Geum.ru

Остання чверть ХVІІІ ст ознаменувалася посиланням експансії Московії щодо Речі Посполитої, яка вже й так наближалася до свого кінця

Вид материалаДокументы

Содержание


Весна народів”, національне відродження і поява галицького москвофільства.
Довершилась України кривда стара, –
Розпадуться пута віковії
Чи ще ж то ви мало послужились
Подобный материал:
  1   2   3



Українська Церква і незалежність України

Розділ 8

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ПОДІЛІВ
РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

8.1. Ліквідація Української Католицької (уніатської) Церкви у
московській займанщині

Остання чверть ХVІІІ ст. ознаменувалася посиланням експансії Московії щодо Речі Посполитої, яка вже й так наближалася до свого кінця. Ліквідувавши автономію Гетьманщини (Лівобережжя) і ввівши її до загальноімперської структури, Катерина ІІ 1774 р. завоювала, а в 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство до Московської імперії. У тому часі посилили свою експан-сіоністську увагу до Польщі три її сусіди – Московія, Австрія і Прусія, які трьома поділами – 1772, 1793 і 1795 років – розібрали її між собою. Згідно з останніми подіями Волинь, Поділля, Білорусь остаточно ввійшли до складу Московської імперії, Галичина після першого поділу 1772 р. відійшла до Австрії, Закарпаття разом з Угорщиною у 1526 р. – до Австрії, а Буковина, що була під владою Туреччини, поступово в 1774 та 1786 роках увійшла до складу Галичини. Отже, Московія посіла 80 відсотків українських земель, решта опинилася під Австрією. Дві імперії поділили між собою Україну.

Українська Католицька Церква опинилася у двох імперіях, кожна з яких створила різні умови її розвитку. Водночас Київська українська митрополія зіткнулася з непередбаченими труднощами в управлінні церквою. Ще чотири ієрархи – Пилип Володкович (1762–1778), Лев Шептицький (1778–1779), Ясон Смоґожевський (1780–1788) і Теодосій Ростоцький (1788–1805) – змогли в умовах заколотів, переслідувань, гонінь та утисків ще якось керувати як київські католицькі митрополити. Однак не треба забувати, що Київська Церква на території України, що перебувала під Москвою, була приречена на знищення: за Катерини ІІ Київська Церква зазнала послідовної ліквідації з її повним відривом від Риму.

Після остаточного зруйнування польської держави внаслідок трьох її поділів цариця Катерина ІІ відчула себе вільною у діях щодо Української Церкви. З повним занепадом Речі Посполитої втратили значення трактати і договори, які, окрім усього іншого, забезпечували свободу католицького віро-сповідання.

Унаслідок поділу Речі Посполитої українське католицьке населення у великій масі опинилося у велетенській ворожій імперії, яка чітко і методично прагнула ліквідувати український католицизм. В таких складних умовах перед Київською Церквою постало важке питання захисту католицького віровизнан-ня, східного обряду й визнання його юридичного статусу. А втім, уся політика Катерини ІІ полягала в тому, щоб беззастережно ліквідувати Київську Церкву, ні на що незважаючи, навіть на відповідні дії Апостольського Престолу. “Московія розв’язала проблему українського католицтва послідовно на свою користь, не перебираючи в засобах і методах. Саме в ті часи починається акція ліквідації українського католицтва. Українська католицька церковна дійсність перестала існувати не як обряд, чого бажала Польща, але як віра, чого бажала православна Москва” [51, c. 344]. Хоча Московія мала свій досвід руйнування Української Церкви, все ж таки значно скористалася польськими зразками у нищенні православ’я, і українського католицтва.

Уже 1793 р. Катерина ІІ, не гаючи часу, скликала в Петербурзі таємну нараду церковних і політичних діячів з метою відшукання способу найліпшого та найрозсудливішого переведення українських і білоруських католиків на державне московське православ’я. Грецький єпископ з Херсонеса Євген Булгаріс запропонував ідею створення місійної православної інституції під керівництвом православного єпископа з метою проведення приватної церковної проповіді православ’я серед католиків. Таку інституцію створено, і її головою став Віктор Садковський, єпископ Переяславський та Бориспільський, який 26 травня 1794 р. звернувся з посланням до українського населення, в якому “доводив”, що унія була накинена, а тому тепер дано свободу кожному повернутися до віри цариці. Місіонери Садковського пішли в народ навертати до православної віри. “Як тільки в якійсь місцевості кілька осіб висловилося за повернення православ’я, католицька більшість негайно втрачала свою церкву на користь визнавців урядової релігії. Там негайно призначали православного пароха, усуваючи католицького, та починалася обробка населення залякуван-нями, часто нагаями військових загонів. Така місія московського православ’я діяла дуже швидко, тим більше, що призначено для цього вікарних єпископів у Полоцьку, Мінську, Луцьку й Могилеві” [51, c. 346].

