Надруковано: Войтенко Т. О, Гончарук О. С., Привалов Ю. О

Вид материала

Документы

Содержание Культурно-історичний фактор Соціальний фактор

Подобный материал:

• Гончарук Ольги Васильевны, Достоваловой Оксаны Алексеевны, Шевелевой Нины Александровны,, 170.26kb.
• І. В. Козлик Надруковано у виданні: Історія в середніх І вищих навчальних закладах, 245.83kb.
• Надруковано, 182.48kb.
• #G0 Федеральная архивная служба России Всероссийский научно-исследовательский институт, 2610.88kb.
• Ігор Козлик філософська лірика в перспективі подальшого теоретичного дослідження, 269.58kb.
• Гончарук Ольга Викторовна, учитель начальных классов моу сош №3. Городской семинар, 62.42kb.
• Ігрова програма «Звичаї скарби української родини» Для ліцеїстів ІІ-ІІІ курсів Катерина, 84.54kb.
• Де надруковано. Видавництво Вид роботи учб, 290.21kb.
• Учебное пособие Санкт-Петербург 2008 удк 621. 315. 2 Привалов игорь николаевич, кандидат, 1362.12kb.
• Міністерство освіти І науки України Міністерство праці та соціальної політики України, 4377.57kb.

Віктор Степаненко^ Viktor Stepanenko

“Кому потрібне громадянське суспільство?”: Соціальний капітал та проблеми формування громадянської ідентичності в Україні

“Кому необходимо гражданское общество?»: Социальный капитал и проблемы формирования гражданской идентичности в Украине

“Who needs civil society?”: Social capital and the issues of the construction of civil identity in Ukraine

Надруковано:

Войтенко Т.О, Гончарук О.С., Привалов Ю.О.

"Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання". – К.: Стилос, 2002 – С. 334-341.

In: T.Voytenko, O.Goncharuk and Y.Privalov. Civil Society in Ukraine: the analysis of social construction. – Kyiv: Stilos, 2002 – P.334-341.

Можна лише вітати чергову нагоду для обговорень наболілих проблем формування громадянського суспільства в Україні завдяки конференції, організованої Фондом “Інтелектуальна перспектива” за підтримки Freedom House. Мій виступ складатиметься з трьох частин. В першій я зверну увагу на деякі концептуальні підходи щодо вивчення проблематики громадянського суспільства, друга частина цього виступу буде присвячена проблемі акторів, носіїв та цільових груп діючого громадянського суспільства – власне відповіді на питання “а чи потрібно воно взагалі в Україні? І коли так – то для кого?”. У відповіді на це питання я звернуся до методологічної концепції соціального капіталу. І нарешті третій блок питань продовжить цю тему і буде пов’язаний з проблематикою формування громадянської ідентичності в Україні.

1) В методологічному плані я буду оперувати соціологічною концепцією громадянського суспільства, яка виходить за межі як інструментально-“НДО-шного”, так і ідеологічно-пропагандистського розуміння цієї сфери соціальної реальності¹. В такому тлумаченні “громадянське суспільство” – поняття, дискурс, символічне поле, розгалуження соціальних інститутів, практик та цінностей - охоплює комплекс основних соцієтальних характеристик та параметрів суспільної життєдіяльності, яка відокремлена від держави і є само-організованою. Це – комплексний соціокультурний та суспільно-політичний феномен, який включає наявність та розвиненість 1) соціальних інститутів, що інституціонально репрезентують громадянське суспільство 2) його соціальних практик та дискурсів, а також – 3) громадянських цінностей та чеснот (у певній мірі ступень розвитку соціального капіталу).

Необхідно зазначити, що в вітчизняних інтерпретаціях, дискурсах та практиках громадянського суспільства третій компонент явно недооцінюється. Йдеться про громадянські чесноти та моральний етос, і якщо хочете за Е.Фромом, соціально-психологічне здоров’я спільноти (а не лише легально-правове підґрунтя її життєдіяльності). А відтак, і згадані В.Литвином в минулорічній дискусії на шпальтах “Дзеркала тижня”, кримінальні “луганські бригади”, офіційно зареєстровані як “неурядові організації” та забезпечені міцним адміністративно-правовим “дахом” за формальними ознаками можуть бути “осередками громадянського суспільства.” Більш того, експерименти наших східних сусідів доводять, що “НДО” із “міцних організованих хлопців” є іноді більш ефективні у підтримці локального порядку, ніж офіційна міліція. Деякі такі “НДО” доволі плідно співпрацюють із владою і навіть висувають своїх кандидатів у парламент.

