Остання чверть ХVІІІ ст ознаменувалася посиланням експансії Московії щодо Речі Посполитої, яка вже й так наближалася до свого кінця
| Вид материала | Документы |
СодержаниеВесна народів”, національне відродження і поява галицького москвофільства. |
- Тема Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини, 179.02kb.
- Держава І право українських земель у складі великого князівства литовського та речі, 823.96kb.
- Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського, 131.77kb.
- Драматургічна глибинність, 433.29kb.
- Матеріали підготовлено, 158.34kb.
- Тихонова Євгенія Антонівна, Інститут закон, 1019.67kb.
- Укр землі в складі Речі Посполитої, 42.55kb.
- Севрюков Денис Георгійович. Публічноправові та приватноправові методи регулювання трудових, 226.9kb.
- Тема: Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої середини, 92.4kb.
- Реферат на тему: " Російський цар Микола іі" Микола ІІ олександрович 05. 1868 17. 07., 65.98kb.
Особливо треба згадати про діяльність Перемишльського єпископа М. Левицького у справі започаткування і розвитку нової системи шкільництва та підготовки вчителів, заснування 1818 р. дяко-вчительського інституту в Пе-ремишлі тощо. Мав він низку інших заслуг на ниві релігійно-культурного та освітнього життя. Не дивно, що цей владика після смерті А. Ангеловича став митрополитом Галицької митрополії.
Отже, незважаючи на консерватизм, аристократизм, поверхові полоніза-ційні тенденції, в лоні українського духовенства вже на початку ХІХ ст. були сили, які діяли в інтересах змінення Української Церкви, української культури, українського живого слова, українства загалом.
Ці процеси ще більше виявилися в 30–40-х роках ХІХ ст., коли серед галицького громадянства з’явилися нові постаті, які намагалися внести в суспільно-культурне життя щось нове, свіже. У той час дещо змінилося на ліпше в суспільно-економічному житті краю: деяке піднесення міст, зростання промисловості й торгівлі, а головно – розвиток освіти. Нове покоління зверта-лося до Заходу, сприймало ідеї романтизму і ліберально-демократичні доктрини з німецької та слов’янських літератур. Водночас революційні гуртки розпов-сюджували ідеї рівності і свободи. Особливу роль у цьому відігравали польські революціонери, які прагнули створити польську державу.
Однак, галицька українська молодь не обмежувалася тільки засвоєнням привнесених ідей, це був для неї важливий стимул повернутися обличчям до свого народу, пізнати його, зрозуміти та поцінувати його серед інших народів. Як у Наддніпрянщині, так і в Галичині українська молодь взялася за вивчення свого народу. Вихованець духовної семінарії Яків Головацький у спогадах писав: “Ми багато говорили, дискутували, спорили, пройшли всякі теорії і гіпотези, – нарешті прийшли до переконання, що про нарід знаємо тільки зі слуху, що треба їм іти між нарід, розсліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, що їх нарід ховає у пам’яті тисячами, записувати його приказки і поговірки, його повісті і перекази, – словом, нам, філософам, треба іти в нарід і учитися в нього мудрості” [33, c. 282]. Всі пізнавальні пошуки були спрямовані на усвідомлення побуту, життя українського селянина, на зрозу-міння того, що той “чорний ячмінний хліб з вістяками” не завжди був у нього та столі. “Я пізнав незавидне життя хліборобів, що дотепер уявлялося мені у рожевому світлі, безжурною ідилією” [33, c. 283]. Таке піднесення свідомості української молоді мусило неминуче породити зріліші плоди в національно-духовному житті не тільки Галичини, а й України.