Не зложила своїх рук для “святого” спокою і цариця Катерина ІІ, яка постійно втручалася у діяльність “приватної” “місії Садковського”. У 1795 р. імператриця видала декілька указів, у яких розроблено низку заходів повернен-ня до православ’я, зокрема зазначено: 1) усі, чиї батьки лише після 1595 р. прийняли унію, поверталися до православ’я; 2) церкви, які були споруджені чи фінансовані православними, автоматично поверталися православним; 3) для заснування парафії треба прийнамні 100 хат і родин. Підступність останньої вимоги полягає в тому, що оскільки в більшості випадків села кількісно були меншими та розкидані хуторами, то цим способом було скасовано більшість українських парафіянських осередків, а їхніх священиків усунуто. Скрізь панував терор, переслідування, ув’язнення, заслання.

Отож, унаслідок діяльности “місії Садковського”, ґрунтовно підтриманої церковним урядом, на Україні і Білорусі 1795 р., як повідомлялося в царських указах, понад 2300 церков переведено в управління московської державної церкви, понад півтори тисячі священиків і мільйони вірних записано до православної церкви під проводом “Святійшого Синоду” на чолі з царем: “Катерина ІІ 1795 року скасувала всю Українську і Білоруську католицьку ієрархію. В 1773–1796 роках Київська католицька церковна провінція втратила тисячі парафіяльних церков, 145 василіянських монастирів та близько 8 млн. вірних” [51, c. 348–349]. Скасувавши Київське архиєпископство – митрополію, Катерина ІІ архиєпископа-митрополита Теодосія Ростоцького відіслала до Петербурга разом з польським королем Понятовським, де він і помер 1805 р.

Після смерті Катерини ІІ у 1796 р. царський престол обійняв її син Пав-ло (1796–1801). З приходом Павла з’явився невеличкий просвіток для Київської Католицької Церкви.

Ще в 1790 р. царевич Павло подорожував до Італії, де особисто зустрівся з папою Пієм VІ. Ця зустріч залишила певний слід у поглядах та житті Павла, що дало себе знати під час його коронації у березні 1797 р., на яку він попросив папу прислати свого легата. Папа Пій VІ делегував нунція у Варшаві Лаврентія Літту на коронацію імператора Павла, який передав Павлові апостольський матеріал із переліком кривд, заподіяних за Катерини ІІ, і з проханням Апос-тольської Столиці до нового монарха виправити ці кривди, а саме: 1) відновити Київську митрополію та єпархії і повернути єпископів на їхнє єпископство; 2) повернути усі греко-католицькі церкви і монастирі з маєтками, які забрано; 3) забезпечити свободу для католицького віровизнання згідно з договорами 1768, 1773 та 1793 років [51, c. 349–350].

Павло зрозумів, що його мати Катерина ІІ вчинила несправедливість і кривду Українській Католицькій Церкві і вирішив виправити ситуацію, повер-нувши до життя український католицизм. Новий цар відкликав багато засланих до Сибіру священиків та повернув їм їхні маєтки, повернув багатьом церквам і монастирям забране майно, припинив відому “місіонерську” пропаганду за перехід на православ’я, позбавив православних “місіонерів” військової допомоги.

Водночас з дозволу Павла Українська Церква, яку тоді вже титулували також Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), була реорганізована в трьох єпархіях: Полоцькій (вся Білорусь) на чолі з архиєпископом Лісовським, Луцькій з осідком у Почаєві (Волинь, Поділля, Київщина) на чолі з єпископом Степаном Левицьким і Берестейській з осідком у Жировицькому монастирі (Литовське, Гродненське, Мінське та Курляндське воєводства) на чолі з єпис-копом Йосафатом Булгаком. Усі ці три єпархії представляли Київську церковну провінцію, однак без митрополита: митрополит Т. Ростоцький не мав дозволу повернутися у свою митрополію.

