. Основною робочою силою в колгоспах залишилися жінки, які в більшості виробничих підрозділів становили

50-70%

Романенко М.І. Історія рідного краю. Дніпропетровщина.1914-1939 рр.- Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2007.-с.414
е правда народної пам’яті, яку не стерти, бо свій тридцять третій був у кожної селянської родини. Він - як пекуче тавро на долі українців…


28 листопада Верховна Рада України прийняла Закон про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Закон (реєстр. № 2470-д) визначає, що Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу.

За ініціативи відомого українського письменника Олекси Коломійця 12 серпня 1990 р. на Полтавщині насипано за козацьким звичаєм рукотворний Курган Скорботи в пам’ять жертв голодомору 1932-1933 років в Україні, у центрі якого встановлено 15-метровий хрест з написом: «Голодомор.1932-1933». „Ясно, що голод був спровокований, - сказав у виступі на ритуалі освячення місця Кургану Скорботи академік Петро Толочко.- Комусь дуже хотілося у такий спосіб знищити українців. Тому наш обов’язок зараз – дослідити і розповісти нащадкам про той страшний час”¹

На території Магдалинівського району встановлено 12 пам’ятних знаків (у вигляді хрестів) у місцях масових поховань жертв політичних репресій та голодомору 1932-1933 років, а саме: на територіях населених пунктів Гупалівка, Заплавка, Ковпаківка, Крамарка, Топчино, Трудолюбівка, Чернеччина, Шевченківка, Котовка, Личково (2 пам’ятні знаки), Магдалинівка, а також висаджено калинові гаї.





Серед причин голоду в 1932-33 р.р. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супро­воджувалося злочинною політикою «розкуркулювання». Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікав­леності, причина якої крилась в продрозкладці, вира­жалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.


с.Оленівка, 1933 рік


О
"Рання осінь 1932 року в селі не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук та груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю".

днак, розглядати голод 1932—1933 р.р. лише як результат сталінської колективізації було б неправиль­ним. Адже врожай 1932 р. тільки на 12% був меншим середнього показника 1926—1930 р.р. Першою при­чиною голоду слід вважати «підхльостування» індуст­ріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зрос­таючого фінансування на закупку за кордоном необ­хідного промислового устаткування. Однак в зв'язку зі світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати заплановані закупки тех­ніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим — 695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ри­нок було поставлено 51,8 млн. центнерів зерна.

Т
Сторчова Ірина,

10 кл. Оленівська СЗШ
рагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду зламати опір селянства колективізації. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслював: «Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля». В. Затонський говорив про голод як про засіб виховання непокірних стверджую­чи, що «якщо вони помруть, це послужить уроком для інших». А К. Ворошилов відверто зізнавався: «Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен хліб».

Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським націоналізмом. Лідер біль­шовиків підкреслював, що «...національне питання є селянське питання». Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала: «спеціальне завдання колекти­візації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивіду­альне сільське господарство».

Багато свідків тих жахливих часів були ще зовсім дітьми. Але їхня гостра дитяча пам'ять закарбувала все, що бачила, що чула, і через роки вони, мов у дзеркало, дивляться у своє голодне дитинство. І нехай спогади земляків про голодомор 1932-1933 рр. будуть грізним свідченням величезного народного болю, прокляттям сталінщині і реквієм всім жертвам голодомору в Україні.


Лікар Поліна Микитівна (с.Оленівка)

“…Нас було в сім’ї четверо – мати, батько і нас двоє дітей. Батько вже почав пухнути з голоду. Пішов збирати колоски, там застала його міліція, забрали на три доби. Але згодом відпустили, бо дуже вже був поганий. Мабуть, боялися, щоб не помер у них. Мама працювала у колгоспі. Як норму виконає - давали по три галушки. То вона одну з’їсть, щоб хоч якось підтримувати сили, а дві нам несе. А ще батько сапожникував. То мама ходила по селах, міняла все, що пошив раніше. Їли всяку всячину, молодий очерет, пусті качани з-під кукурудзи товкли і їли. Вимерли цілі сім’ї: Давиденків, Покров. Особливо багато людей вмирало влітку 1933 року, коли пішов новий хліб. Люди наїдалися молодого зерна і вмирали. Багато дітей залишалися сиротами. Їх забирали у дитбудинок при колгоспі”.


Щеглова Феона Петрівна (нар. в с.Оленівка, проживала в

с. Поливанівка, ветеран війни і праці), 1915 р.н.:


«Закон про п'ять колосків»

ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Цей закон був зразком «соціалістичної законності», він передбачав за розкрадання майна колгоспів і кооперативів розстріл з конфіскацією всього майна, або, при пом'якшувальних обставинах, позбавлення волі строком не менше 10 років та конфіскацію всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. За неповних п'ять місяців дії цього закону було засуджено 5 215 осіб, з них 174 – до розстрілу. 22 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову ”Про боротьбу із спекуляцією”. Спекуляція каралась ув’язненням в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права застосування амністії.
Цей голод був зроблений навмисне, щоб люди повмирали. Я пам’ятаю цей жахливий 1933-й рік. Навесні люди рвали кінський щавель, парили його і їли. Ловили ховрахів, горобців; коні, які були в селі пропадали. Багато люду мерло на ходу, мов мухи. Курінний Іван Хомович, увесь опухлий, вийшов на толоку, щоб знайти щось поїсти, - знайшли його вже мертвим. Люди не встигали ховати один одного. Спочатку їх клали в труни, а потім скидали в одному лахмітті в спільні ями, не виготовляючи гроби (бо не встигали їх виготовляти, та й сил не було).

Моя двоюрідна сестра пішла на базар у Магдалинівка, а вдома залишила чотирьох дітей. На базарі купила кілька квашених огірків. Прийшовши додому, двох діток – віком один і чотири роки – знайшла мертвими. Вони померли з голоду. Двох інших, вже опухлих, вона встигла врятувати

Моя мама, бабуся, тітка, всі сусіди померли з голоду. Мене взяв мій рідний дядько і виходив. Люди стали їсти собак та інших тварин, яких вдавалося зловити. Ми жили біля річки і земля родила краще. Приходили до нас пухлі люди і просили їсти. Ми ділилися, як тільки могли. Скрізь на вулицях сиділи діти, з пухлими ніжками і ручками. І просили їсти.

В двір до нас зайшла жінка чужа з ціпком та сумкою. Посеред двору впала і вмерла…»²




Пекуче слово правди – це повернення нашому народові історичної пам’яті, а історії - знову ж таки правди. Незалежно від того, що вписували в офіційну “книжну” історію, у шкільні та вузівські підручники – правда ніде не зникала, вона існувала в свідомості і пам’яті кожного українця, вона обережно переходила з вуст в уста, від батька до сина, оспівувалася в журливих народних піснях, оплакувалася мільйонами вистражданих, зазнавала гонінь з боку правлячої верхівки, партноменклатури та їх підлабузників. Майже кожен з нас знав і про злочиний указ від 7 серпня 1932 року, який в народі називали “законом про п’ять колосків” і який забезпечував законність санкцій на підтримку конфіскації зерна у селян.

Хлібозаготівлі 1932 р.

Хорольський Ілля,

6 кл. Оленівська СЗШ
Селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не стала власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворенні шляхом об’єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв’язувалась просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. У 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п’ятирічки зросли в 30 разів. Колгоспники застосували своєрідну тактику саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати при обліку справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі при обмолоті, щоб згодом потайки перемолотити її другий раз – для себе.


Із інформаційного повідомлення уповноваженого по Магдалинівському району тов. Миколюк про виїзди одноосібників із району

12. січня 1932 р.
    

…На хуторе Тернова балка, где живет 28 единоличных хозяйств я обнаружил индивидуальный метод борьбы единоличников с Советской властью против [сдачи] хлеба: из 28-ми хозяйств 26 мужиков – хозяев выехали в город на работу, оставив жен своих с детьми. По 8-ми хозяйствам уехали и жены, оставив детей по шесть в возрасте не старше 9-10-ти лет. Эти дети сами живут дома, сами хозяйствуют, дверь держат на запоре, никого не впускают и поднимают крик, что они голодны, где их родители, не знают. Конечно, за этими детьми кое-кто из оставшихся родственников присматривает…

С приветом, Миколюк³





Розкуркулення і примусова колективізація у 1927-1932 рр. викликали на Україні стихійний опір селянства, для придушення якого партія вислала на село понад 30 тисяч ”активістів”. Їхнім завданням було відібрати у селян усі запаси урожаю та примушувати працювати у колгоспах. Але найголовніше, поставити український народ на коліна, відбити одвічне прагнення українців до незалежності і суверенітету. Тих, хто чинив опір - жорстоко карали.



«Нагорода за донос»

Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.
“…Як відомо, 1932 рік був “штурмовим” по завершенню колективізації. Швидкими темпами усуспільнювалися земля, тяглова сила, сільгоспреманент. Усе звозили на загальні бригадні двори – колишні подвір’я розкуркулених. Худобу розміщували у малопристосованих приміщеннях. Весною 1932 р. не вдалося зорати і засіяти великі земельні площі. На них швидко піднялися різні бур’яни. Незначні зернові ділянки були скошені з великим запізненням. Кілька разів переносилося святкування 15-річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції у зв’язку з повільними темпами обмолоту. Хліб возами і бричками вивозили на станцію Бузівка. У тих, хто не бажав вступати до колгоспу, “під мітлу” вигрібали все до зернини та іншу продукцію. Нині у багатьох засобах масової інформації Сталіна звинувачують у причинах масового голодомору. Мені здається, що “творцями” голоду були тоді місцеві активісти, які хотіли за будь-якої ціни вислужитися перед начальством, яке, до речі, було малограмотним і не могло кваліфіковано управляти колективним господарством”.







Вражають директивні списки, завчасно складені, що надходили з центру. У них заздалегідь визначалась контрольна цифра куркулів і підкуркульників, одноосібників, які не бажали вступати до колгоспів, керівників щойно створених колгоспів, які не на повну силу працювали над виконанням державного плану хлібозаготівель. Виконуючи вказівки зверху, під ці категорії підганяли ні в чому невинних людей. Майже кожен з них підлягав повному фізичному знищенню або виселенню на Соловки. Тому селяни в пошуках кращої долі шукали порятунку у містах - чоловіки з Магдалинівщини шукали роботу в м. Дніпропетровську, який міг по праву претендувати на одне з перших місць серед індустріальних міст України. Отримані робітниками хлібні картки давали право на життя.


Шелудько Марія Григорівна (с.Оленівка), 1910 р.н.:

Під час голодомору ховали померлих без попа, без хреста. Копали велику яму, але неглибоку (см 70), бо сил не вистачало викопати глибшу. Ховали і таких, що були ледь живі (ще й ворушилися). Їли все, що бачили: лободу, гичку з буряків, дохлих коней, ховрахів, із соняшників середину вибирали, голяки з качанів, мишій (насіння збирали та товкли), бадилля з кукурудзи.

(Записали учні Оленівської СЗШ)


З 1986 р. Дмитро Тарасович починає активно збирати свідчення очевидців про той трагічний для українського люду 1933 голодний рік, як наслідок колективізації: «При колективізації відібрали землю в того, хто на ній працював. Земля стала нічия, без господаря. Порушили традиційний зв’язок селянина з землею».

Треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи усталеної народної моралі, витруїти в душах людяність, насаджуючи натомість страх, підозру, жорстокість, і, водночас, байдужість, ненависть…які і досі даються взнаки.


Хоменко Параска Маркіянівна (с.Оленівка), 1914 р.н.:

У 1929 р. в нашому селі був створений колгосп «За п’ятирічку», в який я вступила в 15 років. Починався колгосп з усуспільнення коней, корів, волоів, сіялок, плугів. У 1932 р. був добрий урожай, але все зерно вивезли в Бузівку (на станцію). Люди розповідали, що з осені 1932 р. й до літа 1933 р. на станції Бузівка лежали величезні бурти качанів кукурудзи, яку так нікуди і не вивезли, але пильно охороняли від людей, які гинули з голоду. Озброєні вартові без попередження стріляли в кожного, хто наближався до буртів. Почорніла й зогнила та кукурудза, але жодного качана не дісталося змученим голодом людям.

(Записали учні Оленівської СЗШ)





Дудко Федір Олексійович, с. Оленівка, 14 березня 1923 р.н.:

Взимку 1932-1933 років в оселю прийшов голод, найгірше стало, коли вкрали корову-годувальницю. Були й тоді нелюди, які виводили з людських дворів корів, різали їх у ліску, біля теперішнього ставка. Цілу зиму колгоспників змушували перемолочувати солому і пригорщами зібране зерно вивозили. За роботу в колгоспі мати приносила щодня додому 200-300 г дерті з зерносуміші та півкілограма дерті з бадилля та голяків кукурудзи. Цим дожили до весни мати, я, сестра, бабуся. Батько і брати померли. Ми з сестрою ходили ще й попід дворами, просили. У кого було, давали, хто картоплі, хто – кусочок макухи…Весною рвали колоски, м’яли і їли.

Врожай у 33-у був добрий, але збирати його було майже нікому і нічим. Багато людей померло, робоча худоба загинула. Косили, в основному, вручну, в лобогрійки запрягали домашніх корів, декілька їх вціліло від злодіїв. Діти після школи працювали на полях. Я водив коня в полілці. За роботу мені інколи платив бригадир 5-10 коп. або цигарку давав. Ще пухлі від голоду люди працювали день і ніч, в цьому був порятунок. Мені, 10-річному хлопцеві, пережите тоді вкарбувалося в пам’ять на все життя. Вже пізніше ті враження спонукали мене до мети: жити і працювати так, щоб наїстися самому і нагодувати всіх голодних. Тож, мабуть, не випадково я став хліборобом на все життя.» (Запис 12 березня 2005 р.)

Сухомлин Петро Кирилович, 1895 р.н. (с. Першотравенка)




“ Після Першої світової війни залишився інвалідом. Під час голоду1933 року сторожував у колгоспі, працював на виїзних конях. Паспорту не мав.

Колгосп став створюватися в 1929 році. Щоб люди не казали, що їх заганяють до колгоспу, примушували до вступу завданнями по хлібоздачі. Одне завдання виконали – додають нове. Сезон збиральний закінчився, зерна не стало, а вони ще добавляють. Хто не виконував завдання, того “забирали”. Ці люди зникали невідомо куди. Було й розкуркулювання, але розкуркулювали невинних людей. Не давали нічого взяти з хати. Було й таке, що розкуркуленому батькові дочка, котра жила окремо, не мала права навіть води подати.


"Рання осінь 1932 року в Коханівці не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук та груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю".

Під час голоду 1932-1933 рр. продукцію забирали і добровільно і силою. В селі “збирали врожай” “буксири”. Запам’яталося, як прийшли до мене в хату. Хліба в нас ніде не було, вони усе общупали. Їсти в нас зосталося - тільки горщик з кашею в печі. “Буксири” розлютилися, що вони нічого не знайшли, і розбили той горщик.

По селах ходили голодні з інших сіл, приходили й до нас. Було й таке, що ці люди помирали біля самого порогу. Щоправда, в школі сиротам давали по 100 грамів хліба. Люди їли все. Наприклад, сім’я Дубовицьких поїдала котів і собак. І до нас приходили, бо в нас був собака. “Дайте нам собаку, -просять, - ви гидуєте, а ми їмо”. Були випадки голодної смерті і серед моєї рідні: померло семеро дітей мого брата з с. Солоного.

Були випадки людоїдства. Через дві хати від нас жили Будченки. Чоловіка засудили як куркуля, а Оляну вигнали з хати, і вона перебралася жити в сарай з двома дочками. Раптом не стало однієї дочки, а згодом другої. Люди питають: “Де ж твої дочки, Оляно?” А вона мовчить, тільки очі свої голодні витріщила по-звірячому. Зробили обшук на горищі, знайшли людське м’ясо засолене. Оляну повезли в Петриківку на суд, але вона по дорозі вмерла. Ще один випадок. Серед степу була лісосмуга, де ховалися дві сестри, і там пахло зрідка людським м’ясом. Люди казали, що вони нападали на перехожих, а згодом одна сестра з’їла другу.

Моя родичка, що живе в с. Миколаївці під Дніпродзержинськом, казала, що неподалік від них в ті роки вимерло ціле село.⁴

(
Жмур Станіслав,

6 кл. Оленівська СЗШ
Записав студент ДНУ Кузьминський І.)





Аракова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р.н., (с.Топчино):

Топка Ганна Арсеніївна народилася 15 лютого 1924 р. Проживала у селі Топчино Магдалинівського району. В селі була церква, потім її зруйнували. Батьки Ганни працювали у колгоспі, землі в них не було. Але вона пам'ятає, як родину її подруги розкуркулили.

Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю. Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. В селі був хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер.

Зима була дуже суворою та сніжною. Батько Ганни пішов у місто та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники фабрики йшли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому його родина врятувалася від голоду.

(записала студентка ДНУ Невструєва А.)

Смертність від голоду мала місце вже в перший місяць діяльності молотовської комісії (з листопада 1932 р.). З березня 1933 р. вона стала масовою і в нашому краї. Найвищої точки голодомор досяг у літні місяці 1933 р., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Можливо саме ця ситуація стала передумовою організації в 1933 р. в Магдалинівці санітарно-епідеміологічної служби в районі, яку очолив санітарний лікар Усачов Микола Федорович, направлений з с. Котовка.⁵

У ці трагічні місяці Сталін спромігся визнати тільки «харчові труднощі в ряді колгоспів». А через півроку в промові на організованому партапаратом Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заявив людям, які приїхали в Москву з голодуючих місцевостей: « В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».⁶


Бредун Антон Тихонович, 1904 р.н., житель с. Шевське Котівського району (Магдалинівського)

Я народився в селі Шевському в 1904 році. Ходив у школу один рік. Працював хліборобом, паспорта тоді не мав.


Лиха година

1993-го

- Доню, сьогодні день

твій…

родилась у лиху годину…

- Мамо, то подаруй мені скибочку хліба –

Я більше нічого-нічого

не хочу.

-Нема, доню,-

од хлібчика діти мруть…

-То я помру?!

-О Боже, змилуйся!

Спаси мою дитину.

-Мамо, я родилась у лиху годину?1

-В лиху…

дитино.

Павло Ткачук,

учитель
Шевське раніше було хутором Чернецької волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Село невелике, степове. Було у ньому 336 дворів, у кожному жило до 10, а то й більше душ – членів сім’ї. Населення 2198 чоловік. Відстань від Ново московська -45 км. Була церква, а при церкві – школа (4 класи). Викладали російською, а після революції – українською мовою. Потім церкву зруйнували.

Зробили колгосп імені Ворошилова (з 1929 року), головою якого був місцевий житель Яків Іванович Душко, 45 років, сімейний (жружина й троє дітей). Колгосп був прикріплений до Жданівської МТС.

Я робив у колгоспі, здавав «контрибуцію» - сільгосппродукти з гектара. Здавали по 12 пудів зерна з гектара, м′ясо – здвору. З малозабезпечених – 16 кг, середняків – 22 кг, з багатих – 38 кг. Я був середняком. Норми змінювалися, збільшувалися податки. Здача проходила насильно. Люди боялися не виконувати законів.

Урожай 1932-33 рр. був непоганий. Снігу зимою було багато, морози стояли двадцятип′ятиградусні.

У селі працювали «червоні валки», «Красний обоз», які відбирали хліб у селян, вимітали з ваганів залишки борошна. Селяни ховали хліб, боялися голоду, закопували в землю, совали під подушки, в піч. Але все знаходили й відбирали; декого відправляли до тюрми. Голод був штучний, зроблений властями. Я добре пам′ятаю випадки голодної смерті. Гинули старі й малі, приймаючи тяжкі муки. Я на власні очі бачив смерть своїх рідних, і це страхіття не зітреться з моєї пам′яті й мати, їм було по 52 роки. Помер 2-річний братик і 16-річна сестра.

Були в селі випадки людоїдства. В одній сім′ї батько з матір′ю з′їли своїх двох дітей. Який це жах! (записав Дусик С.)



З народного фольклору часів голодомору


***

Ой, Постише, вражий сину

Всохли б твої руки,

Як ти віддав Україну

На голодні муки.

***

Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Ні корови, ні свині –

Тільки Сталін на тіні.

***

Ленін землю обіцяв -

Сталін й нашу відібрав.

Ленін волю обіцяв –

Сталін в сози всіх загнав.

***

Забирають дітей України,

Засилають в далекий Сибір,

Щоб не чули як плаче

Вкраїна,

І не сміли вертатись відтіль.





Голод і відчай змушували людей шукати останню надію на виживання. Підтвердження випадків канібалізму у нашому краї читаємо у книзі Леоніда Безуглого⁷: «Дванадцятирічні близнюки-сироти Коля і Яша Вергуни з села Петровське пішли до сусідньої Тарасівни, аби випросити щось їстівного. Вирішили заходити по одному в різні хати: якщо комусь пощастить, тоді той поділиться з братом. Так і зробили. Але Яша, вийшовши від людей, брата ніяк не міг дочекатися. Тоді вже ходили чутки про канібалізм і хлопчик побоявся йти до хати, в якій зник Коля. Увечері він розповів все сусідам. Тоді кілька чоловіків і жінок пішли за вказаною адресою і в закутку хати знайшли дитячу голівку. Перш ніж людожерів відправити до суду, їх водили по селу, почепивши на шию людські нутрощі…

Страшна трагедія сталася і у Гупалівці. За свідченням місцевої жительки – вчительки Ольги Іванівни Чигирин – Федосій Штефан, дружина якого померла, з'їв малолітніх сина і доньку.»

Приходько Петро Петрович, 1918 р.н., житель с. Оленівка

В 1933 році батька судили за те, що в голод зарізав колгоспного коня, яки й коштував дуже дорого. Заварювали мишій з блекотою та ліпили мантулики (зовні щось схоже на оладки).

Голодомор було організовано на виконання якогось указу. Місцеві активісти і комсомольці якщо побачуть когось з сумочкою в руках - відразу приходили і відбирали все. Доженуть, відберуть, висиплять на землю, все, що було у торбинці, та ще й ногами розгорнуть. Свої відбирали, не приїжджали звідкілясь люди, а свої…


Приходько Петро Петрович (с.Оленівка)

вижив один з усієї численної родини



Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р.н.




Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району. В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М.М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама – на різних роботах, а батько – комірником. У 1933 р. під час ревізії виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.


З Постанови Раднаркому УСРР ЦК КП(б)У від 06.12.1932 р.

«РНК і ЦК постановляють:

За явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, занести на чорну дошку такі села:

1.с.Вербівка Павлоградського району Дніпропетровської області.

2.с.Гаврилівка Межівського району Дніпропетровської області.

(та ще 4 села з Харківської та Одеської областей)

Щодо цих сіл провести такі заходи:

1.Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів.

2. Повну заборону колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників.

3.Припинення всілякого роду кредитування.

5.Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель».


М.М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксири». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. Їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тільки двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.

Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили чутки про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.

(записала студентка І курсу ДНУ Бардаченко Н)

Із доповідної записки Магдалинівського райвиконкому

про тяжкий продовольчий стан та смертність від

голодування в районі

27. червня 1933 р.
    

…Зараз більшість колгоспного населення підтримується виключно проддопомогою та різними зеленими рослинами (щавель…цибуля). Спостерігається велика смертність колгоспного населення від голоду (щодня вмирає по 5-10 чоловік в селі). Є окремі колгоспи і навіть села, де дорослих чоловіків вже майже не стало. Залишились лише одні жінки та малі діти - (Трудолюбівка, Крамарка, артіль «Спільний лад»)…

Голова Магдалинівського райвиконкому Новицький⁸


Кочут Яків Іванович (с. Магдалинівка):

« Мій дядько одного разу поплентався (бо ходити вже не міг) до свого товариша. Коли зайшов у двір, то побачив, що той лежить мертвий біля старого колодязя, а мати його, не в силі ні поховати, ні цілого вкинути в той колодязь-могилу, хотіла, вже відрізати руки, щоб хоч частинами повкидати у ту могилу”.⁹

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту...

Параска Федорівна Гром, 1893 р. народження, згадувала: «Смерть стала звичною. Вона втратила свою трагічність. І вже не була ні бідою, ні нещастям. Люди сприймали її як звільнення від мук, а той як спасіння для тих, хто залишився ще мертвим. Мертві годували живих. Свіжі могили розкопувалися. Померлим не було спокою і після смерті».

Один із активістів пригадує: «Я чув, як діти душилися, задихалися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, - він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю».


Бариш О.Х. (с. Дмухайлівка):

« В голодомор 1933 р. люди їли шкіри корів, коней та інших тварин. Також товкли, мололи і варили їжу з таких трав, як курай, лобода, щириця, качани з кукурудзи. Мертвих просто заривали в яму без всяких панахид. Були навіть і випадки людоїдства».


Прокопенко Гаврило Никифорович,1922 ( с. Жданівка)

З поеми М.Руденка «Хрест»

Йдемо, звитяжно,

переможно –

Немов, гроза, ідем!

Як первиховать не можна- У землю покладем.

І нам від того, скажем

прямо,

За вухом не свербить.

Усіх хохлів до дної ями –

Будем, будем бить!..
« Це діялося в с. Жданівка. Пізньої осені 1932 року батько приніс півмішка борошна – це було все, що видали за цілий рік. У лютому1933 року батько почав пухнути з голоду, мама і я з семилітнім братом Яшком страшено схудли. Батько подався у Хащове до брата шукати роботу. А мама шукала помочі у тітки Улити, яка працювала на маслозаводі. Якби не тітка Улита, то нас до весни й кури загребли. Мама ходила до неї в Магдалинівку за 12 км щотижня і приносила потроху то круп, то борошна, сиру. Протягом зими мама переносила в Магдалинівку сестрі Улиті й жінкам районного начальства майже все, що було в хаті. На весну ми опинилися в обідраній господі, але, слава Богу, живі. В селі й навколо творився апокаліпсис. Майже щодня повз нашу хату на цвинтар везли померлих від голоду – коли на підводі, а коли й просто на великому залізному листі волокли. Ховали здебільшого без домовини у спільних ямах, спотворених голодом людей, траплялися й живі. Ями щодня не закопували, то дехто, вночі, кликав на допомогу, а то й вилазив. У кущах на цвинтарі знаходили трупи з вирізаними литками, стегнами, грудьми. Їли трупи. Грабар із сусідньої Оленівки признався згодом, що йому встановлено щоденну норму на трупи. Якщо виконував норму, давали повний пайок, а як ні – то лиш частку. То він, аби виконати норму, привозив на кладовище живих, однак, на його розсуд, безнадійних людей і залишав помирати біля ями».¹⁰

Плічко Віра Самійлівна (с.Поливанівка), 1920 р.н.:

Коли був голод в 1933 році мені було 13 років. Урожай в той рік був добрий. Але хліба не вистачалоо. Люди пухли з голоду і помирали. Я з матір’ю працювала в огородній, там давали поїсти і видавали по кілограму мишію. На селі хліба не було, але в місті хліб продавали. Люди ходили пішки в Дніпропетровськ (понад 40 км –прим. автора), щоб купити чи виміняти на щось хліба. Тато збирав в людей деякі речі і йшов до міста, а приносив по 10-12 хлібин.¹¹


Маленко Феня Романівна (родом з с. Першотравенка):

Жила я в Першотравенці. У батьків моїх нас було п’ятеро… З осені 1932-го дещо зоставалося: може з центнер зерна, картопля, овочі, корова була. То ж можна було хоч скудно прожити рік. Та де там. Почали шниряти по дворах бригади так званих активістів. Залізними прутами протикали землю, вишукували і забирали все до зернини, вантажили на підводи, кудись відвозили. Куди – не знаю. «Державі треба», -говорили. Мати плакала, просила чоч трохи залишити дітям. Нічого не допомогло.Ще й погрожували: «Є поховане зерно? Знайдемо – гірше буде!» Наша мама й справді трохи приховала. Насипала у молочні глечики. Знайшли. Повисипали.




Білокінь Олександр Остапович (с. Магдалинівка)

У 1932 році наша сім’я розкуркуленого селянина залишилася у чому стояли, бо місцеві активісти все розвалили: і хату, й клуню, сараї. Та й батька як забрали, так ми його й не бачили. Жили у такому собі курнику. Залишилися удвох з матір’ю. Так ще ж і останню квасолину,було. Вигорнуть з горщика у сніг, щоб тільки не вижили, щоб мерли люди. Вислужувалися, як собаки, щоб самим з голоду не вмерти та владу хоч якусь завоювать. От ми й падали, як ті мухи. Та й людей нізащо у тюрмах гноїли. Пам’ятаю, конюхи вночі, як пасли коней, вирвали по 2-3 кавуна на баштані; хтось доніс та й заробили по 5 років.¹²

Олійник Параска Антонівна (с. Пролетарське), 1912 р.н.:


З народного фольклору часів голодомору


***

Ой, за тії колоски

Відбула я Соловки.

***

Не збирайте колоски,

бо підете в Соловки.

***

Жив при нені як людина,

А у созі – як тварина.

***

У колгоспі добре жить –

Один робить, сім лежить.

***

В тридцять третьому году

Люди мерли на ходу.


В роки великого голоду нас було п’ятеро в сім’ї: батько з матір’ю, і троє дітей. Та незабаром ми залишилися без батьків – померли з голоду. Буксирні бригади вигребли з хати все, що було. Навіть траву за хатою витоптали. Але старшому брату вдалося закопати в землю два мішки картоплі, які нас дуже рятували. Коли закінчилася картопля , мусили їсти все, що бачили: ловили мишей і ховрахів.

Одного разу брат наловив молодих мишей, ми зварили і з’їли.На той час ходила чума, а гризуни переносять інфекції. Брат відразу почав пухнути і синіти, і через декілька днів помер. Так ми залишилися удвох з молодшим братом, який дуже хворів, але місцева влада не допомагала йому з ліками. Підкормлювали нас трохи сусіди.

В селі були випадки канібалізму. Це були сусіди. Батько з матір’ю померли від голоду, залишилися два брати 10 і 12 років. Старший задушив молодшого. Коли сусіди помітили, що не видно молодшого, пішли до них додому. Там побачили жахливу картину: в казані в печі варилися руки, залишилися від брата тільки ноги.

В селі проживало близько 750 чол., за час голодомору померло понад 400 чоловік.

(Записала учениця Оленівської СЗШ

Басак Яна)

Ворона Олена Кирилівна (с. Оленівка), 1926 р.н.:





Заголовки статей і заміток Магдалинівської районної газети

«У соціалістичний наступ» за 1932-1933 рр.

• «Куркульсько-шкідницька зграя»
  
• «Комсомольці показують, як треба працювати»
  
• «Вище більшовицьку непримиренність у боротьбі з класовим ворогом»
  
• «З куркулем говорити мовою революційного закону»
  

На цей час мені було 7 років. В сім’ї нас було сім чоловік: мама, тато, дідусь і нас четверо. Ніде не навчалася. Об’єднання в колгоспи проходило добровільно. Батьки працювали в колгоспі. Був голодомор і в нашому селі. Люди пухли з голоду, багато помирало щодня. Тим, хто їздив по хатах, збирав трупи і відвозив їх на кладовище, видавали щодня 200 грам чорного хліба. Місцева влада по можливості допомагала людям. На селі діяла буксирна бригада, яка збирала зерно, вишукувала його скрізь і забирала все, що було. Випадків людоїдства в нашому селі не було. В сім’ї вдалося вижити всім. Їли горобців, жарили їх. Мати в колгоспі пекла хліб. Їй вдавалося трішки взяти муки, щоб вдома спекти нам щось подібне на хліб. От так ми і вижили. До Сталіна ставлюсь добре.

(Записала учениця Оленівської СЗШ

Мазур Олена)


Масштаби голодомору в Магдалинівському районі


Під час голодомору було зафіксовано лише частину смертей від голоду. Існувала якнайсуворіша заборона на вживання слова «голод». Точну цифру людських втрат від голодомору 1932-1933 рр. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн.осіб.

Цілком природно, що будь-якого офіційного реєстру смертності в районі не велось. Влада всіляко приховувала число жертв голодомору.

Лише в селі Копилова з 42 осіб живими залишилося тільки 18. У Богданівні від голоду загинуло понад 50 чоловік. У Котовці, за свідченнями старожилів, померло близько 500 дорослих і малолітніх мешканців. Їх поховали у великих ямах на кладовищі, поблизу того місця, де зараз встановлено обладнання для просушування зерна…

Обліку померлих ніхто не вів, але дослідники голодомору стверджують, що в межах колишньої території району помер приблизно кожен шостий громадянин. Най незахищеними виявилися діти, їх загинуло набагато більше дорослих – близько 60 відсотків у віці до 10 років. За свідченнями старожилів, і списками сільських рад діти народжувалися рідко і тільки деякі з них доживали до року.

В роботі використані спогади:

1. Аракова (Топка) Ганна Арсеніївна (с.Топчино)
   
2. Білокінь Олександр Остапович (с.Магдалинівка)
   
3. Бредун Антон Тихонович (с. Шевське)
   
4. Ворона Олена Кирилівна (с. Оленівка)
   
5. Дудко Федір Олексійович (с.Оленівка)
   
6. Кочут Яків Іванович (с. Магдалинівка)
   
7. Лікар Поліна Микитівна (с.Оленівка)
   
8. Маленко Феня Романівна ( с. Першотравенка)
   
9. Олійник Параска Антонівна (с. Пролетарське)
   
10. Панченко Василь Микитович (с. Оленівка)
    
11. Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна ( с. Сужено-Варварівка)
    
12. Плічко Віра Самійлівна (с.Поливанівка)
    
13. Приходько Петро Петрович (с. Оленівка)
    
14. Прокопенко Гаврило Никифорович ( с.Жданівка)
    
15. Сухомлин Петро Кирилович (с. Першотравенка)
    
16. Тарасенко Іван (с.Котовка)
    
17. Харитонова Катерина Аврамовна (с.Оленівка)
    
18. Хоменко Параска Маркіянівна (с.Оленівка)
    
19. Шелудько Марія Григорівна (с.Оленівка)
    
20. Щеглова Феона Петрівна (нар. в с.Оленівка, проживала в с. Поливанівка)
    
21. Щербина Ольга Степанівна (с.Оленівка)
    

ДОДАТОК № 1

Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

Науково-дослідний відділ креативної освіти і інновацій

Лабораторія проективної педагогіки

Творча лабораторія становлення та розвитку шкільного

історичного краєзнавства

Витяг з проекту

Народна пам'ять: ХХ століття


Напрям реалізації проекту: „ГОЛОДОМОР”


Предмет дослідження: події голодомору 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині. Записи спогадів очевидців.


Мета: дослідити причини, масштаби та наслідки голодомору 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині.


Завдання:

• опитати свідків подій голодомору 1932-1933 рр.;
  
• проаналізувати архівні матеріали щодо означених подій;
  
• залучити учнівську молодь до пошуку поховань жертв голодоморів; ініціювати встановлення пам’ятних знаків;
  
• сприяти створенню шкільних музеїв, його розділів, формуванню музейних зібрань, організації постійно діючих експозицій про історичні події, пов’язані з голодоморами в Україні та краї;
  
• висвітлити у засобах масової інформації результати дослідницької роботи
  

Очікувані результати : оформлення і видання книги „Живі голоси з 33-го”

Оформлення та оприлюднення результатів:

• проведення у рамках вшанування пам’яті жертв голодомору в Україні учнівських науково-практичних конференцій, “круглих столів”, урочистих заходів до 75-их роковин голодомору в Україні;
  
• проведення уроків пам’яті жертв голодомору в Україні у школах, лекцій і бесід на тему “Голодомор в Україні у 1932 — 1933 роках;
  
• висвітлення у періодичних друкованих засобах масової інформації проведення заходів, пов’язаних з 75-ми роковинами голодомору в Україні.
  

ДОДАТОК № 2


АНКЕТА

для уродженців та жителів села Оленівка –

свідків подій голодомору 1932-33 рр. в Україні

1. Прізвище, ім′я, по батькові.
   
2. Дата і місце народження.
   
3. Скільки років Вам було в часи голодомору? Чи ходили до школи?
   
4. Де ви проживали на той час (в 1932-1933 роках)?
   
5. Якою була Ваша родина?
   
6. Чи збереглося у Вас фото тих часів?
   
7. Коли був створений колгосп у Вашому селі? Як він називався? Хто був першим головою колгоспу?
   
8. У лютому 1930 р. було наказано колективізувати на осінь 1930 р. всі селянські господарства і видано декрет про «повне усуспільнення» всієї селянської худоби. Як цей декрет відбився на житті і настроях селянства? Якщо залишали мізерну кількість худоби, то кому і за яким принципом?
   
9. Яке господарство мала Ваша сім′я до вступу у колгосп? Що вилучили і що залишили?
   
10. Чи багато селян на добровільних засадах вступали у новостворені колгоспи? Хто, як правило, добровільно це робив?
    
11. Чи можна було вийти з колгоспу? І чи поверталося при виході з колгоспу все те, що було внесено при вступі до нього?
    
