Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
| Вид материала | Автореферат |
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 468.15kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 740.67kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 390.59kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 632.89kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 453.73kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 492.02kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 331.46kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 325.21kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 330.24kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 357.34kb.
Теоретичне та практичне значення одержаних автором результатів полягає у тому, що вони використані або можуть бути використані у подальших загально-теоретичних дослідженнях правових, економічних та філософських проблем охорони навколишнього природного середовища та окремих природних ресурсів, вдосконаленні екологічного законодавства та проведенні адміністративної реформи в Україні, формуванні екологічної політики держави та її реалізації конкретними органами державної влади та місцевого самоврядування.
Сформульовані автором положення, висновки і рекомендації можуть слугувати методологічною основою для розробки ефективного економіко-правового механізму управління охороною довкілля, формування цілісної комплексної системи екологічного права, дієвої системи фінансового забезпечення реалізації екологічної політики та створення інституту екологічного оподаткування, оптимізації управління екологічними програмами на державному, регіональному та місцевому рівнях, реалізації стратегії інтеграції у світове співтовариство за рахунок гармонізації національного та європейського екологічного законодавства.
Одержані результати знайшли своє застосування на загальнодержавному рівні, зокрема, в участі автора у розробці проектів Конституції України, законів України “Про охорону навколишнього природного середовища України”, “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про природно-заповідний фонд”, “Про основи цивільного захисту населення”, Кодексу законів України про відходи, Лісового Кодексу України – усього більше ста двадцяти проектів законів та інших нормативно-правових актів, в тому числі 64 з питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів, з яких 45 прийнято, 12 перебувають на стадії розгляду у Верховній Раді України або у Кабінеті Міністрів України, 3 відхилено, 4 втратили чинність.
Основні теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи використовувалися і використовуються у навчальному процесі при викладанні дисциплін “Екологічне право” у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, “Лісове право” та “Основи правознавства” у Львівському лісотехнічному університеті імені П.С.Погребняка, “Міжнародне економічне право”, “Міжнародне екологічне право” та “Міжнародне атомне право” в Інституті міжнародних відносин при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертаційної роботи доповідалися та обговорювалися на засіданнях комітетів та сесійних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях комітетів та пленарних засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи, Європейської Економічної Комісії, наукових і науково-практичних, в тому числі міжнародних, конференціях і семінарах, круглих столах тощо, зокрема у 1991 році на міжнародному семінарі з питань екологічного менеджменту (Женева, Швейцарія) у 1992 році на Всесвітньому конгресі з екологічної освіти (Торонто, Канада), у 2003 році на міжнародній конференції “Глобальні трансформації і загрози сучасного глобалізму” та ще у 18 наукових конференціях.
За участю та під редакцією автора видано ряд збірників матеріалів наукових конференцій, збірників законодавства: Закони України про охорону здоров'я (збірник нормативно-правових актів) Під ред. Москаленка В.В., Костицького В.В.”. – Тернопіль, 2000.; Охорона здоров’я в Україні. Повне зібрання нормативно-правових актів. (За заг. ред. Костицького В.В., Нейка Є.М.. - К.: Форум, 2002. (у 2 т.); „Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. (Під заг. ред. Потебенька М.О. та Гончаренка В.Г. - К.: Форум, 2002. (у 2 т.); Лісове законодавство України. Збірник нормативно-правових актів у 2 томах. (Під ред. Костицького В.В. та інш. -К.: 2003.); Інноваційне законодавство України (повне зібрання нормативно-правових актів у 3-х томах). /Під ред. Костицького В.В. та інш. - К.: Інст. законодав. передбач. і прав. Експертизи, 2003.
Публікації. За темою дисертації опубліковано 74 наукові праці, у тому числі індивідуальних монографій – 6, навчальних посібників та науково-методичних розробок – 7, брошур – 9, статей в наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах тез конференцій – 44. У фахових виданнях опубліковано 25 статтей.
