Економічні потреби І виробничі ресурси предмет економічної теорії

1   2   3   4

Держава створює правову базу економіки, тобто визначає права власності, правовий статус діло­вих підприємств, установлює «правила гри», що регулюють взаємовідносини між фірмами, пос­тачальниками ресурсів та споживачами, робо­тодавцями та найманими працівниками, зовнішньоекономічну діяльність фірм тощо.

До основних послуг, що їх надає держава, належать: підтримання внутрішнього порядку, запровадження стандартів вимірювання ваги і якості продуктів та створення грошової системи для полегшення обміну товарів і послуг.

Створення і вдосконалення правової бази і системи соціальних послуг сприяє ефективному розподілу ресурсів, забезпеченню ринку грошима, підвищенню якості товарів і послуг, попередженню випадків нечесної ділової практики, забезпеченню виконання угод тощо.

Конкуренція, як нам уже відомо, є головним регулятивним механізмом у ринковій еконо­міці. Це та сила, яка підпорядковує виробників і постачальників ресурсів диктатові споживачів. Зовсім інша ситуація за умов монополії, коли кількість виробників невелика. Тому кожен з них може впливати на величину пропозиції та ціну товару чи послуги. Продавці-монополісти можуть використо­вувати ринок у власних інтересах всупереч інтересам суспільства: обмежувати обсяг виробництва, запроваджувати вищі ціни, отримуючи завдяки цьому усталені прибутки. Вищі від конку­рентних ціни й прибутки суперечать інтересам суспільства. За умов монополії суверенітет виробника витісняє суверенітет споживача, ресурси розподіляються менш ефективно, а потреби суспільства задовольняються гірше. Через це виникає необхідність контролю над монополіями.

У більшості країн уряд намагається контролювати монополії двома способами. У разі «природних» монополій (галузей, у яких технологічні та економічні реальності унеможливлюють існування конкурентних ринків) уряд угворює державні комісії для регулювання цін і стандартів послуг або запроваджує державну власність. На місцевому рівні комунальна власність на електро- й водопостачання є звичним явищем. Інший спосіб захисту конкуренції — це антимонопольне законодавство. Ефективність виробництва майже на всіх ринках досягається за високого рівня конкуренції. Тому з метою захисту й посилення конкуренції як регулятора поведінки фірм парламент ухвалює антимонопольне законодавство.

Навіть якщо існує законодавча база діяльності ринкових інституцій та захисту конкуренції, уряд у се ж має виконувати додат­кові економічні функції. Ринковій економіці притаманні деякі недоліки, які змушують уряд доповнювати і поліпшувати її функціонування.

Перерозподіл доходів

Ринковий механізм розподіляє доходи нерівномірно. Він забезпечує високі доходи тим, чия
праця завдяки вродженим здібностям, освіті чи вмінню гарантує високу заробітну платню. Так само й ті, хто володіє — завдяки спадщині або праці — значним капіталом і землею, отримують високі майнові доходи. Однак інші члени суспільства, які мають менші здібності, дістали не таку добру освіту й кваліфікацію, не нагромадили й не успадкували майнових ресурсів, отримують низькі доходи. Крім того, багато людей літнього віку, осіб із фізичними й розумовими вадами, сімей з одним дорослим отримують низькі доходи або, будучи безробітними, не мають їх узагалі.

У ринковій економіці існує значна нерівність у розподілі гро­шових доходів між домогосподарствами. Бідність серед загального достатку залишається гострою економічною і соціальною пробле­мою.

Держава намагається зменшити нерівність у доходах, що виявляється в багатьох програмах і заходах уряду. Основними важе­лями при цьому виступають: 1) прогресивне оподаткування (вищі особисті доходи оподатковують за вищою ставкою для перерозподілу частини доходів багатих на користь бідних); 2) державні трансфери (допомога знедоленим, безробітним, інвалідам). Через трансферні] платежі уряд передає частину національного доходу домогосподарствам, які отримували б дуже незначний дохід або взагалі не отримали) б нічого; 3) втручання у функціонування ринку «— законодавче вста­новлення урядом мінімальної заробітної платні, граничних рівнів] тарифів за житлово-комунальні послуги тощо.