На перешкоді діям Павла стало дві сили: Святійший Синод і латинський Могилівський митрополит Станіслав Сестрженцевіч. Святійший Синод побачив у діях імператора Павла небезпеку втрати досягнутого в боротьбі з Київською митрополією: повинна бути одна православна Церква під управлінням Святій-шого Синоду. Крім того, Павло пішов на деякі поступки католикам, які вже були ліквідовані, і навіть згідний був розпочати переговори з Апостольською Столицею. В уявленнях представників Святійшого Синоду це в подальшому могло призвести до фатальних наслідків для існування Московської Церкви. В їхньому потаємному розумінні Павло зі своїми поглядами і переконаннями таїв небезпеку для православ’я і його ролі в імперії. А митрополит С. Сестржен-цевіч, над яким тяжіла вимога латинізації і полонізації Української Церкви, не зважав на самостійність Української Католицької Церкви та відновлення Київської митрополії, а виступив із своєю незалежною від Католицької Церкви політикою, згідно з якою він мав би стати єдиним митрополитом для католиків обох обрядів – латинського і візантійського – в усій імперії. Цю ідею виношу-вали й інші польські церковні діячі в наступні часи, стаючи поперек дороги українським ієрархам.

Добрі надії і сподівання для Української Церкви в Московії раптово обірвалися із вбивством імператора Павла 1801 р. До влади прийшов цар Олександр І (1801–1825). До нього і звернувся після смерті митрополита Т. Ростоцького 1805 р. в Петербурзі Полоцький єпископ Гераклій Лісовський із проханням відновити Київську митрополію. Святійший Синод виступив проти цього. Однак прохання повторено декілька разів. Після зволікань та різних роздумів і незважаючи на спротив Святійшого Синоду, цар видав указ 24 липня 1806 р., яким митрополичу гідність і сан у з’єднаній (уніатській) Церкві поновлено в особі Іраклія Лісовського (1806–1809): “Ми, – йдеться в указі, – домінуємо ласкаво президента другого департаменту Церковної Римсько-Католицької Колегії, архієпископа Полоцького Іраклія Лісовського митропо-литом з’єднаних церков у Росії з усіма правами і привілеями, що мав митро-полит Ростоцький, згідно з канонами з’єднаної Церкви та згідно з буллами, які дано в різні часи. Дано в Петербурзі дня 24 липня 1806 року [51, с. 353]. Отже, Київську митрополію відновлено з усіма правами і привілеями. Однак не визнано титулу “Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі”, а “митрополит уніатських церков у Росії”, не була повернута митрополича єпархія та її осідок у Києві, не дозволено Лісовському листуватися з Римом. Виходило, що є митрополія з привілеями і правами, але обмежена і безправна. Звісно, це була гра московського царя в європейський “лібералізм” у московській редакції. “Тому Апостольський Престол не міг приступити до якихось виразних актів затвердження такої митрополії та її митрополита в Росії, хоч інтереси Церкви та з’єднання вимагали, щоб цю раптову й непередбачену царську номінацію затвердити апостольською владою і канонічним церковним шляхом” [51, c. 354]. Цар відновив Київську митрополію, проте замкнув її в межах своєї влади, не дозволяючи митрополитові навіть листуватися з Римом. Виникав нонсенс: “з’єднана Церква” з’єднана з Римом, а не з Москвою. Ця московська характеристика була підозрілою з самого початку. Тому папа не затвердив Лісовського в статусі “митрополита уніатських церков у Росії”, у такому ж статусі митрополита не одержав визнання в Римі і єпископ Григорій Коханович (1809–1813), а також Йосафат Булгак, якого цар іменував митрополитом у (1817–1838 рр.), а Рим затвердив як “Апостольського делегата” без осідку. Причина така: для Риму Київський престол і далі існував як історичний осідок першоієрарха Києво-Галицького та всієї Руси.