Як відомо, Перемишль, де працювали єпископ М. Левицький і о. І. Мо-гильницький, на початку ХІХ ст. був важливим центром релігійно-духовного та культурного життя. У 30-х роках ХІХ ст. центр національного життя пере-містився до Львова. Серед визначних молодих дослідників були вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький – відома “Руська Трійця”, що в 1837 р. уклала “Русалку Дністрову” – першу літературну збірку, видану в Галичині народною українською мовою. Цензура не допустила цієї книги до рук читачів, а автори цього збірника мали неприємності від керівництва семінарїї. Однак серед важких та складних умов пізнішого часу сили цих діячів національного відродження зломилися: Ваги-левич перейшов до польського табору, Головацький – до московського, тільки Шашкевич залишився вірним своїм патріотичним переконанянням, та він умер молодим у нестатках сільського священика. Як би ж там не було, “Руська Трійця” виконала велику місію національного відродження, давши перший поштовх до піднесення та розвитку національної свідомости. “Піонерами націо-нального відродження Галичини, – писав Д. Дорошенко, – судилося стати трьом вихованцям Львівської семінарії, так званій “Руській Трійці”: Маркіяну Шашкевичу, Іванові Вагилевичу й Якову Головацькому. Всі вони були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопились ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменництва у Російській імперії вони працювали над Відродженням української народності в Галичині” [16, c. 302].
Розбуджена національна свідомість уже не занепала. Назріли нові події – революція 1848 р., яка прискорила внутрішні зрушення в Галицькому краї. Тепер молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне: ідея національної самостійности прибрала реальні форми – стремління до крайової автономії.
“ Весна народів”, національне відродження і поява галицького москвофільства. “Весна народів” 1848 р. як національно-політичний рух народів Франції, Італії, Австро-Угорщини і як реакція на сваволю монархії, привела до революційної дії нові суспільні верстви: міщан, робітництво й інтелігенцію, а ідеї лібералізму, демократії, суспільної рівности почали проймати всі прошарки населення. “Весна народів” почалася з антиавстрій-ського повстання в Італії 2 березня 1848 р. Угорці та італійці підняли повстання за відокремлення від Австрії, чехи і хорвати виступили за перетворення Австрії у федерацію країн, а поляки – за політичне відокремлення від Австрії або за широку автономію польських земель, до яких вони зачислили й Галичину. У цій ситуації австрійський цісар Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав у Відні декрет про скасування панщини, а 25 квітня цього ж року проголосив конституцію і скликав парламент.
Галицька інтелігенція рішуче відкинула вимогу поляків увести Галичину до Польської держави. Протидіючи польським і угорським претензіям, 39 українських послів до австрійського парламенту висунули вимогу щодо відо-кремлення Галичини, Закарпаття і Буковини в край в Австрійській Федерації. Щоб мати змогу захистити свої національні інтереси, передові та патріотичні сили Галичини 2 травня 1848 р. утворили свою політичну організацію – “Го-ловну Руську Раду”, яка проголосила національну єдність тоді 15-мільйонного українського народу. Ця організація складалася з 30 членів – представників духовенства і міської інтелігенції під проводом спершу єпископа Г. Якимовича, а пізніше – крилошанина М. Куземського. “Головна Руська Рада” була добре структурованою організацією. Вона мала низку структурних підрозділів для спеціальних справ: шкільництво, селянські справи, фінанси тощо. Їй підпоряд-ковувалися так звані менші Ради (разом 45). А провід провінційних рад повинен був складатися з представників різних станів: трьох селян, трьох міщан, трьох шляхтичів, трьох дяків, вісімнадцяти інтелігентів, у тому числі десять священи-ків. Кожна провінційна Рада мала в Головній Раді свого референта, який давав їй інформацію, вів листування, одержував звіти, різні повідомлення, тримав зв’язок з центром, використовуючи церковну організацію, і цей рух ставав масовий.
У маніфесті Головна Рада визначила національне становище такими словами:
“Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, з чого півтретя мільйона замешкує Галицьку землю. Цей нарід колись був самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої високі закони, своїх власних князів, – одним словом був у доброму побуті, заможний і сильний. Через неприязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, втратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу. Такі нещастя склонили з часом багато можних панів відступити від руського обряду батьків своїх, а з ним виректися руської мови і залишити свій нарід, хоч ця зміна обряду не могла перемінити народності, і кров руська в жилах їх плинути не перестала. Нарід, залишений цим способом і чимраз більше ослаблений, став залежний від чужої волі, і все понижений, почав у всьому упадати і до такої прийшов недолі, що соромом було русином називатися... Але як все на світі з часом минає, як по зимі прикрій весна наступає, так, браття, і цей сумний стан зміниться через конституцію. Це велике право, це велике добродійство, – це сонце, що як усім, так і русинам засвітило і до нового життя нас пробудило... Пробудився вже і наш руський лев і красу нам ворожить майбутність. Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте, але не до звади і незгоди, але двигнімося разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи !” [51, c. 284].