Перерозподіл ресурсів

Поряд із перерозподілом доходів держава пере­розподіляє ресурси з метою усунення витрат чи вигод переливу.

Переливи у процесі виробництва чи спожи­вання благ виникають тоді, коли частина ви­трат або вигод, пов'язаних із цим процесом, надходить до третіх сторін, які не с їхніми безпосередніми продавцями чи покупцями. Переливи також часто називають побічними наслідками діяльності. Якщо на третю сторону переходять невідшкодовувані витрати, то виникають витрати переливу. Коли паперова фабрика спускає промислові викиди у річку, то любителі риболовлі, плавання, водо­постачальники міст зазнають витрат переливу. Екологічно шкідлива поведінка фірм завдає шкоди здоров'ю людей і навколишній природі. Кислотні дощі та глобальне потепління — це витрати переливу.

Витрати переливу спричинюють зменшення фактичних витрат фірм, із діяльністю яких вони пов'язані. Якщо фірма уникає певних витрат, забруднюючи довкілля, її крива витрат лежатиме правіше, ніж у випадку, якби на неї повністю припадали витрати вироб­ництва.

Для коригування витрат переливу уряд може змусити фірму опла­чувати їх, а не перекладати на суспільство. Держава може здійснити такі заходи: 1) запровадити спеціальні податки, що приблизно дорів­нюють витратам переливу; 2) ухвалити законодавство, що забороняє чи обмежує забруднення довкілля. Це змушує фірми купувати і встановлювати очисні споруди та під загрозою судового переслі­дування здійснювати усі виграти, пов'язані з виробництвом.

Виробництво або споживання певних благ може надавати третім сторонам чи суспільству загалом і вигоди переливу, за які не потрібно платити. Від вакцинації проти інфекційних хвороб за кошти приватних фірм, уряду, доброчинних організацій мають пряму вигоду населення та суспільство в цілому. Наприклад, відкриття вакцини проти СНІДу принесе вигоди всьому суспільству, а не лише вакцинованим. Невакциновані особи матимуть очевидні вигоди від сповільнення поширення хвороби. Ще один приклад вигод переливу — це освіта. Освіта вигідна індивідуальним споживачам, бо збільшує їхні шанси отримати вищі доходи. Освіта приносить вигоду й суспільству загалом. Економіка в цілому виграє від освіченішої та продуктивнішої робочої сили і від нижчих витрат на запобігання злочинності, нагляд за дотриманням законів і на програми соціальної допомоги.

Стабілізація національної економіки

Найновішою економічною функцією держави є стабілізація економіки. Уряд допомагає приватному сектору досягти повної зайнятості та стабільного рівня цін.

Сукупні видатки покупців на національний продукт, який виробляє країна, можуть впасти нижче або перевищувати той їхній рівень, за якого досягаються повна зайнятість і стабільний рівень цін. Це призводить до двох несприятливих ситуацій — безробіття та інфляції. Уряд може збільшувати або зменшувати власні видатки, запроваджувати податки, здійснювати інші заходи, щоб впливати на сукупні видатки, а отже й на стан економіки.

Державне втручання в економіку з метою подо­лання недоліків ринкового механізму не завжди веде до бажаних результатів. За деяких обста­вин економічна діяльність держави може спри­чинити зниження ефективності економіки. У зв'язку з цим можна говорити про «невдачі уряду». Критики змішаної економіки вико­ристовують невдачі уряду як аргументи проти державного втручання в економіку.

Невдачі уряду можуть виникати, коли окремі групи людей впли­вають на політичний процес для досягнення своїх особливих інтересів. Державні органи нерідко «розбухають», породжуючи бю­рократичну тяганину. На відміну від приватного сектора державні органи не є об'єктами перевірок на банкрутство й величину фінансових витрат. Вони можуть невизначено довго функціонувати за незадовільного рівня їхньої роботи. У державному секторі є еле­мент примусу, що відсутній на конкурентних ринках. Якщо біль­шість вирішує проводити певну політику, то меншість змушена поступитися, навіть коли вона має іншу позицію. Щоправда, в демократичному суспільстві меншість може змінити напрям політи­ки, якщо вона зуміє переконати достатню кількість законодавців або якщо стане більшістю.

