Geum.ru

Глобальні проблеми сучачності в світовій політиці Зміст

Вид материалаДокументы

Содержание


Метою роботи
Розділ 1. Роль геополітики в сучасному світі.
Розділ 2. Моделі глобального розвитку С. Ханнінгтона та О. Панаріна
РОЗДІЛ 3 Геополітичне місце України
Подобный материал:

Курсова робота


на тему:

Глобальні проблеми сучачності в світовій політиці


Зміст


Вступ
  1. Роль геополітики в сучасному світі.
  2. Моделі глобального розвитку С.Ханнінгтона і О. Панаріна.
  3. Зовнішня політика України в геополітичному вимірі.

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Проблема, яка досліджується у курсовій роботі, міс­тить аналіз деяких аспектів подальшого роз­витку українського суспільства в умовах гло­балізації. Актуальність обраної теми полягає у тому, що в умовах глобалізації головним за­вданням самостійної держави є створення сприятливих умов для розвитку суспільства вільної особистості як основної його скла­дової.

Становлення держави та формування гро­мадянського суспільства — визначальна риса сучасного соціально-політичного процесу на­ціонального відродження. Реалії сьогодення свідчать, що розвиток та формування сучас­ного суспільства є однією з проблем в умовах глобалізації, яка ставиться на державному рівні і фігурує як одна з найактуальніших у політичному житті.

Метою роботи є показати глобальні проблеми сучасності в світовій політиці та їх вплив на визначення ролі та місця України в світі; проаналізувати існуючі моделі глобального розвитку;

виявити основні закономірності зовнішньої політики України в геополітичному вимірі.

В умовах загострення проблем в ідеоло­гічній боротьбі на міжнародній арені на пер­ший план виступає проблема суспільства та його майбутнього. Загострення проблем та­кого масштабу по-новому поставило питання про сьогодення та майбутнє цивілізації, при­вело до планетарної зацікавленості дискусією про їх природу та сутність, причини та перс­пективи вирішення.2


Розділ 1. Роль геополітики в сучасному світі.

Як наукова дисциплiна геополiтика вiдома порiвняно недавно. Первiсне i найбiльш загальне визначення квалiфiкує й як вивчення взаемоэв‘язкiв i взаємозалежностей мiж державною полiтикою i тим географiчним середовищем, в якому нона здiйснюсться. Традицiйно геополiтика вважаеться одним з вiдгалужень політичного реалiзму, що репрезентує мiжнароднi вiдносини як силовi стосунки мiж державами.
За радянських часiв нона, як i деякi iншi науки, була вiднесена до розряду «буржуазних» наук, звичайно, шкiдливих, як i всi науки, якi опинилися поза „прокрустовим ложем” марксизму-ленiнiзму.

Варто зазначити, що в рядi країн за умов iснування тоталiтарних режимiв геополiтичнi пiдходи i концепції далеко не завжди використовувалися в гуманiстичних цiлях. Особливо це стосуеться часiв фашизму в Нiмеччинi, коли вченi—геополiтики намагалися обгрунтувати i виправдати географiчними факторами експансiонiстськi зазiхання „третього рейху”, розширення «життевого простору» нiмцiв за рахунок iнших, передусiм слов‘янських народiв. Нинi геополiтика переживає свое друге народження, що пояснюсться об’ективними чинниками. Розвиток геополiтичноi паростi полiтичноi науки дасть можливiсть передусiм глибше усвiдомити безпосереднiй зв’язок полiтичних процесiв з тими суспiлъними константами, що склалися унаслiдок багатовiкового iснування певного етносу на конкретнiй територii за певних особливостей клiмату i ландшафту, наявностi водних i сухопутних шляхiв, корисних копалин тощо.

Використання геополiтичних пiдходiв, по-друге, диктуеться умовами глобалiзацii, посиленням взаємозалежностi свiту. Науковцi давно дiйшли висновку, що всебiчно зрозумiти сутнiсть етносу можна тiльки за умови врахування його оточення. Нинi у зв’язку з глобальним розвитком мiждержавних зв‘язкiв, iнформації, формуванням унiверсальних, загальнолюдських цiнностей, полiтичнi процеси дедалi бiльше виходять за межi локальних. Масштабнi, докорiннi змiни в геополiтичному просторi планети на межi 80—90-х рокiв ХХ ст. пов’язанi iз майже одночасною вiдмовою вiд комунiстичноi iдеологii: понад двох десяткiв краiн, якi нинi прямують до цивiлiзацii, що грунтуеться на загальнолюдських цiнностях.
Зрештою, значення геополiтичних факторiв зростае i на регiональному рiвнi, зокрема для краiн Центрально i Схiдноi €вропи, якi, позбавившись нав’язаних їм однобiчних мiжетнiчних зв’язкiв, формують нинi принципово новi, власнi геополiтичнi стратегiї iз врахуванням iсторi формування її традицiйних векторiв.

Термiн «геополiтика» вперше - ввiв у науковий оббiг шведський учений Рудольф Челлен. На його думку, це «наука про державу як географiчний органiзм, що втiлений у просторi»[3]. Проте сучаснi дослiдники вважають справжнiм засновником геополiтики нiмецького науковця Фрiдрiха Ратцеля. Зазначений термiн вiн, щоправда, не вживав, i його головна праця вийшла друком наприкiнцi ХIХ ст. пiд назвою «Полiтична географiя».
Головна iдея дослiдження Ратцеля — ставлення до держави як до «живого, просторового, укорiненого в грунтi органiзму». Це така об’ективна реальність, що має бути осмислена народом. Ратцель вважав просторову державницьку експансiю природним процесом. І саме великi краiни мають тенденцiю до максимально географiчної експансії, що переходить поступово на планетарний рiвень. У своїх наукових працях нiмецьквй дослiдник сформулював принциповi тези, якi пiзнiше були покладенi в основу класичної геополiтики. Спадкосмцем Ратцеля вважаеться його спiввiтчизник Карл Хаусхофер, який створив теорiю планетарного дуалiзму — боротьби «морських» i «континентальних» сил. Згiдно з цiєю теорiєю перед Нiмеччиною постала проблема геополiтичної самоiдентифiкації, що вбачалася у геололiтичному протистояннi англосаксонському свiтовi. Провiдною у Хаусхофера була концепцiя «схiдної долi»
створення осi Берлiн—Москва—-Токiо. Водночас вiн не вiдкидав можливостi союзу Нiмеччини з Англiею i США проти СРСР.
Войовнича нiмецька геополiтика стала офiцiйною державною доктриною нiмецького фашизму в боротьбi за «життевий простiр». Сам Хаусхофер був близький до верхiвки нацистської партії. Очолюваний ним «Журнал геополiтики» з 1924 по 1944 рiк пропагував iдеї реваншу та агресії,
до речi, саме спiвробiтництво нiмецьких геополiтикiв з верхiвкою «третього рейху» i використання нацистами у своїй експансiонiстськiй полiтицi геополiтичних концепцiй призвело до проголошення геополiтики «буржуазною» лженаукою, звинуваченню геополiтикiв у злочинах проти людства.
„Краткий философский словарь”, виданий у Москвi 1951 р., визначав геополiтику як фашистську лженауку, що «прагне обгрунтувати з допомогою географiчних факторiв iмперську полiтику експансii та пограбування. Мета цiєї лженауки — приховати класовi, експлуататорськi коренi загарбницької
—зовнішньої полiтики iмперiалiзму. У 70-тi роки Велика Радянська Енциклопедiя продовжувала трактувати геополiтику як буржуазну, реакцiйну концепцiю, що використовус «перекручено тлумаченi данi фiзичної та економiчної географiї для обгрунтування агресивної полiтики iмперiалiстичних держав». Навiть у 80-тi роки, на початку перебудови, «Украiнський радянський енциклопедичний словник» давав таке визначення геополiтики: «...антинаукова полiтична доктрина, яка намагаеться обгрунтувати загарбницьку полiтику iмперiалiстичних держав факторами географiчного середовиша.