Головна Руська Рада натрапила на сильний опір з боку польської Ради Народової, що намагалася перетворити Галичину на польську провінцію, зорганізувавши навіть національну гвардію. Та полякам цього було замало, тим більше, що їхня Рада Народова була суто польською і як така, що протистояла українцям. Вони вирішили створити “українську” раду, яка б протистояла Головній Руській Раді. Такою “конкурентною” структурою став “Руський собор”, до якого ввійшло кілька польських панів, що назвали себе “русинами”, і різні збаламучені українські інтелігенти (такі завжди знаходяться !). Проте намагання поляків були марними, їхній Собор не мав жодного впливу. Українське населення не вдалося збаламутити, заклик Головної Руської Ради – “Встаньте, браття, будьте тим, чим ми можемо бути, будьмо народом!” – більше діяв і припадав до серця та душі українців, ніж польські порожні обіцянки. А священик Василь Подолинський у своїй пересторозі писав: “Стотисячне військо можна перемогти, але не можна спольщити одного українського села... Хоч Росія висипала вже кілька бочок аргументів, що українці і москалі – це “один народ”, та даремні її зусилля так само, як і польські...” [51, c. 405].
У жовтні 1848 р. заходами Головної Руської Ради був скликаний Собор руських учених у Львові, на якому розглянуто питання про окремішність української (руської) мови, обговорено питання народної мови в школі, як і різні літературні наукові справи. Водночас були організовані центральні культурно-освітні інституції: “Народний Дім” та “Галицько-Руська матиця” – товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи, першим головою якого став М. Куземський. Початок української преси пов’язують у Галичині з першою українською газетою “Зоря Галицька”, яка почала виходити 1848 р. українською (народною) мовою. Говорячи про Собор українських учених, треба відзначити, що на 118 учасників було 90 відсотків священиків під керівництвом крилошанина М. Куземського.
“Весна народів” – це великий революційний вибух, який охопив Гали-чину у досить занедбаному стані. “Оскільки за часів польської окупації попе-редніх сторіч Галичина залишилася без свого національного політичного прово-ду, то з ним був лише “хлоп і поп”, то цілком зрозумілим стає факт, що провід в усіх ділянках руху “Весни народів” узяло в свої руки греко-католицьке духовенство” [51, c. 404]. Із середовища тодішнього духовенства та з-поміж сту-дентів богослов’я вийшли громадські й політичні діячі, захисники українського народу й ідеологи національного руху. Не втратила значення та актуальності заява-маніфест Головної Руської Ради, яку склали священики Якимович, Куземський, Жуківський і Наумович. “Весна народів” 1848 року підштовхнула галицьке духовенство до інтенсивної щоденної праці для добра свого народу. Крім щоденної звичайної душпастирської праці митрополита і клиру, з “Весною народів” припала їм також додаткова громадська і культурна праця в різних ді-лянках” [51, c. 405]. І цю свою додаткову працю греко-католицьке духовенство під керівництвом митрополита М. Левицького та єпископа Г. Якимовича гідно виконало під час “Весни народів” (до 1851 р.).
Отже “Весна народів”, революційна ситуація 1848 р. послугувала значним стимулом суспільно-політичного та національного зрушення українців на західних землях, які вперше у ХІХ ст. виступили як окрема нація, і в цьому процесі провідну роль відіграло греко-католицьке духовенство.