3. Державні фінанси

Держава виконує політичні та економічні функції, використову­ючи свої грошові надходження — фінанси. Державні фінанси є важливим елементом загальноекономічної інфраструктури. їхній стан відіграє важливу роль в економічному, науково-технічному та соціальному розвитку країни, підвищенні конкурентоспроможності її економіки на міжнародних ринках.

Структура фінансової системи держави.

Фінансова система держави охоплює державний бюджет, фінанси місцевих органів влади, фінанси державних підприємств та спеціальні державні фонди.

Державний бюджет — це централізований грошовий фонд, що перебуває у розпорядженні уряду. Уряд мобілізує грошові копги насамперед через податки для фінансування загальнодержавних видатків.

Місцеві фінанси — це грошові ресурси місцевих органів влади, які також здебільшого надходять завдяки податкам. Будова місцевих фінансів визначається державним устроєм країни. В Україні вони охоплюють бюджети областей, міст, сіл; у США —бюджети штатів, муніципалітетів; у ФРН — бюджети земель тощо. Місцеві бюджети відіграють важливу роль у вирівнюванні економічного розвитку територіальних ланок національного господарства, фінансуванні соціальної та виробничої інфраструкгури тощо.

Фінанси державних підприємств (як і приватних) забезпечують їхнє функціонування. Головне їхнє завдання — збереження й розви­ток важливих галузей економіки, які мають стратегічне значення для держави. У процесі приватизації, що відбувається нині в усіх країнах, в тому числі з перехідною економікою, роль державних підприємств та їхніх фінансів в економіці країни зменшується.

Спеціальні держалні фонди — це фонди соціального страхування, різні цільові фонди, фінанси державних кредитних органів, що відокрем­лені від державного бюджету й управляються центральними або місцевими органами влади. Завданням фондів є фінансування певних цільових заходів: наприклад пенсійного забезпечення, соціального захисту певних груп населення тощо. Головним джерелом державних фінансових ресурсів є національний дохід. Для покриття фінансових потреб держава використовує таке джерело, як національне багатство. Це веде до зменшення матеріальних цінностей, котрі належать нації. Основними важелями, за допомогою яких держава акумулює необхідні для неї фінансові ресурси є податки, позики, та емісія грошей.

Податки та їх види

Податки забезпечують близько 90% доходів будь-якої держави. Після проголошення неза­лежності Україна розробила власне податкове законодавство. Ним визначено загальнодержавні податки та збори, а також місцеві подат­ки і місцеві збори.

До податкової системи кожної країни належать суб`єкти оподаткування,тобто ті, хто сплачує податки, —фізичні особи та юридичні особи (підприємства), та об'єкти оподаткування»— прибуток підприємства, заробітна платня, вартість майна, виторг фірми, кількість тощо. Одиниця оподаткування — це одиниця виміру об'єкта оподаткування (для земельного податку — гектар, для прибуткового податку — грошова одиниця країни). Податкова ставка — це величина податку на одиницю оподаткування. Наприклад, податко­ва ставка величиною 20% від доходу у 200 гривень означає, що отриманий дохід розподіляється так: 40 гривень державі, 160— отримувачеві доходу. Іншими словами, для визначення величини податку кількість податкових одиниць множать на податкову ставку. Податкові системи поділяються на прогресивні та пропорційні* За прогресивної системи податкова ставка зі зростанням доходу збіль­шується, за пропорційної вона є сталою, тобто не залежить від рівня доходу . Прогресивна система стимулює приховування доходів від сплати податків, пропорційна — відтворює нерівність у розподілі доходів між домогосподарствами.

Податки поділяють на прямі й непрямі.

Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів або фірм. В Україні такими податками є особистий прибутковий податок, пода­ток з прибутку підприємств тощо. Непрямі -- це податки, що вста­новлюються на товари та послуги і включаються в їхню ціну. До непрямих податків в Україні належать акцизи, податок на додану вартість. Непрямі податки сплачують ті громадяни чи фірми, хто купує оподатковувані товари й послуги.

Осо6истий прибутковий податок в Україні є прогресивним, тобто особи з вищими доходами сплачують вищий відсоток свого доходу у вигляді податку, ніж ті, хто заробляє менше. Прогресивності в оподаткуванні досягають за допомогою системи вищих податкових ставок, які застосовують до таких податкових груп доходу.

Платниками податку з прибутку є виробничі підприємства; фінансові й некомерційні установи, якщо мають доходи, не звільнені від оподаткування. В Україні передбачене пропорційне оподаткування прибутку підприємств. Ставки цього прибутку диференціюються залежно від сфери діяльності (підприємництво, аукціонна торгівля, продаж цінних паперів тощо).

Об'єктом оподаткування при стягуванні податку з майна - є. його вартість у період володіння ним або під час продажу чи успадкуван­ня. Протягом століть точиться дискусія про справедливість податку на майно: перерозподіляти багатство чи змиритися з тим, що від народження люди опиняються у нерівних умовах.

Акцизи — це непрямі податки, - що включаються в ціну певних товарів і стягуються в момент їх придбання. Згідно із законодавством України, акцизи встановлюються на високоприбуткові товари. Став­ки акцизів коливаються в межах від 20 до 300%.

Товари, які оподат­ковуються акцизним збором, називаються підакцизними (алкогольні напої, вироби з хутра, телевізори, шоколад тощо).

Податок на додану вартість— це універсальний акциз, що місти­ться у ціні всіх товарів і послуг. Додана вартість — це різниця між виторгом підприємства і вартістю матеріалів і послуг, що куплені у постачальників. Ставка цього податку в Україні становить 20%. Фор­мально його платниками є виробничі й торговельні підприємства, оскільки податок надходить у бюджет від них. Фактично його спла­чують покупці під час купівлі товарів та послуг. Мито - це податок на товари, які імпортуються. Мито є одним із важелів захисту національного ринку і поповнення бюджетних коштів. Податкова система в Україні грунтується на двох основних податках — на додану вартість і на прибуток підприємств. Значення Г₀ акцизів та особистого прибуткового податку в надходженнях до державного бюджету менш вагоме. Частка податків, зборів і платежів на соціальне страхування у ВВП становить в Україні майже 50%. Це один з найвищих показників у світі.

Стягнення податків передбачає надання певних податкових пільг. Типовими пільгами є неоподатковуваний мінімум заробітної платні— мінімальна її сума, з якої не стягується особистий прибутковий податок; капітальні знижки — це зменшення ставки оподаткування прибутку, який отримують за допомогою передового устаткування; прискорена амортизація — фактичне зменшення оподатковуваних сум прибутку в перші роки використання устаткування.

Структура державного бюджету

Державний бюджет країни складається з двох

підрозділів — надходжень (доходів) і видатків. Кожна країна має свою структуру доходів та видатків бюджету, що зумовлено державним у

устроєм, рівнем економічного розвитку


4. ОСНОВНI ЕКОНОМIЧНI ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ.

У перехідній економіці наша держава повинна спрямовувати свої дії на:

1. Удосконалення механізмів приватної власності, процесу її завдання капіталотворення, зміцнення конкурентних позицій національного капіталу, формування ефективного власника та стратегічного інвестора;

2.Поглиблення приватизаційних процесів: приватизація має переадресовувати власність до рук тих, хто здатний нею ефективно управляти, спроможний залучати інвестиції, своєчасно платити зарплату, розраховуватися з державою;

3.Забезпечення послідовної дерегуляції підприємницької діяльності, усунення адміністративної тяганини та бюрократизму при вирішенні питань підприємниць­кої діяльності, здійснення політики активного стимулювання малого бізнесу;

4.Поглиблення вільної конкуренції, забезпечення її відчутного впливу на процес ціноутворення, посилення державного регулювання суб'єктів природних монополій, формування конкурентного середовища на ринках енергоносіїв, при розміщенні державних замовлень, централізованих інвестицій тощо;

5.Подолання тінізації економіки, забезпечення ефективного захисту від економічної злочинності, кримінального бізнесу та корупції. Основне завдання держави полягає у створенні умов для досягнення максимальної прибутковості від функціонування підприємств у перехідному до ринку середовищі.