Взагалі видається, що говорити про етичні матерії в контексті українського цинічно-раціоналізованого політикуму є або старомодністю, або проявами дивацтва. Чи є це проекцією домінуючої поза-етичної політичної практики, чи впливом нецивільної напівлегальної економіки зі своїми правилами гри, що безумовно формують також природу влади та “бізнес-проектну” специфіку українського громадянського суспільства, чи є це наслідками масового цинізму, апатії та соціальної аномії, чи знову ж таки це є проявом вихолощеного розуміння природи громадянського суспільства? Між тим, такі фундаментальні речі, як громадянські чесноти, що мають нормативно-регулятивне значення традиційної “громадянської релігії” у розумінні, скажімо, відомого соціолога Р.Белаха, є принципово важливими для дієвого громадянського суспільства.

2) Морально-етичні та ціннісно-об’єднуючі фактори соціального здоров’я спільноти в сучасній соціальній теорії часто позначаються терміном “соціальний капітал”. Соціальний капітал нації – це підґрунтя розвитку громадянського суспільства. Індикаторами розвитку соціального капіталу є статистика участі громадян в добровільних об’єднаннях, показники громадянської активності тощо. За цими показниками Україна значно поступається розвинутим демократіям². І причиною цього є не лише масова психологічна ідіосинкразія щодо будь-якої громадської активності сумної пам’яті радянських “добровільно-примусових” часів. В контексті українських реалій йдеться про такі принципові речі як проблема акторів, носіїв та цільових груп діючого громадянського суспільства – відповіді на питання “а чи потрібно воно взагалі в Україні? І коли так – то для кого?”.

На нашу думку є, принаймні, три фактори дефіциту соціального капіталу в Україні, або якості “людського матеріалу” будівників, акторів та членів потенційного громадянського суспільства:

1. Культурно-історичний фактор: відсутність розвинутих громадянських традицій; розпад ціннісно-регулятивної системи суспільства; масова пострадянська ідіосинкразія щодо будь-якої громадської активності; “блат”, клієнтизм та “неформальні зв’язки”, що заповнюють нішу автентичної соціальності та солідарності; патерналізм та політично-культурна традиція “навченої безпорадності” населення.
   
2. Соціальний фактор стосується слабкості та малочисленості українського “середнього класу”, який у будь-якому суспільстві власне і є основним соціальним носієм громадських чеснот, агентом та гарантом їх збереження та відтворення. Люмпенам та олігархам реально діюче (а не “фахово-декоративне”) громадянське суспільство не потрібне. Десять років існування незалежної самостійної держави, на жаль, не призвели до формування самостійного (тут: навіть у буквальному сенсі) економічно, психологічно та культурно незалежного індивіда. За теоретичним висновком Е.Гелнера, саме така “модулярна особа” з розвинутим відчуттям власної гідності та своїми інтересами здатна ефективно об’єднуватись зі своїми спільниками.
   
3. І нарешті, пряме відношення до дефіциту соціального капіталу, а відтак до слабкості громадянського суспільства в Україні має демографічний фактор.
   

Несприятливі показники української демографії останнього періоду характеризуються такими тенденціями як депопуляція та старіння населення. Суттєвим негативним фактором є вимушена трудова міграція, яка на думку експертів, сягає 7 млн. осіб, які постійно або періодично перебувають на заробітках за кордоном. Немає сумнівів, що більша половина цих людей – молоді та соціально активні люди, які, принаймні тимчасово, “втрачені” для перспектив українського громадянського суспільства. Не лише неможливість знайти в країні достойну роботу але й, в неабиякій мірі, системна корупція та безпомічність людей перед владою готують масові ескапістські настрої українського населення. Цей фактор також характеризує відношення держави до своїх громадян і зворотній ефект цього – рівень поваги людей до держави.

3) Чи може населення, яке не сповна відчуває себе громадянами країни, бути активним суб’єктом формування громадянського суспільства? – це наступна проблема, яку ми тут розглянемо. Говорячи соціологічною мовою, йдеться про складнощі формування громадянської ідентичності в Україні.

Оскільки посткомуністична держава, з огляду на історичний досвід її існування та розвитку, ще й досі цілком не зорієнтована на продукування демократичних чи громадянських ідентичностей, то державна політика втілюється здебільшого у формуванні ідентичностей та соціальних типів, орієнованих на принцип лояльності до держави, ба й лояльності до влади (інститутів, що репрезентують, а іноді – підмінюють собою державу). Відомий британський дослідник Д.Шопфлін називає тип ідентичності, що притаманний посткомуністичним трансформаціям, “етатистським”³, тобто таким, що сформований державою, зорієнтований та контрольований нею. Більшою мірою, це ідентичність підданства, ніж громадянства. В процесі розбудови національної держави ідентичності підданства традиційно асоціюються із етнічною ідентичністю домінуючої національної групи.