З таємничим зникненням Олександра І (1825) закінчився перепочинок для українського католицизму в московській займанщині. Ситуація Української Церкви була непевна і віддана на сваволю московського царя. Адже політика Московської імперії та Православної Церкви неухильно була спрямована на знищення східного католицизму, однак прикрита шляхетним гаслом “возз’єд-нання” з Московською Церквою. “Хоч Павло І і Олександр І через тактичні причини дали перепочинок, однак російський уряд ніколи цілком не залишав давніх планів Катерини – знищення українського католицизму. Не залишила цих планів і Російська Православна Церква, загнуздана своїми прокурорами, ставлениками царя й уряду” [51, c. 377].

Приборкавши ліберальний демократичний рух, цар Микола І (1825–1855) дав повну свободу реакції втілити плани Катерини ІІ – знищити Україн-ську Католицьку Церкву. Та й сам він прикладав до цього руки. У 1826 р. Микола І видав указ, яким заборонив продаж та поширення українських католицьких молитовників і духовних книг; у 1827 р. розпорядився підготувати відповідних людей майбутнього винищення католицизму; з 1827 р. почалася діяльність руйнівника українського католицизму Луцького каноніка, католика, члена східної секції Петербурзької Церковної Колегії Йосифа Семашка, який користувався підтримкою царя. Й. Семашко був за відокремлення від Риму та переведення українців- і білорусів-католиків на московське православ’я. Він навіть розробив 1827 р. цілий план, так званий “Рапорт”, переходу католиків на православ’я у Московії. Цар Микола І прихильно сприйняв цей “Рапорт”, на підставі якого підготував указ від 22 квітня 1828 р. про урядовий початок про-цесу остаточної ліквідації католицизму в Московській імперії.

Цар Микола І узявся рішуче втілювати “воссоединительную акцию”. Указом від 16 лютого 1832 року він скасував обов’язки протоігумена Василіан у московській займанщині, незабаром закрив повіціят, а 17 липня 1832 р. Васи-ліянський чин було знищено. Одним указом 1832 р. ліквідовано всі українські богословські школи і семінарії, а католиків відіслано на науку до православної Богословської академії у Петербурзі; іншим указом 1832 р. наказано, щоб діти змішаних подружжів між православними і католиками виховувалися у православному дусі, ще іншим заборонено латинським католицьким свяще-никам надавати східним католикам Святі Тайни. Окремий указ забороняв будь-яке спілкування та участь у церковних чинностях між латинниками і з’єдна-ними, а інший 1832 р. підпорядковував так звану греко-з’єднану церковну Колегію Святійшому Синодові як одну з його секцій. Царський указ визначав, що призначення парохів належить до повноважень губернаторів конкретної території. У 1833–1834 рр. було запроваджено новий служебник та обряди московської редакції.

Опір духовенства грубо придушували, чинили насильства, переслі-дування, у 1837 р. понад 160 нескорених священиків заслано до Сибіру, інших мучили по в’язницях та різних православних монастирях. Так відбувалося возз’єднання з московським православ’ям.

Нарешті, після таких приготувань “воссоединения” зібралися три єпис-копи-відступники – Йосиф Семашко (єпископ Литовський), Антоній Зубко (єпископ Берестейський) і Василій Лужинський (єпископ Оршинський) – у Полоцьку восени 1838 р., щоб оформити відступництво своє та своїх єпархій від Католицької Церкви. Вони ж виготовили “Синодальный акт воссоединения с православием”.

Однак на перешкоді був ще в тому часі живий митрополит Йосафат Булгак, ув’язнений у Петербурзі. Він беззастережно був вірним Католицькій Церкві, Апостольському Престолові. Мета полягала в тому, щоб схилити його дати згоду і пристати до православ’я. Єпископи-відступники намагалися його і переконувати, і спокушати, та безрезультатно. Навіть Микола І нагородив мит-рополита орденом Св. Андрія, щоб створити враження, що він схиляється до православ’я. Однак митрополит був непохитним. Залишалося чекати на його смерть, що настала 1838 р.

Оскільки за життя не вдалося дезорієнтувати й обманути католицьке духовенство і вірних “мнимим відступництвом” митрополита, то вирішили це осягнути, використовуючи його смерть. Щоб створити враження, що він “свій”, цар розпорядився влаштувати урочистий похорон, як це робили, вшановуючи пам’ять православних митрополитів, і поховати у церкві при монастирі Олександра Невського, де ховали московських митрополитів. Цим хотіли за-свідчити, що митрополит Й. Булгак прийняв православ’я і “схвалив” акцію “возз’єднання”. Отже, шлях відкритий.

