Geum.ru

М. Ужгород Геополітичні суперечності інтеграції України до єс

Вид материалаДокументы

Содержание


Актуальність теми
Подобный материал:
Андріана Костенко

м. Ужгород


Геополітичні суперечності інтеграції України до ЄС

В статті проаналізовані основні геополітичні суперечності, що виникають в процесі інтеграції України до Європейського Союзу. Визначено, що зазначенні чинники меншою мірою залежать від України, а пов’язані із економічною та політичною залежністю України від Росії, а також характером відносин між Російською Федерацією та Європейським Союзом.


В статье проанализированы основные геополитические противоречия, которые возникают в процессе интеграции Украины к Европейскому Союзу. определено, что перечисленные факторы не зависят от Украины, а связаны с характером отношений между ЕС и Российской Федерацией.


The article defines geopolitical contradictions occurring during the process of Ukraine’s Integration to European Union. It is defined that mentioned factors are hardly dependent on internal effort of Ukraine and are determined by the character of foreign policy relations between EU and Russian Federation.


Друга половина ХХ ст. характеризується поглибленням світових інтеграційних процесів. Вже на початку ХХІ ст. інтеграція являє собою одним із домінуючих чинників сучасних міжнародних відносин. Міжнародні інтеграційні процеси впливають на формування не лише регіональних міжнародних систем і становлення нового міжнародного порядку, а й окремих суспільств та держав, їх внутрішньої політики, на життя окремої людини.

Інтеграційні процеси являють собою складне і суперечливе явище, яке розвивається в результаті протистояння різних держав, їх цінностей, інтересів та в процесі знаходження компромісних рішень. Суперечності відіграють роль джерела розвитку інтеграції. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх, суттєвий імпульс до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників співтовариства з метою подолання існуючих бар’єрів. Подолання суперечностей стимулює вихід країн-учасників на новий рівень політичного мислення. Отже, дослідження суперечностей інтеграційних процесів дасть можливість виявити основні перешкоди, що гальмують інтеграційний розвиток, усвідомити „полярні” позиції в тенденціях до об’єднання і, тим самим, попередити гальмування розвитку.

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що теза про історичну належність України до європейського інтеграційного курсу стала головною зовнішньоекономічною стратегією відразу після здобуття незалежності. Одночасно існує низка внутрішніх та зовнішніх бар’єрів, що гальмують євроінтеграційні прагнення нашої держави. Розв’язання таких суперечностей дасть можливість сформулювати власну модель інтеграції до європейської спільноти.

В науковій літературі існує велика кількість визначень терміну інтеграція. Зокрема, інтеграція (від лат. integro – відновлення, об’єднання в єдине ціле) – це процес і результат взаємозв’язку, взаємодії, зближення і об’єднання в єдине ціле будь-яких частин, елементів країн, їх економік, соціальних і політичних структур, культур, соціальних і політичних груп, етносів, партій, рухів, організацій, і таке інше [11, с. 88].

Інтеграція – це сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам [9, с. 114]. „Інтеграція як процес” має глобальні масштаби, а „інтеграція як відносини” формується як регіональний стан [1, с. 121].

Встановлено, що наразі вітчизняними та зарубіжними вченими недостатня увага приділялася дослідженню суперечностей інтеграції України до Європейського Союзу. Серед незначної кількості таких праць можна виокремити дослідження Д. Гаврикова, де проаналізовані окремі аспекти протиріч у самій Європі [2], В. Посельського щодо проблем на шляху України до ЄС [10], А. Гальчинського щодо суперечностей реформ в контексті євроінтеграційного поступу [3], О. Жадько щодо проблем, які виникають в процесі діяльності двосторонньої співпраці між Україною та Євросоюзом [5].

На нашу думку всі чинники, що впливають на можливість України стати повноправним членом Європейського Союзу, можна умовно поділити на дві групи:

  1. Чинники, що залежать власне від України, її внутрішньої і зовнішньої політики, успіху на шляху реформ у сфері економічного, політичного, соціального розвитку, виконання своїх міжнародних зобов’язань тощо.
  2. Чинники, що не залежать від України, тобто такі, що виникають у самому Євросоюзі, процесі розвитку ЄС і третіх країн, а також характеризують відношення третіх країн до європейських прагнень України і, таким чином, тією чи іншою мірою впливають на можливість реалізації нашою державою політики європейської інтеграції.

У публікації будуть проаналізовані деякі чинники саме другої групи, зокрема геополітичні. На думку авторки вони здійснюють вагомий вплив на рішення ЄС щодо інтеграційних перспектив України. Адже, якщо припустити, що Україна інтенсифікує курс економічних та політичних реформ і у віддаленому майбутньому відповідатиме всім критеріям вступу до ЄС, то і в цьому разі може статися так, що деякі геополітичні суперечності, які не залежать власне від України, стануть на перешкоді „європейському вибору” України, принаймні у формі повноправного членства.

Геополітичні суперечності, що виникають в процесі інтеграції України до ЄС, більшою мірою пов’язані із економічною та політичною залежністю України від Росії, а також характером відносин між Російською Федерацією та Європейським Союзом. Варто наголосити, що даний чинник в багатьох випадках мало залежить від внутрішні зусиль України.

Європейський Союз і РФ як потужні гравці в геополітичному просторі вже в недалекому майбутньому спроможні відчутно змінити становище у світі. Без врахування позицій даних гравців практично неможливо вибудовувати внутрішню та зовнішньополітичну діяльність Україні в рамках концепції європейської інтеграції.

Розглядаючи геополітичні суперечності, які виникають в контексті інтеграції України до ЄС, слід проаналізувати роздуми російських вчених щодо євроінтеграційних намірів України після 2004 р. Увага до них може певним чином зоптимізувати процес розбудови рівноправних українсько-російських стосунків.

На думку російських дослідників В.Лапіна та В.Пантіна стурбованість Росії зумовлена проамериканськими симпатіями В.Ющенка, його націленістю на якомога швидку інтеграцію в ЄС та НАТО. Прозахідна позиція В.Ющенка загрожує стратегічним планам російського керівництва, яке взяло курс на форсоване відродження воєнно-промислового комплексу. „Проект відродження російської державної моці у тому вигляді, в якому він виношується сьогодні Кремлем, неможливий без використання ресурсів українського Південного Сходу” [7, с. 60-61]. Тому прагнення не допускати включення України в НАТО диктується не тим, що в тому випадку виникає перспектива бомбардування Москви натовською авіацією, а тим, що у втраті можливості вбудувати у відроджуваний власний ВПК потугу Донбасу, Приазов’я і Нижнього Придніпров’я російські лідери вбачають удар по геостратегічних інтересах країни більш нищівний, аніж втрата Севастополя чи всього Чорноморського флоту [15, с. 139]. Отже, Україна займає провідне місце в геополітичних планах Російської Федерації, і лише побудова раціональних та взаємовигідних стосунків між Україною та Росією зможуть подолати суперечності.

На шляху інтеграції України до Європейського Союзу є усвідомлені і неусвідомлені чи, можливо, недостатньо усвідомлені перешкоди: зокрема, належність до різних цивілізацій. О.Дергачов відзначає, що цивілізаційна невизначеність, притаманна Україні, приховує в собі альтернативи, пов’язані з різними геополітичними орієнтаціями, різними варіантами вирішення питання про місце та роль країни в системі міжнародних відносин і, природно, з різними зовнішньополітичними пріоритетами. Він пов’язує це з співіснуванням в українському суспільстві пригнічених рис „європейскості” та набутих „євразійських” ознак [8, с. 117].

Таким чином трансформаційні процеси в Україні окремими російськими науковцями сприймалися як спроба змови й поширювалися страхи виявитися у ворожому оточенні. Хоча необхідно відзначити, що й у Росії багато хто пояснює революційні рухи в Україні не західною диверсією, а провалом політики місцевих авторитарних, корумпованих і непопулярних урядів.

Що стосується сприйняття Європейським Союзом євроінтеграційних прагнень України, то в об’єднаній Європі оцінюють події не унаочненням геополітичного конфлікту між Росією і ЄС, а боротьбою двох моделей розвитку самої України. Тобто з одного боку в Україні відбувається рух до побудови демократії й реформ, а з іншого – збереження напівавторитарної моделі корумпованої й кланової економіки.

Авторка вважає, що відносини з Росією є стратегічно важливими для України як з точки зору реалізації її стратегічного курсу на європейську інтеграцію, так і в контексті її економічних інтересів. Крім цього варто наголосити, що не слід протиставляти європейський курс України і розвиток відносин із РФ. На нашу думку стабільне співробітництво з Росією є необхідною передумовою реалізації європейської стратегії України, що передбачає органічне об’єднання процесу імплементації європейських принципів і норм із розвитком взаємовигідного україно-російського співробітництва.

З позицій національних інтересів України стратегічна важливість українсько-російських відносин обумовлена наступними чинниками:

- Росія входить до складу найважливіших діючих гравців світової політики;

- у взаємовигідному розвитку відносин з Росією зацікавлені європейські країни, США, Євросоюз і НАТО та інші країни;

- Російська Федерація є найбільшою континентальною державою, що володіє стратегічними вуглеводними ресурсами й при нинішніх умовах фактично є монополістом на шляху їхнього постачання в Україну;

- з огляду на друге, після ЄС, місце Росії у зовнішньоторговельному обігу нашої держави, українсько-російське економічне співробітництво є однією із головних складових зовнішньоекономічної стратегії України;

- характер відносин України з Росією значною мірою впливає на геополітичну конфігурацію й баланс сил на європейському континенті [4, c.242].

Також для ЄС Росія представляє інтерес, як з погляду забезпечення безпеки в Європі, так й у плані зміцнення економічних і науково-технологічних позицій у світі. Це створює об’єктивні передумови для тісного партнерства Росії з ЄС. Взаємовідносин Європи і Російської Федерації є прагматичними як з економічної, так і політичної точки зору. Так, частка країн ЄС у зовнішньому товарообігу РФ близько 37%, а Російської Федерації у товарообігу Євросоюзу - 10%. В свою чергу ЄС є енергетично залежною від Росії, поставки якої покривають 50% споживаного європейцями газу і третину нафти. А якщо газопровід буде прокладений дном Балтійською моря, то така залежність зросте до 80% [13, c. 136].

Тому цілком зрозуміло, що об’єктивним наслідком цих процесів є досить стримане ставлення ЄС до перспективи євроінтеграції України. А отже геополітичні суперечності, зокрема конфліктні українсько-російські відносини, є основними чинниками, що стримують євроінтеграційні прагнення України.

У зв’язку з цим слід приділити увагу російсько-українським відносинам у контексті європейської інтеграції та моделям поведінки українського уряду. Тут можна виокремити декілька підходів.

На думку російського дослідника Д.Треніна, оскільки Україна 2004 р. заявила про свою євроатлантичну орієнтацію, то Росія має створювати зону вільної торгівлі з Україною, погоджуючи цей процес з формуванням спільних просторів між РФ та ЄС і українсько-європейським зближенням [13, с. 15]. Росії, вважає Д.Тренін, слід прийняти західну орієнтацію України, адже для країни, розташованої між Європою і Росією, природним є прагнення забезпечити свою безпеку і розвиток. „В перекладі на мову практичної політики це означає: співробітництво з Російською Федерацією та інтеграція у структури Заходу” [13, с. 19].

Американський вчений М.Джонсон вважає, що Україна може зберегти власну культурно-історичну ідентичність лише через виконання функції словянського мосту між Сходом і Заходом, що дозволить їй убезпечити свою незалежність як від явно політичної гегемонії Росії, так й від панування західних капіталістів і ліберальних ідеологій [6, с. 13]. І, тим самим, уникнути альтернативи – або зближення зі східнослов’янською культурною спільнотою, або інтеграцій в тій чи іншій формі із західними економічними, політичними та воєнними структурами. Відповідно, конструктивна взаємодія з Росією і Західною Європою, що відбувається поза межами регіональної інституціоналізації, є необхідною і для реалізації національної сутності України, і для зміцнення будь-якої форми її незалежності [15, с. 141].

Український вчений М.Шепеляєв наголошує на нагальності для України усвідомлення своєї інтегруючої ролі у формуванні єдиного континентального простору Великої Європи. Йдеться про створення такої конструкції, щоб існуючі негативи, які сьогодні потенційно загрожують Україні розколом за цивілізаційною ознакою, обернулися б на переваги. Першим кроком на шляху до такої конструкції має стати відповідь на питання, „ … яка Європа найбільш сприятиме конкурентоспроможності нашої держави – Європа з новими розподільчими лініями, де Україна буде державою, або Європа, де Україна буде виконувати роль інтегруючої ланки і яка без України існувати не зможе? ” [14, с. 415-416].

В той же час ряд російських вчених ставить під сумнів доцільність для України використання образу „мосту”. Так, А.Марчуков наголошує, що утвердження України за рахунок гри на відмінностях між Заходом і Сходом можливе лише за певних умов. Йдеться про наявність самого факту існування цих відмінностей, про можливості функціонування самого суб’єктивного чинника, тобто бажання рубіжного українського суспільства стати таким „мостом”. Таких умов, вважає А. Марчуков, сьогодні немає. Скажімо, будь-які заяви української влади про багатовекторність, зацікавленість у євроазійському співробітництві лишаються тактичними кроками. „А стратегія – ЄС, НАТО” [6, с. 20].

О.Васильєв застерігає, що, будь-які ігри України в “особливості” (міст, посередник, об’єднуюча ланка тощо) можуть зашкодити її євроатлантичним прагненням, бо ні ЄС, ні НАТО не терплять двозначності в політиці своїх потенційних членів [15, с. 143].

В будь-якому випадку авторці видається нагальним для України відмовитися від позиціонування себе в якості винятково географічного центру Європи й перейти до розробки поняття геополітичного центру, тобто країни, що поєднує різні регіони. На нашу думку Україні варто не стільки декларувати свою незалежність від Росії, скільки робити активні кроки з реалізації своїх євроінтеграційних прагнень, підкреслюючи, що вони не є перешкодою для розбудови стосунків між Україною і Росією як двома рівноправними державами. Відкидання „братерських” стосунків з Росією як таких, що не видається можливим з огляду на національні інтереси України, не має тягнути за собою заперечення можливості розбудови взаємовигідних українсько-російських стосунків, базованих на взаємній повазі і прагматизмі.

  1. Булатова Е. В. Развитие межрегионального сотрудничества как основы интеграции // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. Донецк: ДонНУ, 2004. – С. 120 - 123.
  2. Гавриков Д. Европейский Союз как территория противоречий // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. - №12. – С.88-95.
  3. Гальчинський А. С. Суперечності реформ у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2001. — 320 с.
  4. Експертна доповідь. Україна в 2006 році: Внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку. – К. – 2007. – 255 с.
  5. Жадько О. Визначення правового статусу та організаційних проблем діяльності органів двостороннього співробітництва України та Європейського Союзу// Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2008. - №1. – С.153-162.
  6. Круглый стол: Украина, Россия и славизм // Россия ХХІ. – 2003. – №3. – С. 5-53.
  7. Лапкин В.В., Пантин В.И. Освоение институтов и ценностей демократии украинским и российским сознанием (Предварительные итоги) / В.Лапкин, В.Пантин // Полис. – 2005. – №1. – С.50-62.
  8. Політика європейської інтеграції: Навчальний посібник/ під ред. В.Г.Воронкової. – К.: ВД «Професіонал», 2007. – 512.
  9. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
  10. Посельський В. Суперечності і перспективи європейського поступу України // Розширення ЄС. Аналітичний щоквартальник. – 2003. – вип. 1. – С. 81 – 86.
  11. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М., 1996. – С.88
  12. Тренин Д. Россия и конец Евразии / Д.Тренин // Pro et contra. – 2005. – №1. – С.6-17.
  13. Україна- Росія: Проблеми економічної взаємодії: Монографія / За ред. С.І.Пирожкова, Б.В.Губського, А.І.Сухорукова. – К. – 2000. – 256с.
  14. Шепеляєв М.А. Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового розвитку / М. Шепеляєв – К.: Генеза, 2004. – 512 с.
  15. Шульга М. Геополітичні виміри української євроінтеграції в уявленнях російських науковців / М. Шульга // Політичний менеджмент. – 2007. – №5. – С. 138-147.