Л. О. Кадомцева (Націо­нальна академія сбу); канд філол наук, доц

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Наукові записки, 6979.43kb.
• М. А. Ляшко доц., канд физ мат наук; Т. Н. Смотрова доц., канд, 2299.13kb.
• Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
• «Формування професійної мовної компетенції юристів», 38.05kb.
• Учебник, 10285.48kb.
• Різун В. В., д-р філол наук, проф. (голова); Єсипенко Р. М., д-р іст наук, проф.; Іванов, 1499.23kb.
• И иммунотерапия инфекционных заболеваний, 1278.63kb.
• Кузбасса Кемерово «скиф», 5054.76kb.
• Ббк 63. 3(0) Н72, 4378.93kb.
• Г. В. Плеханова история экономики учебник, 6291.1kb.

(Сьогодні справді ще не час, але...; Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часом переконаєтеся...).

У разі поразки ведіть себе чемно і гідно. Придумайте варіанти: вчуся дискутувати; хотів переконатися в тому, що Ви знавець; Ви для мене зразок для наслідування; я поступаюсь Вам, зали­шаючись при своїх переконаннях; і все ж аргументи не вичерпані тощо).

В усіх випадках, навіть образливих для вас, пам'ятайте про мов­ний етикет. Мило привітавшись поширеним звертанням, зробіть опоненту комплімент, запевніть його у своїй повазі, почніть роз­мову з нейтральних коротких тем (погода, час, дорога, люди), не­помітно і м'яко підходьте до основної теми. У процесі дискусії також не забувайте кілька разів звернутися до опонента (на ім'я, ім'я і по батькові, шановний, друже, мій опоненте тощо), пере-

219

просіть, запропонуйте щось, висловіть свої наміри в бажальній формі (я б хотів почути, чи міг би я спитати Вас),

Пам'ятайте про ввічливість і пошанні мовні формули навіть тоді, коли програєте суперечку. Програвайте красиво — це також одна з ваших перемог.


ГОМІЛЕТИКА

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н. е. і І ст. н. е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Тим паче, що Євангеліє (з гр. — добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й бла­годіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансфор­мована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку — церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамей­ської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова — це невеликі вислови афористичного характеру — логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями — апостолами — в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачува­ністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше.

Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете.

Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

Антитезою макаризмам звучать прокляття, відомі з іудейського фольклору: Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та пла­кати... Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір проникнути в глибини їх змісту і в цьому просторі вибудо-

220

вувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержа­ла такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

Насиченість думки та афористичність притаманні й іншим про­повідям Христа: ...чим серце наповнене, те говорять уста його!..; ...якою ви мірою міряєте, такою відмірюють вам; любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас; ...як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви; кожне дерево з плоду свого пізнається...

Основою багатьох проповідей Христа є притчі як засіб непря­мого повчання. Зразком може бути «Притча про сіяча»:

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, — і було повитоптуване, а птахи небесні його повид-зьобували. Друге ж упало на грунт кам 'янистий — /, зійшовши, усохло, немало бо вогкости. А інше упало між терен, — / вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, — /, зійшов­ши, уродило стократно. — Це сказавши, закликав:

Хто має вуха, щоб слухати, — нехай слухає!

Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовніш­ньо недосказаними, а внутрішньо — змістово багатозначними.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послан­ня учнів Христа — апостолів — до віруючих. Писана форма їх зберігає сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхід­ної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу й пишноти грецької риторики). Більш літера­турну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак впли­ву класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторичної науки має Євангеліє від Іоанна, яке введене в церковний канон. Навіть у його зміст, а не тільки у форму включається еллінське вчення про логос. Земне жит­тя Христа постало як розкриття світового смислу — логосу: Спо­чатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало бути ніщо, що почало бути. В ньому було життя, життя було світолюдське: і світло у пітьмі світить і пітьма не обійняла його...

Гомілетика (церковне красномовство) започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у 1056 р. з'явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остро-мирове євангеліє», а в 1092 р. — Київське євангеліє.

Відомий історик української церкви і української мови Іван Огієн-ко (митрополит Іларіон) переконливо довів, що з часів прийняття

221

християнства сформувалася Українська церква з виразними націо­нальними окремішностями (в догматах, виборах духовенства, бого­служінь, чинопокладаннях, требах, місяцеслові, святах, іконома-лярстві і храмовій архітектурі). Українська церква виробила свій «лаврський наспів» й уславилася особливими партесними хорами. З часу прийняття християнства Українська церква користувалася старослов'янською мовою, але виробила свою, українську вимову її, як і інші слов'янські церкви. Є такі вимови старослов'янської мови: болгарська, сербська, українська, російська. Українська ви­мова богослужбових текстів відрізнялася тим, що t (ять) читали як і, е — як е (а не є), и — як и (а не і), г — як г (а не як кг тощо)¹.

Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 p., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 p., Крехівський апостол 1560 p., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні пи­сання. Одночасно це давало ґрунт для розвитку українського цер­ковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: «Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI—XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особ­ливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Барано-вич та інші, стали відомими й далеко за межами України»². Це ритори Києво-Могилянської академії.