“Синодальний акт” з “чистим” сумлінням було підписано 12–23 лютого 1839 р. в Полоцьку. Київська митрополія перестала існувати зі смертю останнього Київського митроолита Йосафата Булгака у 1838 р. Й. Булгак не був у змозі вивести З’єднану Церкву з цієї прірви, однак не зломився і був їй вірним до кінця своїх днів. Його майже 50-річне владицтво закінчилося трагічно – відступництвом П. Семашка, А. Зубра, В. Лужицького в 1839 р. Вони як єпис-копи не були в силі встояти перед політичним тиском з боку російського царату, втративши віру в можливість подальшого життя Католицької Церкви в московській займанщині [51, c. 385].

Після 1840 р. Українська Католицька Церква залишалася тільки на за-хідних українських землях: католицькими були землі Холмщини, Підляшшя, Галичини, Закарпаття і Буковини, які були в австрійському володінні.

8.2. Українська Греко-Католицька Церква і національне та суспільно-
політичне становище українців в Австрії

Відновлення Галицької митрополії й активізація Греко-Католицької Церкви в національному та суспільно-політичному житті Галичини. Після ві-домих поділів Речі Посполитої Українська Католицька Церква продовжила діяльність у державній структурі Австро-Угорської імперії. В умовах Австрії державними законами була забезпечена рівноправність обрядів візантійського, католицького та вірменського, які традиційно збереглися і діяли в Галичині чи на українських землях в Австрії. Австрійський уряд толерантно ставився до цих церков та їхніх обрядів, об’єктивно і справедливо вирішував справи міжцер-ковних і міжобрядових стосунків. В Австрії з’явилися нові назви церков: “Римо-Католицька” і “Греко-Католицька”. Австрія була католицькою держа-вою, та з огляду на європейську толерантність ставила питання про чітке визначення конфесійності церков за змістом католицьких, але відмінних за обрядами. “Привілеї клиру та його освіта, матеріальне забезпечення і осна-щення клиру було встановлено однаково без огляду на обряд. В Австрії віднов-лено декрети Апостольської Столиці про заборону змінювати обряд. Дотри-мання цих декретів забезпечувалося державними законами, які карали винуватців у цивільному порядку. Все це допомагало зберегти національну своєрідність і помітно спричинилося до українського літературного і культур-ного відродження” [51, c. 341].

Потрібно пам’ятати ще й те, що Галичина перейшла під владу Австрії як країна економічно й культурно відстала, бо Річ Посполита зовсім не дбала про цей край. Шляхта й дідичі, у руках яких було все господарське життя, безжалісно експлуатувала панщизняне селянство. Зовсім не було прогресивних способів й засобів виробництва, хліборобство перебувало на вкрай низькому рівні, було екстенсивним. Великої промисловості не було, ремісництво ледве животіло. І ось австрійський абсолютистський режим освіченого монарха Йосифа ІІ (1747–1790) поставив на меті втілити на той час прогресивні реформи, щоб підняти насамперед економіку всієї держави, розуміючи її вагу та значення для міжнародного становища Австрії, а в тому ж комплексі підняти також Галичину. Щоб оздоровити економіку Галицького краю, він пропагував нові способи ведення хліборобства, розведення нових господарських рослин, навіть насаджував німецькі колонії, що повинні були давати зразки прогре-сивного господарювання. Цісар провів соціальні реформи, щоб оздоровити і підняти низи, зокрема скасував (1783) особисте підданство селян – кріпацтво і поки що зберіг панщину зі зменшенням панщизняних повинностей, яку мав намір найближчим часом скасувати. Він же дозволив селянам іти до шкіл і ремесел, дав новий устрій містам, регулював торгівлю. Багато зробив для посилення гігієни: заснував нові шпиталі, збільшив кількість лікарів, упоряд-кував цвинтарі. Нова система освіти з німецькими середніми школами та університетом у Львові покликана була підняти культурний рівень населення краю. Звичайно, не все йшло гладко, реформи мали багато перешкод з боку консервативних сил. І все-таки поступово їх втілювали, що давало певні плідні наслідки [33, c. 280].

Українське населення тих земель, що перейшло під володіння австрійського освіченого абсолютизму того часу, було у вигідніших умовах, ніж Україна під пануванням московського абсолютизму. Українська Церква також відчула толерантність з боку австрійської влади.