До таких умов можна віднести:

1.Зниження інвестиційного ризику в економіці;

2.Наявність довір'я народу до держави та її політики;

3.Забезпечення господарського обороту достатнім обсягом грошової маси; 4.Розбудова інституційних структур, які б забезпечували ефективне господарське управління.

Отже, в системі завдань держави першочерговим і є забезпечення надійного фінансово-економічного регулювання і контролю, створення відповідних законодавчих передумов для! банківсько-фінансової системи, спрямування її на розвиток національного товаровиробника і ринкової інфраструктури.


Підсумки

1. Держава виконує роль політичного центру, який забез­печує захист власності, охорону правопорядку та загальне уп­равління країною. Водночас держава ніколи не стояла осторонь економіки, а завжди діяла і подеколи дуже активно. Однак у всі часи держава була зовнішнім середовищем для економічної системи, а не суб'єктом системи.
   
2. Характер економічної ролі держави докорінно змінився уXX ст. і особливо з 30-х років. Держава почала здійснювати цілеспрямовану політику для досягнення певних економічних цілей. З цією метою вона розвивала свій виробничий сектор,привласнювала вагому частку національного доходу і ставала могутньою економічною потугою. Держава стала власником і виробником, продавцем і покупцем, позичальником і креди­тором, що перетворило її у повноправного суб'єкта госпо­дарського життя поряд з домогосподарствами і фірмами.
   
3. Погляди на роль держави в господарському житті заз­нали помітної еволюції, що відображено в основних еконо­мічних теоріях. Перелом у поглядах на економічну роль дер­жави відбувся у 30-х роках XX ст. і пов'язаний з іменем Дж. М. Кейнса та з його працею "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (кейнсіанська революція). "Велика депре­сія" 1929-1933 рр. практично довела недосконалість ринкового саморегулювання і те, що орієнтація в економіці тільки на ринковий механізм є небезпечною і може загрожувати роз­валом економічноI системи. Дж. М. Кейнс теоретично обґрун­тував потребу державного регулювання економіки, яке здатне урівноважити сукупні попит і пропозицію, вивести економіку з кризи й активізувати господарську діяльність. Державне втручання Дж. М. Кейнс розглядав як засіб порятунку ринкової системи, а не її альтернативу.
   
4. Спробу узгодити ліберальні погляди з кейнсіанством, поєднання двох протилежних доктрин щодо ролі держави в економіці, зробив лауреат Нобелівської премії П. Семюелсон, здійснивши так званий "неокласичний синтез". Результатом стала теорія "змішаної економіки", за якою економічний контроль (управління) в економіці здійснюють і суспільство в особі держави, і приватні інститути (ринковий механізм).
   

Неокла­сичний синтез поєднав кейнсіанський інструментарій держав­ного регулювання із широким використанням ринкових інст­рументів.

5. Особливий підхід до участі держави в економіці має інституціоналізм. Інституціоналісти є прихильниками концеп­ції економічної еволюції, яка грунтується на розвиткові і посту­повій зміні "правил гри". Вони вважають, що для розвитку недостатньо тільки економічних і технічних умов. Потрібне також фундаментальне інституційне середовище: правила і традиції, що визначають, як ці умови будуть використані. Фундаментальна роль в цьому середовищі належить державі, яка, на їхню думку, нині перетворилася в головний чинник економічного розвитку.
   
6. Від 70-х років XX ст. кейнсіанство (неокейнсіанство) втра­чає свою популярність, оскільки державне регулювання не захистило економіки розвинених країн від економічних нега­раздів — спадів, інфляції, безробіття та ін. Водночас зростали видатки держави, марнотратство, розросталася бюрократія. Це дало підстави до розмов про "провали" держави. Надмірна зарегульованість економіки сковувала ринкові сили. Так був підготовлений грунт для ідеї дерегулювання — зменшення або й повного усунення державного регулювання в деяких сферах економіки.
   

7. Найчіткіше ідея дерегулювання втілена в ідеях монетаризму (М.. Фрідман), який категорично заперечує державне втручання в економіку. Держава неспроможна ефективно регу­лювати економіку, тому її втручання в господарські справи не тільки не бажане, але й шкідливе. Єдиний засіб державного втручання, за М. Фрідманом, це — гроші: жорстка грошово-кредитна політика. Монетаризм ілюструє наростання анти­державних настроїв наприкінці XX ст., що відображено й в економічній політиці (рейганоміка, тетчеризм). Суть її зво­дилась до зменшення державного контролю в економіці, ско­рочення державного сектору, скорочення соціальних програм уряду.

8. Еволюція поглядів на економічну роль держави засвід­чує, що західна економічна думка гнучко реагує на потреби практики і не розглядає держави в економіці як альтернативу ринку. Світ змінюється, і змінюється наші уявлення про роль держави в економічному і соціальному розвитку. Стає очевид­ним, що співвідношення ринкового і державного механізмів регулювання визначається конкретною економічною ситуацією в країні й може змінюватися на користь тієї чи іншої компо­ненти. Можна констатувати: якщо здобутком економічної науки першої половини XX ст. було визнання потреби державного регулювання економіки, то друга половина XX ст. характерна пошуком оптимальних обсягів державного втру­чання, підвищенням його ефективності, а також нових методів і способів державного регулювання.

Отже, сучасне бачення держави таке: вона є центральним суб'єктом економічного і соціального розвитку, але не як безпосереднє джерело зростання, а як партнер, каталізатор і помічник.

9. Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, усі вони сходяться на тому, що "невидиму руку" ринку має доповнювати "видима рука" держави. Потреба держави в економіці пов'язана насамперед з вадами та обмеженнями ринку. Для України участь держави в економіці зумовлена, ще й такими обставинами: 1) орієнтацією на перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки; 2)перехід здійснюється від тотально одержавленої власності на ресурси, тому держава організовує процес роздержавлення й приватизації; 3) в Україні тривалий час зберігатиметься (через обставини) відносно велика частка державних підприємств.

10. Держава, як суб'єкт господарського життя, розробляє господарські цілі, методи їх досягнення на всіх рівнях вико­навчої влади, організовує їх виконання. Під державним регу­люванням економіки розуміють сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання (домогосподарства, фірми) і ринкову ситуацію, щоб забезпечити нормальні умови для його функціонування та розв'язання соціально-економічних проблем суспільства. Методи впливу держави можна поділити на дві групи: 1) адміністративно-правові (прямі) і 2) економічні (не­прямі). До першої групи належать: розроблення нормативно-правової бази і контроль за її дотриманням; 2) державні закупівлі й трансферні платежі; 3) індикативне планування й опрацювання цільових програм; 4) державний контроль над цінами; 5) прямі адміністративні заходи державних органів (заборони, дозволи, примус, квоти, субсидії, субвенції, дотації, ліцензії та ін.) До економічних заходів відносяться: 1) податки (прямі й непрямі) на фізичних і юридичних осіб, що формують бюджетні кошти; 2) бюджетні видатки; 3) монетарна політика та ін.
    

12. Державне регулювання економіки має свої межі, що й підтвердилося від 70-х років XX ст. Зростання бюджетних видатків на виконання державою економічних функцій і відповідно державного боргу, обюрокрачування державного уп­равління, що призвело до уповільнення ухвалення економіч­них рішень, до обмеження підприємницької ініціативи та підриву конкуренції і супроводжувалося надмірними видат­ками держави на утримання державного апарату, а відповідно — зменшенням ділової активності та показників соціально-економічного розвитку. Це довело, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку вичерпало себе. Під тиском цих тенденцій у розвинених країнах відбувся перехід до нової системи управління економіки — змішаного управління.