Структура та обсяг роботи. Дисертація є монографією обсягом 772 сторінки, яка включає вступ, чотири глави, що об’єднують дванадцять розділів, 46 підрозділів, висновки, список із 161 літературного джерела, 21 рисунок і 4 таблиці, розміщені на 25 стор.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету та завдання, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, обумовленість необхідності вивчення проблематики як сучасним екологічним становищем нашої держави, так і її європейськими та євроатлантичними інтеграційними прагненнями, особливостями глобалізаційних процесів та потребами економічних перетворень.
У першій главі „Екологія” три розділи, в яких досліджуються теоретичні проблеми охорони навколишнього природного середовища. У розділі першому „Методологічні засади охорони навколишнього природного середовища (філософія природи та охорони довкілля)” розглядаються філософські проблеми взаємодії суспільства і природи як загальної умови життєдіяльності людини.
Зокрема, у підрозділі „1.1. Розвиток філософських основ охорони довкілля: концепції та парадигми” досліджуються світоглядні екологічні проблеми, починаючи із відображення цих проблем у шумеро-вавілонських оповідях про Гільгамеша, працях Арістотеля і закінчуючи філософськими та правовими дослідженнями ХХ століття. Автором дається аналіз сучасного розуміння поняття „охорона природи”, під якою розуміється діяльність, спрямована на збереження природних об’єктів, започаткована ще у ХVІІІ столітті. Виокремлюються натуралістичні, споживацькі, алармістські, песимістичні, оптимістичні концепції взаємодії людини і природи, аналізуються розроблені західноєвропейською та американською соціологією стратегічні напрямки виходу з екологічної кризи: стратегія невтручання у природу; стратегія наступу на природу; стратегія саморегуляції природи та адаптації людини. Серед сучасних екологічних концепцій виділяються моделі „Римського клубу” („межі росту”, „стратегія виживання”), а також теорія глобального управління, екологічної революції, аналізуються основні положення марксизму про особливості взаємодії суспільства і природи. Найбільш обґрунтованою автору видається концепція глобального управління, оскільки, з одного боку сама природа не знає кордонів, а з другого боку, вплив людської діяльності на навколишнє природне середовище має транскордонний характер.
У підрозділі „1.2. Сучасні особливості взаємодії суспільства і природи: екологічні аспекти охорони навколишнього природного середовища” дисертант відзначає, що суспільство у ХХІ столітті не може розглядатися як сукупність громадянських суспільств, які сформувалися або формуються у рамках національних держав, а є глобальним громадянським суспільством. Одночасно і людина ХХ-ХХІ століть, і сучасне суспільство загалом невіддільні від природи як це було століття і тисячоліття тому.
Взаємодія суспільства і природи є загальною умовою життєдіяльності людей. Асоційована працею природа, таким чином, виступає джерелом, умовою і чинником здійснення виробничої діяльності і являє собою вже щось соціальне, як і сам процес її „олюднення”, тобто – виробництво. Тому суспільне виробництво як процес освоєння природи, що здійснюється за допомогою праці, слід розглядати як єдність соціальних явищ, певну соціоекосистему ієрархічної субординації форм руху матерії. Центральне місце в ній належить людині, яка відіграє активну роль у цій взаємодії своєю перетворювальною діяльністю.
Сьогодні у взаємодію з людиною вступає навколишнє природне середовище (довкілля), яке охоплює три елементи: окрім недоторканної природи – так звану рукотворну природу, тобто природні об’єкти, створені людиною (водосховища, ставки, штучно створені озера, лісопаркові насадження і т.п.), а також антропогенні та техногенні об’єкти – споруди, мости, атомні електростанції та цілі урбанізовані території, які разом складають довкілля, що оточує людину. Тому взаємодія суспільства і природи реалізується як складний діалектичний суперечливий процес боротьби та єдності протилежностей, у якому обидві системи – суспільство і природа – взаємно доповнюють одна одну, існують одна для одної і одна через одну, а тому складають єдину глобальну соціоекологічну систему „суспільство – довкілля”.
Навколишнє природне середовище (довкілля) – це необхідний і доступний для буття людства простір, що зазнає впливу суспільства, яке у ньому живе. Враховуючи вчення В.І. Вернадського про єдність життєвого простору сучасної людини – ноосфери, автор погоджується із висловом відомого вченого О.С. Колбасова, що з часом поняття „природа” і „навколишнє середовище”, тобто „довкілля”, будуть розглядатися як тотожні. У зв’язку і з цим проблема охорони довкілля як діяльності, пов’язаної з охороною і збереженням життєвого простору людини (ноосфери), на сьогодні постала з особливою гостротою, а тому охоплює і консервативну охорону природи, і раціональне використання природних ресурсів. Охорона довкілля включає, окрім названих двох форм (охорона природи, охорона та використання природних ресурсів), ще й забезпечення екологічної безпеки, тобто таку експлуатацію антропотехногенних об’єктів та таку організацію урбанізованих територій і всього процесу суспільного виробництва, які виключають загрозу для життя і здоров’я людини та збереження її генофонду. Разом ці три види людської діяльності становлять охорону навколишнього природного середовища (охорону довкілля).
У другому розділі „Екологічні проблеми та екологічна стратегія перехідного періоду” характеризуються особливості сучасного екологічного становища та визначаються особливості перехідного періоду в Україні, на підставі чого обґрунтовано методологічні засади формування сучасної системи охорони довкілля.
Зокрема у підрозділі „2.1. Оцінка сучасного екологічного стану України: загальна характеристика” систематизовані основні фактори, що зумовили нинішній екологічний стан країни: історичний (ігнорування екологічних вимог у веденні господарської діяльності, особливо у воєнний та післявоєнний період - тривала глобальна екстремальна екологічна ситуація, коли вимоги охорони довкілля не могли братися до уваги або ігнорувалися в інтересах відбудови зруйнованого господарства, що призвело до розбалансування економіки та деформації суспільної свідомості, та стало, у свою чергу, перешкодою розвитку екологічного права); політичний(глобальне протистояння СРСР із США та іншими західними країнами, яке супроводжувалося деформаціями в організації економічного життя, нещадною експлуатацією природних ресурсів в умовах постійного екстенсивного розвитку економіки, пануванням дисгармонії у взаємодії цивілізації і довкілля, подолання якої за радянської доби виявилося неможливим); економічний (екстенсивно-витратний розвиток економіки країни, з одного боку, та державно-монополістичне регулювання виробництва і розподілу, з другого); організаційно-технологічний (помилковість стратегії охорони навколишнього природного середовища, коли капітальні вкладення спрямовувалися не на ліквідацію причин забруднення і нераціонального ресурсоспоживання і впровадження у виробництво екологічно чистих технологічних процесів, а на ліквідацію їх наслідків в умовах технологічної відсталості ряду галузей суспільного виробництва); морально-етичний (споживацько-хижацьке ставлення до природних ресурсів, екологічний та еколого-правовий нігілізм у всіх сферах життя (політиці, економіці, духовній культурі), надмірна політизація громадського екологічного руху, лідери якого, на думку автора, несуть моральну відповідальність за відхід від екологічної діяльності).
Право ж в Україні у ХХ ст. виступало засобом закріплення монопольної державної власності на природні ресурси, а існуюча система управління у цій сфері суспільних відносин не мала необхідних ефективних важелів вирішення екологічних проблем. Тут також можна було б назвати надмірне захоплення адміністративними важелями в організації правової охорони довкілля, переоцінку економічних можливостей регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища у перші роки існування незалежної України, слабкість інституту юридичної відповідальності за екологічні правопорушення, а також інші фактори, що стало предметом більш детального дослідження у другій главі монографії.