Одним iз засновникiв французько геополiтичноi школи вважаеться Вiдаль де ля Блаш. Вiн створив геополiтичну концепцiю, згiдно з якою полiтична iсторiя має два аспекти — географiчний, власне навколишне середовище, i iсторичний — саму людину, яка вiдiграе провiдну роль в активiзацi простору i є не фрагментом декорацi в iсторичному театрi, а головним актором спектаклю. Засновником геополiтичної концепції сучасного атлантизму по праву вважається американський адмiрал Адольф Мехен, автор доктрини „морської сили”. Згiдно з цiею доктриною остання є особливим типом цивiлiзації — найкращим i найбiльш ефективним. „Морська могутнiсть” грунтується на свободi „морської торгiвлi”, а ВМФ слугує лише гарантом для забезпечення цiєї торгiвлi. Для США це означає насамперед стратегiчну iнтеграцiю всього Американського континенту й, урештi-решт, встановлення свiтового панування. Головну небезпеку для „морської цивiлiзацi” США становлять континентальнi держави Євразії, насамперед Росiя i Китай, а також Нiмеччина. Боротьба з ними, i передусiм з Росiйською iмперiею (йдеться про кiнець ХIХ — початок ХХ ст.), — центральне довгострокове стратегiчне завдання США.

В останні роки набуло поширення також тлумачення геополітики як сукупності фізичних і соціальних, матеріальних і моральних ресурсів держави, що складає той потенціал, використання якого дає їй можливість домагатися нових цілей на міжнародній арені. Одним iз представникiв такого пiдходу є французький дослiдник П’ср Галлуа. На його думку, до традицiйних елементiв геополiтики, а саме просторово-територiальної характеристики держави (й географiчного роэташування, протяжностi та конфiгурацii кордоiiiв), й надр, ландшафту, клiмату, розмiру площi i структури населення — сьогоднi додаються новi, такi, що перевертають нашi попереднi уявлення про силу держав, змiнюють прiоритети з урахуванням факторiв, якi виливають на мiжнародну полiтику. Йдеться передусiм про появу i поширення зброї масового знищення, яка немов би урiвноважує сили держав, що володiють цiєю зброєю, не залежно вiд iхньї вiддаленостi, розташування, клiмату i чисельностi населення.
Крiм того, традицiйна геополiтика не брала до уваги масову поведiнку людей. Нинi геополiтики мають ураховувати той факт, що розвиток засобiв iнформацi та зв’язку, поширення феномена безпосереднього втручання населення в державну полiтику мають для людства наслiдки, якi можна порiвняти хiба що iз загрозою ядерного катаклiзму. Зрештою, сучасний геополiтичний аналiз не може обмежуватися земним простором. Слiд брати до уваги також съогоднiшнiй стан i можливостi майбутнього освоення космiчного простору, його впливу на розстановку сил та iхнє спiввiдношення у свiтовiй полiтицi. Однiею з найважливiших категорiй геополiтики е геостратегiя. Цей термiн визначаеться як обгрунтований геополiтикою напрям дiяльностi держави на мiжнароднiй аренi. На думку З. Бжезинського, сутнiсть геостратегй полягас у стратегiчному управлiннi геополiтичними процесамиi[3]. Вводячи такi поняття, як геостратегiчнi гравцi та геостратегiчнi стрижнi, американський полiтолог вважає першими держави, якi мають нацiональну волю i здатнi поширювати свiй вплив за межами нацiональних кордонiв, спроможнi здiйснювати провiдну роль не тiльки в регiонi, а й займати глобальнi позициi. Геополiтичними стрижнями с держави, чиє можливе значения випливас не з iхньоi могутностi чи мотивацi iхнiх дiй, а швидше внаслiдок вразливого роэташування та його потендiйного впливу на поведiнку геостратегiчних гравцiвI8.
Як вiдомо, основними формами мiжнародноi взаемодii е спiвпраця, суперництво i конфлiкт. Спiвпраця здiйснюеться через участь у рiзних мiжнародних органiзацiях, через двостороннi i широкомасштабнi договори про дружбу i спiвробiтництво. Найперспективнiшою є така спiвпраця, яка адекватна геостратегiчним iнтересам суб’ектiв мiжнародних вiдносин. Вона називаеться стратегiчним партнерством i передбачає найбiльш масштабний i взаємовигiдний спосiб взаємодii у рiзноманiтних сферах суспiльного життя. Ознаками стратегiчного партнерства можуть вважатися наявнiсть повного або часткового збiгу однiєї чи кiлькох стратегiчних цiлей, що в той чи iнший спосiб вiдображено у вiдповiднiй мiждержавнiй угодi; iснування вiдповiдної мiждержавної угоди з визначенням зобов’язань сторiн у досягненнi цiлей; адекватнiсть масштабiв цих зобов’язань стратегiчностi цiлей партнерства.
Проте iсторiя знає ще чимало прикладiв, коли угоди iснують, але не наповнюються реальними дiями держав-учасниць вiдповiдно до взятих ними на себе зобов’язань. Тому слiд видiлити ще двi ознаки стратегiчного мiждержавного партнерства: наявнiсть та дiя внутрiшнiх i мiжнародних механiзмiв, стимулiв, що спонукають держави - партнери реально здiйснювати стратегiчне партнерство; реальнi дії держав-партнерiв у сферi їхнього стратегiчного партнерства, що вiдповiдають за змiстом i термiнами стратегічним зобов’язанням.

