Geum.ru

Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 1648 1657 р

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Биркович Олександр Іванович,

здобувач кафедри історії держави та права НАВСУ


БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ – засновник УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Одним із найвизначніших явищ в історії України є національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 1648 – 1657 р. і їй цілком закономірно приділяють значну увагу історики, правознавці, суспільствознавці та ін.

Незаперечних успіхів досягнуто в галузі вивчення персоналій. Уже видано монографії, опубліковано ґрунтовні статті, присвячені біографіям Богдана Хмельницького та його сподвижників [2]. Нині достеменно відомо, що під час національно-визвольної війни виникла Українська козацька держава. Зразком організації державного життя була Запорозька Січ. Остання у першій половині ХVІ ст. перетворилася на своєрідну козацьку республіку на окраїні Речі Посполитої, на незаселених землях степової зони. Козацтво, як окремий стан тогочасного українського суспільства, зуміло виробити свій особливий устрій.

З 1591 р. запорожці намагалися поширити козацький устрій і владу на всю Україну і після 60-річної жорстокої боротьби досягають цієї мети під керівництвом великого гетьмана Богдана Хмельницького [3, с. 116]. Отже, Запорозька Січ та козаччина були об’єктивною передумовою встановлення державності в Україні.

Особистість Б. Хмельницького сама собою неординарна, гетьман своєю воістину титанічною діяльністю не лише залишив якнайглибший слід у політичній спадщині XVII ст., а й об’єктивно екстраполював свої помисли і плани на віки наступні. І, як це не парадоксально, ідеї великого гетьмана найбільше виявилися в суспільних реаліях сьогоднішнього дня, коли в Україні набирають темпів державотворчі процеси, коли сила інерції не може спинити паростків нового і прогресивного, коли в творчих муках, випробовуваннях і прорахунках твориться сучасна модель соціально-економічних відносин, коли ми робимо справжній прорив і інтегруємося у світове співтовариство [4, с. 18].

Тоді, у 1648 р. Б.Хмельницький вступив на історичну арену як досвідчений політик, мудрий дипломат, рішучий полководець. Аналіз наявних документальних джерел переконливо доводить, що під час національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої у 1648 – 1654 рр. на території України в основному було завершено процес формування Української національної держави, яка за формою правління та устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту – вона була республікою [5, с. 94]. Крім того, на думку таких вітчизняних вчених, як О. Апанович, О. Гуржій, В. Степанков, Р. Іванченко, Д. Дорошенко та інших, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині ХVІІ ст. існувала вже у завершеному стані [5, с. 95]. Хоча з цього питання нині вирують інші думки.

Становлення Української козацької держави (в основних рисах) відбувалося протягом 1648 – 1650 рр. Зрозуміло, що політичні інституції держави переживали складний процес свого формування і були далекі від завершення. Багато в чому вона відрізнялася від тогочасних європейських держав, але немає найменших підстав сумніватися ні в її існуванні, ні в тому, що вона виконувала (інше питання, наскільки дієво) всі функції, властиві цьому суспільному інституту.

1648 р. Богдан Хмельницький постав як гетьман Запорозької Січі та вже у лютому 1648 р., розмовляючи з послами від Яна Казимира, Б. Хмельницький поводився не як ватажок повстанців, а як володар України. „Вибю з лядської неволі руський народ увесь!” – казав він „… Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім… За границю не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер у князівстві моїм по Львов, Холм і Галич” [6, с. 200]. Таку широку програму дій Б. Хмельницький зберіг до кінця свого життя. Звичайно, Польщу лякали наміри гетьмана створити „відокремлену державу”, і це робило нове військове зіткнення неминучим.