Аналіз самоідентифікаційних практик українського населення, згідно даних щорічного моніторингу “Українське суспільство”, що його проводить Інститут соціології НАН України, показує досить масове несприйняття респондентами української громадянського ідентичності⁴. Один із значимих чинників, з огляду на який, можливо, й не слід драматизувати “масове не-громадянство” населення України, – це необхідність історично-тривалого процесу формування громадянської (а не лише етнічної) нації та утвердження концепції свідомого громадянства.

Водночас, історичний фактор не повністю пояснює проблемність сприйняття української громадянської ідентичності населенням України, в тому числі етнічними українцями. Можемо припустити, що індивідуальне сприйняття громадянства як не лише формальної характеристики свідчить про позитивну індивідуальну оцінку індивідом цього факту. Натомість, несприйняття може означати внутрішню незадоволеність з приводу належності індивіда до спільноти українського громадянства – факту, що не завжди є результатом вільного вибору особи. Фрустрація масових сподівань та, особливо, соціально-економічних очікувань населення, пов’язаних із перспективами української незалежності початку 1990-х, може бути однією із причин зростання психологічно-емоційного “протестного” несприйняття української громадянської ідентичності. Видається, що не лише складність ідентифікаційного вибору, не лише можлива фрустрація на тлі соціально-економічних очікувань щодо української трансформації чи вимушено-автоматичний характер набуття українського громадянства є причинами досить масового несприйняття української громадянської ідентичності.

Тут очевидні тенденції відчуження населення України від держави, котра, як зазначалося, стійко асоціюється із формуванням підданської (але не повною мірою громадянської) ідентичності. Власне, як розуміють свою громадянську ідентичність респонденти – як активну та небайдужу співучасть у процесах демократичної трансформації чи як пасивну лояльність до держави? Наскільки громадянський вибір корелюється з концепцією соціально активного громадянства, з тим, що в радянській ідеологемі часто асоціювалось з “активною громадянською позицією”, а в парадигмі громадянського суспільства – з етосом громадянської залученості у демократичні процеси, а також із готовністю та вмінням захищати свої законні права та інтереси? Спробуємо співвіднести показники громадянської самоідентифікації респондентів з їх вірою у можливість відстоювання своїх громадянських прав проти гіпотетичного рішення уряду, яке утискає законні права та інтереси громадян. Аналіз даних дослідження підтверджує, що громадянська ідентифікація респондентів (та вочевидь, українського населення в цілому) не є вирішальним чинником активної громадянської позиції по відстоюванню своїх прав. Лише 9 % респондентів, що ідентифікують себе із громадянами України, вірять у свою здатність щодо відстоювання своїх прав, поступаючись у процентному відношенні таким групам як “представники свої нації” (11,1%) та респонденти - “громадяни світу”, серед яких 12,5% здатні боротись за свої права.

Таким чином, певною мірою підтверджується наше припущення про підміну практик формування ідентичностей активного громадянства ідентичностями підданства в умовах нерозвинутого громадянського суспільства в Україні. Як показують результати моніторингу, проблеми демократичної соціалізації українського соціуму проявляються також в нерозвинутій ідеологічній самоідентифікації українського населення. Це підтверджує стан невизначеності та амбівалентності масової свідомості українського населення та певний скепсис щодо ідеологічної та політичної сфери суспільної діяльності.

Таким чином, можемо зробити наступні висновки:

1. Державний вплив на процес формування етнополітичних та культурних ідентичностей має бути збалансований та скоригований впливом самоорганізаційних механізмів громадянського суспільства, роль якого у формуванні активної концепції громадянської участі та демократичної української нації є найважливішою.

2. Постають серйозні проблеми щодо ролі та функцій держави, взаємовідносин держави та її громадян, які, очевидно, не повною мірою відповідають очікуванням останніх, з точки зору уявного суспільного контракту – громадянська лояльність до держави та свідома ідентифікація із нею в обмін на державне піклування та соціальний захист. Втрата державою економічних можливостей для реалізації своїх традиційних патерналістських функцій за збереження стійких проявів патерналістської психології населення посткомуністичних країн створює специфічне посткомуністичне тло у формуванні громадянської ідентичності деяких країн, зокрема України.

Література