У підрозділі „2.2. Особливості перехідного періоду та проблеми визначення екологічної стратегії України” на основі аналізу сучасного економічного, соціального, політичного, правового та екологічного становища автор розглядає основні особливості перехідного періоду в Україні, який знайшов свій прояв у всіх органічно пов’язаних між собою сферах суспільного життя.
У цілому аналіз перехідного періоду показує, що він характеризується як позитивними, так і негативними явищами, як успіхами, так і помилками, і кількісний вимір тих або інших дає підстави говорити, що ми вирішили у рамках перехідного періоду основне завдання, поставлене на початку цього періоду. Українське десятиріччя ознаменувалося досягненням стабілізації економічного життя і навіть стабільним приростом виробництва у 1999-2003 роках.
В екологічній сфері перехідний період характеризується нагромадженням проблем, які відзначаються як тяглістю від часів колишнього Радянського Союзу, так і виникли в умовах незалежної держави. Це – екологічно незбалансований екстенсивний розвиток продуктивних сил та виснажлива експлуатація природних ресурсів, нераціональна з точки зору екології структура економіки, загальна криза народного господарства у середині 90-х років минулого століття та ігнорування еколого-правових імперативів майже всіма товаровиробниками, в тому числі й на стадії первісного нагромадження капіталу, техніко-технологічна відсталість суспільного виробництва, нерозвинутість екологічної інфраструктури в державі, зародковий характер економіко-правового механізму охорони довкілля, незавершеність процесу формування системи екологічного права та інституційної системи екологічної безпеки на національному рівні, слабкість нормативно-методичного супроводу реалізації законодавчих актів на галузевому, регіональному і місцевому рівнях. Наявність цих та інших проблем обумовлюють нагальну необхідність ефективного розв’язання завдань екологічної безпеки, збалансованого соціально-економічного функціонування та переведення національної економіки на модель сталого розвитку вже у найближчій перспективі. Екологічні проблеми нині мають загальнодержавний і, зрештою, глобальний характер, проте вирішуватися вони повинні на регіональному та місцевому рівнях, що відповідає одному з основних принципів екології – „думай глобально, дій локально”.
В процесі дослідження різноманітних аспектів міжнародного співробітництва України в екологічній сфері автором зроблено висновок, що останнє десятиріччя минулого століття вона пройшла як незалежна держава в пошуках самоутвердження у міжнародному і європейському співтоваристві та в рамках українського громадянського суспільства, спробах вироблення оптимальної моделі регулювання соціальних, економічних та екологічних сфер суспільного життя і на цьому шляху було більше успіхів, але ціна їх часто була дуже високою. Цей шлях Україна прожила як постчорнобильська держава з багатьма екологічними „ранами” на її території. Україна серед європейських держав зберігає найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище практично на всій її території. Причому, у двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як несприятливі для здоров’я людини. Офіційно визнаний міжнародними інституціями статус нашої держави як зони „екологічного лиха”, що охоплює понад 10% від загальної території, одержаний Україною після аварії на Чорнобильській АЕС.
На основі аналізу сучасних світових процесів глобалізації дисертант вперше у науковій літературі обґрунтовує економічний закон перманентної концентрації капіталу. Особливості цього економічного закону обумовлені об’єднанням промислового, фінансового, інтелектуального, політичного та духовного капіталу, можливістю отримання дивідендів у будь-якій сфері (політичній, правовій, екологічній, економічній і т.д.) суспільного життя незалежно від виду капіталу, в який спрямовуються інвестиції, безперервним процесом концентрації капіталу та перетворенням його на планетарну силу, що регулює світове життя. Тому ці особливості слід враховувати у стратегії та практиці охорони довкілля.
Проаналізовані та виявлені закономірності розвитку суспільства у перехідний період дозволили автору у підрозділі „2.3. Економічний патріотизм та національна ідея в системі екологічної стратегії” сформулювати і запровадити в науковий і практичний обіг поняття економічного патріотизму, нового не тільки економічного, але й правового явища в суспільному житті України, основного вираження сучасної національної ідеї, яка оволодіває і громадянським суспільством, і державою.