Серед риторів Києво-Могилянської академії слід виділити про­повідника (гомілета),педагога, письменника-полеміста Іоаникія Ґалятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей «Ключ розуміння» (1659), збірка оповідань-легенд «Небо нове» (1665), трактат «Месія правдивий» (1669) і риторичний трактат «Наука, або Спосіб зложення казання», що входить до збірки проповідей «Ключ розуміння» та інші твори (більше 20).


Щив.: Огієнко I. L Українська церква // Нариси з історії української право­славної церкви: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1. — С. 79. ² Там само.

Будучи ректором академії (1658—1668 pp.), І. Галятовський відкрив у колегії нові класи риторики і читав її не латинською мо­вою, як тоді було заведено у навчальних закладах, а українською мовою. Українська гомілетика виробила специфічний вид про­повіді— казання. Про нього і казнодію (творення проповіді) та казнодія (проповідника) розповідається у трактаті І. Галятов-ського «Наука, або Спосіб зложення казання»¹. Як і складання всіх проповідей, починати казнодію І. Галятовський радить з вибо­ру теми зі Святого Письма. Все казання має складатися з трьох частин.

Перша частина — це початок (ексордіум), «приступ» до речі, про яку хочеш повідати. Тут проповідник (казнодія) звертається до людей, сповіщає свою пропозицію, «поставлення умислу», по­казує, про що хоче казання мати і просить Бога або Пречистую діву «о поміч», а людей — «о слухання».

Друга частина — розповідь (нарація). В ній оповідається все про ту річ, що є темою казання, предметом мовлення, про що обі­цяно в першій частині. Ця частина є найбільшою, бо на ній зосе­реджується все казання і до неї інші частини приєднуються («за­микаються»).

Третя частина — кінець казання (конклюзія). В цій частині про­повідник знову вже коротко нагадує людям, про що йшлося в другій, основній, частині і просить людей, якщо річ була добра, щоб «вони в тій ся речі кохали», а якщо річ зла, щоб «ся такої речі хоронили», тобто береглися від такої речі.

Щоб «легше і прудкіше казання учинити і повідати», І. Галя­товський подає чимало порад:

• Треба всі частини казання узгоджувати з метою, бо «як з малого джерела виходить велика ріка, так з малої теми велике походить казання».
  
• Потім слід стежити, щоб кожна з частин (ексордіум, нарація, конклюзія) узгоджувалися кожна окремо з темою і всі послідов­но одна з одною. Щоб те, що пропонувалося в ексордіумі, вико­нувалося в нарації і нагадувалося та підсумовувалося в конк-люзії і казнодій від речі не відступав. «Бо коли би обіцяв будів­ничий якому королеві, цареві, монарху виставити коштовний палац, а потім би виставив браму або інший будинок, розгнівав би ся той монарх на будівничого і мав би його за простака». Так і казнодію, який обіцяв показати річ у казанні, а не зробив цього мило, «жодної мудрості йому не припишуть». Як зразки І. Галя­товський пропонує свої казання, аналізуючи їх.
  

Докладні поради дає І. Галятовський, відповідаючи на питання, де «взяти матерію, з котрої би казання могли учинити». З його по­рад випливає, що треба вчитися і готуватися до казань усе життя.


^хГалятовський І. Наука, або Спосіб зложення казання // Українська літера­тура XI—XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями / Упоряд.: Є. А. Карпіловська, Л. О. Тарновецька. — Чернівці, 1997. — С. 183—185.

Зокрема слід:

• читати Біблію, житія святих, великих проповідників Василія Ве­ликого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Феодо-рита, Іоанна Дамаскіна та інших церковних учителів, які тлума­чать Святе Письмо;
  
• читати історії і хроніки про різні держави і краї, що в них відбу­валося і що нині діється;
  
• читати книги «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, ка­менях і розмаїтих водах, котрі в морі, в ріках...»;
  
• «уважати їх натуру, властноти [властивості] і скутки [користь] і те собі нотовати і апліковати до своєї речі, котрую повідати хо­чеш».
  

Здобуваючи такі знання, «читай казання розмаїтих казнодіїв те­перішнього віку і їх наслідуй», тобто вчись на зразках.

Є кілька порад і щодо виголошення казань. Основна з них засте­рігає, щоб казнодій «людей не привів мовою своєю до десперації, до розпачу». Оповідаючи про гріхи, про зло, яке чинять люди, «мо­жеш їх... засмутити і устрашити.., але потім потіш їх і учини їм надію на збавлення», якщо покаються і перестануть робити зло.

Закінчується праця також порадою: «Читай книги і, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання аплікуй»¹.

Такий мовний ренесанс в Україні в XVI—XVII ст. не тільки спри­чинювався внутрішніми потребами української нації і церков­но-культурного життя, а й підтримувався західноєвропейським ре­формаційним рухом, що через Чехію і Польщу поширився в Ук­раїну і однією з основних ідей якого був розвиток національних літературних мов з живої народної основи. Іван Огієнко про це писав так: «Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мо­вою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апос­тола тією ж таки мовою. ...з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної жи­вою українською мовою. Українська жива мова, ставши з полови­ни XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже стала й мовою літературною.


¹Галятовський І. Наука, або Спосіб зложення казання. — С. 184.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одно­часно з мовою польською) вже на широку міру усталилася україн-