Загальні положення

Вид материала

Документы

Содержание ПРОВАДЖЕННЯ Стаття 402. Порядок відновлення втраченого судового Стаття 403. Особи, які мають право звертатися до суду із 1.Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ух Стаття 405. Зміст заяви про відновлення втраченого судового Стаття 406. Наслідки недодержання вимог до змісту заяви Стаття 407. Розгляд справи Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат Провадження у справах за участю Стаття 414. Підсудність судам України цивільних справ Стаття 415. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

Подобный материал:

• І. Загальні положення, 60.53kb.
• Загальні положення, 157.52kb.
• Ббк 9(4укр)301я73 Г64 Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушен­ня, 2089.93kb.
• Положення про методичну раду освітньої установи Загальні положення, 138.49kb.
• И в срок Вступ 3 Розділ І загальні положення про право інтелектуальної власності, 107.82kb.
• І. Загальні положення, 36.77kb.
• 1. загальні положення, 89.5kb.
• Положення про загальні збори учасників публічного акціонерного товариства комерційного, 272.94kb.
• Закон україни, 706.59kb.
• Закон україни, 745.76kb.

ПРОВАДЖЕННЯ

73. Стаття 402. Порядок відновлення втраченого судового

провадження


1. Відновлення втраченого повністю або частково судового провадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито, проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом.


Відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі – це самостійна категорія справ, які відрізняються від справ позовного провадження і справ окремого провадження¹³⁴. Цей інститут не є новим для законодавства України, оскільки ЦПК 1963 р. у Додатку № 3 „Порядок відновлення втраченого судового або виконавчого провадження” містив процесуально-правовий механізм врегулювання цього питання.

Слід зазначити, що правова природа даної категорії справ є близькою до процесуально-правової природи справ окремого провадження, оскільки для неї характерним є відсутність спору про право цивільне та наявність у справі однієї сторони – заявника.

Втраченим судовим провадження, яке може бути відновлене, вважається як вся, так і частина документів конкретної цивільної справи позовного чи окремого провадження, яке було закінчене ухваленням рішення або постановленням ухвали про його закриття.


Стаття 403. Особи, які мають право звертатися до суду із

заявою про відновлення провадження


1. Втрачене судове провадження у цивільній справі може бути відновлене за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.


Справа про відновлення втраченого судового провадження відкривається: а) за заявою осіб, які брали участь у справі або б) за ініціативою суду.


Стаття 404. Підсудність заяви про відновлення втраченого

провадження


1.Заява про відновлення втраченого судового провадження подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.


Заява за підсудністю подається до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.


Стаття 405. Зміст заяви про відновлення втраченого судового

провадження


1. У заяві повинно бути зазначено, про відновлення якого саме провадження просить заявник, чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження, якою саме особою з числа осіб, які брали участьу справі, був заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб, що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про місцезнаходження копій документів провадження або відомостей щодо них, поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним, для якої мети необхідне їх поновлення.

2. До заяви про відновлення втраченого провадження додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установленому порядку, що збереглися у заявника або у справі.


1. Ч. 1 коментованої статті передбачає вичерпний перелік відомостей, які повинні міститися у заяві про відновлення втраченого судового провадження. Слід зазначити, що „вичерпність” цього переліку є процесуальною гарантією для заявника від необґрунтованого залишення заяви про відновлення втраченого судового провадження без руху, оскільки суд має таке право (залишати заяву без руху) лише у випадку недодержання вимог ч. 1 ст. 405 ЦПК.

2. До заяви додаються документи (наприклад, рішення, ухвали, судові повістки або повідомлення, інші документи, які вказують на наявність судової справи і збереглися у заявника) або їх копії. Посвідчення в установленому законом порядку копій таких документів не обов’язкове.


Стаття 406. Наслідки недодержання вимог до змісту заяви,

відмова у відкритті провадження у справі

або залишення заяви без розгляду


1. Якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, якою встановлює заявникові строк, необхідний для усунення цих недоліків.

2. Якщо мета звернення до суду, зазначена заявником, не пов'язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі про відновлення провадження або залишає заяву без розгляду, якщо провадження було відкрито.

3. Судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню у встановленому цим розділом порядку. Заявник у цьому разі може пред'явити новий позов. В ухвалі суду про відкриття провадження у новій справі у зв'язку з втратою незакінченого провадження про цю обставину повинно бути обов'язково зазначено.


1. Недодержання заявником вимог, встановлених щодо змісту заяви про відновлення втраченого судового провадження, надає суду можливість застосувати певні цивільно-процесуальні санкції: а) залишення заяви без руху; б) відмова у відкритті провадження у справі або залишення заяви без розгляду, якщо провадження було відкрите.

Суд постановляє ухвалу про залишення заяви про відновлення втраченого судового провадження без руху у разі, якщо у ній не зазначено: а) мету відновлення провадження або б) відомості, необхідні для його відновлення. В ухвалі обов’язково зазначається строк, який встановлюється для усунення цих недоліків. Якщо вони будуть усунені в установлений судом строк, то заява вважається поданою в день первісного подання її до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові.

2. Процесуально-правовою передумовою права на звернення до суду із заявою про відновлення втраченого судового провадження є процесуальна заінтересованість заявника, тобто він повинен бути особисто зацікавлений у відновленні провадження. У разі якщо мета звернення до суду, зазначена заявником, не пов’язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж це з’ясовано вже після відкриття провадження у справі, то суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

3. Відновлення втраченого судового провадження можливе в цивільній справі, яка закінчена ухваленням рішення або в якій провадження закрито, тому судове провадження , втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню. Заявник має право у такому випадку пред’явити новий позов, у якому слід зазначити, що даний позов подається у зв’язку з втратою незакінченого провадження.


Стаття 407. Розгляд справи


1. При розгляді справи суд використовує ту частину провадження, що збереглася, документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого провадження.

2. Суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.


1. Відновлення втраченого судового провадження провадиться за загальними правилами ЦПК, що встановленні для розгляду справ позовного провадження, з урахуванням особливостей передбачених цим розділом.

При розгляді справи суд використовує ту частину провадження, що збереглася, документи, що видані зі справи до втрати провадження фізичним та юридичним особам, копії цих документів, інші довідки, папери, що стосуються справи, виконавчого провадження.

Особи, яким відомі будь-які обставини щодо втрачено справи, можуть бути допитані судом як свідки.

Заява про відновлення втраченого судового провадження розглядається в судовому засіданні одноособово суддею і в тих випадках, коли для втраченої справи передбачено колегіальний розгляд (п. 21 постанови ПВСУ „Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”).


Стаття 408. Рішення суду


1. На підставі зібраних і перевірених матеріалів суд ухвалює рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в частині, яку, на його думку, необхідно відновити.

2. У рішенні суду про відновлення втраченого судового провадження зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про доведеність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.

3. За недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів.

4. Строк зберігання судового провадження не має значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред'явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.


1. За результатами розгляду заяви суд постановляє рішення про відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі повністю або в частині. Таке рішення повинно відповідати загальним вимогам, що ставляться до рішення суду (Розділ III, Глава 7), за винятком положень, що передбачені у коментованій статті.

Приймаючи рішення про відновлення втраченого судового провадження, суд не вправі оцінювати законність та обґрунтованість відновленого рішення суду чи ухвали суду про закриття провадження у справі.

2. Якщо на підставі зібраних і перевірених матеріалів суд дійде висновку, що таких матеріалів недостатньо для точного відновлення втраченого судового провадження, суд постановляє ухвалу про закриття розгляду справи про відновлення провадження і роз’яснює особам, які беруть участь у справі, про їх право на повторне звернення із такою самою заявою за наявності необхідних документів.

3. Для вирішення заяви про відновлення судового провадження не впливає строк його зберігання, за винятком звернення з такою заявою з метою виконання рішення, якщо строк пред’явлення виконавчого листа до виконання закінчився і судом не поновлений.

Відповідно до ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” виконавчі листи можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.


Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат


1. У справі про відновлення втраченого провадження заявник звільняється від оплати судових витрат. У разі подання завідомо неправдивої заяви судові витрати відшкодовуються заявником.

1. Особливістю справ про відновлення втраченого судового провадження є положення, за яким заявник звільняється від оплати судових витрат. Судові витрати відшкодовуються заявником лише у випадку, якщо буде встановлено, що він подав завідомо неправдиву заяву, у якій навмисно повідомленні суду дані, про неправильність яких заявник знав. Але зазначення заявником у заяві неправдивих відомостей в наслідок власної помилки, без наміру введення суду в оману, не тягне застосування правових наслідків стягнення з нього судових витрат.
   
2. 
   

Розділ Х.


ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ

ІНОЗЕМНИХ ОСІБ


Стаття 410. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб


1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.


1. Громадяни України можуть мати процесуальні права та обов’язки на території іноземної держави, так як і іноземці та особи без громадянства можуть набувати процесуального статусу в судах України. Конституція України проголошує норму про піклування та захист Україною її громадян, що опинилися за кордоном. Вона наділила іноземців та осіб без громадянства національним режимом стосовно здійснення ними прав та виконання обов’язків. Вказане торкається і процесуальних прав та обов’язків суб’єктів права, але з особливостями, які закріплені у законодавстві України та міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.

2. У статті 1 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. іноземцями визнаються громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особами без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України (ст. 2); вони можуть звертатися до суду й інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України(ст. 22).

3. Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені. Їх правосуб’єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

4. Поширення національного режиму у цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, яким визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права та гарантії, поширюються на іноземців не залежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України у порядку реторсії можуть бути встановленні відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, у яких допущені такі обмеження.


(Статтю 411 виключено на підставі Закону № 2709-IV від 23.06.2005 р.)


(Статтю 412 виключено на підставі Закону № 2709-IV від 23.06.2005 р.)





Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних

організацій. Дипломатичний імунітет


1. Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.


1. Термін „імунітет” у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому значенні – це принцип, згідно з яким до держави або до її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами майном в силу принципу „par in parem non habet imperium” – „рівний над рівним не має влади”.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності)¹³⁵.

2. Застосування імунітету не означає відмови від правосуддя. Позов до держави може бути пред’явлений у судах цієї держави, а судах іншої держави – тільки з явно вираженої або мовчазної згоди. Сьогодні в доктрині і практиці різних правових систем виділяють абсолютний та функціональний (обмежений) імунітет держави. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом.

3. Теорія функціонального імунітету набула поширення серед більшості держав. Згідно з цією теорією держава, як владна особа (суверен), завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, наприклад, у зовнішньоекономічних відносинах, то в цьому разі вона абсолютним імунітетом не володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р., що розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держави. Цей міжнародно-правовий акт містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом: спори з трудових контрактів; охорони патентів на товарні знаки; щодо нерухомості; відшкодування шкоди тощо.

Однак імунітет зберігається, якщо: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

4. Україна підтримує доктрину абсолютного імунітету, що закріплено в нормах коментованої статті. Так, законодавець виділяє імунітет від: а) пред’явлення позову до іноземної держави; б) забезпечення позову і в) звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні. Ці процесуальні дії можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

5. Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочинстві, крім норм коментованої статті, регулюється також нормами „Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні”, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. та міжнародних договорів за участю колишнього СРСР¹³⁶, а саме Віденської конвенції про консульські зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., двосторонніх консульських конвенцій, укладених свого часу СРСР з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною Ірландією, Японією, Францією).

Стаття 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. наділяє дипломатичного агента імунітетом від цивільної юрисдикції за винятком:

1) речових позовів, які стосуються приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування;

2) позові, які стосуються спадкування, у визначених конвенцією випадках;

3) позовів, які стосуються комерційної або професійної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент за межами своїх офіційних повноважень.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. встановлює імунітет консульських посадових осіб і службовців, тобто на них не поширюється юрисдикція судових чи адміністративних органів держави перебування щодо дій, які вчиняються ними у зв’язку з виконанням консульських функцій. Однак, це правило не застосовується щодо цивільного позову:

1) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою чи консульським службовцем, відповідно до якого вони безпосередньо чи опосередковано не прийняли на себе зобов’язань агента держави, яку вони представляють;

2) третьої особи, за шкоду, спричинену нещасним випадком у країні перебування, що викликана транспортним засобом, судном або літаком.

Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України у цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представникам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, у яких бере участь Україна.

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України забезпечується іноземним державам, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі Україні, її майну або представникам не забезпечується рівнозначний імунітет, що забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, то відповідно до ч. 3 ст. 410 ЦПК законом України можуть бути встановленні відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб таких держав – тобто принцип реторсії.





Стаття 414. Підсудність судам України цивільних справ

у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах,

в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі,

проживає за кордоном


1. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном, визначається законами України.


1. У міжнародному цивільному процесі категорія „підсудність” застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої у державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності¹³⁷.

2. Норма коментованої статті носить відсильний характер. Закон України „Про міжнародне приватне право” від 23 червня 2005 р. у статтях 75-78 визначає загальні правила підсудності.

Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 Закону України „Про міжнародне приватне право”;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач – фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа – відповідач – місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець – громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

Загальні правила територіальної підсудності, за якими позов може бути пред’явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження юридичної особи, діють і щодо цивільних справ з іноземним елементом (ст. 109 ЦПК).

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред’являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред’явленні за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності поширюються також і на інші категорії справ, визначених ст. 110 ЦПК.

На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справи за місцем виконання договору (ст. 8 ст. 110 ЦПК), за місцем, визначеним угодою сторін (ст. 112 ЦПК), пов’язаних між собою справ (ст. 113 ЦПК). До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах щодо спорів про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; за позовами кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, – суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевози вантажів, пасажирів або багажу, пошти, – суди за місцем знаходження транспортної організації (ст. 114 ЦПК).

Суди України уповноваженні вирішувати справи за законом України про розірвання шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що проживає за її межами, має право розірвати шлюб з другим із подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його громадянства, у судах України (ст.ст. 279, 280 СК). Підсудність справи між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається за клопотанням позивача ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами (ст. 111 ЦПК).


Стаття 415. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів


1. Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України;

2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

2. Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.

3. Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.


1. Судове доручення – це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.

Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, у яких вона бере участь.

2. Обсяг правової допомоги, який може надаватися судами України іноземним судам у проведенні окремих процесуальних дій, коментована стаття визначає в загальному вигляді. Більш широкий перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів, міститься у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеній державами – учасниками СНД 7 жовтня 2002 р. в м. Кишиневі. Згідно зі ст. 6 Конвенції договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складення і пересилання документів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшуку і передання осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконання написів, а також шляхом вручення документів та ін.

3. Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав й щодо інших процесуальних дій прямо не передбачених нормами міжнародних договорів України. Так, відповідно до положень коментованої статті та ст. 6 Конвенції держав – учасників СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних судів, пов’язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним законодавством нашої держави, за умови що це не суперечить суверенітету України або не загрожує національній безпеці та належить до юрисдикції суду.

4. З питання надання правової допомоги суди різних країн зносяться між собою за посередництвом центральних органів. Для цього подається клопотання (доручення), зміст і форма якого визначається Конвенцією держав – учасників СНД і відповідно до неї двосторонніми договорами України. Таке клопотання складається у письмовій і повинно містити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назву справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена та прізвища сторін, підозрюваних, обвинувачених, підсудних або засуджених, потерпілих, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття; 5) імена, прізвища та адреси представників осіб, вказаних у п. 4; 6) зміст клопотання та необхідну для його виконання інформацію, зокрема імена, прізвища та адреси свідків, якщо вони відомі.