Економічний патріотизм має стати основою політики держави в умовах перехідного періоду як система її протекціоністських заходів, побудована на патріотичних ціннісних орієнтаціях товаровиробників та суспільства споживачів у цілому.
Екологічні проблеми тісно переплелися з економічними, соціальними і правовими. Оцінка процесів, що відбулися у цих сферах, дозволила окреслити реальні передумови вироблення та реалізації основних стратегічних завдань переходу до сталого розвитку, задекларованого Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992). Дисертант розглядає сталий розвиток як морально-етичний імператив, що об’єднує головні турботи людства: охорону довкілля, економічний прогрес, безпеку, демократію та міжнародне співробітництво заради життя майбутніх поколінь. Це розвиток, у центрі якого – людина, зорієнтована на збереження природи.
Відповідно до завдань забезпечення сталого розвитку, запровадження моделі екологізації усього суспільного життя сформульовано визначальні підвалини їх вирішення, якими є: розвинута система екологічного права; ефективна система адміністративного контролю і регулювання; досконалий економіко-правовий механізм природокористування, спрямований на підтримання природоохоронної діяльності; розвинута еколого-правова культура. Єдність цих елементів є стрижнем, навколо якого проводилось дане дисертаційне дослідження.
У третьому розділі роботи „Економіко-правовий механізм охорони довкілля в системі екологічної політики” на основі аналізу еколого-економічного становища в Україні сформульовано суть та зміст сучасної екологічної політики, а також екологічної функції держави та форми її реалізації – економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища.
У підрозділі „3.1. Екологічна функція держави як форма реалізації екологічної політики в сучасних умовах”, розглядаючи політику не тільки в арістотелівському трактуванні як вчення про державу і владу, але й як практичне управління життям суспільства (функціональний платонівський підхід) та систему програмних настанов, принципів і норм регулювання життя суспільства і суспільних відносин, автор виокремлює дві основні форми політики: теоретичну (державні екологічні програми, програми політичних партій і громадських організацій) та практичну („матеріалізовану” у конкретних заходах). Остання є практичною діяльністю органів влади, тобто реалізацією екологічної функції держави.
Екологічну політику дисертант визначає як сукупність засобів впливу держави та інших політичних інститутів на систему „суспільство – довкілля” з метою своєчасного вирішення протиріч, що виникають у ній, забезпечення сприятливого для життя людини і суспільства навколишнього природного середовища та екологічної безпеки для нинішнього і майбутніх поколінь. В умовах глобалізації в основу екологічної політики, на думку дисертанта, треба покласти екологічний патріотизм як систему моральних, політичних, правових, економічних, соціальних інтересів та ціннісних екологічних установок, а також систему морально-етичних екологічних імперативів.
Екологічна політика у вигляді екологічної стратегії та екологічної тактики виступає сферою реалізації екологічної функції держави. Екологічна функція держави є напрямом та засобом реалізації екологічної політики держави як її курсу, спрямованого на вирішення масштабних завдань економічного і соціального розвитку з метою збереження окремих цінних природних об’єктів, раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки (екологічна стратегія), а також вирішення найближчих завдань і здійснення заходів, наприклад, будівництва полігону для складування радіоактивних відходів, проведення екологічної експертизи законопроектів чи конкретних будівельних проектів (екологічна тактика).
Розглядаючи функції держави як основні напрямки її діяльності автор відзначає, що поява екологічної функції держави пов’язана з поглибленням протиріч між суспільством і природою та необхідністю розширення державно-правового втручання у сферу відносин з охорони довкілля. Вперше поняття екологічної функції держави було сформульовано ще радянською наукою екологічного права, зокрема О.С. Колбасовим та Ю.С. Шемшученком.
У підрозділі „3.2. Економіко-правовий механізм охорони довкілля та екологічна політика” дисертант зазначає, що основою реалізації екологічної функції держави є економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища (економіко-правовий механізм охорони довкілля), спрямований на реалізацію таких стратегічних цілей: створення ефективної системи управління екологічним розвитком; побудова соціально та екологічно орієнтованої економіки; формування екологічної свідомості людей, що, на нашу думку, забезпечує перехід суспільства на шлях сталого розвитку.
Формування і реалізація економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні відбувається в умовах необхідності підтримання нерівноправних партнерських стосунків з економічно потужнішими державами-партнерами та іншими суб’єктами глобалізованого світу, які розглядають нашу країну як потенційне джерело конкуренції та створення додаткових економічних загроз, досить перспективний ринок дешевих сировинних і висококваліфікованих трудових ресурсів або ж як „смітник Європи”.
Таким чином, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні пов’язана з реалізацію стратегічної мети – перспективами європейської і євроатлантичної інтеграції України. Автор підкреслює, що на сучасному етапі світового розвитку екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним з пріоритетних у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично усіх держав світу, у зв’язку із чим сформульовано висновок – подальший розвиток суспільного виробництва в Україні повинен супроводжуватися екологізацією всіх його ланок на основі пріоритетності еколого-економічного підходу та запровадження екологічних стандартів ЄС. Інакше кажучи, екологізованому стану (рівню розвитку) продуктивних сил повинна відповідати екологізована система суспільних відносин – економічних, політичних, правових.
Дисертант порівнює поняття економіко-правового механізму охорони довкілля з іншими вживаними у науковій юридичній та економічній літературі термінами, зокрема такими, як „організаційно-правовий механізм“, „державно-правовий механізм”, „економічний механізм” або „екологічний правопорядок”. Термін „державно-правовий механізм охорони довкілля” відображає лише державне начало та власне правове регулювання цих суспільних відносин. Дефініція „екологічний правопорядок” охоплює тільки статику правової охорони довкілля. Поняття „економічний механізм охорони навколишнього природного середовища”, який міститься у Законі України „Про охорону навколишнього природного середовища”, значно вужчий і включає тільки економічне стимулювання, планування та фінансування природоохоронних заходів, екологічне страхування та стягнення платежів (зборів) за використання природних ресурсів, забруднення довкілля і погіршення якості природних ресурсів. Таким чином, це поняття не охоплює всього спектру правового та інших видів суспільного регулювання екологічних відносин. Поняття ж „економіко-правовий механізм охорони довкілля” дозволяє об’єднати всі елементи, які спрямовані на охорону навколишнього природного середовища, відображає комплексний і підхід до вирішення проблем взаємодії у системі „суспільство – довкілля”. Як системне поняття економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища включає у якості елементів екологічне право; інституційну підсистему (органи державної влади та місцевого самоврядування, інші елементи громадянського суспільства – політичні партії, громадські організації, релігійні організації); функціональну підсистему (система напрямків діяльності з охорони довкілля, здійснюваної органами державної влади, місцевого самоврядування та іншими суб’єктами громадянського суспільства, тобто інституційною системою); економічну підсистему (сукупність економічних регуляторів, визначених законодавством і спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного середовища).
Основними принципами функціонування економіко-правового механізму охорони довкілля є його системність, комплексний характер, поєднання адміністративних та економічних важелів у вирішенні екологічних проблем, демократизм, законність, відповідальність держави перед суспільством за стан довкілля.
Створення дієвого економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища, на думку дисертанта, потребує вирішення комплексу проблем, тому цей процес треба розглядати як поетапний, довготривалий, поступовий, що передбачає паралельне становлення економічної, політичної, правової системи суспільства, вдосконалення державного апарату та проведення адміністративної реформи, здійснення кодифікації законодавства, розвиток еколого-правової культури громадянського суспільства.
Друга глава монографії присвячена дослідженню найважливішої складової економіко-правового механізму охорони довкілля – системі екологічного права. Глава має загальну назву