Geum.ru

Світова література І культура

Вид материалаДокументы

Содержание


МАРИНА ІВАНІВНА ЦВєТАєВА (1892—1941)
З теорії літератури
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   42

МАРИНА ІВАНІВНА ЦВєТАєВА

(1892—1941)


Марина Цвєтаєва — російська поетеса; у її творчій спадщині — ліричні вірші, поеми, віршовані драми і трагедії. Оригінальність поетичного голосу Цветаєвої поєднує в собі "абсолютну природність і разючу норовливість" (Н. Я. Мандельштам). Її лірична героїня завжди знаходиться на межі пристрастей — войовнича амазонка й рятівна Аріадна, віща Кассандра й молитовна Магдалина. Прихильниця бунтарського індивідуалізму, Цвєтаєва в літературі зволіла залишитися поза поетичними течіями. Серед її творчої спадщини — збірники "Вечерний альбом" (1910), "Волшебный фонарь" (1912), "Из двух книг" (1913), "Версты" (1921).


Марина Цвєтаєва народилася в сім’ї професора, мистецтвознавця, засновника Московського музею образотворчих мистецтв Івана Цвєтаєва, який власним працелюбством пробив дорогу в науку. Мати, Марія Олександрівна, була обдарованою піаністкою і прагнула прищепити любов до музики своїм дочкам Марині та Анастасії. Перші вірші Марина почала писати ще в шестирічному віці, друкуватися — у шістнадцять років, а у вісімнадцять, після виходу першого збірника віршів "Вечерний альбом" (1910), стала визнаною поетесою. Її творчий дебют високо оцінили відомі поети В. Брюсов, М. Волошин. М. Гумільов відзначив, що Цвєтаєвою "инстинктивно угаданы все главнейшие законы поэзии, так что это не только милая книга девичьих признаний, но и книга прекрасных стихов".

Поетика її творчості відрізняється експресивністю, напором, зухвалістю, руйнуванням звичних канонів і стихійним пошуком єдино вірної інтонації. "Эмоциональный напор у Цветаевой так силен и обилен, — відзначав В. Ходасевич, — что автор едва поспевает за течением этого лирического потока. Цветаева словно так дорожит каждым впечатлением, каждым душевным движением, что главной ее заботой становится — закрепить наибольшее число их в наиболее строгой последовательности, не расценивая, не отделяя важного от второстепенного, ища не художественной, но психологической достоверности".

Поезію М. Цвєтаєвої відрізняє інтонаційне багатство: вона випромінює любов і щирість, її вірші "рвутся к миру и как бы пытаются заключить весь мир в объятья" (Г. Адамович). Її вірші — поетичний щоденник невгамовної, жагучої, бунтівної жіночої душі, написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Її поезія, що виткана з заперечень, протиріч, крайностей, характеризується як "поетика парадоксів". Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність мови, близьку до техніки "потоку свідомості", речення тяжіє до еліпса, між ключовими словами фрази – цілий Всесвіт.

Темами її перших поетичних збірників стали дівоча закоханість, поетичне призначення, діалектика життя і смерті ("Уж сколько их упало в эту бездну", "Идеш, на меня похожий", "Литературным рокурорам", "Мне нравится, что вы больны не мной", "Душа и имя").


Христос и Бог! Я жажду чуда

Теперь, сейчас, в начале дня!

О, дай мне умереть, покуда

Вся жизнь как книга для меня.

("Молитва", 1909).

Тема кохання стала основною у поезії М. Цвєтаєвої. Кохання для цвєтаєвської героїні — "пожар в груди", вічне чудо, до якого неможливо звикнути. Це кохання всеосяжне, воно відкриває поезію світу. Тема кохання в її поезії знаходить безліч інтерпретацій. Це ніжне, проникливе почуття ("Мы стобою лишь два отголоска", "Наклон") і безоглядна і жагуча стихія ("Два солнца стынут, — о Господи, пощади!"). Кохання — це і лукава гра ("Комедьянт"), і суворий іспит ("Любовь"). Вона і велично мудра ("Никто ничег не отнял") і трагична ("Циганская страсть разлуки"). З коханням зв'язує поетеса тверду рішучість і почуття приреченості ("Поэма Конца").

Нескінченна безліч відтінків любовних переживань свідчать про безкрайність почуттів і багатство душі ліричної героїні Цвєтаєвої. Вона тонко відчуває красу світу, її вабить і реальність, і світ фантазій і мрій. Їй в однаковій мірі дорогі і сьогодення, і минуле, і "область преданий". Це сильна, яскрава особистість, нею рухає бажання все зрозуміти і пережити: "Я жажду сразу — всех дорог!". Стихійна сила її натури така велика, що вона готова кинути виклик усьому світу:


Под свист глупца и мещанина смех

Одна из всех — за всех — противу всех!

Стою…


Переломний момент у долі і творчості визначили жовтневі революційні події 1917 року, які вона "не зрозуміла і не сприйняла". У циклі віршів "Лебединый стан" (1917—1920) відображені ностальгічні почуття до Росії, яка відійшла вминуле. Цвєтаєва поетизує російське воїнство, звертається до світлих ідеалів російської культури, до лицарського духу її захисників у віршах "За Отрока — за Голубя — за Сына", "Московский герб: герой пронзает гада", у циклі віршів "Москве".


В воротах, как Благая Весть,

Белым стражем да встанет — Честь.

("Мракобесие. — Смерч. — Содом", 1918).


Розлука з чоловіком Сергієм Ефроном, офіцером білої гвардії, прагнення возз'єднати сім’ю змусили Марину Цвєтаєву виїхати слідом за чоловіком з Радянської Росії в еміграцію. У 1922 році Цвєтаєва з дочкою Аріадною виїхала за кордон. Сім’я жила в Чехії, Франції; тут їх чекав гіркий хліб чужини, постійні нестатки і переїзди в пошуках найскромнішого житла. У своїй творчості цього періоду Марина Цвєтаева зверталася до читача, який залишився в Росії, у її віршах — туга за батьківщиною, роздуми про життя, яке проходить, переосмислення "вічних" тем і образів — Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри й Іполіта. У 1928 році вийшов останній її прижиттєвий збірник віршів — "После Росии".

Тема "поетичного ремесла" займає одне з центральних місць у спадщині Цвєтаєвої. Вона упевнена в рятівній силі слова. Творчість для неї — моральна опора, спосіб протистояти злу, невірі, смерті. Вона бачить призначення поета в богослужінні істині й красі ("Литературным прокурорам", "Моим стихам, написанным так рано"). Її поезія з юних років несла в собі пророчу печать передбачення:


Разбросанным в пыли по магазинам,

(Где их никто не брал и не берет!),

Моим стихам, как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

("Моим стихам, написанным так рано", 1913).

М. Цвєтаєва відчуває внутрішнє споріднення з поетичною музою О. С. Пушкіна, перед генієм якого вона благоговіла. Пушкінська тема займає особливе місце у творчості Цвєтаєвої: для неї він бог і побратим по перу. Серед присвят великому поету — цикл "Стихи к Пушкину" (1931). Бунтівливість пушкінського духу, неприборканість його поезії знаходили гарячий відгук у її творчості (книга "Мой Пушкин", 1937).


Вся его наука —

Мощь. Светло — гляжу:

Пушкинскую руку

Жму, а не лижу.

("Станок", 1931).


Основними темами і мотивами творчості М. І. Цвєтаєвої також є тема дитинства ("Наши царства"), де відтворено "рай дитячого життя" героїні; тема будинку з його "лицарським духом" і "життям на високий лад". Особливим звучанням наповнений образ матері у цвєтаєвській поезії, їй присвячені не тільки вірші ("Маме"), але й проза, "Сказка матери" (1934). Московська тема проникнута ностальгією й ароматом давніх спогадів ("Домики старой Москвы", "Стихи о Москве"). Поетичні звернення до поетів-сучасників склали одну із кращих сторінок у спадщині Цвєтаєвої ("Стихи к Блоку", „Ахматовой”. Обурення поетеси викликало поширення фашизму в Європі, антифашистська тема звучить у її пізніх віршах (цикл "Стихи к Чехии").

У червні 1939 року Марина Цвєтаєва з сином Георгієм повернулася до СРСР, слідом за чоловіком і дочкою Аріадною, які повернулися двома роками раніше. Тоталітарна дійсність, арешти членів родини надломили її душу і привели до трагічної розв'язки 31 серпня 1941 року. Так завершилася земна і почалася посмертна доля великої поетеси.

"Любое ее произведение подчинено только правде сердца, — відзначала А. Саакянц, автор книги про Марину Цвєтаеву. — Сотни лирических призведений, восемь пьес, более десяти поэм. И около полусотни произведений в прозе: воспоминания о детстве, о семье, о современниках-поэтах, трактаты о поэзии. Можно только поражаться неугасимости этого творческого горения..."

Йосип Бродський писав: "Сила Цветаевой — именно в ее психологическом реализме, в этом ничем и никем не умиротворяемом голосе совести…"

З теорії літератури


Ліричний герой — друге ліричне "я" поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Проте ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям, у новій художній дійсності.

Поетика – у широкому розумінні – галузь теорії літератури, що вивчає структуру літературного твору та систему використаних у ньому естетичних засобів. У вузькому розумінні – система художніх засобів та прийомів, притаманна окремому письменнику, течії тощо.

Експресія (лат. expressio — "вислів", "вираз", від exprimo — "чітко вимовляю, зображую") — особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні різноманітних художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо). Експресія сприяє "стрімкості" ритму при вираженні поліфонії динамічних переживань, втілених у яскраву художню форму.