Остання чверть ХVІІІ ст ознаменувалася посиланням експансії Московії щодо Речі Посполитої, яка вже й так наближалася до свого кінця

Вид материала

Документы

Содержание Довершилась України кривда стара, – Розпадуться пута віковії Чи ще ж то ви мало послужились

Подобный материал:

• Тема Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини, 179.02kb.
• Держава І право українських земель у складі великого князівства литовського та речі, 823.96kb.
• Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського, 131.77kb.
• Драматургічна глибинність, 433.29kb.
• Матеріали підготовлено, 158.34kb.
• Тихонова Євгенія Антонівна, Інститут закон, 1019.67kb.
• Укр землі в складі Речі Посполитої, 42.55kb.
• Севрюков Денис Георгійович. Публічноправові та приватноправові методи регулювання трудових, 226.9kb.
• Тема: Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини, 92.4kb.
• Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.

Проблема латинізації та змосковщення обряду Греко-Католицької Церкви, галицьке москвофільство в політичних маніпуляціях польських панівних кіл. На Греко-Католицьку Церкву ліг весь тягар національного захисту й боротьби проти полонізації та змосковщення українців у галицькому краї, боротьби проти латинізації та змосковщення обряду Української Церкви. Всім було зрозуміло – ворогам і приятелям, – що збереження українського характеру Греко-Католицької Церкви було вагомою запорукою національного відрод-ження, формування та утвердження національної свідомости та національної духовности. Отож цю Церкву треба було зламати.

Українська Греко-Католицька Церква, як уже зазначено, опинилася в умовах тиску з обох сторін: з одного боку, польські світські кола та латинський єпископат намагалися в умовах австрійської імперії осягнути те, чого не змогли в колишній Речі Посполитій, а з іншого боку, московське православ’я намагалося через змосковщення обряду і зміцнення своїх впливів посилити релігійно-політичне засилля серед українського населення в Галичині з пер-спективою на подальшу мету – інкорпорації цього краю до московської імперії. Для Української Церкви й українського населення галицького краю ці сили несли в собі зловісну небезпеку, бо всі вони – на свій лад і в своїх інтересах – діяли в напрямі денаціоналізації українського народу і з цією метою намагалися підірвати міць та авторитет Греко-Католицької Церкви як духовного фунда-менту українства.

Польські панівні кола в Галичині досить грубо, примітивно і фальшиво вдавалися до використання будь-яких політичних спекуляцій, намагаючись використати галицьке “москвофільство” як звинувачення проти української Греко-Католицької Церкви і українства загалом.

Оскільки польські кола та клір у своїх спробах опанувати Українську Церкву все-таки успіху не мали, то вони пішли по шляху огульних звинувачень українців у москвофільстві, щоб тим самим створити негативну думку в австрійського уряду про всіх українців, залишити їх без опіки та підтримки цього ж уряду, щоб безборонний народ латинізувати та полонізувати. В таких умовах міжобрядові відносини були в досить занедбаному стані. “Політичні події в Австрії середини ХІХ ст. були такими, що стали на перешкоді упоряд-куванню міжобрядових стосунків, що загострилися подальшою неприхильністю польського клиру до українців, упертими закидами в московфільстві та схильності до відступництва українців-католиків. Націоналізм обидвох сторін сповільнював крокування по шляху до злагоди і миру” [51, c. 412].

Галицька митрополія справді переживала тяжкі й довгі суперечки, які нав’язували москвофіли і полонофіли, Московська Православна Церква і Польська Латинська Церква, кожна із яких домагалася церковно-релігійних та політичних цілей, а також підпорядкованості взаємовідносин між кліром латинського і грецького обрядів. Ось тому ієрархи обох обрядів нарешті погодилися ще 1853 р. укласти між собою угоду – “конкордат”. Оскільки в квітні 1863 р. митрополит Якимович помер, то справу доведення угоди до її повного завершення виконав митрополит Спиридон Литвинович. Отож, папа Пій ІХ покликав до Риму латинську й українську ієрархії, і так остаточно була полагоджена справа “конкордату” – співжиття двох обрядів та їхніх ієрархій у Галицькій митрополії. Папа Пій ІХ декретом від 17 липня 1863 р. затвердив цю угоду, а в жовтні 1863 р. проголошено міжобрядове порозуміння поляків і українців у Галичині.