Таким чином, стратегiчне партнерство — це специфiчне мiждержавне партнерство, яке закрiплене вiдповiдною угодою, наповнене реальними дiями обох сторiн, стимулюється i спонукається дiєю вiдповiдних внутрiшнiх та мiжнародних механiзмiв i веде або сприяє досягненню усiма партнерами стратегiчних цiлей своєї політики.

Стратегiчне партнерство може мати рiзнi форми:
полiтичне, воєнно-полiтичне, економiчне, багатосторонне, синтетичне, скажiмо екологiчне. Стратегiчна мета (цiлi) мiждержавного партнерства може мати глобальне, регiональне або обмежене значения. В останнъому випадку воно поширюеться лише на частину регiону, тобто масштаби такого партнерства не можуть бути ширшими за субрегiональнi.

Сучасний геополiтичний аналiз не буде об’ективним, якщо не враховувати тих загроз, що є наслiдком загострення глобальних проблем людства, тих фаз, якi пов’язанi iз взаємодiею людини i навколишнього середовища.
На раннiх етапах суспiльного розвитку й аж до
епохи промислової революцiї вплив природного середовища на людину, суспiльство, державу був, якщо й не вирiшальним, то принаймі досить суттєвим. Ця залежнiсть людини вiд навколишнього середовища пояснює i певною мiрою виправдовує «географiчний детермiнiзм». Промислова революцiя започаткувала нову фазу у взаємодй мiж державною зовнiшньою полiтикою i географiчними рамками цiєї полiтики. Розпочалася нестримна хижацька експлуатацiя людиною навколишнього середовища, зростали антропогеннi навантаження на природнi умови людського iснування, що спричинило виникнения i надзвичайне загострення глобальних проблем, якi створюють загрозу самому iснуванню цивiлiзацй.
Виникає третя фаза. Бумеранг повертасться. Природа мститься за себе тим, що вже не забезпечус людинi в достатнiй мiрi сприятлявi умови для й iснування i тим самим примушуе держави i полiтикiв враховувати природнi фактори.
Все це має безпосереднє вiдношення до внутрiшньої i зовнiшньої полiтики, активiзує полiтичну боротьбу, оскiльки будь-яка iнiцiатива у данiй галузi зачiпає iнтереси рiзних суспiльних груп, впливає на владнi вiдносини. Вiдповiдно новi проблеми з’являються i в сферi мiжнародних вiдносин. У цiлому масштаби нових iмперативiв такi, що геополiтика перестає бути справою окремих держав. Якщо ранiше вона могла характеризуватися як «картографiчне зображення вiдносин мiж головними нацiями, що борються мiж собою», то тепер цього вже недостатньо. Виникла необхiднiсть узгодженої взаємодії всiх членiв мiжнародного спiвтовариства у виробленнi i реалiзацii загалънопланетарноiї геополiтики, спрямованої на врятування цивiлiзацii для майбутнiх поколiнь.

Як вважае росiйський полiтолог К. С. Гаджiсв, нинi починасться етап формування нового типу свiтового спiвтовариства загальнопланетарного масштабу. Воно вiдрiзнятиметься вiд нинiшнього насамперед своєю глобальнiстю, оскiлъки найяскравiшим проявом i показником суспiльних процесiв е передусiм глобалiзацiя: розширення i поглиблення соціальних зв’язкiв та iнститутiв у просторi й часi. Це зумовлено тим, що, з одного боку, на повсякденну дiяльнiсть людей дедалi бiльше впливають події, що вiдбуваються в iнших частинах земної кулi, а з iншого боку, для мiсцевих общин можуть мати важливi глобальнi наслiдки.
Новим для сучасних процесiв глобалiзацiї є поширення соцiальних зв’язкiв на такi сфери дiяльностi, як технологiчна, органiзацiйна, адмiнiстративна, правова тощо, а також постiйне поглиблення тенденцiй до встановлення взаємозв’язкiв через численнi мережi сучасних комунiкацiй та новi iнформацiйнi технології.

Визначення геополiтичних iнтересiв Украiни потребус врахування складної системи iнтересiв рiзних краiн, розкладу сил — економiчних, полiтичних, вiйськових, духовних — у кожному регiонi свiту. Насамперед це стосується найближчих сусiдiв Украiни i краiн глобального значения, що прагнуть знайти власнi iнтереси в Украiнi або самi становлять для неї особливий iнтерес.

Отже, роль геополiтики у свiтовому полiтичному процесi зростає. Це пов’язано, по-перше, з тим, що на полiтичнiй картi свiту вiдбулися глобальнi змiни. Докорiнно змiнився Євразiйський континент, сформувалася Нова Європа, характерними ознаками якої є струнка полiтична органiзацiя, високий рiвень добробуту населения (369 млн чол.), розвинута культура, стабiльнi державнi кордони, сильна валюта (евро). На континентi активiзуються iнтеграцiйнi процеси. Значного авторитету за останнi десятилiття набули такi мiждержавнi iнститути, як Органiзацiя Об’еднаних Нацiй, НАТО, Європейський союз, Рада Європи, ОБСЄ та iншi, якi всiляко сприяють збереженню свiтового геополiтичного балансу.
На початку 90-х рокiв ХХ ст. геополiтичний простiр континенту пережив величезну соцiальнополiтичну трансформацiю, коли понад двадцять краiн Схiдноi i Центральноi Європи повернули на шлях розвитку загальнолюдської цивiлiзацii. Вiдiйшла в минуле колишня бiполярнiсть свiту, з’явилися новi суб’екти полiтичноi дiяльностi, якi мають розробити власнi геостратегй на принципах рiвностiв і взаємоповаги. По-друге, підвищення значения геополiтики як науки i соцiально-полiтичної практики пов’язане з бурхливим розвитком науково-технiчної революцiї, зокрема впровадженням новiтнiх промислових технологiй та засобiв комунiкацiй у глобальних масштабах. Iх розвиток, зокрема поява нових видiв транспорту, новi можливостi доставки ядерних боезарядiв у будь-який куточок планети привели до кардинальних змiн у геополiтичному спiввiдноiпеннi, лiквiдацiї переваги «морських» держав. Тепер i США вiдчули вразливiсть своєї територiї.
Спiвробiтництво мiж державами i народами, за вiдсутностi просторових бар’ерiв, стає дедалi iнтенсивнiшим. Якiснi змiни в геополiтичному просторi спричинює також iнформацiйний фактор. Нинi при спiлкуваннi використовуються не лише традицiйнi друкованi та електроннi засоби — газети, радiо, телебачення, а й комп’ютерні системи з використанням космiчного зв’язку.

По-третє, значущiсть геополiтики як науки зростає з посиленням ролi людської культури, в тому числi полiтичної, формуванням нового свiтогляду, поширенням полiтичного та iдеологiчного плюралiзму, утвердженням унiверсальних загальнолюдських принципiв i цiнностей.
Iсторичний досвiд двох «гарячих» свiтових воєн, довготривалої «холодної», накопичення зброї масового знищення спричинили трансформацiю геополiтичного мислення в напрямi гуманiзму. І хоча у свiтi ще вiдбуваються локальнi конфлiкти, зростає загроза тероризму, людство поступово вiдходить вiд крайнощiв глобального масштабу. В тих країнах, якi здобули нещодавно суверенiтет i можливiсть самостiйно проводити свою зовнiшню полiтику, вкорiнюсться геополiтичне свiтосприйняття, котре не має нiчого спiльного iз завоюваннями та гегемонiзмом. По-четверте, природно-географiчнi чинники для суб’ектiв свiтової полiтики набувають дедалi бiльшого значення з огляду загострення глобальних проблем людства, зокрема екологічної кризи.

Термін „геополітика” наповнюється новим більш гуманістичним змістом. Це дає змогу більш об’єктивно простежити всю складність і багатоманітність взаємозв’язків суспільства з навколишнім географічним середовищем.

Розділ 2. Моделі глобального розвитку С. Ханнінгтона та О. Панаріна

Послідовники й учні Ніколаса Спайкмена активно розвивають і коригують атлантистську лінію в геополітиці. Серед них політолог Д. Мейніто, який значну ува­гу приділив культурно-функціональному аналізові в геополітиці, відомий учений і політик (екс-держсекретар США Генрі Кісінджер), який від часу двополюсного світу (СРСР— США) вважав, що стратегія США полягає в об'єднанні роз­різнених берегових зон в одне ціле, що дасть змогу атлантистам мати повний контроль над Євразією, СРСР. Це од­не ціле має охоплювати ті «берегові сектори», які зберігали нейтралітет або тяжіли до Євразії. Доктрина Кісінджера пропонувала США використовувати метод «батога і пряника»: В'єтнаму — війна, Китаю — співробітництво зі США; підтримка режиму шахиншаха Ірану, націоналістичних рухів в Україні та Прибалтиці тощо. Ідеї Г. Кісінджера тісно пов'я­зувалися з доктриною ядерного стримування США і НАТО.

У 90-х роках геополітпчна думка на Заході розділилася на дві течії: «неоатлантизм» Семусля Хантінгтона і «кінець-історії» Френсіса Фукуями.

1993 р. американський політолог, професор Гарвардського університету й директор інституту стратегічних досліджень Хантінгтон опублікував статтю „Зіткнення цивілізацій” , а в 1996р. книгу „Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ладу”. Лейдьмотив концепції С. Ханнінгтона : якщо 20ст було століттям протистояння ідеологій (це стверджує і Фуку яма), то XXI ст. позначене зіткненням цивілізацій і релігій Історія людства повертається до історії цивілізацій. Учений вбачає роль США в новому світовому «устрої у сталій міжнародній зверхності Сполучених Штатів що є важливою для добробуту й безпеки американців і для майбутньої свободи, демократії, відкритих економік і міжнародного порядку Землі. Водночас С. Хантінггон стверджує: „Захід унікальний, але не універсальний». Заходові слід відмовитися від ілюзії щодо своєї універсальності, інтересам Заходу не прислуговуються безладні втручання в суперечки інших народів. Відповідальність за стримування і розв'язан­ня місцевих конфліктів має лежати на країнах-лідерах тієї цивілізації, яка домінує в певному регіоні. В епоху поліцентризму відповідальність Заходу полягає у збереженні власних інтересів, а не у розв'язанні конфліктів, які не мають жодних вигод для Заходу.

С. Хантінггон стверджує, що стратегічна перемога атлантистів над євразійцями не є цивілізаційною. Західна ідео­логія взяла гору тимчасово, її перемога підніме на поверхню глибинні культурні шари Сходу: посилиться вплив релігійних чинників, зокрема ісламу й православ'я, буддизму, кон­фуціанства та індуїзму. В недалекому майбутньому заявлять про себе слов'яноправослална, конфуціанська (китайська), японська, латиноамериканська й, можливо, африканська цивілізації. Цей чинник знову створює умови для протистояння Заходу і Сходу. С. Хантінггон прогнозує, що наступна світова війна, якщо така виникне, буде війною між цивілі­заціями. Щоб їй запобігти, необхідно набагато глибше осягати елементи спільності та відмінності між цивілізаціями, вчитися співіснувати одне-з одним.

С. Хантінгтон, вважає, що сучасна геополітична модель світу є гібридом одно- і багатополюсної системи з однією над державою (США) і кількома великими державами, куди входять німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) в Східній Азії, Індія у Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР і Нігерія в Африці. Далі С. Хантінгтон розміщує регіональні держави другого рівня, чиї інтереси часто суперечать могутнішим регіональним державам: Велика Британія - відносно Франції і Німеччини, Україна – відносно Росії, Південна Корея – відносно Японії, Пакистан – відносно Індії, Саудівська Аравія – відносно Іраку та Аргентина – відносно Бразилії.

Останнім часом у центрі уваги інтелекту­альної і політичної еліти перебуває феномен глобального світу. Політологи, економісти, культурологи та філософи активно осмислю­ють усі ті наслідки, які випливають з сього­днішнього процесу глобалізації. Дослідження та вивчення процесів глобалізації в українсь­кії та російській політичній думці можна знайти у працях К. С. Гаджиева, 0. С. Панаріна, А. Л. Костіна, В. Паламарчука, 0. Литвиненка та ін. Критеріями та предметом вивчен­ня політичної глобалізації стають: територія, загальний історичний досвід і причини виник­нення проблем та шляхи їх вирішення, а та­кож майбутнє людства.