Уже на початку січня 1649 р. Хмельницький повертається на чолі переможного війська до Києва, де його вітали як „Українського Мойсея”, що “звільнив свій народ від польського рабства” [7, с. 121, 130]. Та головне полягає в тому, що державницькі тенденції у поглядах Б. Хмельницького вже брали гору, він під впливом загального ентузіазму після Пилявецької битви 1648 р. у розмові з польськими емісарами „називав себе головою Русі”, „руським самодержцем” [8, с. 184]. А згодом, відчувши силу, яку надала йому підтримка всього повсталого народу, він уже відверто заявив: „Я король України” [9, с. 12].

Успіхи українського народу в боротьбі проти польського шляхетсько-магнатського панування, а також зміни в соціально-економічній будові суспільства призвели до значних змін і в політичному устрої України. На звільненій території були остаточно ліквідовані органи державної влади Речі Посполитої і поширювався процес формування української державності, прообраз якої – „Запоріжжя було огнищем козацької сили, солідарності, організованості” [10, с. 194].

Розширення національно-визвольного руху, завдання боротьби проти чужинського панування вимагали від Б. Хмельницького створення нового військово-адміністративного апарату, здатного згуртувати повсталі верстви населення і досягти поставленої мети. Гетьман поширював військово-адміністративну структуру реєстрового козацтва на всю Україну, розташовуючи козацькі полки на визволеній території. Така організація сприяла поглибленню зв’язків народу з повстанцями і дозволила козацькій старшині успішніше здійснювати не лише військові, але й адміністративні функції замість ліквідованих органів Речі Посполитої. Важливе значення при цьому мала заміна адміністративно-територіального поділу України: з воєводств та повітів — на полки та сотні, які стали головними адміністративно-територіальними одиницями Української козацької держави.

Під час національно-визвольної війни військово-політична організація української держави складалася з кількох ланок: Військова Рада, Рада Генеральної старшини, Генеральний уряд на чолі з гетьманом, полкові і сотенні уряди, куренні та міські отамани, магістратура та ратуші міста.

У цей час найважливішим органом влади визнавалася Військова Рада, яка виникла на основі козацької ради Запорозької Січі. У радах брали участь всі козаки, що перебували поблизу місця її проведення, а інші полки направляли своїх представників, яким делегували право брати участь у роботі ради і приймати рішення. Другим за значенням органом влади під час визвольної війни стала Рада Генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входили генеральний обозний, суддя, писар, осавул, бунчужний, підскарбій, тобто члени Генерального уряду, а також полковники та інші особи за вибором гетьмана. Рада Генеральної старшини скликалася гетьманом перед кожною Військовою Радою, готувала її роботу, а також у тих випадках, коли гетьману була потрібна підтримка з важливих питань.

Центральне місце в системі органів нової влади Української козацької держави посідав гетьман. В його руках під час національно-визвольної війни і надалі зосереджувалася військова, законодавча, адміністративна і судова влада. Він керував роботою Військової Ради, Ради Генеральної старшини, очолював збройні сили, усю старшинську адміністрацію і судочинство, був головою Генерального уряду. Гетьман мав вагомі функціональні повноваження: призначав старшинську адміністрацію тощо. Від імені Війська Запорозького, а з 1652 р. і всієї Української держави він укладав угоди з іноземними державами, керував дипломатичною діяльністю своїх послів. Резиденцією гетьмана і адміністрації став Чигирин.

Видатний дослідник історії Української держави О. Оглоблін підкреслював, що в організації верховної влади виявився державний геній Б. Хмельницького. Традиція староруської княжої державності, ідея Великого Князівства Руського і революційне походження нової Української козацької держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького – все це відбилося на формуванні державної влади. Гетьман Б. Хмельницький зумів знайти геніальний синтез всього цього [11, с. 60-61]. Персональний авторитет Б. Хмельницького був величезний: „…володів усім один, що розкаже, то всім військом роблять”, казав полковник Тетеря, а полковник Савич оповідав: “Радить їм гетьман, що їм гетьман велить робити, то вони й роблять” [11, с. 69].

Генеральний уряд взяв на себе функції верховної виконавчої, розпорядчої та судової влади. Його найважливішою складовою структурою стала Генеральна військова канцелярія, яку очолював генеральний писар. Канцелярія здійснювала військове, адміністративне та судове керівництво в Українській козацькій державі.

Важливою ланкою у формуванні Української козацької держави були її збройні сили. Організаційними і тактичними одиницями були полки, сотні, курені на чолі з наказною старшиною. Кількість полків змінювалася. Так, за реєстром у 1649 р. їх було 16, а у 1650 р.– 20. „Назва „сотня” мала умовний характер: за гетьмана Хмельницького у полках було по 22 сотні, і кожна з них мала по 200 – 300 козаків. Сотні ділилися на десятки, які звали куренями [9, с. 13].

Початок утворення нової системи місцевого самоврядування поклала адміністративно-територіальна реформа Б. Хмельницького 1650 р. Звільнена частина України була поділена на полки – основні одиниці адміністративно-територіального устрою Козацької держави. Полк очолював полковник зі своїм полковим урядом. Полк поділявся на сотні, керівництво яким здійснював сотник зі своїм сотенним урядом. Сотня поділялася на курені зі своїм курінним отаманом. Таким чином, було запроваджено самоврядування на території Української козацької держави. Всього було 16 полків. В цей час Козацька держава мала найширші межі, вони охоплювали колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, частину Волинського і Подільського, а також частину Білорусії. Тобто, під час визвольної війни 1648 – 1654 рр. Українська козацька держава вийшли за географічні межі Запорозької Січі і Запорожжя, вона поширила свою юрисдикцію на інші території і остаточно оформляється як демократична держава з республіканською формою правління (Гетьманщина).

Під час національно-визвольної війни гетьманом було створено оригінальну систему органів управління, яка складалася із трьох рівнів:

1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, осавул, писар, курінний отаман;

2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, товмач, шафар, канцеляристи;

3) полкові та паланкові начальники – полковник, писар, осавул [9, с. 13].

Про державницькі аспекти визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. та її значення і наслідки дуже влучно сказав видатний український історик М.С. Грушевський: „… В этом государстве, обнимающем всю этнографическую территорию Украины и организованном на конституционных избирательных началах, гетьман являлся государем — главою всеославленной организации, главой всего народа…” [8, с. 193-194].

Отже, метою національно-визвольної війни було утворення Української козацької держави і внаслідок перемоги у війні цієї мети було досягнуто – утворено державу. Аналіз ходу і наслідків національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. доводить, що під час війни відбувався процес формування української державності, яка мала всі класичні ознаки: територію, публічну політичну владу, державно-адміністративний устрій, суд і судочинство, фінансову систему та податки, військо, місцеве самоврядування. Взагалі були створені умови для самостійного історичного розвитку України. За Хмельниччини Українська козацька держава об’єднала більшу частину українських територій. Б. Хмельницький намічав широкий план дій: „прогнати ляхів за Віслу” [12, с. 46], об’єднати всю Україну, але не встиг цього зробити. Він приділяв велику увагу тому, щоб до Козацької держави приєднати також західні землі. Під час перебування під Львовом він заявляв, що „став уже паном усієї Русі і жодним чином не віддасть її нікому іншому” [12, с. 46-47]. На підпорядкованих гетьманові землях площею 250 тис. квадратних кілометрів мешкало 1,2 – 1,5 млн чоловік [7, с. 128].

Своєрідною була і правова система, що діяла на теренах України. Тут зберігали свою правову силу Литовський статут, Магдебурзьке право та інші законодавчі джерела, що діяли в Україні до 1648 р. Характерним був зростаючий вплив козацького права. Останнє регулювало широке коло питань нової Української козацької держави. Виникло нове джерело права – гетьманські Універсали, листи, інструкції, накази, які були актами вищої виконавчо-розпорядчої влади і мали обов’язковий характер для всього населення України [9, с. 17].

Під час національно-визвольної війни найцікавішим феноменом розв’язання легітимації було обґрунтування гетьманської влади. Б. Хмельницький був обраний гетьманом на загальній військовій раді ще 30 січня 1648 року [13, с. 17]. Однак він добре розумів хиткість свого становища. Без сумніву гетьман уже після перших успіхів під Жовтими Водами та Корсунем прагнув узаконити своє становище. Іншими словами, навесні 1648 р. було пунктирно намічено більшість розроблюваних далі напрямів улегітимлення влади і конкретно особи Б. Хмельницького. Наприкінці 1648 р. Б. Хмельницький розгорнув активну державотворчу діяльність. На кінець 1648 – початок 1649 р. Україна мала усі ознаки державності. Водночас гетьман стає визнаним як всередині країни, так і за її межами главою держави [14, с. 89; 15, с. 241]. Навіть Польща в кінці 1648 р. визнає Б. Хмельницького гетьманом, а в лютому 1649 р. до Києва прибули польські посли, щоб вручити йому відзнаки гетьманської влади [8, с. 184].

Процес утвердження гетьмана – глави держави відбувався за надзвичайно складних внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних, військово-політичних, національно-етнічних та міжконфесійних умов. Екстремальна ситуація вимагала від гетьмана активних, рішучих дій, нерідко застосування непопулярних жорстких заходів. За таких обставин перебувати при владі могла лише така неординарна особа, як Б. Хмельницький. Його гострий розум, твердий характер, організаторські здібності, талант військового стратега, дипломатичний хист, магічна сила впливу на оточуючих дає можливість стверджувати, що влада Б. Хмельницького мала яскраво виражений харизматичний характер [14, с. 89]. Юридичну основу влади гетьмана складали норми усного звичаєвого права – „давні права та вольності”, пристосовані до державного статусу України, і законодавчі акти, санкціоновані державою. Так, у червні 1648 р. загальна військова рада прийняла „Статті про устрій Війська Запорозького”, що по своїй суті стали тим конституційним актом, спираючись на який гетьман видавав універсали, скликав раду, вершив суд та ін. [16, с. 19]. Але основним правовим джерелом влади гетьмана були міждержавні договори [14, с. 89].

Б. Хмельницький добре розумів потреби часу, як і те, що поступова абсолютизація влади правителя була тоді загальноєвропейською тенденцією. Намір гетьмана перетворити свою владу на самодержавну, його курс переростання республіки у спадковий гетьманат повністю відповідав глибинним українським інтересам [4, с. 26]. Згубність протилежного шляху виразно продемонстрували події сумної Руїни, коли, позбавлена сильної і авторитетної гетьманської влади, Україна, за гірким висловом літописця „сама себе звоювала”.

Глибокий аналіз тодішньої зовнішньо-політичної ситуації 1648 – 1654 років дав можливість Б. Хмельницькому зробити невтішний висновок: жодна із тодішніх навколишніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної Української козацької держави. В протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі Б. Хмельницькому вдалося знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними або добиватися нейтралізації інших. Завдячуючи цьому, він домігся визнання України урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції [17]. До речі, на думку вченого А. Яковліва, період з 1652 р. (перемоги Б. Хмельницького під Батогом 2 липня 1652 р. – Авт.) по 1654 р. Україна і юридично, і фактично виступила як цілком суверенна держава, що “не визнавала над собою іншої влади, крім влади свого гетьмана” [18, с. 119].

Для збереження основних завоювань національно-визвольної війни, насамперед державності, та враховуючи розвиток геополітичних процесів, перед Б. Хмельницьким у 1653 –1654 рр. постала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою, і, можливо, повністю втратити основні завоювання. Чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї з сильних держав. Такими тоді були Туреччина та Росія. Іншого виходу з трагічної для української козацької держави геополітичної ситуації, на жаль, не існувало [19, с. 5]. Після болісних роздумів врешті-решт гетьман Б. Хмельницький пріоритетною визнав можливість протекції московського царя. Крім цього, доводилося зважати на складну внутріполітичну ситуацію. А також брати до уваги те, що під гетьманською булавою перебувала лише частина етнічної території України. Тому непростим і водночас поворотним моментом в політиці гетьмана Б. Хмельницького та історії українського народу стала Переяславська Рада 1654 р. Саме Переяславська Рада народила нову державу – Українську козацьку державу, а правовою суттю українсько-московського договору став легітимний державний розрив із Польсько-Литовською державою і вступ України у міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права [20].

З усього викладеного, можна дійти висновків. У середині ХVІІ ст. існували передумови для опрацювання та реалізації ідеї української державності у формі Козацької держави і геніальність Богдана Хмельницького виявилася в тому, що він не лише зумів відчути імпульс епохи, а й попри неймовірні складності довів цю, занадто важливу справу до кінця.

Держава Богдана Хмельницького постала як козацька республіка, організована спершу за прикладом Запорозької Січі. Ключове місце в системі організації влади належало козацьким радам різного рівня – від сотенної до загальної. У перервах між радами вся повнота влади належала виборній козацькій старшині. Найвищою посадовою особою став гетьман Війська Запорозького. Усю територію було поділено на полки, полки – на сотні. Сотні і полки стали не лише територіальними, а й військовими одиницями, та й державу вимушено було скроєно на військовий лад. Основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики вироблялися генеральною старшиною, Гетьманська резиденція – Чигирин – виконувала роль столиці.

Політичну, військову, дипломатичну логіку дій великого гетьмана Богдана Хмельницького визначала лише єдина філософія – любов до Батьківщини, щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.

Особлива сторінка діяльності Богдана Хмельницького – зовнішньополітичне забезпечення існування Української козацької держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний хист у поєднанні зі сміливістю і готовністю йти на зважений ризик та компроміси – не раз ставали порятунком для українського народу.

Богдан Хмельницький став справді титанічною постаттю у сузір’ї визначних синів і дочок України, з іменем якого пов’язують саме буття України, її вихід на арену світової історії, першопочатки становлення сучасної політичної української нації. Він для українського народу є справді Батьком Вітчизни, уособленням єдності і наступності її історії – від Київських часів до героїчної Козацької доби, національного відродження і визвольних змагань ХХ століття.


Список використаних джерел

1. Мицик Ю. Національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 років: стан і проблеми дослідження // Україна скрізь віки. — К., 2000.

2. Замлинский В.А. Богдан Хмельницький. — М., 1989; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Л., 1990; Костомаров М. Богдан Хмельницький. — К., 1994; Великий гетьман Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький // Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія у життєписах. — К., 1994; Богдан Хмельницький / Сто найвидатніших українців. — М., 2001.

3. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К., 1993.

4. Смолій В. Державотворча спадщина Богдана Хмельницького та сучасність // Черкаський край — земля Богдана і Тараса: Культорологічний збірник. — К., 2002.

5. Шевчук В.П., Татаренко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К., 1999.

6. Холмський І. Історія України. — Нью-Йорк — Мюнхен, 1949.

7. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991.

8. Грушевський М.С. Очерки истории украинского народа. — К., 1990.

9. Маковський В.І. Становлення основ української державності у середині XVII ст. та причини її ліквідації. — Дніпродзержинськ, 1995.

10. Грушевський М.С. Історія української козаччини // Вітчизна. — 1989. — № 3.

11. Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. — Нью-Йорк, 1957.

12. Онікшевич Л. Лекції з історії українського права. — Мюнхен, 1947.

13. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Український історичний журнал. — 1990. — № 10.

14. Козаченко А. Про державну владу Б. Хмельницького: окремі питання // Право України. — 1998. — № 2.

15. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України. — К.: Україна, 2002.

16. Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького // Український історичний журнал. — 1995. — № 4.

17. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. — К., 1991.

18. Яковлів А. Україно-московські договори в XVII-XVIII віках // Український історичний журнал. — 1992. — № 7—8.

19. Богдан Хмельницький — видатна постать України: Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького 20 грудня 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 23 груд.

20. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Л., 1991.