Після бурхливих революційних подій “Весни народів” в Австрії справи трохи вляглися, і за справу знову взялася бюрократія, досить швидко замо-розивши процес нового життя; Австрія повернулася до системи абсолютизму. Треба було чекати ще десять років, щоб у державі Габсбургів почався період конституційних реформ: 1860 р. проголошено нову конституцію, яку 1861 р. замінено ліберальнішою. Галичина, як і інші автономії, могла сформувати свій крайовий сейм, відкрилися можливості порівняно вільного національного розвитку. “Але ситуація грунтовно змінилася, коли в 1867 р. польська аристо-кратія ввійшла в порозуміння з династією Габсбургів, зобов’язалася підтримати австрійську державну політику, а за те здобула для себе необмежену владу в Галичині – право безконтрольно розпоряджатися всіма силами країни” [33, c. 286]. Сильні світу цього домовилися між собою за рахунок українського хлопа, який і надалі залишився під пануванням польської шляхти, хоча вже не як панщизняник. Австрійський уряд керувався інтересами імперії, шукаючи підтримки в реальних силах, які були представлені польською шляхтою та магнатами, хоч і давав деякі можливості для соціального розвитку українського населення краю. Польські панівні кола, як і їхні попередники часів Речі Посполитої, бродили в утопічних мріях, розвиваючи фантастичні плани віднов-лення “історичної Польщі”, “Польщі від моря до моря”. “Польська шляхта поставила собі завдання створити в Галичині базу для майбутньої польської держави і до цих стремлінь притягала все польське громадянство, звертаючи його проти українського народу” [33, c. 286]. Польські кола, маючи великий досвід державного правління і ставши панівною силою в краю, утвердили своє володарство, провадячи великодержавну політику полонізації українців і підготовляючи політичний ґрунт для осягнення поставленої мети – польської держави. “Хоч у Галичині формально були обов’язкові австрійські конститу-ційні закони, проте їх принатурено так, щоб полякам запевнити надзвичайні привілеї, а можливості національного розвитку українців звести нанівець. Усі публічні установи – адміністрація, самоврядування, суд – були обсаджені поля-ками і в усьому потребували поляки. Середні і фахові школи у великій більшос-ті були польські, університет сполонізувало так, що українці тільки з трудом добилися кількох катедр. Початкові школи, що перше підлягали духовній владі, перейшли під керівництво крайової шкільної ради, яка також проводила в них польські тенденції. Міста, внаслідок насаджування польської інтелігенції, набрали польського характеру, а державні і краєві допомоги підтримали також розвиток польської культури і науки” [33, c. 286].
Оскільки створилася нова ситуація і далеко не корисна для українців, то боротьба проти польського наступу ставала досить затрудненою, замість того щоб бути рішучою і наступальною, щоб не тільки зберегти старі, а й здобути нові позиції. А для цього ж то були конституційні можливості. “В цих змаганнях вихідною базою були громадянські права, які давала австрійська конституція – спираючись на них, треба було відвойовувати те, що юридично належалося” [33, c. 286]. Однак потрібне було керівництво, яке б розуміло складність ситуації, і знало нові вимоги й потреби економічного, політичного та національного розвитку українського народу в Галицькому краю. “Провід в українському громадянстві, як і в попередніх десятиріччях, мала інтелігенція, що в більшості складалася з духовенства. Ця горішня верства скоро позбулася революційних ідей 1848 р. і повернулася до давнього відсталого консерва-тизму” [33, c. 286]. Звичайно, революційність, збуджена ідеями “Весни народів” 1848 р., не могла “перманентно” тривати: вона, як певна суспільно-політична напруга, мусила певний час наростати, досягти апогею, йти на спад і вичерпатися. Це цілком природний процес.
Питання в іншому: чому українська інтелігенція, а головно духовенство збайдужіли до боротьби проти економічного, політичного і національного нас-тупу польських панівних кіл у Галичині? Невже ж сталося так, що вони розча-рувалися в своїх ідеалах? Очевидно, річ у чомусь іншому.
А річ у тому, що перед галицьким українським духовенством постали питання, від вирішення яких також значно залежала самобутність українців у Галичині. Це обрядово-релігійне і мовно-правописне питання, тобто питання, з одного боку, латинізації обряду і правопису, що пов’язувалося з полонізацією, а з іншого, – змосковщення обряду і правопису. Ці два питання висіли як “меч Дамокла”.