Положення та установлення “Конкордії” 1863 р., викладені в декількох розділах, мали важливе значення для стабілізації відносин між Латинською і Греко-Католицькою Церквами, зокрема в таких справах: зміна обряду, священні й релігійні чинності, уділення Святих Тайн, подружжя, виховання дітей, взаємодопомога. “Конкордія” 1863 року в трьох перших розділах гарантувала обом обрядам в Галичині їхню кількісну незмінність, їхню територіальну непорушність та їхню сакраментальну тотожність. А два останні розділи норму-вала громадсько-церковну співпрацю і взаємини [51, c. 415–416].

Запровадження “Конкордії” в Галичині з 25 січня 1864 р. було далеко не простим, оскільки державна влада почала втручатися в це порозуміння своїми законами, а деякі латинські єпископи просили дещо змінити в них. Та Апос-тольський Престол стояв непохитно на позиції “Конкордії” 1863 р., трактуючи її як спробу упорядкувати співжиття двох народів і двох обрядів на одній території. “Силою обставин “Конкордія” 1863 р. стала малим кодексом спів-життя двох обрядів і протривала із незначними змінами до розпаду Австрій-ської імперії, хоч за нової Польщі з неї залишилось багато елементів, які виправдали себе на практиці й відтак були прийняті. Більше того, в стосунках обрядів латинського і руського вона стала церковним правом також для еміграції в обох Америках” [51, c. 416].

Хоча “Конкордія” регулювала міжобрядові відносини між Латинською і Греко-Католицькою Церквами, та в суспільно-політичному житті польські чинники продовжували застосовувати політичні спекуляції щодо українців, особливо тоді, як цісар Франц Йосиф І після заяв поляків про їхню лояльність погодився на польське верховенство в Галичині. Крім інших дій, поляки не цуралися знову звинувачувати українців у москвофільстві. У цих умовах митрополит Литвинович 1868 р. вніс меморіал проти польських оскаржень українців у москвофільстві. Та вся біда в тому, що діяльність Литвиновича припала на часи, коли перемогла австрійська і польська реакція, а тому треба було поступово і вперто відвойовувати кожну позицію. Отже, проблеми все-таки залишилися.

Однак були в Галицькому краї й інші проблеми. Москвофільство як рупор і агентура Московії безперешкодно діяло, маючи підтримку москов-ського уряду, а польська реакція використовувала його, щоб кинути тінь на все українське населення. Українська світська інтелігенція порівняно з польською була нечисленною та ще й трималася здалека від селянства. Селянство ж хоча й виступало проти польської шляхти, але з мотивів аграрних, а не з причин націо-нальних і політичних. Польська шляхта, яка масово виробляла спирт та горілку в своїх ґуральнях, фізично і морально розкладала селянство, продовжуючи насаджувати пияцтво ще з панщизняних часів.

Єдиною силою, яка могла щось реальне зробити для порятунку та оздо-ровлення селянства, розвитку та поширення культури й освіти серед народу, було духовенство на чолі з митрополитом Йосифом Сембратовичем. Послання митрополита 1876 р. “Про велику гідність людини” започаткувало нову епоху морального, фізичного й економічного оздоровлення й поліпшення життя селян у Галичині. Почалася велика й повсюдна акція творення товариств і братств тверезості. Це викликало у польських панів лють та реакцію проти митрополита Сембратовича, що також підривало його вплив.

Духовенство своєю працею багато зробило для піднесення добробуту селянства, яке не мало ні землі, ні грошей. По селах почали з’являтися церковні чи громадські зерносховища (шпихліри) засобами самого селянства: кожен, кому потрібно зерна на засів чи хліб, міг позичити таке зерно в громадському шпихлірі за малий відсоток чи натурою. Щоб зарадити браку грошей, отець Степан Качала заініціював створення громадських взаємодопомогових позич-кових кас, опублікувавши 1874 р. книжку “Що нас губить, а що помогти може”, у якій дав певні роз’яснення, поради та рекомендації щодо фінансових справ. У 1892 р. засновано у Львові за переважної участі духовенства товариство взаємного забезпечення “Дністер” (від 1895 р. – товариство взаємного кредиту). Духовенство працювало також над згуртуванням селянських дрібних ґрунтів і над їхнім поліпшенням, а також започаткувало кооперативний рух, було організатором 1883 р. у Львові “Народної торгівлі”.