Дожившись трагічного “дійства” ліквідації Української Католицької (уніатської) Церкви і втративши будь-які надії на відновлення Київської митро-полії, українські ієрархи зосередили свою увагу на відновленні Галицької митрополії, рятуючи тим самим Українську Католицьку Церкву хоч би в межах австрійської імперії. Щоправда, Апостольський Престол мав своє бачення цієї проблеми. “Апостольський престол протягом історії намагався за будь-яку ціну, доки було можливо, зберегти єдність і неподільність Київської митрополії як єдиного церковного центру українського народу. Це саме зберегло єдність української нації та не призвело до духовного і культурного роздвоєння, що поглиблювало б також і те політичне та соціальне роздвоєння, яке виводили всіми силами тодішні окупанти української етнічної території” [51, c. 365]. Ці наміри Риму мали вагоме значення для розвитку Української Католицької Церкви. Однак втілення цієї ідеї в умовах деспотичної Московії з її абсолютним неприйняттям католицизму було в корені неможливим, тим паче, що Московія за допомогою знищення Української Католицької Церкви і насильного введення Української Православної Церкви в систему “Святійшого Синоду” впровад-жувала свої “объединительные” плани загарбання України. “Єдине московське православ’я” і “єдина московська імперія” на чолі з царем “батюшкой”: у світлі таких імперських вимог і намірів московської політики реальність стану речей породжували інші вимоги – неминучу потребу відродження Галицької митро-полії як історичне продовження митрополії Київської.

Не дивно, що з’явилися протидії відновленню Галицької митрополії. Насамперед Московії це було не на руку, вона бажала бачити населення Галичини православним, а не католицьким, щоб мати зачіпку для політичних претензій. Крім того, латинський польський єпископат також мав свої аспірації, прагнучи підпорядкувати Українську Католицьку Церкву своїй опіці, її лати-нізувати і спольщити.

І тут справді виникла досить складна і навіть трохи заплутана ситуація. Відомо, що цар Олександр І зробив ліберальний жест, видавши указ про створення митрополії без жодної конкретної єпархії. З’явився незвичний новотвір з титулом “митрополит усіх з’єднаних церков Росії”: про Київську митрополію жодного слова. В указі царя немає нічого конкретного, визначеного й певного, хоча порівняно з ліквідацією Української Католицької Церкви Катериною ІІ це було частковим відшкодуванням кривди, заподіяної царицею. З цією подією можна було пов’язувати і розчарування, і сподівання.

Апостольський Престол виношував якісь надії на відновлення Київської митрополії, а тому переважала думка, що відновлення Галицької митрополії не на часі, тим більше, що цар Олександр І визнав 1806 р. “Митрополію для всіх з’єднаних церков Росії” і призначив “митрополита всіх з’єднаних у Росії” І. Лісовського. Можна було сподіватися на успіх подальших розмов з царем. Однак надії не були великими. З іншого боку, австрійський уряд наполягав на тому, щоб відновити Галицьку митрополію з уваги на зручність державної і церковної єдности: все повинно бути зібраним у межах однієї держави.

Не гаючи часу, австрійський уряд 1806 р. позитивно вирішив питання про відновлення Галицької митрополії, справа пішла до Папського Державного Секретаріату, де її ґрунтовно вивчали, і тільки 24 лютого 1807 р. папа Пій VІІ видав буллу про відновлення Галицької митрополії з урахуванням двох умов Конгрегації Поширення Віри: повідомлення Іраклія Лісовського, який став митрополитом 1806 р. після смерти митрополита Ростоцького, про скасування його прав до єпархій Галицької митрополії і збереження постанов та законів Замойського Синоду (йшлося про вибір єпископів з чернечого кліру). У такому дусі видано “цісарський диплом” про відновлення Галицької митрополії. У травні 1808 р. папську буллу передано для виконання. Митрополія одержала титул “Львівська і Галицька”. У Римі й у Відні стали на тому, що Галицьку митрополію треба відновити, не маючи достатніх надій на перспективу “митро-полії усіх з’єднаних церков у Росії”, тож офіційно її відновлено 25 вересня 1808 р.

Рим увесь час наполягав на збереженні єдности Української Церкви і Верховного Архиєпископа Митрополита найвищого рангу майже з патріар-шими правами. А тому відновлення Галицької митрополії не відповідало цій позиції Риму. Проте об’єктивні актуальні обставини, що складалися на перспек-тиву, явно свідчили про те, що відновлення Галицької митрополії стало історичною необхідністю. І це повністю підтвердилося, бо з часу царя Миколи І Українська Католицька Церква, Київська митрополія вдруге після Катерини ІІ і цього разу на багато століть були стерті з лиця української землі.

Галицька митрополія з осідком у Львові була відновлена 1807 р. і стала законною наступницею прав і традицій Київської митрополії. Упродовж ХІХ ст. її очолювали сім митрополитів: Антон Ангелович (1807–1814), Михайло Ле-вицький (1816–1858), Григорій Якимович (1860–1863), Спиридон Литвинович (1864–1869), Йосиф Сембратович (1870-1882), Сильвестр Сембратович (1885–1898), Юліан Сас-Куїловський (1899–1900). У діяльності Галицької митрополії та митрополитів були різні події і церковно-релігійного, і суспільно-політич-ного, і духовно-культурного характеру, і весь цей тягар мужньо переносила церква. “В Австрійській імперії Українська Католицька Церква виліковувала страшні рани, яких вона зазнала під московським пануванням. По страхіттях “татарського ярма”, “польського лихоліття”, латинізації та спольщення україн-ського народу і, нарешті, після брутальної ліквідації українського національ-ного життя та київського католицького православ’я в Російській імперії, части-на українських земель, зокрема Галичина, знайшли в Австрії сприятливі умови вільного і мирного життя – як церковного, так і національного, – хоч і в чужій державі” [80, c. 98]. Австрія принципово відрізнялася як від колишньої Речі Посполитої, так і від Московії, їй чужими були такі звироднілі явища, як денаціоналізація, нищення народу. “Австрія не була зацікавлена в латинізації Української Церкви чи у забороні української мови, культури, звичаїв. Це була багатонаціональна імперія з пошаною до людських прав, із західноєвропейсь-кою культурою” [80, c. 98]. У дусі цієї європейської толерантності розвивалася Українська Греко-Католицька Церква й виховувалося українське населення.

Якоюсь мірю розвиток церковно-релігійного поняття в Галичині і Галицькій митрополії вивели з нормальної колії наполеонівські війни. Під час війни Австрії проти Наполеона Бонапарта митрополит А. Ангелович 25 жовтня 1805 р. у пастирському посланні до духовенства і народу закликав бути вірними австрійському престолові. Це викликало незадоволення у бонапартистських польських елементів, які покладали великі надії на французького імператора у справі відновлення польської держави. Крім того, відбувалися польські і московські окупації Львова, московські війська навіть окупували Галичину. Московія почала вже й тут “господарювати”, побудувавши в Тернополі тюрму, яка й досі стоїть у центрі міста. В таких умовах А. Ангелович перебував у вели-кій небезпеці і рятувався втечею. Повернувся тоді, коли згідно з австрійсько-французьким договором 1809 р. Галичину повернуто до Австрії, проте без Холмської єпархії з частиною Перемишльської, які разом із Замостям були приєднані до Варшавського князівства. Настав відносний спокій, поступово стабілізувалися відносини, церкви і вірні входили у нормальне життя.

Яким же було на початку ХІХ ст. українське духовенство?

Наголосимо, що в житті українського суспільства провідне місце посідало духовенство, яке на той час було єдиною духовною, культурною і суспільною силою. Освіту духовенства підвищили нові семінарії у Львові і Відні, “Руська колегія” та Богословський факультет у Львівському університеті. В силу історичних обставин галицьке духовенство склалося як сконсолідована верства з давніми традиціями, пов’язаними з життям багатьох священицьких родин упродовж сторіч у цій місцевості, що мало важливе значення для впливу священика на паству, бо, зживаючись із середовищем та людьми, священики добре пізнавали і людей, і умови їхнього життя, і всю ситуацію у місцевості. Діяльності священиків значно сприяла їх дисциплінованість. “Місцеві і провін-ціальні з’їзди та візитації єпископів з’єднували духовну верству в одну здисципліновану цілість” [33, c. 281]. Однак тогочасне галицьке духовенство мало риси, які воно набуло за певних історичних умов: