Валентина Хархун (Ніжин) Модифікація естетики соцреалізму в умовах „загроженої” культури

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Відбулась Всеукраїнська нарада «Вивчення художньої культури та естетики в 11 класі, 19.1kb.
• Освітньо-кваліфікаційної програми «спеціаліст», «магістр» Чернівці, 2011 розділ маркетингова, 639.95kb.
• Володимир личковах, 3030.06kb.
• Ніжин було окуповано німецькими військами 13 вересня 1941 року, 323.32kb.
• Діяльність одеського товариства історії та старожитностей у галузі вивчення І збереження, 157.03kb.
• Українська література 11 клас І семестр, 81.78kb.
• Модифікація ролі національних держав в умовах динамізації процесів глобалізації анотація, 130.05kb.
• Освітня спрямованість фізичного виховання студентів в умовах дозвілля, 130.6kb.
• Розбудова міцної незалежної держави, підняття економіки І культури в Україні на європейський, 136.51kb.
• Відділ освіти ірпінської міської ради міський методичний кабінет картотека перспективного, 442.97kb.

Отже, офіційний текст авторського міфу війни інтенсифікований величальним пафосом героїчності й виразно знижувальним до рівня бичування пафосом у відтворенні образу ворога. Пафосна двополюсність мотивована як ідеологічною доцільністю, так і щиролюдським вболіванням Довженка – радянського патріота, який активує увесь арсенал романтичної поетики для увиразнення офіційного тексту війни.

Офіційний текст складає стабілізаційну домінанту, однак не вичерпує смислового потенціалу авторського міфу війни. Ситуація цивілізаційної катастрофи обумовлює необхідність бачити: трагічна реальність відкриває візію війни як страждання, яка „внутрішньо” підриває пріоритетність офіційного тексту. Використовуючи засоби експресіоністської естетики О.Довженко малює жахливі картини війни: занапащену землю, людські втрати, поламані людські долі. Однак найбільше потрясіння Довженка – виявлення загрозливої диференціації суспільства. Замість монолітного радянського народу, згуртованого ідеєю подолати ненависного ворога, О.Довженко зображує подрібнення соціуму на воєнні типажі: біженців, окупованих, дезертирів, оточенців, поліцаїв, полонених, які руйнують категоричну однозначність у формуванні топосу героя і ворога та послаблюють пріоритетність офіційного тексту. Письменник описує комунікативні дисфункції між членами однієї спільноти, коли, приміром, біженці зневажають тих, хто готовий залишатися в окупації, а окуповані засуджують біженців як втікачів. Він намагається зрозуміти причину такої суспільної катастрофи, яка тісно пов’язана з радянською поразкою у перші роки війни.

Аналіз реалій війни приводить Довженка до драматичного висновку: причина в деформованості радянської свідомості, завданою непродуманою політикою радянської держави. Перший раз результати свого аналізу письменник вкладає у вуста німецького генерала фон Краузе, який ґрунтовно знає історію і психологію українського народу та вміло використовує свої знання у вироблення воєнних стратегій. Цим Довженко руйнує власноручно сконструйований міф про ворогів як „тупоголових виродків”. Крауз захоплюється життєздатністю українців і їхнім умінням умирати, водночас зауважує їхні вади: „Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту [..,] вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби. У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає великих істин. Тому серед них так багато зрадників…” [4, 164]. Висловлений ворогом соціальний діагноз – незнання історії, втрата світоглядних орієнтирів, корозія цінностей – повторюється в авторській характеристиці [, 174], й репліках персонажів („не вміли ми жити як слідує” [4, 175], - зауважує Іван Запорожець) та переростає у ключову мотивацію художнього мислення – міф війни розгортається у ревізію всього радянського суспільства. З огляду на вибуховість і небезпечність для закритої системи радянських культурних міфів масштаб ревізії вражає: Довженко піддає критиці партійні догми та їх впровадження в життя. Він указує на розбіжність „найвищої програми” і бездуховності радянської людини [4, 174], постулювання „чистоти лінії”, за якою - байдужість до конкретної людської долі (допит Лавріна Запорожця, який, будучи старостою, шкодив німцям [4, 202], засуджує „Н.Лиманчука”, представника партії, за черствість і номенклатурність.

Довженкова логіка ревізійності передбачала не тільки критичні рефлексії, а й вироблення чіткої програми реабілітації суспільства –письменник займає позицію соціального лікаря. На його думку, війна, яка спричинює мобілізацію внутрішнього потенціалу суспільства, уможливлює катарсис, звільнення від бруду бездуховності й цинізму. Звідси й відповідна стратегія, омовлена ключовим позитивним героєм твору: „Кожен із нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбником-фашистом, вітчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу, - над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю […]” [4, 231]. Реабілітаційну програму Довженко структурує за двома векторами. Перший – ситуативний – пов'язаний зі стабілізацією соціальної свідомості, консолідації суспільства. Письменник пропонує чітке кодування емоційних імпульсів, які стимулюють духовне очищення: для ворогів – ненависть і помста, для співвітчизників співчуття, розуміння та прощення. Другий – перспективний – пов'язаний із активізацією архетипних для української ментальності категорій родини (роду), народу, Батьківщини. Про їх пріоритетність О.Довженко говорить протягом усього твору, практично „лікуючи” українську свідомість.

У центрі твору родина Запорожців, які на різних фронтах мужньо борються з ворогом, вносячи значний вклад у перемогу. Нездоланність родини – таку думку постулює письменник, описуючи Запорожців. Вона посилюється ідеєю роду, яку уособлює Олеся Запорожець, понівечена фізично, але духовно чиста й свідома своєї ролі продовжувачки роду. Родина – мікрочастина більшої спільноти – народу, сутність якого – у зв’язку поколінь. Символічно знаменною є одна з останніх сцен у творі: радянські бійці відпочивають на кладовищі, де відчувають зв'язок із минулим. Довженко стверджує, що у цьому зв’язку – безсмертя народу. Саме тому письменник часто вдається до архетипної візії війни як протистояння безсмертного народу зі смертоносним ворогом. Успіх у цьому протистоянні стимулюється ідеєю Батьківщини – переконаний письменник, констатуючи її втрату для радянського українця й визначаючи її як одну з причин поразки у війні [4, 166-167, 190]. Компенсуючи цю втрату, Довженко через мікровкраплення [4, с.152, 153, 161, 166, 177, 184, 190, 196, 202, 217, 243, 244] реконструює образ України, яка постає як духовна Батьківщина – осердя світовідчуття письменника.

Отже, авторський міф війни ґрунтується на офіційному тексті, позначеному ідеєю ймовірного, бажаного, ідеологічно мотивованого, та ревізійному тексті, який з’являється як результат бажаного, відчутого, знайденого за допомогою аналізу. Прогностичність критичних рефлексій Довженка, їх глибина та емоційна переконливість спричинює пріоритетність ревізійної моделі війни й зумовлює відповідне відчитування тексту.

„Україна в огні” О.Довженка гостро засуджена партійною владою і Сталіним, зокрема. Таку реакцію можна пояснити посяганням на соцреалістичний канон: Довженко використав художню територію тексту не для відтворення канонізованих схем, а для критики соціальної деформації та пропагування власних схем подолання соціальної дисгармонії. Текст О.Довженка був заборонений, фільм не створений. Однак свою, хоч і запізнілу, функцію у прориві канону він все ж таки відіграв, з’явившись у друці в 1962 році й усталивши, замість пануючої парадно-романтичної, трагічну візію війни.

1. Барабаш Ю. Довженко. Некоторые вопросы эстетики и поэтики. – М.: Издательство „Художественная литература”, 1968. – 269 с.
   
2. Бурундукова М. Довженко і Сталін: До 100-річчя від дня народження Олександра Довженка // Золоті ворота. – 1994. – № 3 (9) . – С.54-55.
   
3. Гребньова В. Катарсис. Олександр Довженко і тоталітаризм. – Кіровоград: друкарня газети "Народне слово". – 150 с.
   
4. Довженко О. Кіноповісті. Оповідання. – К.: Наукова думка, 1986. – 709 с.
   
5. Захарчук І. Війна і слово. Мілітарна парадигма літератури соцреалістичного реалізму. Монографія. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 404 с. Бібліографія: 375 -398 с.
   
6. Історія української літератури у 8-ми томах. – К.: Наукова думка, 1971. – Т.7. Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизняної війни. – 400 с.
   
7. Пригоровський В. Довженко і Сталін // Комсомольський гарт. – 1988. – 4 червня. – С.7.
   
8. Пролєєв С. Кінематограф Довженка: експресіонізм чи поетичність // Сучасність. – 2005. - №6. – С.134-136.
   
9. Юрченко В. Довженко і Сталін // КіноТеатр. – 2007. - № 3 (71). – С.18-23.