У дорученні про вручення документа також мають бути зазначені точна адреса одержувача та назва документа. Клопотання про надання правової допомоги засвідчується підписом компетентної посадової особи і скріплюється печаткою запитуваної сторони (ст. 7 Конвенції держав – учасників СНД).

Клопотання складається державною мовою запитуючої сторони. До них додаються переклади на державну мову запитуваної сторони або на російську (ст. 17 Конвенції держав – учасників СНД).

5. Суд, до якого надійшло клопотання про надання правової допомоги, при його виконанні застосовує законодавство своєї держави. Якщо суд некомпетентний виконати клопотання, він пересилає його компетентній установі, повідомивши про це суд, від якого надійшло клопотання. На прохання суду, який подав клопотання, суд, який його виконує, повідомляє його і заінтересовані сторони про час і місце виконання клопотання, щоб вони отримали можливість бути присутніми при його виконанні відповідно до законодавства держави суду місця виконання. Про результати виконання доручення повідомляється в письмовій формі суд, від якого надійшло клопотання. Йому надсилаються документи, що підтверджують виконання. У разі неможливості виконання доручення повертається запитуючій стороні з повідомленням причини його невиконання (ст. 8 Конвенції держав – учасників СНД).

6. Якщо у справі, яка знаходиться у провадженні суду однієї договірної сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої договірної сторони, треба звернутися до компетентної установи цієї договірної сторони з клопотанням про вручення виклику, в якому не можуть бути зазначені заходи примусу на випадок їх неявки. У виклику наводитися інформація про види та розмір коштів, на які мають право свідок або експерт (компенсація витрат на переїзд, проживання і не отриману заробітну плату, винагорода за проведення експертизи тощо).

Запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, які вручаються, складені державною мовою запитуваної сторони або якщо додано засвідчені переклади на мову запитуваної сторони. В інших випадках вручення документів адресатові здійснюється за його добровільною згодою. У клопотання про вручення зазначається точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню, запитувана установа (суд) згідно зі своїм законодавством вживає заходів для установлення точної адреси. Вручення документів оформлюється відповідно до правил, що діють в державі вручення документів. У підтвердженні зазначається час, місце, спосіб вручення і особа, якій вручено документ. Якщо лист оформлено у двох примірниках, підтвердження отримання може бути оформлено в одному з цих примірників. Підтвердження підписується особою, якій вручено документ, і скріплюється офіційною печаткою установи, яка виконала доручення.

7. Конвенції держав – учасників СНД встановлено, що держави, які її підписали, мають право вручати документи власним громадянам і допитувати їх через свої дипломатичні представництва або консульські установи (ст. 14). Гаазькою конвенцією з питань цивільного процесу 1954 р. також передбачається, що вручення документів у цивільних або торговельних справах особам, які перебувають за кордоном, здійснюється у договірних державах на прохання консула запитуваної сторони. Всі труднощі, які виникають у зв’язку з таким проханням, вирішуються дипломатичним шляхом (ст. 1). Гаазька конвенція закріпила визначений внутрішнім законодавством континентальної Європи порядок, згідно з яким доручення про надання правової допомоги виконується, якщо інше не передбачено іншими договорами, при одержанні його дипломатичним шляхом на умовах взаємності за законом своєї країни. Не виконуються доручення відповідно, до яких підлягають виконанню заборонені в державі процесуальні дії. воно не повинно порушувати закони і публічний порядок цієї держави. Процесуальна форма викладу клопотання не має вирішального значення.

На основі правил Гаазької конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. були розробленні та прийнятті інші міжнародні конвенції. Серед них можна виділити Гаазьку конвенцію про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., учасницями якої є Велика Британія, Барбадос, Бельгія, Ботсвана, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Фінляндія, ФРН, Швеція, Японія та інші країни; Гаазьку конвенцію про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р., учасницями якої є Велика Британія, Барбадос, Данія, Ізраїль, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сінгапур, США, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція та інші; Гаазьку конвенцію про міжнародний доступ до правосуддя від 25 жовтня 1980 р. (учасниці – Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН).