Українські літературні об’єднання та угруповання : рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. С. В. Мазур. Суми, 2007. 16 с. Для тих, хто бажає знати більше
Вид материала | Документы |
- Єднання в ім’я майбутнього : методичні поради до 90-річчя Соборності України / Сумська, 194.88kb.
- Суми 20 11, 693.29kb.
- Управління культури І туризму Сумської обласної держадміністрації Обласна універсальна, 582.57kb.
- П. А. Кулиш Из «Записок о жизни Гоголя» Література: Сумщина в творчості М. В. Гоголя, 856.52kb.
- Сумські письменники дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська, 168.35kb.
- Про наш край І краян: Сумщина на сторінках видань Канадсько-української бібліотеки :, 1451.6kb.
- Управління культури І туризму Сумської обласної державної адміністрації Обласна універсальна, 443.49kb.
- "Глобальні проблеми людства", 193.61kb.
- В бібліотеках області. Інформація. Досвід : дайджест. Вип. 26 / Сумська обл універс, 425.87kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
1 2
Гарт // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 147-148.
Ланка
“Ланка” – утворення київських літераторів, що утворилося у 1924 р. У 1926 році змінило назву на МАРС (Майстерня революційного слова). До угруповання входили письменники: В. Підмогильний, В. Івченко, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Я. Качура, Є. Плужник та ін. Друкувалися переважно в журналі “Життя й революція”. Як і “неокласики”, “ланківці” (“марсівці”) відкидали політичне пристосування, не піддавалися тиску з боку компартійних органів. Саме тому це об’єднання було ліквідоване у 1929 році, а його учасники репресовані протягом 30-х (Г. Косинка. Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.). Т. Осьмачка помер в еміграції (1962), М. Івченко – на Кавказі (1939). Б. Антоненко-Давидович впродовж 20 років перебував на засланні, а в 1956 був реабілітованим, але до кінця життя (до 1984) залишався “опальним”.
Ланка // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 384-385.
ВАПЛІТЕ
ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – письменницька організація, яка існувала у Харкові 1926-1928 роках. Виникла внаслідок розпаду спілки “Гарт”, у якій ще в 1925 році утворилася група М. Хвильового “Урбіно”, котра вбачала головне своє завдання у вдосконаленні художньої майстерності. На основі цієї групи і сформувалася ВАПЛІТЕ з орієнтацією на європейський рівень літератури, з відмовою від масовізму. Склад керівних органів ВАПЛІТЕ змінювався, але фактично організацію очолював М. Хвильовий. У листопаді 1926 року на загальних річних зборах було обрано новий склад президії. Президеном став М. Куліш, заступником – М. Яловий, секретарем – А. Любченко. Контрольну раду склали О. Досвітній, Г. Епик, П. Іванов, М. Йогансен, Л. Квітко, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтис, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельдман, М. Хвильовий, М. Яловий, Ю. Яновський. Позиції М. Хвильового та “ваплітян”, заявлені під час дискусії 1925-1928 р., були піддані дискредитації у виступах компартійних лідерів (Й. Сталін, В. Чубар, Ф. Таран, Л. Каганович, Г. Петровський, А. Хвиля та ін.), партійних документах (“Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації”, червень 1926 р., постанова “Політика партії в справі української художньої літератури”, 1927 р.). Можливо з тактичних міркувань учасники ВАПЛІТЕ виключили М. Хвильового, М. Ялового та О. Досвітнього, а на своїх річних зборах у листопаді 1927 р. обрали до президії М. Куліша, А. Любченка, О. Снісаренка. Однак і це суттєво не допомогло: внаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск.
ВАПЛІТЕ // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 102-103.
Неокласики
“Неокласики” – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких пробільшовицьких структурувань ( “Плуг”, “Гарт” та ін.). Їх об’єднувала система світосприйняття, позначена рисами “аристократизму духу” і творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, до високої культури мислення та поетичного мовлення. Звідси – їхне захоплення досконалістю античної лірики, філігранністю французьких "парнасівців“, доробком російського “срібного віку”, що поєднувалося з інтересом до української класики, до розбудови національної культури. Своїми творами “неокласики” спростовували закиди вульгарної критики (Б. Коваленко, Д. Загул, Я. Савченко та ін.) у ніби то їхній відстороненості від дійсності, яку вони не сприймали у заангажованій інтерпретації, не дозволяли собі фальшувати перед великою Правдою трагічного національного відродження. Свідчення цьому – навіть елітарні поезії М. Зерова (“Обри”, “Київ з лівого берега” та ін.), а такий його сонет як “Pro domo”, мав початкову назву “Молода Україна” і містив у собі естетичну програму ренесансної України. Виповнена могутнім життєлюбством і тогочасна лірика М. Рильського, який прагнув гармонії людської душі та природи. Справжня сучасність, відмінена від більшовицької схеми з її класовою ненавистю, нав’язуваної силоміць мистецтву, промовляла в поезіях М. Драй-Хмари, П. Филиповича, а пізніше – О. Бургардта (Ю. Клена). “Неокласикам” було затісно в античних пейзажах, які вони накладали на київські краєвиди. Вони почувалися незручно навіть у близьких їм версифікаційних канонічних формах. Зокрема, М. Зеров намагався, аби його сонети “зберігали звичайну розмовну інтонацію”, не полишаючи свого креда “класична класика і контур строгий”, прагнув узаконити “саме недодержанність і зрив”. Дослідники підмітили музичну стихію в дусі символізму у ліриці М. Драй-Хмари, романтичний пафос у П. Филиповича. Тому термін “неокласики” потребує коректив і відмежування від терміну “неокласицизм” як адекватній українській літературній ситуації та ментальній свідомості. Вони творили не з позицій “чистого класицизму”, на чому наголошував М. Зеров, підкреслюючи термінологічну неточність поняття “неокласиків”, радячи брати це поняття в “лапки”. М. Рильський також вказував на специфіку цього поняття, “випадково” припасованого до групи інтелектуальних поетів, які гуртувалися спочатку довкола часопису “Книгар”, а згодом – видавництва “Слово”. Попри те, воно має право на існування, тому що відображає конкретно-історичне явище в еволюції українського письменства 20 х р. ХХ ст. у вигляді, так би мовити, некласичної “неокласики”, будучи одним з проявів своєрідної нашої літератури. Київські “неокласики”, незважаючи на відсутність власної літературно-мистецької школи (чи течії), здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості. Деякі критики (зокрема, Ю. Шерех) вважали, що “неокласики” як поетичне явище “виродилася” у 20-ті. Однак літературна діяльність довела невичерпні можливості цього стильового явища. В період МУРу В. Державін (як теоретик) та поети Ю. Клен і М. Орест дотримувалися платформи “неокласиків”. Ця традиція продовжувалася пізніше на Американському континенті (Михайло Орест, Б. Кравців, С. Гординський, Б. Олександрів та ін.). Найпослідовніше запроваджував принципи “неокласицизму” І. Качуровський (зб. “В далекій гавані”, 1956; “Пісня про білий парус”, 1971; “Свічадо вічності”, 1990), поєднуючи технічну досконалість та версифікаційну витонченність з гострим чуттям історичного процесу.
Бондаренко Л. “ми самотою йдем по хвилі біографій” / Л. Бондаренко // Українська література в загальнооствітніх школах. – 2000. – №1. – С. 29-33.
Кудряшова М. Образ України в творчості неокласиків / М. Кудряшова // Дивослово. – 1998. – № 4. – С. 6-8.
Лощинська Н. “Червоний шлях”: неокласики / Н. Лощинська // Дивослово. – 1999. – № 6. – С. 8-10.
Неокласики // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 490-491.
Неокласики // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С. 709-711.
Спілка письменників України (СПУ)
Спілка письменників України (СПУ) – літературна організація України, яка об’єднує письменників, літературних критиків, літературознавців, створена в 1934 р. як складова Спілки письменників СРСР. Мала назву СРПУ (Спілка радянських письменників України). Вищий орган СПУ – з’їзд, виконавчий – правління. В різні часи СПУ очолювали І. Кулик, А. Сенченко, О. Корнійчук, М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, В. Козаченко, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, нині – В. Яворівський. Вона розгалужена на обласні організації, має власне видавництво (“Український письменник”), періодичні видання (“Літературна Україна”, “Вітчизна”, “Київ”, “Дзвін”, “Березіль” та ін.). Створена як провідний канал так званої політики партії в галузі художньої літератури, СПУ однією з перших у 80-ті роки розгорнула активну діяльність, спрямовану проти втручання компартії у духовну сферу, у художню творчість, стала одним з осередків національного відродження та розбудови незалежної Української держави.
Спілка письменників України // Літературознавчий словник-довідник. – 2 е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 638.
Мистецький Український Рух
МУР (Мистецький Український Рух) – об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване в 1945 р. у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулися три з’їзди (1945, 1947 і 1948) та кілька конференцій. Головою об’єднання був У. Самчук, заступником Ю. Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з Радянської України, західно-українських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехо-Словаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об’єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута ідея “великої літератури”, яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розроблена в цьому річищі концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха (Шевельова). Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, МУР об’єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили: О. Бабій, І. Багряний, Докія Гуменна, В. Домонтович (Петров), Ю. Косач, І. Костецький, Б. Кравців, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка та ін. Хоч об’єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів “Арка”, “Заграва”, “Хорс”, три випуски збірника “МУР” та одноіменний альманах. Твори “мурівців” виходили також у “Малій бібліотеці МУРу”, видавництві “Золота брама”. Об’єднання припинило існування у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.
Мистецький український рух // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 471.
“ Нью-Йоркська група”
“Нью-Йоркська група” являє собою групу українських еміграційних поетів, що виникла в середині 50-х років ХХ століття як співдружність митців, об’єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. До неї відносять Б. Бойчука, Женю Васильківську, Патріцію Килина, Б. Рубчака, Емму Андієвську, Ю. Тарнавського, Віру Вовк. Датою народження групи її засновники вважають 21 грудня 1958 року, коли під час дружньої бесіди в кав’ярні виникла назва групи й були намічені плани періодичного видання “Нові поезії” та видавництва. Поети “Нью-Йоркської групи” в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Склад групи змінювався. Женя Васильківська та Патріція Килина з часом відійшли від літературної творчості, натомість до групи “примкнули” поети молодшого покоління: Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. Нині про “Нью-йоркську групу” можна говорити як про історико-літературне явище, які деякі дослідники, зокрема Я. Розумний, співвідносять з творчістю українських поетів-шістдесятників.
Колесниченко-Братунь Н. Поетична тріада Нью-Йоркської групи / Н. Колесниченко-Братунь // Дзвін. – 1993. – №1. – С. 131-135.
Нью-Йоркська група // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 500.
Поети “Нью-Йоркської групи”: антологія / Упор. О. Г. Астоф’єв, А. О. Дністровий. – Х. : Ранок, 2003. – 288 с. – (“Програма з літератури”).
Ткачук М. Нью-Йоркська група поетів / Т. Ткачук // Українська мова і література. – 2000. – № 40 (жовт.). – С. 1-5.
Фасоля А. Зустрічі із поетами Нью-Йоркської групи: урок-круглий стіл: 11 кл. / А. Фасоля // Урок української літератури. – 2006. – № 5-6. – С. 44-48.
Фисюк О. Екзистенціальні мотиви в творчості поетів “Нью-Йоркської групи” / О. Фисюк // Українська мова та література в школі. – 2000. – № 3. – С. 59-60.
“Слово”
“Слово” являє собою об’єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 року в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація “Слово” була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957 року. “Слово” є продовженням основних принципів свого попередника – МУРу. Об’єднує українських письменників із багатьох країн з метою сприяння розвиткові незалежного письментства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До членів-засновників об’єднання належали: Емма Андієвська, І. Багряний, Віра Вовк, О. Зуєвський, І. Керницький, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Вадим Лесич, Б. Кравців, Є. Маланюк, Б. Нижанківський, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ю. Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 р. головою “Слова” був Г. Костюк, потім – О. Тарнавський, а після його смерті, у 1992 році – Ліда Палій. Об’єднання періодично проводить з’їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 р. “Слово” видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія – альманах “Нові обрії”. Члени “Слова” брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між “Словом” і Спілкою письменників України.
“Слово” // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 631.
“Слово” – об’єднання зарубіжних українських письменників // Київський вісник. – 1994. – 7 квітня.
Фасоля А. Об’єднання українських письменників “Слово”: пошук координат триває / А. Фасоля // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 6. – С. 8-13.
Шістдесятники
Шістдесятники – це творче молоде покоління 60-х років ХХ ст., сформоване в період тимчасового “потепління” радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників “розстріляного відродження”. Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; “пролісок” у Львові, 1961 тощо), це явище невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше, найяскравіше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька, та інших поетів. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу у 50-ті (Д. Павличко, Ліна Костенко), або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олійник, В. Забаштанський). Термін “шістдесятники” стосується також представників інших літературних родів та жанрів – прозаїків Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Міняйла, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука та ін., літературних критиків та літературознавців І. Дзюбу, І. Світличного, Михайлини Коцюбинської, В. Іванисенка, та ін., публіцистів В. Чоновала, Ю. Бадзя та ін. У межах шістдесятників не спостерігалося ні стильової ні ідейної одностайності. Коли одна частина сподівалася на ілюзорне оживлення соціалістичного реалізму, поділяла комуністичні догми, то інша – вивільнилася з-під їх засилля, знаходячи їхні цінності саме в мистецтві. Це властиве творчості В. Голобородька, М. Воробйова, С. Вишенського, М. Григоріва, В. Кордуна – представників так званої київської школи. Стосується це і творчості дисидентів (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, М. Осадчий, Є. Сверстюк та ін.), переважна частина яких на початку 60-х входила до гурту І. Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства. Тут закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які потім були використані у діяльності Гельсинської спілки (1976), готували грунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій, а “в’язнична поезія”, словами М. Осадчого, стала “альтернативною до офіційної літератури соціалістичного реалізму”. Творчість шістдесятників мала вплив і на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхнього доробку (М. Рильський, М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, І. Муратов та ін. ).
Бердиховська Б. Шістдесятники – бунт покоління / Б. Бердиховська // Українська мова та література. – 2006. – 14-15 квітня. – С. 3-11.
Василишин Я. Домінанта національного в боротьбі шістдесятників / Я. Василишин // Дивослово. – 2003. – № 12. – С. 16-17.
Захарчук І. Досвід війни у художній свідомості шістдесятників / І. Захарчук // Дивослово. – 2007. – № 6. – С. 42-48.
Зборівська Н. Шістдесятники / Н. Зборівська // Слово і час. – 1999. – № 1. – С. 74-80.
Зборівська Н. Стильовий портрет шістдесятництва / Н. Зборівська // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 26-42.
Касьянов Г. Шістдесятники / Г. Касьянов // Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція у русі опору 1960-80-х р. / Г. Касьянов. – К., 1995. – С. 12-31.
Квітневий В. Провісники національного відродження / В. Квітневий // Дзвін. – 2003. – № 4. – С. 135-140.
Коцюбинська М. Епістолярна панорама шістдесятих / М. Коцюбинська // Київська старовина. – 2000. – № 2. – С. 71-83.
Кріль Н. Сузір’я яскравих зірок на тлі тотальної незгоди: [шістдесятники в контексті своєї доби] / Н. Кріль // Дивослово. – 2005. – № 5. – С. 2-8.
Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту / О. Пахльовська // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 65-84.
Ромащенко Л. Проблема історичної пам’яті в творчості шістдесятників / Л. Ромащенко // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 45-52.
Тарнашинська Л. Шістдесятництво: філософія покоління як “публічна свідомість” / Л. Тарнашинська // Сучасність. – 2005. – № 4. – С. 105-117.
Тарнашинська Л. Українські шістдесятники: аберація явища у постмодерністському прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і час. – 2006. – № 3. – С. 59-71.
Тихолоз Б. Поети-шістдесятники / Б. Тихолоз // Усе для школи: українська література: 11 клас. – Вип. 5. – 79с.
Хто є шістдесятники? // Українська мова і література. – 2003. – Число 16, квіт. – С. 4-6.
Шістдесятники // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 727-728.
Шістдесятники // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С.780-802.
Список використаної літератури
- Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид. випр. і доповн. – К.: Академія, 2006. – 752 с. – (Nota bene).
- Невінчана Н.В. ГДІ або Готуйся до іспитів: українська література / Н. В. Невінчана. – К.: Майстер-клас, 2007. – С. 157-166.
- Українська література у довідках і портретах: давня література – література ХІХ ст.: довідник. – К.: Либідь, 2000. – 357 с.
Додаток 1
Українські об’єднання, угруповання, школи
№ з/п | Назва | Роки існування | Де засновано | Учасники |
1. | Кирило-Мефодіївське братство | 1845-1847 | Київ | П. Куліш, Т. Шевченко |
2. | “Руська трійця” | середина ХІХ ст. | Західна Україна | М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький |
3. | “Молода Україна” | 1870-1890 | Галичина | І. Франко |
4. | “Академічний кружок” | 1871-1895 | Львів | І.Франко, М. Павлик |
5. | “Академічна громада” | 1888-1895 | Краків | В. Стефаник |
6. | “Покутська трійця” | 90-ті роки ХІХ ст. | Західна Україна | В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина |
7. | Братство тарасівців | 1891 | Канів | Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, М. Вороний |
8. | “Молода муза” | 1906-1909 | Львів | П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський та ін. |
9. | “Плуг” (спілка селянських письменників) | 1922 | Харків Київ | А. Головко |
10. | “Празька школа” | 20-ті р. ХХ ст. | Прага, Падєбради | Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Ольжич, О. Теліга та ін. |
11. | “Гарт” | 1923 | Харків | В.Еллан-Блакитний (ініціатор), О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. |
12. | “Ланка” | 1924 (з 1926 МАРС) | | В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Є. Плужник |
13. | ВАПЛІТЕ (спілка пролетарських письменників) | 1926-1928 | Харків | М. Хвильовий (ініціатор), М. Куліш (президент), В. Сосюра, Ю. Яновський, О. Довженко, П. Панч (25 осіб) |
14. | Неокласики | 20-ті рр. ХХ ст. | Київ | М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (Освальд Бургардт) |
15. | ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) | 1927 | Харків | у протиставлення ВАПЛІТЕ, неокласикам, МАРСу… |
16. | “Танк” (відг. від “Празької школи”) | 1929 | Варшава | Ю. Липа, Є. Маланюк, О. Теліга |
17. | СПУ (Спілка письменників України) | 1914 | Україна | |
18. | Мур (Мистецький Український Рух) | 1945 | Німеччина | У. Самчук (голова), Ю. Шерех (Шевельов) |
19. | “Нью-Йоркська група” | середина 50-х рр. ХХ ст. | Америка | “Первісну сімку” групи складали: Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Патріція Килина, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук. |
20. | “Слово” (об’єднання українських письменників в еміграції – прод. МУРу). | 1957 | | І. Багряний, Є. Маланюк, Ю. Шевельов. |
21. | “Шістдесятники” | 60-ті рр. ХХ ст. | СРСР | І. Світличний (натхненник), Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Стус, М. Вінграновський, В. Дрозд, В. Шевчук, І. Дзюба, Михайлина Коцюбинська та ін. |
22. | Київська школа поезії (феномен так званого “постшістдесятництва” в українській літературі). В основу об’єднання покладено спробу реалізувати, власне, у поезії “триєдність свободи” (свободу творення, свободу особистості і свободу народу). | 1965-1968 (назва виникла у 1969) | Київ | Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенкський, Валерій Ілля (студенти, які в 2-й половині 1960-х рр. вступили до Київського університету, а згодом були виключені з нього). |
23. | “Вісімдесятники” орієнтація на культурні здобутки європейської спільноти, особливо на корпус модерної та неомодерної літератури поставстрійського культурного простору ХХ століття. Серед особливих ознак “вісімдесятництва”: 1)надання домінантного значення формальній складовій творів; 2) перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтрертекстуальності як ностальгія за салоном; 3) відсутність претензій на творення контитуативних текстів; 4) бажання харизматизації через “визнання на Заході” і пов’язані з цим комплекси та розчарування; 5) концептуальний урбаністичний індивідуалізм; 6) тяжіння до синтетичних способів креації. | 80-ті рр. ХХ ст. | СРСР | Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, В. Герасим’юк, Я. Довгань, І. Малкович, П. Мідянка, К. Москалець, О. Забужко, В. Неборак, О. Ірванець, В. Цибулько, М. Рябчук, І. Римарук, В. Ведмідь |
24. | “ЛуГоСад” | 1984 | Львів | І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський “Методологічна основа” творчості “ЛуГоСаду” – теорвя поетичного ар’єргарду |
25. | “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск–Балаган–Буфонада) Літугруповання стало втіленням в українському культурному гештальті карнавального необарокового дискурсу, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. | 1985 | Львів | Ю. Андрухович, О. Ірванець, В. Неборак. |
26. | АКАДЕМІЯ “Бу-Ба-Бу” Неофіційна навкололітературна спільнота, заснована “бубабістами” і безпосередньо пов’язана з процедурою присудження щорічної Премії “Бу-Ба-Бу” за найкращий вірш року. | | | З моменту своєї урочистої інавгурації Академія перетворюється в закриту структуру з обмеженою кількістю членів (15). Троє з них – самі “бабубісти”, решта – 12 лауреатів їхньої премії за 1988-1999 рр. Іван Малкович (1988), Назар Гончар (1989), Віхта Сад (1990), Володимир Цибулько (1991), Михайло Барбара (1992), Олена Буєвич (1993), Петро Мідянка (1994), Микола Холодний (1995), Галина Петросаняк (1996), Юрко Позаяк (1997). |
27. | “Дев’ятдесятники” 1) літературна генерація, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках; 2) самоназва великої групи молодих літераторів, котра формально виникла завдяки реалізації проектів антологій видавництв “Смолоскип” – “Молоде вино”і “Тексти”. Феномен “дев’ятдесятників” об’єднує як ностальгійну спробу реставрації невідбутого українського модерну 1920-х років, так і рефлексії на постмодерністську ситуацію в сучасній світовій літературі. При значній строкатості феномену у ньому чітко прослідковуються наступні тенденції:
| 1990-ті | Україна | Іван Андрусяк Юрій Бедрик Сергій Жадан Тарас Прохасько Галина Демська Галина Петросаняк та ін. |
28. | “ПРОПАЛА ГРАМОТА” (було заявлено як авангардний проект) | Кінець 1980-х– початок 1990-х | Київ | Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрія Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. |
29. | “МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК,8” (літературний “неокласичний гурт”) Властивою для гурту була відсутність будь-якої характерності, себто звана і легко впізнавана невиразність, за котрою відразу вгадується перо журналіста, що переплутав “гобі” з літературним покликанням. Таким чином, самовизначення гурту (неокласичний) залишається сприймати, хіба що як недотепний жарт. | 1990 | Київ | Виник з ініціативи Віталія Бориспольця, Олександра Бригинця та Володимира Жовнорука. |
30. | ГЕРАКЛІТ (Голінні ентузіасти раку літературного; об’єднання поетів-паліндромістів). Геракліт є відкритим для буквально всіх оказіональних паліндромістів | 29 вересня 1991 р. | Київ | Засновники: Назар Гончар, Іван Лучук, Микола Мірошніченко, Анатолій Мойсієнко. |
31. | “ЧЕРВОНА ФІРА” Літературною концепцією “Червоної Фіри” згідно з її заявами є неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу “Бу-Ба-Бу”. | 1991 | Хар ків | Літкорпорація харківських поетів: С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука. |
32. | “Нова дегенерація” | 1991-1994 | Івано- Франківщина | Складалась з трьох літераторів (вихідців з Івано-Франківської області) – Івана Андрусяка, Стефана Процюка та Івана Ципердюка. |
33. | ТВОРЧА АСОЦІАЦІЯ “500” Об’єднання авторів та літературних діячів, поколіннєво приналежних до постмодерного дискурсу 1990-х. | 1993 | Київ | М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та ін. |
34. | “ЗАХІДНИЙ ВІТЕР” | 1994 | Тернопіль | Літугруповання трьох тернопільських поетів: В. Махно, Б. Щавурський, Г. Безкоровайний. |
35. | Літературна майстерня “Пси святого Юра” Неофіційне творче об’днання із семи українських письменників, що таким чином вирішили шукати не стільки естетичної, скільки професійно-цехової єдності. | 1994 | Київ | Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, В. Герасим’юк, В. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець, Т. Федюк. |
36. | ОРДЕН ЧИНУ ІДІОТІВ (ОЧІ) Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Слова “ідіот” трактується товариством в первісному (грецькому) значенні цього слова: власник себе | Декларація 31 липня 1995 р. | Львів | Назар Гончар, Роман Козинський, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. |
37. | “БАСКИ: листи дуба Герніки” | 1995 | Львів | Представляє творчість поетів Богдана Скаврона та Андрія Карпинського, ініціали яких утворюють абревіатуру їхнього літугруповання |
38. | ПОЗАДЕСЯТНИКИ (Достатньо віртуальне поколіннєве літературне згромадження). Термін “позадесятники” було впроваджено Б. Смоляком і Б. Чепурком, коли під такою назвою пройшли п’ять поетичних вечорів львівських поетів. | 1997 | Львів | О. Гордон, І. Бондар-Терещенко, П. Вольвач, С. Процюк, В. Слапчук, І. Павлюк. |
39. | “ДРУЗІ ЕЛІОТА” (Літературне угруповання з числа студентів Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя). Творчість членів угруповання є вираженням інтернаціональності як звернення людського сущого до Бога здійснити “релігацію” (зв’язок людини з божественним) як основу антипозитивіського ірраціонального утрвердження зв’язку особи зі світом. | 1997 | Ніжин (Чернігів-щина) | А. Дністровий, А. Іванов, С. Коваленко |
40. | АУП (Асоціація українських письменників) Має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України. Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням ХХ ст. | Утворе на 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасник ів) | Київ | Президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, пізніше – Тараса Федюка. Серед членів асоціації: В. Моренець, Ю. Андрухович, І. Римарук, С. Жадан, О. Кривенко та ін (понад 100 учасників). |
41. | НСПУ (Національна спілка письменників України) | 1998 | Україна | Офіційна літературна організація, фінансована та підтримувана державою. |
42. | ХаДЛА (Харківсько-Донецький літературний альянс) Виник завдяки консолідуючим тенденціям навколо роботи над часописом “Кальміюс” та розширенню претензій літературного побутування донецького літгромадження OST. | 1998-1999 | Схід України | І. Бондар-Терещенко, С. Жадан, О. Соловей, А. Біла, О. Кажан та ін. |
43. | ЧУММА (Чільна українська молодіжна мистецька агенція) | | | Творча формація, що має на меті вирішення конкретних проблем молодіжного мистецького життя. |