Сьогодні, на думку 0. С. Панаріна, ми стоїмо перед загрозою втрати єдиної загаль­нолюдської перспективи, розколу людського роду на пристосовану до життя культурну ра­су і непристосовану. До останньої групи, як виявилося, належить більшість населення планети. Цей розкол світу вже зараз працює як швидкодіючий вибуховий механізм руй­нування нашої планетарної цивілізації, від солідарності і довіри до безжалісного соціал-дарвіністського вибору, до війни всіх проти всіх.[ 15]


РОЗДІЛ 3 Геополітичне місце України

Україна, за лічені дні 1991 року, стала учасником і суб’єктом великої геополітичної гри кінця ХХ століття. Її стратегічна роль різко зросла з огляду на державний статус, міжнародний авторитет, незалежницьку політичну позицію в перші роки побудови державності та складні процеси, що відбувалися в регіоні.

Якщо виходити з власних національних інтересів, а не з інтересів США, Росії, ЄС, інших країн чи груп і об'єднань країн, то Україну насамперед слід поставити у центр її власного всесвіту (дивись карту 1) і відмовитись від периферійного, провінційного окраїнного мислення: за такого підходу можна зазначити, що Україну оточують і концентричні кола першого, другого і третього порядку.

До кола першого порядку входять сусідні з Україною країни; до кола другого порядку — сусідні регіони; до кола третього порядку належить весь світ.

Формально, Україна, уклавши серію двосторонніх договорів про дружбу і співробітництво з усіма країнами першого кола, зміцнила свою безпеку, територіальну цілісність та політичну незалежність.

Однак, аналізуючи ситуацію України в колі першого порядку, неважко помітити, що країна сьогодні стиснута двома півколами, які належать до принципово різних політико-економічних світів: з одного боку, зі сходу і півночі Україна межує з Росією та Білоруссю, із заходу і частково з південного заходу — з країнами-членами НАТО та ЄС (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія). Іншими словами, Україна опинилася в буферній зоні, у сфері зіткнення інтересів Наднаціональної Мегакоаліції і Росії— євразійської держави, яка бажає відновити свою могутність наддержави і, найімовірніше, через деякий час спробує кинути виклик НМК, незважаючи на всі сучасні загравання з США, ЄС та НАТО.

Власне кажучи, в руках Росії — ключі від європейської безпеки (як і від безпеки України). Зовсім неясно, за яким сценарієм і коли буде розігруватись конфлікт Росії із західним світом, незважаючи на тимчасову дружбу зі Сполученими Штатами. Але протистояння навряд чи вдасться уникнути. Звичайно, малоймовірно, що повториться пряма, примітивна, воєнна конфронтація часів «холодної війни», коли СРСР володів значною частиною Європи і загрожував США. Втративши свої центральноєвропейські володіння і переставши бути світовою супердержавою, Росія буде зосереджуватись на трьох напрямах геополітичної активності:

1. Україна і Молдова;

2. Каспійський регіон;

3. Далекий Схід.

Враховуючи зростаючу енергетичну роль Росії в Європі (збіль­шення обсягів постачання природного газу в XXI ст.), РФ буде намагатися здобути згоду США та ЄС на оголошення України зоною своїх національних інтересів з огляду на її газо транзитну роль. Іншими словами — в гіршому для України випадку Росія намага­тиметься вийти на модель аншлюсу Австрії до Німеччини в 1938 р або на новий пакт Молотова—Ріббентропа» (1939), а в кращому варіанті — мати «нову Ялту» (1945) — через поділ сфер впливу в обмежених масштабах. Адже Росія, втративши території України, Білорусі (формально), держав Балтії на заході, Кавказу, українського Криму на півдні та Центральної Азії на південному сході, повернулася до кордонів початку XVIII століття. Недаремно ще в 1993 р. пострадянський простір оголошено найважливішою сферою російської зовнішньої політики, яка повинна бути закритою для впливу «третіх» держав.

Вирішальне слово в цій геополітичній грі буде за Сполученими Штатами.

Ось чому до країн, що перебувають у колі першого порядку, можна умовно зарахувати США. Ця наймогутніша країна світу — член НАТО — має свої прямі геополітичні інтереси в регіоні, підтримує тісні союзницькі відносини з Польщею і встановила в 1996 р. відносини стратегічного партнерства з Україною. Таким чином, у коло першого порядку закладено на довгу перспективу значний конфліктний потенціал.

Дуже важливою для України з-посеред держав першого кола є Білорусь—наш добрий сусід, країна, що входила колись разом з Україною до складу Польсько-Литовської держави. На жаль, укра­їнські політики майже не звертають уваги на братню нам країну, психологічно віддавши її до сфери інтересів Росії. Між тим, тісний союз України з Білоруссю міг би стати значним геополітичним яви­щем європейського масштабу.

До кола другого порядку належать не лише країни централь­но-східноєвропейського регіону, а й усі країни, що входять до ЄС — серед них такі впливові гравці, як Німеччина, Франція, Велика Британія, — а також каспійський і чорноморсько-середзем­номорський регіони (Грузія, Азербайджан, Вірменія, Болгарія, Туреччина, Греція, Ізраїль, арабські країни), пострадянські країни Балтії і країни СНД, що належать до євразійського простору.

В колі третього порядку знайдемо Канаду, Японію, Китай, Індію, Пакистан, Мексику, інші країни Азії, Африки, Латинської Америки.

Для того, щоб побудувати раціональну геополітичну стратегію, в якій повинна бути врахована вся складна мозаїка країн, що входять до названих кіл, треба чітко усвідомлювати, якими є життєві національні інтереси України. До них слід віднести:

- забезпечення незалежного існування, суверенітету і терито­ріальної цілісності України; при цьому, незалежність, звичайно, не обмежується зовнішньо-декоративними ознаками (прапор, герб, гімн, наявність уряду і дипломатичної служби), що їх можуть мати і цілком залежні країни — сателіти.

Під справжньою незалежністю розуміється право суспільства і держави вільно, без примусу і втручання з боку інших країн, визначати корінні питання внутрішньої і зовнішньої політики, право робити самостійний геополітичний вибір;

- створення мирних і стабільних умов розвитку українського суспільства і держави, підтримання безконфліктних добро­сусідських відносин з усіма країнами «першого кола»;

- сприяння взаємовигідному і рівноправному співробітництву України з іншими державами і регіонами світу;

- безперешкодна інтеграція України до Європейського Союзу, входження до глобальної економічної системи (Світова органі­зація торгівлі — СОТ, ОЕСР, приєднання до європейської системи безпеки (НАТО) чи нової системи Глобальної безпеки), тобто приєднання в перспективі до Наднаціональної Мегакоаліції.

На геополітичну ситуацію України впливають одночасно як старі, історично успадковані проблеми, так і нові виклики епохи глобалізації.

Серед старих проблем:

- багатовікові нерівноправні відносини з Росією, що будувалися на загарбанні й підпорядкуванні України, перетворенні її на південно-західну провінцію російської імперії; це спричинило витворення комплексу зверхності до українців у певних верствах російського суспільства, і появу комплексу меншовартості серед частини українських еліт; відсутність націо­нальної гордості (не шовінізму, не чванства) в українських умовах став негативним геополітичним фактором;

- цивілізаційний бар'єр між українсько-православним, східним, глибоко зросійщеним світом кирилиці, ворожим до Заходу, та західно-католицьким (Польща, Словаччина, Угор­щина) світом латиниці, що незримо постав на шляху інтеграційного руху України до Європи;

- задавнені конфлікти між українсько-православним (північ) та південно-мусульманським світами (південь — Крим, Туреччина), які можуть спалахнути з новою силою в разі зміни політико-безпекових обставин.

Серед нових викликів:

- кризовий стан української економіки, її триваюча не реформованість і недостатня інтегрованість у глобальний економічний простір, озлидніння суспільства, зростаюче відставання в сфері науки, інформаційних технологій, - зростаюча енергетична та економічно-інформаційна залеж­ність України від Росії, небажання і невміння національної еліти забезпечити демократизацію економіки і суспільства, що в свою чергу стоїть на заваді приєднання України до ЄС та глобалістського світового економічного і політичного порядку;

- необхідність, поряд зі створенням української політичної нації і підтримкою багатовікових національно-культурних традицій, прищеплення нового європейського мислення, виховання євро­пейської ідентичності в українському суспільстві, приєднан­ня України до глобального інформаційного і культурного простору (а не тільки російського, периферійного І вторинного за рядом параметрів).

В 1990-х роках перед Україною на повен зріст постала драматична геополітична дилема — Схід чи Захід? [6] Іншими словами, з ким буде Україна у XXI столітті? Із Заходом (США, НАТО, ЄС), тобто з майбутньою Наднаціональною Мегакоаліціею — чи з Росією (СНД)? За десять років незалежності Україна, на відміну від країн Балтії, так і не зробила цього доленосного вибору. [14]Ми хиталися між Заходом і Сходом, немов маятник, не лише завдяки нерішучості або простацько-провінційній хитрості керівників держави, а тому, що ця геополітична дилема належить до розряду надскладних, якщо брати до уваги не лише умоглядні, примітивні, ідеалістичні схеми («геть від Москви» чи «навіки разом»), а й похмуру українську дійсність, стан економіки й енергозабезпечення, настрої частини суспільства, потужні й дедалі зростаючі впливи Росії. Невизначеність українських орієнтирів також пояснюється запеклою внутрішньою боротьбою всередині правлячої еліти, частина якої орієнтована на Захід, частина — на Росію.

Геополітична світова ситуація різко змінилася після терористичних атак 11 вересня 2001 року, коли глибше означилися лінії поділу між країнами і цивілізаціями. Росія, зробивши рішучий крок назустріч Заходу, сплутала карти і, здавалось би, усталеній грі і, відіпхнувши Україну на узбіччя подій, знову стала центральною геополітичною постаттю Східної Європи і Євразії. Ті провінційні українські політики, які спо­дівалися нескінченно довго грати на суперечностях між США і Росією, раптом стали непотрібними ні тим, ні іншим: США їм більше не вірили, Росія, використовуючи в своїх інтересах, зневажала.

Об'єктивності ради треба зазначити, що зовнішньополітична еліта України, переважно прозахідна, вповні усвідомлювала весь драматизм цього виклику (Україна із Заходом чи з Росією), але керівництво країни не було готове прийняти однозначне рішення, так само як і не було готове (бо його ніхто не готував до цього) українське суспільство. Україна не могла піти на жорстку конфронтацію з Росією (хоча і траплялися кризи у двосторонніх відносинах), розуміючи, які катастрофічні наслідки могли чекати її на цьому шляху. Тому замість одно векторного євроатлантичного вибору була запропонована більш еластична формула:

- Україна проголосила бажання набути членство в Європейському союзі, що стало головною стратегічною метою євро інтеграційного курсу держави, її зовнішньої і внутрішньої політики;

- одночасно Україна виступила за поглиблення рівноправного співробітництва і розвиток взаємовигідної співпраці з Росією, іншими державами СНД і ГУУАМ.

У Посланні Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2000 році» під­креслювалось:

«Європейський вибір України, який був визначений у почат­ковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, ґрунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною частиною Європи. З усіх можливих альтернатив лише євро інтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в європейській сім’ї народів. Для України інтеграція в Євросоюз – це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме це є стратегічною метою державної політики України».

Одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики України став регіон Центральної і Східної Європи (ЦСЄ).

Україна намагалася утвердитись, як частина ЦСЄ, зміцнюючи, насамперед, свої зв'язки з безпосередніми сусідами — Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією — шляхом укладання Угод про добросусідство і співробітництво, в яких зафіксовано принцип відмови від територіальних претензій. Україна стала повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), Президент України регулярно бере участь у саммітах країн ЦЄІ.

Починаючи з 1994 р. динамічно зростав товарообмін між Україною і країнами центральноєвропейської зони вільної торгівлі (зростання експорту в 1997 р. в порівнянні з 1996 р. на 18,6%, імпорту на 8,7%), хоча, нажаль, так і не укладено двосторонньої угоди про вільну торгівлю з жодною з країн-членів.

Особливого значення набули відносини України з Польщею, яка стала надійним стратегічним партнером України і підтримує інтеграційний рух України до Європи.

Україна і Польща підписали ряд важливих документів, серед яких «Декларація про засади і основні напрямки розвитку українсько-польських відносин» (1990), «Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво (1992), спільна заява Президентів «До порозуміння і єднання» (1997) та інші, - всього 86 документів», які заклали основи розвитку всебічної співпраці двох слов'янських держав, яких поєднує непросте, часом трагічне історичне минуле і турбота за мирне майбутнє. Зростає товарообіг між двома країнами: в 1992 р.[11] Імпорт з Польщі в Україну становив 161,6 млн. доларів, а в 1996 р. дорівнював 937,9 млн. доларів; експорт з України до Польщі становив відповідно 123,8 млн. І 418,1 млн. доларів.

Але не ці цифри, незначні самі по собі в порівнянні з наявними можливостями країн, визначають глибинний сенс українсько-польських відносин, їх геополітичну цінність.

Справа в тому, що мабуть уперше за кількасот літню історію відносин обох народів, Польща проголосила на офіційному рівні гасло «Без незалежної України немає незалежної Польщі». Регулярні зустрічі президентів України й Польщі в 1998 — 2002 роках були не просто даниною тимчасовій політичній кон'юнктурі, а стали виразом щирого бажання обох країн діяти спільно на європейській арені. Тісний військово-політичний та економічний союз України з Польщею і Литвою має стати у XXI ст. одним з пріоритетів української зовнішньої політики. Відновлення на новому витку історії давньої ідеї створення Речі Посполитої (Республіки) трьох народів (України-Русі, Польщі, Литви) в умовах членства в НАТО та ЄС може дати нову геополітичну якість цим країнам і народам.

Важливим геостратегічним напрямом української зовнішньої політики міг би стати рух на південь — до чорноморсько-серед­земноморського регіону. Юрій Липа, один з яскравих геополітичних візіонерів, вважав, що основоположною віссю України має бути вісь «Північ-Південь», а не «Схід-Захід».[9] Південний напрям не лише дозволяє уникнути спрощеної бі­полярності (Україна — або Росія (Схід), або Захід), а й відкриває великі економічно-торговельні і політичні перспективи для України в районі Чорного і Середземного морів. Діючи через Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), розвиваючи відносини з Туреччиною, Грецією, Ізраїлем, Єгиптом, іншими арабськими країнами, Україна може відігравати в цьому регіоні значну роль, для чого необхідно здійснити масштабну економічно-торговельну експансію у південно-вхідному напрямку.

Враховуючи важливість південного напрямку, Україна з 1992 р. стала активним членом Організації Чорноморського Еконо­мічного Співробітництва (ОЧЕС), яка дозволяє ефективне економічне використання географічних особливостей регіону, дає можливість перетворення Чорноморського регіону на зону миру і безпеки, і в перспективі, створює ринок з населенням понад 330 млн. чоловік.

У червні 1998 р. на території України в Ялті відбувся самміт з участю президентів України, Албанії, Азербайджану, Болгарії Вірменії, Грузії, Румунії, Туреччини і Молдови, прем'єр-міністрів Греції і Росії. Через шість років після започаткування процесу чорно­морського економічного співробітництва саме у Ялті відбувся перехід у нову якість: створено нову міжнародну структуру і Організацію Чорноморського Економічного Співробітництва, що набула статусу регіональної економічної організації і стала спостерігачем при Генеральній Асамблеї ООН. Було прийнято статут ОЧЕС і проголошено Декларацію Ялтинського самміту. Серед головних цілей — розвиток економічно-торговельного співробіт­ництва у регіоні, вступ усіх країн-членів ОЧЕС до Світової торговельної організації (СОТ), що є однією з передумов інтеграції країн-членів до об'єднаної Європи.

Виходячи з інтересів розвитку економічних зв'язків у регіоні включно зі створенням Євразійського транспортного нафтового коридору, Україна ініціювала переговори з питань розробки заходів щодо зміцнення безпеки у військово-морській сфері на Чорному морі.[9]

Важливим геополітичним чинником у XXI столітті має стати стратегічне партнерство України і Туреччини у Чорноморському регіоні, враховуючи, що обидві країни мають спільні політичні і економічні інтереси. Під час переговорів у травні 1998 р. в Києві Президентів України Леоніда Кучми та Туреччини Сулеймана Деміреля відзначався високий рівень двостороннього співробітництва. Між двома країнами немає спірних проблем, і вони несуть особливу відповідальність за мир і безпеку в регіоні. Президенти підкреслили, що геополітичне розташування обох країн та досягнутий рівень співробітництва дають змогу розпочати налагодження механізму постійно діючих політичних консульт­ацій на найвищому рівні. Активізувалися торговельно-економічні відносини, а товарообіг сягнув 1 млрд. доларів. Візит президента Туреччини Ахмеда Недждета Сезера в червні 2003 р. до Києва й Криму став вагомим підтвердженням добросусідських відносин і між обома країнами.

Майбутнє відносин України і Туреччини великою мірою залежить від ситуації в обох країнах (зокрема від того, чи вдасться Туреччині зберегти секулярний характер держави, не стати здобиччю ісламських фундаменталістів). Перспективним є співробітництво вздовж осі Україна-Туреччина-Ізраїль, враховуючи посилення ізраїльсько-турецького співробітництва і можливого створення «трикутника» США—Ізраїль—Туреччина (ця ідея була висловлена Міністром закордонних справ України Г. Й. Удовенком у 1997 р.) .

Серед геополітичних загроз, що можуть постати перед Україною на початку XXI століття, можна зазначити такі:

1. Найсерйозніша загроза виходить не із зовні, а зростає зсередини: у разі погіршення економічної ситуації, перетворення країни на сировинний придаток Європи (Євразії), триваючої енергетичної кризи, зростання залежності від постачання росій­ських енергоносіїв, зростання пауперизації населення, посилення корумпованості вищих ешелонів влади, дезорганізації державно-політичної системи в результаті якихось драматичних подій — геополітичне значення України як суб'єкта світової політики буде зведене до мінімуму. Важити буде лише вічна і незнищенна територія України, а не хвора, нездатна до об'єднання і подолання труднощів нація. Україна стане об'єктом геополітичних змагань інших сил з кола першого і другого порядку

2. У разі фіаско євроатлантичного курсу України країну можуть чекати важливі зміни в концентричному колі першого порядку. Кордони «нової» Європи — ЄС і НАТО — можуть зупинитися на західних рубежах України. Не виключено, що саме старими кордонами СРСР проляже нова «паперова», «візова», «торго­вельна», «психологічна» завіса, не менш щільна, ніж «залізна завіса» часів «холодної війни», яка зафіксує новий поділ Європи — на Європу першого, другого і третього класу. Це в кращому разі. А в гіршому — стане лінією конфронтації, символом нової «холодної війни».

3. США та інші західні країни — як це робили вже не раз і не з однією країною — можуть переглянути гаранти незалежності, дані в 1994 році, після того як Україна добровільно стала без'ядерною державою, і в результаті нового перерозподілу світу (нової «Ялти») погодитись із входженням України до сфери впли­вів Росії. І хоча це буде фатальною помилкою Заходу, злочином, порівнянним хіба що з Мюнхенською угодою 1938 р., теоретично це — можливо. Достатньо в США прийти до влади новим ізоляціоністам або отримати від Росії обіцянку великих поступок в іншому регіоні світу - і долю України може бути вирішено. Перетворення України на економічного банкрута чи диктаторську кримінальну державу зробить цей процес виправданим в очах світу.

Поневолення України може відбуватися і в м'якій, непомітній для світу формі: Україна може залишитись членом ООН (як була ним УРСР), зберегти формально-декоративні ознаки держав­ності. В цьому випадку збережеться надія на відновлення справжньої незалежності.

4. Спроби Росії — особливо у випадку, якщо вона обере не європейсько-демократичну, а автократичну парадигму розвитку – знову повністю підпорядкувати Україну будуть посилюватись. Приєднання України до Росії в м'якій (конфедеративний союз) або жорсткій формі (об'єднання) може призвести до національної катастрофи, втрати державності назавжди і зникнення української нації під тиском асиміляційно-репресивних факторів. Таке приєднання в геостратегічному плані перетворить Україну на заложницю Росії в усіх майбутніх конфліктах, включно з ядерними. Разом з тим, треба вірити в особливе призначення України, в її можливість перекреслити всі зловісні теоретичні надбудови.

5. У разі приєднання Молдови до Румунії (а це дуже імовірний варіант), може знову спалахнути збройний конфлікт у При­дністров'ї, що поставить Україну перед нелегким вибором — як адекватно реагувати на цей виклик. Не слід забувати, що з 800 тисяч так званого «російськомовного» населення Придністров'я 600 тисяч становлять українці. Україна не повинна більше ставати в позу страуса і робити вигляд, що проблеми не існує — як це сталося під час кривавого придністровського конфлікту в 1992—1994 роках.

6. Виникнення в Криму мусульманського анклаву, підтри­муваного ісламськими країнами, може створити ситуацію, подібну до ситуації в Косово, і призвести до серйозного регіонального конфлікту з участю країн НАТО і Росії. Під час такого вкрай неба­жаного гіпотетичного конфлікту може бути зроблено спробу змі­нити статус Криму.

7. Зміни в концентричному колі другого порядку (великомас­штабний конфлікт у Каспійському, Чорноморському чи Балканському регіонах, розкол в ЄС внаслідок загострення суперечностей серед «старих» і «нових» європейських держав тощо) також можуть суттєво вплинути на геополітичні перспективи України.


Висновки

У курсовій роботі ми проаналізували деякі аспектів подальшого роз­витку українського суспільства в умовах глобалізації, визначили, що в умовах глобалізації головним за­вданням самостійної держави є створення сприятливих умов для розвитку суспільства вільної особистості як основної його скла­дової.

Показали глобальні проблеми сучасності в світовій політиці та їх вплив на визначення ролі та місця України в світі, проаналізували існуючі моделі глобального розвитку; виявили основні закономірності зовнішньої політики України в геополітичному вимірі. Визначили, що зараз українське суспільство зазнає соціокультурних трансформацій, які пов'язані з процесами становлення постіндустріального суспільства. Тому становлення нового сус­пільства потребує нових механізмів взаємо­зв'язку людини в соціумі. А умовою життє­діяльності суспільства є достатньо високий рівень соціального, інтелектуального, психо­логічного розвитку особистості, її внут­рішньої свободи і здатності до повної само­діяльності.

Виявили, що в останні два — три десятиліття ми стали свідками унікального збігу обставин і гігант­ських за масштабом процесів, кожний з яких можна було б назвати епохальною подією з точки зору його наслідків для всього світово­го товариства. Але, взяті у сукупності, вони створили гігантське попе вселенського на­пруження, тому час, у який ми живемо, з по­вною впевненістю можна назвати осьовим (як його визначив К. Яслерс) періодом переходу від звичного для більшої частини XX ст. світоустрою до якісно нової його інфраструкту­ри. Глибокі зміни, що відбуваються у геополітичних структурах світового співтовариства, і транснаціонапізація соціально-політичних систем дають підставу говорити про завер­шення одного історичного періоду та вступу сучасного світу до якісно нової фази свого розвитку.


Список використаних джерел

  1. Гаджиєв К.С. Политическа филисофия.- М., 1998
  2. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки Київ: Основи, 1988
  3. Бжезинський З., Велика шахівниця. - К.-2005
  4. Мадісок В. В. Шахов В. А. Сучасна українська геополітика, Навч. посібник К. 2003
  5. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичні і прикладні аспекти: монографія, - за ред. Ф. М. Рудича К.2002
  6. Колодко Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн К.. 2002
  7. Личность в контексте глобализации Социология : теория методы маркетинг-2002- № 2
  8. Гра в глобалізацію і проблеми людини // Політика і час – 2002 - № 2
  9. Третій світ і глобальні релігії // Політика і час – 2001 - №6
  10. Родич Ф. М. Політологія: підручник, - К. Либідь 2005
  11. Т. Лобань Особливості розвитку сучасного суспільства в умовах глобалізації: політологічний аспект // Людина і політика – 2004 - №2
  12. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі Щербак Ю.
  13. Шульга М. А. Геополітика та релігія біполярного світу // Вісник Київського Національного університету . Політологія – 2006- №76-79 с. 236-239
  14. Иноземцев В. Кузнецов Э. Глобальный конфликт // Полис – 2001 № 6- с. 130-133



15. Панарин А. С. Глобальное политическое прогнозирование: учебник для студентов вузов - М., 2000—С.3

16. Семигин Г. Ю. Политическая знциклопелия. — М.. 2000. — Т. 1. — С. 262-264

17. Гаджиев К. С. Введение в геололитику: учебник для вузов— М . 1998 *

18. Паламарчук В.. Литвиненко 0. Глобалізація як ознака вичерпаності сучасного розвитку. Глобалізація чи американізація? // Віче. — 2003. — №4 — С.32-36

19. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика – К., 2001 С. 277—280.

20. Політичний словник / За редакцією В. К. Врублевського. — К.. 1987