Зміст передмова

Вид материала

Содержание

Тема 1. Державна економічна політика і механізм її формування.
Основні принципи економічної політики
Головні цілі (по Пєтті)
Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулювання економіки
Довгострокове державне регулювання
Питання для самоконтролю

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

Тема 1. Державна економічна політика і механізм її формування.

Економічна політика являє собою сукупність мір держави, спрямованих на те, що б упорядкувати хід економічних процесів зробити на них вплив або безпосередньо обумовити їхнє протікання.

Системі мір державного регулювання висуваються різноманітні сторони: практична і теоретична.

Практична - сукупність різноманітних конкретних заходів для реалізації державного регулювання.

Теоретична - систематичне наукове дослідження методом дій, мотивів, мір, націлених на формування найбільше ефективного розвитку національної економіки. Розробка моделей, прогнозів и.т.д.

Важливою задачею наукового аспекту економічної політики - формування наукового мислення.

Методи формування:

Вплив на одиночний економічний процес.
Пов'язані з врегулюванням конкретних сфер господарства
1. Регулювання оплати праці державних службовців
2. Будівництво шкіл, вузів и.т.д (гос.сфера)

Напрямки економічної політики:

У інституціональному і галузевому критерії в економічній політиці прийнято виділяти такі напрямки:

аграрне
промислове
зовнішньоекономічне
транспортне
соціальне

З функціонального критерію виділяють:

кон'юнктурний
структурний
ціновий
валютний
кредитний
фінансовий

Це об'єкти економічної політики.

До суб'єктів економічної політики держави (регіональні, місцеві, інститути утворення) недержавні структури й об'єднання.

Влада держави повинна використовувати для узгодження економічних інтересів, різноманітні виробництв і населення в цілому, забезпечити напрямки трудової активності населення. При цьому державна влада має свої рівні:

федеративний - федеративний, регіональний, місцеві
центральний - загальнодержавні, місцеві.

Крім того до суб'єктів державної влади ставляться структури над державного характеру: Європейська Спілка

Недержавний суб'єкт (ті, що тісно пов'язані з виробництвом, різноманітні об'єднання, що виражають інтереси різних прошарків і груп - профспілки і спілки підприємців)

Інші групи й інститути можуть робити непрямий вплив політичних органів, партії, особистості, ЗМІ (засоби масової інформації), експерти, суспільні думки. При цьому їхній вплив залежить від типу економічної команди її структури і положення в країні.

Таким чином, економічна політика ширше поняття державного регулювання.

Проводячи економічну політику, держава виступає ініціатором і основним виконавцем. При цьому успіх держави залежить від організаторських здібностей.

Основні принципи економічної політики:

обов'язкове урахування 2-х чинників: постійно мінливі економічні ситуації; рівень економічного мислення
зв'язок економічної політики з реаліями даної структури (політичної структури, інституціональний порядок)
розгляд економічної політики як вирішального засобу в підтримці економічного курсу країни.

У будь-якому товаристві на початку висувають саму високу ціль: досягнення максимального добробуту товариства.

Головні цілі (по Пєтті):

у часи Смита: забезпечення безпеки стосовно зовнішнього середовища створення правового порядку ;
розвиток державою інфраструктури.

На сучасному етапі головні цілі:

вільний розвиток товариства
правовий порядок

Загальна залежність - чим вище цінується свобода людини, тим вище значимо сприймається економічна свобода в державі. На практику ступінь свободи - результат політичних поступок.

Для того, щоб конкретизувати використовуються прикладні цілі:

економічний ріст
повна зайнятість
стабільність рівня цін і економічної валюти
зовнішньоекономічна рівновага

Економічна політика - система ієрархічно узгоджених цілей держави.

Сутність соціально-економічної стратегії. Згідно з теорією менеджменту стратегія — це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія — призначення, визнання, доручення) держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.

Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найбільш актуальних теоретичних і практичних проблем. Цілі є продуктом свідомості, суб'єктивного відображення об'єктивного. Така двоїстість зумовлює те, що кожну ціль можна уявити як співвідношення між реальним та ідеальним. Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних стадій.

Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через узагальнення і поєднання інтересів особистих, колективних і державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення й фіксування цілей є потреби та інтереси людей. Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є засадними для так званого громадянського суспільства як форми постіндустріального суспільства. Різноманітність потреб, поглядів, підходів, мотивів та інтересів згідно з постіндустріальною концепцією розвитку є необхідною й бажаною, тому що породжує в суспільстві той потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток.

