Geum.ru

Влада окупанта є фактичною владою, тобто не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією

Вид материалаДокументы

Содержание


Червона Армія була окупаційною армією Російської Федерації і призов до неї українців служба був незаконним з погляду міжнародног
Подобный материал:
Окупація у 1918-1921 роках території Української Народної Республіки Російською Соціалістичною Федеративною Совєтською республікою і її правові наслідки для незалежної України

(подається у скороченому вигляді)


Термін "окупація" належить міжнародному праву, зокрема його невід'ємній частині – міжнародному гуманітарному праву.

Правовий режим окупованих під час війни територій регулюється четвертою Гаазькою конвенцією 1907 року і четвертою Женевською конвенцією від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни.

В четвертій Гаазькій конвенції подано визначення окупованої території і розкрито характер влади армії, яка цю територію окупувала. В ній сказано, що "територія визнається зайнятою, якщо вона дійсно перебуває під владою ворожої армії", і що "зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в стані проявляти свою діяльність" (ст. 42). Таким чином, окупованою визнається тільки територія, в межах якої опір ворожої армії зломлено, і вона змушена була віддати цю територію під владу ворожої армії. В ст. 43 тієї ж Конвенції підкреслено, що влада окупанта є фактичною владою, тобто не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією. При відсутності ефективності окупації вона повинна розглядатися як вторгнення, при якому населення, що взялося за зброю, завжди розглядають як законні комбатанти, навіть якщо воно не встигло організуватися в загони і не має на чолі особи, відповідальної за своїх підлеглих.

В четвертій Женевській конвенції заборонено під будь-яким приводом згін, а також депортація населення окупованої території на територію держави-окупанта або на територію будь-якої іншої держави незалежно від того, окупована вона чи ні, якщо це не викликано інтересами безпеки населення окупованої території (ст. 49). Держава-окупант не може примушувати населення окупованої території служити в її збройних або допоміжних силах. Будь-який тиск або пропаганда на користь добровільного вступу до армії-окупанта заборонено (ст. 51). Заборонено також знищення державою-окупантом рухомого або нерухомого майна, яке є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб або держави, общин або громадських або кооперативних організацій, яке не є абсолютно необхідним для воєнних операцій (ст. 53).

(…)

Таким чином, територія може набути статусу окупованої внаслідок війни між, принаймні, двома державами, в ході якої війська однієї держави зайняли частину території іншої держави й зламали збройний опір місцевого населення. Однак, повторюю, влада окупанта є фактичною (по факту) владою, тобто окупація чужої держави не означає переходу суверенітету від її народу до окупанта й автоматичного набуття ним права володіння окупованою територією.

(…)

Двічі за минуле століття російські війська окуповували державну територію українського народу. Як ми знаємо, у лютому 1917 року в ході розпаду Російської імперії і внаслідок реалізації невід'ємного права нації на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях, український народ (…) повернув собі узурповану урядами білої Росії владу на своїй землі.

Незважаючи на численні перепони з боку російського Тимчасового, а за ним і Совєтського уряду (Совнаркому), процес відбудови Української Держави повільно, але неухильно рухався вперед. Однак 4 грудня (17 грудня) 1917 року Совнарком РСФСР надіслав українській Центральній Раді дипломатичну ноту з принизливими ультимативними вимогами до української сторони. При цьому зазначалося, що в разі неодержання протягом 40 годин позитивної відповіді, Совнарком буде вважати себе в стані війни з Центральною Радою.

Негативна, і цілком слушно, відповідь Генерального Секретаріату на ноту петроградського уряду автоматично потягла за собою з 19 грудня, згідно зі змістом ноти, виникнення стану війни між совєтською Росією й Українською Народною Республікою.

Слід зазначити, що 3 Гаазька конвенція 1907 року, прийнята в ті часи, коли війна визнавалася дозволеною, складаючи один із проявів суверенітету держав, передбачала, що воєнні дії між державами "не повинні розпочинатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни" (ст. І).

Таким чином, дві суверенні держави, повноправні суб’єкти міжнародного права Росія і Україна розпочали між собою війну. Воєнні дії тривали з перемінним успіхом, однак російська сторона виявилася сильнішою і на осінь 1920 року російська Червона Армія окупувала переважну більшість території Української Народної Республіки і встановила на ній жорстокий окупаційний режим. Український уряд, щоб не попасти в полон, евакуювався за кордон.

Що мало бути після цього? Міжнародне право регламентує і закінчення воєнних дій. Правда, воно може статися взагалі без якогось юридичного оформлення. Однак може бути оформлене в угоді про припинення воєнних дій або про перемир'я. Названі акти означають закінчення воєнних дій, але не закінчення стану війни, яке може бути оформлене в мирному договорі або спеціальних деклараціях та угодах.

Наприклад, на 1945 рік війська антинімецької коаліції окупували територію Німеччини і її союзників по Антикомінтернівському пакту. Однак окуповані території не були включені до складу держав-переможниць. В 1947, 1951 і 1955 роках стан війни між колишніми протиборчими сторонами був припинений прийняттям вищезазначених міждержавних актів. Переможені були змушені виплачувати репарації, зазнали певних територіальних втрат. Але не припинили свого існування як суб’єкти міжнародного права. Поступово відновилися дипломатичні, торгівельні, культурні та інші відносини. Відновилося мирне співіснування народів.

Що ж сталося після закінчення російсько-української війни 1917-1921 років? Тут бачимо зовсім іншу картину (…). Два головні окупанти території УНР: Польща і Росія, як колись в Андрусові 1667 року, поділилися між собою українськими землями. Більша частина території УНР була окупована, а потім анексована (незаконно привласнена) Совєтською Росією. При цьому російський Совнарком грубо потоптав навіть свій власний Декрет про мир, яким свого часу промостив собі шлях до влади, проголосивши себе прихильником негайного укладення між воюючими державами миру "без анексій і контрибуцій".

Анексія території Української Народної Республіки відбулася виключно силовим, а не правовим шляхом. Всілякі маріонеткові "уряди" Совєтської України не варті й згадки через свою явну липовість. Тільки завдяки мільйонній грубій воєнній силі Червоної Армії, яка була сформована російським совєтським урядом в Росії з росіян (85% її національного складу на 1921 рік становили росіяни) під командуванням більш як 50 тисяч офіцерів колишньої російської царської армії вдалося придушити український національно-визвольний рух 1917-1921 років. До речі, в переписці Лєніна і його поплічників тих років постійно вживається термін "окупація України". Демагогічно проголошуючи, про людське око, "право націй на самовизначення аж до відокремлення", і Лєнін і його оточення насправді принципово виступали проти існування національних держав.

На VІІІ з'їзді РКП(б) – 18-23 березня 1919 року в Москві один з лідерів більшовиків, син багатого єврейського підприємця П'ятаков заявив:

"Самоопределение наций – это бессодержательный голый лозунг. От него мы с божьей помощью отказались, проделав довольно большой и мучительный опыт, проделав этот опыт на окраинах бывшей царской России(…) Можем ли мы допустить, чтобы форма существования пролетарско-крестьянской Украйны могла бы определяться исключительно и независимо трудящимися массами Украйны? Конечно, нет!"

(…)

Але до пори до часу "совєтизатори" приховували свої справжні наміри. Відповідно таваріщ Томскій заявив так: "Прав т. Ленин, когда говорит, что было бы величайшей опрометчивостью сразу сказать, что ни в каких случаях мы не признаем права наций на самоопределение".

В свою чергу, видатний каратель М.Тухачевський у своїй праці "Борьба с контрреволюционными восстаниями" пише: "В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района, насадить в нем разрушенные органы советской власти(…) Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населением(…) В общем, выполняя задачу искоренения, необходимо, прежде всего, захватить и уничтожить органы местной самоопределившейся крестьянской власти(…)

Для чого Тухачевський наполягає на негайному насадженні в окупованих областях органів совєтської влади? Відповідь знаходимо в телеграмі В.І.Лєніна до главкома Збройних сил Росії І.І.Вацетіса від 29 листопада 1918 року: "Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение…"

Однак внаслідок успішних дій українських військ становище окупантів та їх самозваного маріонеткового "уряду совєтської України" на той час було катастрофічне і в січні 1919 року Вацетіс телеграфував Антонову-Овсієнку: "Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно декілька армій, що під силу лише військам РРФСР…". І, розтоптавши Брестський мирний договір, ст. 6 якого зобов’язувала Росію "…очистити територію України від російських військ і російської Червоної Гвардії, припинити будь-яку агітацію або пропаганду проти уряду або громадянських інституцій Української Народної Республіки", російська Червона Армія знову рушила на завоювання України. До речі, саме за цю статтю Брестського мирного договору, а також за вимогу до Совєтської Росії укласти мирний договір з Центральною Радою і визначити кордон між Росією та Україною Брестський мирний договір постійно критикують російські "науковці". Мовляв, договір став підставою пограбування німцями українського хліба. Однак статистика – річ вперта. Вона свідчить, що, згідно договору, німецька сторона за 10 місяців закупила в Україні 9 млн. пудів хліба. А російські окупаційні війська лише протягом п’яти місяці реквізували (пограбували) в українських селян 8,5 млн пудів хліба. Більше того, як свідчить збірник "В.І.Ленін про Україну, т.ІІ (К., 1969): "Ми дали українським товаришам завдання вивезти в Росію на 1 червня 1919 року
50 мільйонів пудів хліба". От для чого була потрібна Україна "совєтським республікам" П’ятакова і чому територію Української Народної Республіки анексовувала Росія.

Щоб надати респектабельності анексії України, вчинено політичний фарс із т.зв. "союзним договором"(…) Текст "союзного договору" був прийнятий за основу і мав доопрацьовуватися ЦВК разом з урядами "совєтських республік". Потім його мали тимчасово впровадити на наступній сесії ЦВК СССР і ратифікувати на ІІ з'їзді Совєтів. Однак на ІІ з'їзді Совєтів у січні 1924 року ніхто ніякого "союзного договору" не обговорював. Пізніше – теж.

Таким чином, територія Української Народної Республіки у 1917-1922 роках була окупована, а потім анексована Совєтською Росією. Однак, як було сказано, влада окупанта є фактичною владою, тобто не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією. Окупаційний російський режим тримався виключно на багнетах російської Червоної Армії та наганах репресивно-каральних органів. Весь міжвоєнний період росіяни вели в окупованій Україні відкриту війну з українцями, чинили геноцид українського народу.

Т.зв. Українська Радянська Соціалістична республіка не була суб’єктом міжнародного права, а лише адміністративною одиницею російської совєтської "тюрми народів". Вона не мала свободи зовнішніх зносин, власного війська, власних грошей та інших ознак державності. В ній влада належала ВКП(б), філія якої КП(б)У в 1925 р. мала тільки 36,9% українців у той час, коли етнічні українці складали більше 80% населення.

Як свідчив український вчений М.Шаповал, за даними радянської статистики українці тільки в радах найнижчого рівня (сільських) мали більшість — 87,4%, але щодалі вгору їх ставало все менше і в радах губерній українці вже становили меншість — 45%.

У ВУЦВК серед 16 т. зв. "народних" комісарів лише 1-2 були українцями. Решта – росіяни та інші "братні" народи.

Українці, які складали 80,01 % населення, у керівних органах промисловості й фінансів УРСР становили тільки 15,5%. Росіяни й євреї, частка яких серед населення була 14,66%, в управлінні промисловістю й фінансами посідали 76,2%. За тридцять чотири роки — від березня 1919 до червня 1953 р. — керівництво ЦК КП(б)У було увесь час у руках чужинців, переконаних ворогів України. Лише в червні 1953 року першим секретарем ЦК КП(б)У призначили зросійщеного українця О. Кириченка. Але й він, і його наступники жорстко контролювалися Москвою.

В 1941 році російського окупанта ненадовго змінив німецький. Боягузливо тікаючи від німців, російська Червона Армія та окупаційна адміністрація, не сподіваючись повернутися назад і потерпаючи від одної думки про відновлення українсько-німецького союзу 1918 року, застосували тактику "спаленої землі". Знищено українську промисловість, сільське господарство, вивезено до Росії величезні матеріальні й культурні цінності, а також значну частину української творчої і технічної інтелігенції. Пізніше, повертаючись у 1943-1944 роках до України, російські окупанти всі матеріальні збитки й людські жертви списали на німців, зокрема зруйнування центральної частини м. Києва і шедеврів української національної архітектури.

Повернення росіян у 1943-1944 роках не було ніяким "визволенням" України, як про це досі галасують російські шовіністи. Російська Червона Армія ніколи не була ані національною українською армією, ані армією союзної Україні держави. Присутність в її складі мільйонів насильно і незаконно мобілізованих громадян УНР не свідчить про її "українськість". В царській російській армії теж проходили військову службу мільйони підневільних українців, але ні в кого язик не повернеться сказати, що це була українська, або якась "інтернаціональна" армія.

Червона Армія була окупаційною армією Російської Федерації і призов до неї українців служба був незаконним з погляду міжнародного права, а добровільна служба - була колаборацією, злочином. Це російська Червона Армія знищила Українську Народну Республіку і встановила в Україні владу чекістів і комуністів. Це під охороною російської Червоної Армії чинилися в Україні політичні репресії, організовувалися голодомори.

Червона Армія не визволяла Україну від німців у 1943-1945 роках, а відвойовувала для своїх московських хазяїв(…)

Єдиною законною і легітимною армією українського народу в роки ІІ Світової війни були збройні формування українського національно-визвольного руху.

Національно-визвольний рух – сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід’ємного права нації на самовизначення.

(…) ОУН-УПА діяли згідно принципу самовизначення націй і в інтересах українського народу. Вони вели свою боротьбу під гаслом: “Свобода народам, свобода людині!” за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця боротьба була легітимною і законною з погляду міжнародного права і законодавства сучасної України.

Дотеперішні щорічні святкування "визволення Червоною Армією України від німецько-фашистських окупантів" (…) продовжують культивувати брехню (…) Слід врешті офіційно визнати, що з 1921 року по 1991 рік більшість українських земель перебували під російською окупацією.

(…)Також державі Україна слід, нарешті, виконати свої міжнародні зобов’язання в галузі міжнародного гуманітарного права і офіційно визнати законність збройної боротьби українського національно-визвольного руху ХХ ст. і його авангарду: Дієвої Армії УНР та Української Повстанської Армії. Інакше керівництво незалежної України остаточно закріпиться в переліку світових расистів. Адже уряд і Верховна Рада України не заперечує легітимності національно-визвольної боротьби негрів, арабів, китайців, індійців. Однак досі відмовляє корінним українцям у праві на самозахист, у праві збройної боротьби з окупантами всіх мастей за свободу і незалежність України. Зате фінансує з державної казни підривні організації ветеранів окупаційної російської Червоної Армії та карально-репресивних органів, руки яких по лікті в українській крові.


Роман Круцик,

Голова Київської міської організації «Меморіал» ім. Василя Стуса