Латинізацію українського правопису дуже сильно підтримували поляки, впливаючи на австрійський уряд. В українському середовищі почалися гострі дискусії над так званим азбучним питанням, що “перетворилися на справжню “азбучну війну”, особливо коли австрійський уряд під впливом поляків, намагався запровадити латинську абетку в Галичині, а з нею і новий правопис” [51, c. 410]. Сама по собі латинська азбука (абетка) не є ніяким злом, вона могла б бути, та річ у тому, що її нав’язували польські великодержавники з метою зміни і правопису з нахилами до польської мови, що разом з латинізацією обряду відкрило б досить простий шлях до здійснення давньої мрії – полонізації українського населення. Відповідно, “Секретар Віденського міністерства освіти Йосиф Їречек застосував в українській мові чеський правопис і радив його прийняти українцям, мовляв, для кращого розвитку української літератури” [51, c. 410]. Свідомі українці, добре розуміючи цей “кращий розвиток україн-ської літератури”, рішуче відкинули таку пропозицію. Важливу роль відіграв митрополит Г. Якимович – справжній український патріот, заступник українсь-кого народу.
Водночас, окрім латинізації, на історичну арену Галицького краю вий-шла ще одна дуже небезпечна для українства біда – змосковщення Галичини, інспіроване “північним сусідом”. Захопивши в свої імперські обійми Наддніп-рянську Україну, московські правителі взялися за Галичину і, зрештою, не тільки за Галичину, а й за всі слов’янські народи, що налажали до складу Австрії. Московські “объединители” йшли до галичан і всіх інших слов’янських народів не з порожніми руками, а із сумнозвісними “всеслав’янськими ідеями”, “панславістськими ідеями”, “панславізмом”, звісно, під егідою Москви. Адже, з одного боку, треба було відбиватися від “реставрації полонофільства на Галичині”, а “з іншого ж боку, під впливом “об’єдінітельних” ідей російського професора Михайла Погодіна чимало інтелігенції почало схилятися до панрусизму у формі так званого “галицького москвофільства” [51, c. 410].
Річ у тому, що в умовах Галичини складалися своєрідні умови для москофільства. Ведучи боротьбу за “очищення” обряду від латинщини, духо-венство “не раз за зразок брало собі православну, змосковщену церкву, думаючи, що вертається до давніх релігійних традицій” [33, c. 286–287]. З мовного питання справи складалися ще гірше: “У літературній мові ця консер-вативна інтелігенція повернулася знову до церковно-слов’янського макаро-нізму, берегла як святощі старий правопис і знову піддавалася під російський вплив” [33, c. 287].
Справді, над Галичиною нависла чорна хмара “москвофільства”. Якщо мати на увазі церковно-релігійну відправу, то церковно-слов’янську мову використовували як заперечення латинізації обряду і збереження обряду Східного, але класти її в основу української літературної мови було просто недопустимо, бо для цього була жива українська народна мова українського народу. А оскільки деяка частина духовенства з огляду на консерватизм не піднялася до розуміння ролі народної мови в літературно-духовному житті, то й “церковно-слов’янська” мовна позиція привела до мовного макаронізму, тобто витвору, що охоплював елементи церковно-слов’янської, московської і трохи української мов. Цей штучний мовний гібрид, який для Галичини підтримувала Москва, був “літературною мовою” “галицького москвофільства”. А далі пішли в рух “объединительные идеи”, “идеи всерусского единства”, “идея всеславян-ского единства”, “идеи всемирного единства” тощо, породжувані у Москві і поширювані там, де діяли московські імперські інтереси.
Цей складний різноплановий процес відбувався своєрідно в умовах Галицького краю. Як відомо, консервативні діячі не змогли вийти на ширші рівні суспільно-політичної діяльности, обмежившись, хоч і корисною, боротьбою за обряд проти його латинізації. “Старе покоління не витворило собі ніякої політичної програми і не вміло використати парламентарної трибуни для оборони і скріплення національних позицій, а піддавалося наївній надії, що австрійський уряд з доброї волі “зробить для нас усе потрібне” [33, c. 287]. Коли ж стало зрозумілим, що австрійський уряд веде політичну гру з поляками і всі ці сподівання на його допомогу не справдилися, у старому таборі настав час дезорієнтації. “Одна частина, під проводом Дідицького і Наумовича, почала піддаватися під впливи російської пропаганди, почала звати себе “настоящими русскими” і в своєму органі “Слово” проголосила національну єдність з російським народом (1866). Друга група, під керівництвом Лаврівського шукали порозуміння з поляками, відмовляючися від основного постулату поділу Галичини (1864)” [33, c.287]. Висновок тут один: і москвофільство, і угодовство з поляками означало зникнення з тієї частини галицької інтелігенції всього того, що відповідало самостійницьким інтересам українського народу.
Отже, в релігійно-духовному та суспільно-політичному житті Галичини 60-х років ХІХ ст. протистояли два явища: з одного боку, латинізація українського обряду, що несла в собі полонізацію, а з іншого, – захист обряду та боротьба “обрядовців” проти латинізації. По-перше, захист обряду і боротьба проти латинізації поступово втягували цих “обрядовців” у московські церковно-релігійні та мовно-правописні впливи, що породило “галицьке москвофільство”, інспіроване, підтримуване і фінансоване Москвою. Проте своєрідність “гали-цького москвофільства” полягала в тому, що воно вийшло переважно із середовища консервативного духовенства, яке було не православним, а греко-католицьким (католицьким), тільки спантеличеним, збаламученим, здезорієнто-ваним. Ця частина греко-католицького духовенства підпала під московські впливи, творячи москофільство. По-друге, латинізація обряду все-таки призвела до появи полонофільства серед деякої частини греко-католицького духовенства та світських кіл, підтримуваного польськими політичними силами в протистав-ленні до Московії, тобто до прийняття латинізації обряду без полонізації, що в тих умовах було зовсім неможливим, утопічним. По-третє, переважна більшість духовенства твердо дотримувалася позицій католицизму і східного обряду. “У цей час виникають два екстремістські реформістські напрями. Прихильники москвофільського напряму дивилися на Москву не лише з політичного, але й церковного й літургійного погляду, як на взірець і порятунок, тому змагалися за реформу, і то радикальну й самочинну. Розпочали її вже примусово єпископи-відступники в підросійській частині України за часів Миколи І 1839 року. Друга, полонофільська лінія, підтримувана польськими політичними силами, а особливо пресою, намагалася здобути з цієї ситуації цілком конкретну націо-нальну вигоду для себе, тому наполягала на якнайбільшому відмежуванні українців-католиків від Росії також і в справах церковних, і обрядових, страха-ючи всіх небезпекою схизми-відступництва. Третя лінія, поміркована, визнаючи непорушність обрядів, була свідома потреби їх поліпшення, але обдумано, поступово і під проводом церковної влади” [51, c. 412].
Виникла доволі складна церковно-релігійна ситуація в Галичині: Мос-ковський уряд і Московська Церква діяли через москвофілів, польські кола та латинська Церква знайшли своє опертя з латинізації обряду в українських полонофілах, а між цими двома течіями стояла основна частина Української Греко-Католицької Церкви. Українська Католицька (Греко-Католицька) Церква зазнавала тиску з боку як польських латинників, так московського православ’я в образі “галицького москвофільства”, ведучи тим самим боротьбу на два фронти. “Український католицизм поставлено між оці дві дійсності: латинський католи-цизм і грецьке православ’я. Біда була в тому, що католицизм репрезентували великодержавні поляки, а православ’я – великодержавні росіяни, які мали силу і політичну владу, тож могли чинити соціальний, суспільний і навіть культурний тиск на українського сусіда, який нічого з того не мав і мусив маневрувати між потужнішими з церковного і політичного огляду сусідами, вистояти перед тис-ком, відкидати спокуси і залякування, з одного боку, перед схизмою, а з іншого – перед латинізацією. На жаль, політичні і церковні сусіди – і Польща, і Росія – обстоювали не тільки релігійні цілі, але й національні інтереси, які зводилися чи то до полонізації, чи до русифікації українського народу” [51, c. 411].
У таких умовах повинно було настати оздоровлення Греко-Католицької Церкви та її самоочищення від москвофільства, щоб успішно захищати свій обряд і від латинізації, і від змосковщення. “Українці, вбачаючи в зберіганні свого обряду успішний захист національних позицій та політичних прав, напо-лягали на достеменному зберіганні східного обряду і повної практичної рівності з латинниками в щоденному церковному житті. Після національного відрод-ження, яке започаткувала “Весна народів”, наступив так званий “обрядовий рух”, який силкувався самочинно усунути з Української Церкви та її обрядів будь-які прояви латинських упливів” [51, c. 411–412].