12. Чи існувала у Вашому населеному пункті комісія з розкуркулення ? Кого Ви пам'ятаєте з її членів?
    
13. З 1928 р. для пошуку схованого хліба почали масово залучати місцевих активістів КНС (комітету незаможніх селян), яким передавалося 25 % знайденого. Хто з місцевих активістів займався доносами на односельців? Чи існувала у Вашому населеному пункті ініційована в 1932 році система винагороди за доноси на сусіда у вигляді премій 10-15% від знайденого зерна?
    
14. Яким чином йшло вилучення у селян засобів для їх існування?
    
15. Які види репресивних акцій влади існували на селі(штрафи, виселення, блокади сіл, занесених на «чорні дошки» тощо) ?
    
16. Чи існував опір селянства в часи голодомору? Які методи влади існували щодо придушення опору?
    
17. Чи відомі Вам факти випадків супротиву сільського та районного керівництва хлібозаготівлі?
    
18. Чи відомі вам факти прямих репресій щодо сільського керівництва? За що? (невиконання хлібозаготівельних планів, захист селянства тощо)
    
19. Яким було покарання «за колоски»?
    
20. Як часто з районних та обласних центрів направлялися уповноважені по вилученню хліба і продовольства у населення?
    
21. Якими правами вони були наділені?
    
22. Хто входив до буксирних бригад щодо виявлення прихованого хліба?
    
23. Де (в яких місцях) селяни найчастіше ховали зерно, продовольство?
    
24. Чи відомі вам випадки, коли працездатне населення в роки голодомору полишило село і направилося на промислові підприємства в міста? Це було поодиноким чи масовим явищем?
    
25. У січні 1930 р. було проголошено курс на ліквідацію куркульства як класу. Чи були в селі куркулі? Які сім'ї у Вашому населеному пункті вважали куркульськими? Чому? Кого в селі називали куркулями?
    
26. Хто з них зазнав жорстких репресій? Яка їх подальша доля?
    
27. Чи пускали куркулів у колгоспи?
    
28. . Які масові виступи та повстання у нашому краї знаменували пік протестів селян проти колективізації? Якими були їх результати?
    
29. Які акти терору проти активістів найбільш відомі у нашому краї?
    
30. Якими методами здійснювалося розкуркулювання у нашому краї?
    
31. Яка доля Вашої родини в ті часи? Чи всім членам Вашої родини вдалося вижити? Чим харчувались ?
    
32. Чи допомагав колгосп якимсь чином вижити в тих умовах?
    
33. Чи мали місце репресії щодо селян, які не здали хліб державі, саботували план хлібоздачі ?
    
34. Відповідно до так званого в народі «Закону про п’ять колосків» визначалося збирання колосків як розкрадання соціалістичної власності, за що даний закон передбачав покарання — розстріл з конфіскацією всього майна при тяжких обставинах і мінімум 10 років ув’язнення в усіх інших випадках. Чи були випадки покарання жителів села за зрізання колосків? Кого саме?
    
35. За що засуджували людей?
    
    • за збір колосків на вже зораному колгоспному полі,
      
    • за зріз колосків на власному полі,
      
    • за «самоправний» помел власного хліба,
      
    • за розмови про те, що план хлібоздачі нереально виконати,
      
    • за приховування харчів.
      
    • Інше
      
36. Скільки кілограмів зерна залишали пересічній (простій) селянській родині для харчування протягом усього року?
    
37. Чи намагалося керівництво колгоспу, члени сільради хоч якось врятувати ситуацію і чи клопоталися перед вищою владою припинити вивіз зерна і борошна з села?
    
38. Чи залишали зерно в колгоспних коморах для насіннєвого фонду?
    
39. Хто в селі відповідав за виконання плану хлібозаготівлі?
    
40. Чи карали місцевих керівників за свідому подачу занижених даних про врожайність з метою залишити в селі якомога більше зерна?
    
41. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії був розгорнутий небувалий терор голодом, щоб примусити тих, хто залишиться живим, безоплатно і без протестів працювати у колгоспах.
    
42. Чи могли без довідки сільської ради селяни залишати село?
    
43. Чи були в селі факти трупоїдства і людоїдства?
    
44. За яких обставин голод у краї припинився?
    
45. Якими, на Ваш погляд, були причини голоду 1932–1933 рр.?
    
46. Хто, на Вашу думку, винен у голодоморі?
    
47. Скільки приблизно населення було до 1932 року у Вашому населеному пункті?
    
48. Як змінилась кількість населення після 1933 року?
    
49. Якими були демографічні наслідки голоду 1932—1933 рр.? Скільки односельців, на вашу думку, померло від голоду в 1932-1933 рр.?
    
50. Де ховали померлих? Яким чином?
    

(Анкета розроблена учителем-методистом історії

Оленівської СЗШ Лобановою С.В.)


ЛІТЕРАТУРА:

1. Клименко Ф. Голодомор. Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2007.-с.143
   
2. Білоус І. Заради істини, ради правди…// Наше життя.- 1993.-2 вересня.-с.2
   
3. 33-й: голод. Книга- меморіал.-с.196
   
4. Архів Магдалинівського районного історико-краєзнавчого музею
   
5. Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932-1933 років на Дніпропетровщині.-Дніпропетровськ, ДДУ.-1993.-с.75-76
   
6. Безуглий Л. Край Магдалинівський.-Д-ськ:ІМА-прес, 2005.-с124-129
   
7. Магдалинівщина. Короткий нарис.- Дніпропетровськ: «Пороги», 2008.-с.386