Окрім дбайливости Української Церкви та духовенства про матеріаль-ний добробут і здоров’я народу, ще більше уваги ієрархи і священики приділя-ли духовності, культурі та освіті. В 1868 р. засновано у Львові нове культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке відіграло важливу роль у піднятті само-освіти, культури, духовности і – це головне – національної свідомости народу в Галичині. “Просвіта” розвинула плідну видавничу діяльність, зокрема в галузі історії України, наприклад, розвідку Лонгіна Цегельського “Русь-Україна і Московщина”, завдаючи цим удару московфільству, поширеному серед сіль-ського населення Галичини; видавала також науково-популярні місячники “Життя й знання”, “Аматорський порадник”, “Бібліотечний порадник”, книжечки “Самоосвіта”, твори “Української письменності” та ін.

Про освітньо-культурну діяльність “Просвіти” на місцях свідчить організація широкої мережі читалень: до 1914 р. “Просвіта” налічувала 77 філій та 2944 читальні, що охоплювали понад 200 тис. членів. У тих умовах за нечисленності української світської інтелігенції, провідну роль у діяльності “Просвіти” відігравало галицьке духовенство.

Окрім товариства “Просвіта”, в 1873 р, за допомогою меценатів з Над-дніпрянщини у Львові виникло також товариство Т. Шевченка спочатку з прос-вітніми й культурними завданнями, а вже з 1892 р. стало “Науковим товарист-вом імені Шевченка” як неофіційна Українська академія наук, яка проіснувала до 1940 р. У діяльності НТШ помітну участь також брало духовенство.

Для порівняння нагадаємо, що в Наддніпрянській Україні 1863 р. з’явився горезвісний Валуєвський міністерський циркуляр, а 1876 р. царський Емський указ, яким припинено розвиток української культури, українського писаного і друкованого слова.

Як би то не було, діяльність Української Греко-Католицької Церкви, її митрополитів та духовенства за наявності навіть всіх недоліків відіграла у 60–70-х роках ХІХ ст. дуже важливу роль у пробудженні, формуванні та утверд-женні українства, української національної свідомости, культури, просвіти серед українського народу Галицького краю.

Проте не завжди все йшло гладко, були й різні проблеми, зумовлені і су-б’єктивними, і об’єктивними причинами. Це стосується частково митрополита Й. Сембратовича, який вирізнявся праведністю і спасенною діяльністю. Проти Й. Сембратовича ополчилася польська шляхта внаслідок його десятилітньої бо-ротьби проти пияцтва серед селянства і тим самим порушення справи пропі-нації, почалася шалена нагінка на нього, шляхта снувала наклепи, різні інсинуації, брудні інтриги, щоб скомпрометувати митрополита в очах Австрій-ського уряду та Апостольської Столиці. Однак боротьба Сембратовича проти пияцтва була немаловажною справою: “Його послання “Про велику гідність людини” 1876 року стало переломним у житті українців Галичини, воно сприяло піднесенню добробуту та стану здоров’я народу. Цього не могли йому вибачити дідичі та корчмарі. Наслідком боротьби проти пияцтва на місіях і проповідях було заснування братств тверезості. За їхньою допомогою митрополит і все духовенство врятували селянство від повної матеріальної руїни та заклали основи для його піднесення” [51, c. 422].

Ситуація ускладнилася ще й з іншого боку, що було цілком нормальним розвитком подій. “Після призначення у 1849 р. губернатором Галичини графа Агенора Голуховського політичне становище українців значно погіршилося. Після австро-угорського порозуміння 1867 р. польська шляхта повністю контролювала Галицький сейм, що був відновлений у 1861 р. Відень не втру-чався в галицькі справи, якими практично керували поляки. Розчарована ставленням Габсбургів, посиленням польських впливів, зневірена у власних силах, значна частина чільного українського духовенства та вищих верств, від 1860-х рр. переорієнтовується на Росію, сподіваючись на її підтримку” [22, c. 68].

Це заломлення консервативного табору, тобто москвофільства, викли-кало неминучу і цілком природну реакцію серед поступового українського громадянства, що породило нову суспільно-політичну течію – народовців, до якої увійшли вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти, свяще-ники С. Качала, Д. Танячкевич та ін. Між іншим, Д. Танячкевича назвали “бать-ком галицького народовства”. Спочатку народовці обмежували діяльність письменством як продовження традицій М. Шашкевича, вбачали в оживленні літератури шлях до національного відродження, багато уваги приділяли організації громад, видавничій діяльності тощо. В руслі цих дій народовський рух оформив національне обличчя, свої погляди на різні справи – від мови та правопису до світогляду та політичної позиції. “Коли ж занепад консерватив-ного табору став очевидним, народовці поширили свою діяльність на політичне поле. Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників – інші мандати загорнули поляки” [33, c. 288].

Увійшовши в русло московської політики і Московського православ’я, галицькі москвофіли показали свою антиукраїнську сутність і повну відір-ваність від національних інтересів українського народу, втративши будь-яке довір’я до себе як суспільної течії. “Однак русофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з російським царем, російською культурою та російською етнічною спільнотою викликали сильний протест студентства, молодого духовенства та нової генерації інтелектуалів. Маючи Шевченка та українофілів Східної України, а також “Руську Трійцю” за ідеал, галицькі народовці виступають за рідну мову та культуру, шукають тісніших контактів з селянством, обстоюють окремішність українського народу” [22, c. 68]. Прогре-сивні та патріотичні сили рішуче відкинули москвофільство і тим самим зазі-хання Московії на Галицький край, орієнтували народні маси на власні сили, виховували їх у дусі українського патріотизму, збуджували національну свідомість.

Щоправда, народовці намагалися з респектом ставитися до Руської Ради, яка свого часу відіграла важливу роль у суспільно-культурному житті Галичи-ни, а тепер стала москвофільською, і утримувати з нею нормальні відносини. Однак, переконавшись у марності своїх зусиль, пішли на рішучіші кроки, до чого спричинилися деякі події, які “виявили повний розклад консервативної групи і прискорили політичне відокремлення народовців” [33, c. 289]. Село Гнилички, що на Збаражчині (тепер у Підволочиському районі на Терно-пільщині), за намовою І. Наумовича в 1882 р. перейшло на православ’я, на православ’я, зрештою, перейшов і сам І. Наумович. Не без підстав польська преса оголосила цю подію проявом москвофільської пропаганди і, звісно, використала для звинувачень і наклепів на все українство. Це спричинило про-цес москвофільських діячів Ольги Грабар і товаришів, оскаржених у державній зраді. Хоча процес не довів державної зради, та засвідчив “їх національну і політичну безпринципність”. Оскільки “старий табір затратив зв’язок з народом і перейшов на службу до російського абсолютизму”, то народовці остаточно вирішили порвати з цим напрямом та його діячами і в 1885 р. заснували свою політичну організацію – Народну Раду, почавши самостійно виступати в галицькій політиці. “Як головні гасла – не без впливу Наддніпрянщини – розвиток народності, поступ і лібералізм, демократію і федералізм^” [33, c. 289].

Водночас у 70-80-х роках ХІХ ст. в Галичині з’явився ще один, на пер-ший погляд ще незначний, хоча за змістом вагомий рух, який зробив серйозний внесок в оздоровлення національного і суспільно-політичного життя. Уже тоді цей рух відгукнувся на актуальні проблеми українського народу. “У 1880-х рр. невелика група молодих інтелектуалів на чолі з Іваном Франком та Михайлом Павликом, вважаючи, що ні народовці, ні русофіли не цікавляться у достатній мірі соціально-економічними проблемами селянства, приймає під впливом Михайла Драгоманова програму, що поєднувала соціалізм з українськими на-ціональними проблемами” [22, c. 68]. Зазначимо, що соціалізм І. Франка та його однодумців – громадський та “аграрний” і цілком відмінний, за словами Франка, від “фабричного соціалізму” К. Маркса, що виріс на ґрунті західно-європейського життя. Уже в цей ранній період молоді діячі стали на позиції чітко визначеної національної ідеї, висуваючи основоположні принципи націо-нальної незалежности та державної самостійности України. У 1880 р. у творі “Не пора, не пора, не пора” І.Франко писав:


Не пора, не пора, не пора

Москалеви й Ляхови служить!

Довершилась України кривда стара, –

Нам пора для України жить.

***

Не пора, не пора, не пора

За невигласків лить свою кров,

І любити царя, що наш люд обдира, –

Для України наша любов.

***

Бо пора се великая єсть:

У завзятті, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю і щастя і честь,

Рідний краю, здобути Тобі! [107, с. 73].

У творі “Розвивайся ти, високий дубе” І. Франко 1883 р. наголошував:


Розпадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Країна встане.

***

Встане славна мати Україна.

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна, нероздільна.

________


“Мати-Україна” звертається до своїх дітей:


Чи ще ж то ви мало послужились

Москві і Ляхови?

Чи що ж то ви мало наточились

Братерської крови?

Пора, діти, добра поглядіти

Для власної хати,

Щоб газдою, не слугою

Перед світом стати! [108, с. 74–75].

________


Немає сумніву в тому, що цей соціально-радикальний рух у певному розумінні збудив серйозний фермент у галицькому українському суспільстві, даючи новий поштовх для підняття нових суспільно-національних пластів та подальших пошуків відповіді на питання національного відродження та сус-пільно-політичного розвитку Галичини в контексті загальноукраїнських про-цесів.

Збудження та розвиток українського життя у всіх його сферах, рішуче протистояння москвофільству та шовіністичним маніпуляціям польської реак-ції, а також, як засвідчили останні події, москвофільські дії в с. Гнилички – все це зумовило однозначну позицію у трактуванні українського становища з боку австрійського уряду, польських кіл у Галичині і Ватикані. З’явилися різні зви-нувачення на адресу українців: в одному випадку, в націоналізмі, в іншому – у москвофільстві майже всіх українських громадян, у ще іншому – в атеїзмі і марксистському комунізмі. Відповідно до таких установок вживали заходи: “Передусім почалися намагання надати українській церкві більше католицького характеру. В Галичині збільшено число єзуїтських “домів”, до Львова перенісся польський орден змартвихвостанців^, що ставив собі як особливе завдання підносити католицький дух серед української молоді, врешті під натиском Ватікану митрополит Йосиф Сембратович погодився на реформу Василіян, яку почали проводити єзуїти” [33, c. 289]. А що це все означає? Посилення латиніза-ції української церкви шляхом втручання у її справи за допомогою єзуїтів і змартвихвстанців. Усе це робили з метою збереження католицизму польськими орденами, бо Українська Церква вже ніби попала в “руки” москвофілів. Австрійський уряд і Ватикан повірили в ці польські вигадки, а навіть наклепи.

А до цього треба ще додати інформацію польських чинників, що й Й. Сембратович також москвофіл. “При цьому й митрополита звинувачено в москвофільстві, у схильності до православ’я і в нерішучості у складних справах управління. Справа опинилась у віденському цісарському дворі, де під впливом польських кіл віяв неприхильний для нашого народу і Церкви вітер” [51, c. 421]. Дії митрополита теж були не зовсім чіткі, слабовільні. “Не маючи підтримки серед найближчого оточення, Сембратович оперся на так звану “староруську партію”, яка складалась із святоюрців та духовенства, а у своїй праведності не хотів поступитися перед новими силами і течіями т.зв. “народовців”, втрачаючи таким чином колишній уплив у політичних справах, який завжди мали галицькі митрополити” [51, c. 420]. Зв’язавшись з консервативними силами, тобто з москвофілами, і не йдучи ні на які співдії з народовцями, Й. Сембратович фак-тично самоізолювався і справді виставив себе на показ ніби москвофіл, а втім, його опертя на “староруську партію” було цілковито безперспективне. Митро-полит втратив підтримку і в своїх, і в чужих. А до цього ще додалася справа Гниличок. З огляду на це Ватикан за згодою австрійського уряду усунув з митрополії Йосифа Сембратовича як людину слабкої руки. Його місце зайняв Сильвестр Сембратович, братанич митрополита Йосифа, прямолінійний католик, який повільною і послідовною працею зумів провести в галицькій Церкві основні реформи.

Якщо Йосиф Сембратович тримався осторонь політики та й народовців, то Сильвестр Сембратович трохи інакше розумів свою пастирську та суспільну місію: він ішов у політику і на виборах до парламенту 1885 р. провів своїх кандидатів. “Народовці спершу гостро виступали проти втручання митрополита до політики, але згодом, бачачи його силу, ввійшли в співпрацю з ним і під його впливом погодилися на переговори з австрійським урядом і поляками” [33, c. 289]. Особливо важливою була позиція С. Сембратовича в трактуванні москвофільства. “Новий пастир розумів небезпеку так званого “москвофільст-ва” для Галичини. Тому Сембратович включився у громадську діяльність, спри-яючи українському національному рухові” [80, c. 104].

Проте найважливішою подією правління архиєпископа-митрополита Сильвестра Сембратовича був Львівський синод 1891 р., який залишився одним з найголовніших в історії Української Церкви, заклавши стійкі основи для церковного життя у той нелегкий час.

Львівський синод підтвердив свою католицьку віру й вірність галицьких українців Апостольському Престолу, владнав справи церковного правопорядку, судівництво та Літургії, затвердив кількість свят і дні посту.

На синоді розглядали питання целібату, церковного Правила-Часослова та юліанського календаря. Були різні думки. Стосовно Часослова, то його що-денне читання стало обов’язковим для священиків, а юліанський календар залишився для Галичини. Більшість учасників складу виступила проти целі-бату: одруження священиків так і залишилось традиційним, з рекомендацією стану неодруженості. Целібат і Літургія найбільше пов’язані зі справою лати-нізації і змосковщенням. “Синод видав щодо цього численні й потрібні розпо-рядження, які мали на меті припинити процес латинізації та самочинності священиків у літургійських справах, коли серед духовентва і народу поширю-валися різні православні московські, а також і латинські впливи, що компро-метували український католицизм в очах як католиків, так і православних, спричиняючи нещадну критику” [51, c. 455].

Зазначимо, що заперечення целібату мало далекосяжну соціально-куль-турну мету: священик-целебс припиняв свій родовід, а це позначилось би на реґенерації української інтелігенції, оскільки священик все-таки мав більше можливостей посилати своїх дітей до шкіл: “Найважливішою справою, яку обговорив синод, було запровадження безшлюбності священиків в Українській Церкві Галичини. Представники священства на синоді рішуче виступили проти цього проекту, хоча дискусії з цього приводу не припинялись і надалі. Без-шлюбність священиків загрожувала суттєво обмежити чисельність української галицької інтелігенції” [80, c. 104–105].

Львівський синод 1891 р., упорядкувавши церковно-релігійні питання, суттєво вплинув на пожвавлення в усіх ділянках: духовній, церковній, народній, суспільній та політичній.

Після смерті С. Сембратовича митрополитом став Юліан Сас-Куїловсь-кий, що був кандидатурою радше польських кіл, які вважали його своєю людиною. Номінація цієї особи на митрополію усіх здивувала: “ні галицькі москвофіли, ні народовці, ні навіть поляки цього не передбачали й не споді-валися” [51, c. 438]. Коротке митрополитування Ю. Сас-Куїловського не супро-воджувалося помітними подіями в житті Української Церкви та суспільства.

Незважаючи на різні піднесення та перепади Уніатської Церкви, все-таки вона виконала в цих умовах у галицькому краї велику історичну місію. Про це пише людина, яка сповідує православ’я, – Олена Пчілка: “В тій же частині України, що досталась під владу Австрії, – унія зоставалась. Були такі уняти українського роду, що перейшли на католицьку віру, а разом з тим помалу стратили свою віру й свою народність, пререйшли на поляків; більшість однак зосталася при своїй вірі уніятській, а не католицькій, при своєму побуту, при своїх звичаях, при своїй мові предківській, звучи себе русинами, як звалися колись за часів Червоної Русі” [68, c. 7]. Проте збереглося й українство! Якщо у Московії українця не було, а був “малорос” (українство було заборонене і культивувалося малоросійство), то в Австрії був свідомий русин-українець. “Звуть щирими синами Руси-України, мають по своїх городах і селах – школи українські та “Просвіти”, “читальні” з українськими книжками! Мають “Товариства” імені Т. Шевченка, М. Лисенка, школу Б. Грінченка…” [68, с. 7]. Чимала роль у цьому належить Уніатській Церкві, її священикам-патріотам. Сюди-то й запускав свої імперські щупальця московський спрут, прагнучи різними підступними діями, підкупом, брехнею та обманом зворохобити українське населення і, зокрема, духівництво проти унії, і тим самим проти українства, повернути їх до православ’я, але православ’я московського, як і московщини загалом у дусі “единой и неделимой” від Чуткотки до Карпат. Осягненню цієї мети слугувало створене Москвою й галицьке москвофільство – тогочасна московська п’ята колона”. “Обрусителі” ж і давно знали про “австрій-ських малоросів”, отторгнутих руських, давно заходжувались коло їх. Підсилали своїх послугачів, щоб підмовляли уніятів переходити на православіє, давали гроші русинам, щоб самі навертались і інших навертали до переходу під руку “белого царя”, бо він, мовляв, дасть і землі, і всякого добра” [68, c. 7]. Це були дії, розраховані на мирний час.