Потреби та інтереси людей агрегуються (узагальнюються) політичними партіями, громадськими організаціями, спілками і т. п. й трансформуються в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висувають як прибічники патерналістської політики, так і прихильники реформ. Консенсус і компроміс між різними політичними силами з приводу базових суспільних цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій (референдумів, виборів, переговорів, вивчення громадської думки та ін.), реалізацією принципів соціального партнерства. Ідеальна ситуація — коли індивідуальні й асоційовані суб'єкти усвідомлюють необхідність і корисність цілей ДРЕ та добровільно беруть участь у реалізації таких.

Обґрунтування цілей необхідне для їхнього чіткого визначення. Цілі формулюються на майбутнє, яке невідоме, імовірнісне, альтернативне, відкрите. Передбачати його доводиться на базі інформації про минуле. Усе, що сталося в історії, нам відоме. А що буде, можна лише припускати, хоч аналіз певних історичних тенденцій та закономірностей створює передумови для проникнення в майбутнє. Ясна річ, що без певного уявлення про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну політику взагалі.

Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі — до макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від планування означає відмову від цілепокладання в ДРЕ, а отже, і від самого регулювання, оскільки в цьому разі діятимуть стихійні механізми з абсолютно непередбачуваними наслідками.

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства.

Оцінка важливості й ранжирування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети — це найважливіші напрямки соціально-економічної політики. Утілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв'язання суміжних проблем.

Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є соціально-економічна ефективність, швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього розміщення в порядку зниження пріоритетності (ранжирування). Для цього спочатку визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі — найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д.

Економічною теорією та практикою сформульовано кілька загальних принципів розробки цілей ДРЕ:

відповідність конкретних цілей сутності конституційного устрою і генеральній меті діяльності держави — збереженню, зміцненню й удосконаленню існуючого суспільного ладу;
усебічне врахування в цілепокладанні індивідуальних, колективних і суспільних інтересів;
практична необхідність реалізації цілі та її наукова обгрунтованість;
гармонійність побудови цілей, що передбачає їхній взаємозв'язок і взаємозумовленість;
запобігання конфлікту цілей, унаслідок якого досягнення однієї цілі перешкоджатиме досягненню інших;
інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою збільшення довіри людей до діяльності держави. Інтенсивна роз'яснювальна робота щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу створити таку політичну атмосферу в суспільстві, яка сприятиме реалізації проголошеної соціально-економічної політики.

Цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов'язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмі в, техногенних катастроф, соціальних заворушень та ін.).

Іноді стратегічну ціль називають головною, а підцілі, що уможливлюють її досягнення, — забезпечувальними. Є також градація цілей за масштабами — загальні (для системи) і часткові (для підсистем); за результатами — кінцеві й проміжні; за часом — довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові(безпосередні).

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціальна орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних цілей, а саме:

цілі соціальної політики — формування громадянського суспільства;
цілі політики у сфері виробництва — формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;
цілі розвитку економічних відносин — становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;
цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства — становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів розв'язання соціальних суперечностей і т. д.;
цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямків, у тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;
цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв'язків та ін.

Стратегію соціально-економічної політики України на сучасному етапі висвітлено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Визначальними пріоритетами на цей період проголошено такі.

1. Створення необхідних передумов для прискореного зростання економіки. Пріоритетом економічної політики, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6—7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.

2. Опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, сучасної мережі навчальних закладів тощо.

3. Здійснення активної аграрної політики, яка має спрямовуватися на якнайшвидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їхнього фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством.

4. Перебудова соціальної сфери. Особливо важливим пріоритетом на наступні п'ять років є подолання існуючого нині штучного зниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.

3 метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція — це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з'ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей.

Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.

Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулювання економіки. На підставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти сформулювали головні напрями та інструменти державного регулювання економіки. В процесі ринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного регулювання, як фіскальна політика, грошово-кредитна політика НБУ, інвестиційна політика, регулювання цін та валютного курсу, державні замовлення (контракти).

Нагадаємо, що головні елементи механізму державного регулювання економіки описують терміни: суб'єкт, об'єкт, методи і засоби.

Суб’єкти - це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за різними ознаками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності.

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії.

Наймогутніші виразники господарських інтересів - це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

Виконавцями господарських інтересів держави є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.

Об'єкти державного регулювання економіки — це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому майбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об'єктами державного регулювання економіки прийнято вважати такі: економічний (інвестиційний) цикл: секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв'язки.

Перелічені об'єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між суб'єктами.

Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської кон'юнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу надають додаткові ????4гнан-еові пільги, збільшують державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та зростання зайнятості.

Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в інших - заохочують розвиток нових галузей та видів виробництв — носіїв науково-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни всередині галузей, між галузями та в усьому національному виробництві, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічним інтересам суб'єктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим об'єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам по галузях та територіях, органи регулювання впливають на економічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулювання зайнятості - це підтримання нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованих працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійним об'єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником нормальної економіки. У всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним з головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.

У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання, без виконання яких головної мети досягти не можливо. Ці конкретні цілі нерозривно пов'язані з об'єктами державного регулювання економіки. Сюди належить також удосконалення галузевої та регіональної структури господарства, поліпшення стану довкілля.

Названі цілі, хоч і неоднакові за значенням та масштабами, однак перебувають у тісному взаємозв'язку. Частіше за все одну мету не можна поставити та досягти незалежно від інших.

Світовий досвід свідчить, що системи державного регулювання досить різноманітні. В кожній країні вони мають особливості, які відображають національну особистість та конкретні завдання певного етапу розвитку.

До основних напрямків економічної діяльності держави відноситься:

• забезпечення інституційно-правової основи діяльності економічних суб'єктів, встановлення так званих «правил економічної гри». Це стосується визначення прав та форм власності, умов заключення та виконання контрактів, взаємовідносин профспілок і роботодавців, загальних основ зовнішньо-економічної діяльності тощо;

• підтримання нормальних умов роботи ринкового механізму, що передбачає регулярну демонополізацію економіки, її антиінфляційну профілактику з допомогою стабільної грошової політики, підтримка бездефіцитної системи державних фінансів тощо. В країнах, які відновлюють ринкове господарство, уряду необхідно формувати багатосекторну економіку, демонтувати ланки адміністративно-командного управління, створити діючу систему економічних регуляторів та багато іншого;

• ліквідація чи компенсація негативних ефектів ринкової поведінки та задоволення потреб в тій частині суспільних благ, які ринок виробити не в змозі. Держава займається питаннями національної оборони, охорони навколишнього середовища, організацією фундаментальних наукових досліджень, державними системами освіти, охорони здоров'я, будівництвом доріг та інших форм комунікацій, соціальною підтримкою тих верст населення, які її потребують тощо.

Безпосереднє втручання держави у функціонування ринкових механізмів відбувається з допомогою адміністративних ( законодавчі акти та основані на них дії виконавчих органів влади) і економічних ( грошово-кредитних, бюджетно-податкових, валютно-фінансових та інших) методів і важелів. Найбільш важливими з них є :

безпосереднє державне управління галузями, об'єктами повністю чи частково застосовується по відношенню до підприємств та організацій, які мають дуже важливе значення для економіки і суспільства; які представляють суспільну небезпеку; потребують значної державної підтримки. До таких об'єктів відносяться військові, оборонні, енергетичні ( особливо атомна енергетика), заповідники, національні музеї, природні парки, курорти, корисні копалини, водяні ресурси, деякі установи науки, культури, освіти, охорони здоров'я, а також установи, які контролюють та захищають навколишнє середовище та інші, які виконують загальнодержавні функції. Подібні підприємства частіш за все знаходяться у державній чи муніципальній власності;
податкове регулювання здійснюється шляхом визначення тих чи інших об'єктів оподаткування, призначення і диференціація податкових ставок, введення податкових пільг, звільнення від податків. У цьому ж напрямку впливають митні платежі. Змінюючи в ту чи іншу сторону податковий тиск, держава може прискорювати чи гальмувати економічні процеси. У той же час необхідно мати на увазі, що збирання податків є основним джерелом доходів державного бюджету, фінансовою базою соціальної політики. Тобто держава не може зменшувати податки нижче визначеного рівня;
грошово-кредитне регулювання складається з впливу на грошовий обіг. Держава через центральний банк може регулювати емісію і загальну грошову масу, встановлювати ставки позикового проценту, змінювати депозитний процент, надавати позики, випускати облігації та інші цінні папери. Таке регулювання здібне змінювати грошові потоки і нагромадження, здійснюючи таким чином вплив на економічні процеси;
бюджетне регулювання полягає в тім, що державні установи мають можливість маневрувати фінансами, які поступають у розпорядження держави. При цьому одні галузі, сфери, соціальні групи населення можуть отримати більші бюджетні асигнування, інші - менші. Крім того, держава має можливість встановлювати додаткові, крім податків, платежі та відрахування в бюджет, регулюючи таким чином грошовий обіг та грошове нагромадження. Державне регулювання зачіпає також визначення можливого дефіциту державного бюджету;
регулювання шляхом формування державних програм та державного замовлення полягає в тому, що державні органи витрачають частку бюджетних коштів, здійснюючи за їх рахунок соціальні, наукові та інші програми, замовляючи концернам, фірмам, підприємствам виробництво деяких видів продукції, наприклад зброї чи засобів суспільного транспорту, спрямовуючи, таким чином, виробництво у відповідне русло, необхідне державі;
цінове регулювання в умовах ринкової економіки полягає в тому, що держава може встановлювати граничні рівні цін, забороняючи їх підвищення. Збиток, який будуть мати продавці, може бути компенсований державними дотаціями. Іноді цінове регулювання здійснюється у формі визначення меж рентабельності для підприємств монополістів Цінове регулювання відбувається в межах дефляційної політики, яка реалізується шляхом впливу на причини та наслідки інфляції;
антимонопольне регулювання відбувається з метою підтримки конкурентного середовища на відповідних ринках. Дії держави спрямовані на обмеження ролі монополій та підтримку малого бізнесу, який може відновити конкуренцію. Форми впливу на природну, державну та штучну монополію мають деякі особливості, але перш за все їх об'єднує адміністративний характер. Економічні методи впливу, як правило не дають бажаного результату, тому що монополіст має можливість вирішити проблеми, що виникають за рахунок споживача ( обмежити обсяги виробництва, погіршити якість товарів та послуг тощо );
регулювання умов праці, трудових відносин, оплати праці має місце у формі державного законодавства про працю та зайнятість. Таке законодавство призначене забезпечити охорону праці, дотримання трудових контрактів, мінімальну заробітну плату, виплати по безробіттю. Регулювання ринку праці повинно відбуватись за допомогою таких методів, які б були інфляційне нейтральні, чи приводили до мінімальних інфляційних наслідків. Необхідною умовою також є перетворення прихованого безробіття у відкрите, коли воно набуває конкретних форм. Тоді держава може застосовувати свій регулюючий потенціал. Надавати інформацію, про вільні робочі місця; здійснювати навчання та перекваліфікацію; налагоджувати роботу бірж праці тощо;
соціальне регулювання включає державне страхування, передбачає заходи, які створюють можливість пенсійного забезпечення, допомоги інвалідам, дітям, іншим групам населення, які її потребують. Держава встановлює мінімальний рівень пенсій, стипендій та інших соціальних виплат;
державне регулювання охорони та відновлення навколишнього середовища передбачає заходи по захисту природи у вигляді штрафів та санкцій за забруднення, а також необхідних дій в рамках природоохоронних та природозахисних заходів. Державні органи встановлюють норми сплат підприємствами, що спрямовані на відновлення навколишнього середовища;
регулювання шляхом обмеження та запитів розповсюджується на види економічної діяльності, здійснення яких заборонено, обмежено, потребує державного ліцензування.

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику ( підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головним серед опосередкованих інструментів впливу є : державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневрованим.

Тобто держава має великі можливості, щоб спрямовувати розвиток економіки, багаточисельними важелями управління. Однак використання цих регуляторів не відбирає у підприємств, громадян, підприємців економічну свободу. У підприємців лишається значна можливість самоуправління.

Розвиток ринкової економіки у другій половині XX ст. виявив чітку тенденцію розширення масштабів діяльності держави та посилення й ролі в економічній сфері. При цьому загальновизнаним є той факт, що економічна ефективність у найбільшому ступені досягається в умовах дії конкурентного ринкового механізму.

Мета держави в ринковій економіці не коректувати ринковий механізм, а створити умови його вільного функціонування: конкуренція повинна забезпечуватись скрізь, де можливо, регулюючий вплив держави -скрізь, де необхідно.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

В чому полягає сутність економічної функції держави?
Що таке «обов'язкові товари»?
У чому полягає сутність стабілізаційної функції держави?
Чим обумовлена необхідність перерозподілу державою доходів?
Що таке «державна економічна політика»?
Що таке «державне управління економікою»?
Що таке «стратегія соціально-економічного розвитку країни»?
Що таке «тактика»?
Які існують етапи цілепобудови?
Чим обумовлена необхідність соціально-економічного прогнозування та макроекономічного планування?
Яким чином здійснюється ранжування цілей?
Що таке «пріоритети в економіці»?
Що виступає критерієм визначення пріоритетів?
Які існують правила побудови дерева цілей?
Як класифікуються цілі?
У чому полягає сутність соціальне орієнтованої ринкової економіки як стратегічної мети соціально-економічного розвитку в Україні?
Охарактеризуйте основні положення стратегії економічної та соціальної політики України на 2000 — 2004 рр., викладені у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року.
Хто є учасником програмно-цільового планування?
У чому полягає сутність контролю за реалізацією ЦКП?

Blog

Зміст передмова

Содержание

Тема 1. Державна економічна політика і механізм її формування.