Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Повчання святого василія великого про молитву і духовну тверезість Святого єфрема сирійського повчання про молитву й духовну тверезість Преподобного ніла, подвижника синайського, слово про молитву Преподобного отця нашого філотея синайського 40 глав Мирослави Лемик Від видавців Я сказав: «Ви — боги і сини Всевишнього всі». У пошуку за скарбом. Cur Deus Ното? Догмат и История Шлях до обожествления. Ісихазм Внутрішнє Царство... Аскетична увага, чування і тверезість Внутрішнє ділання Мистецтво молитви. Про молитву Ісусову. Збірник поучень святих Отців і досвідчених у ній молільників О Трезвении и хранении сердца //Добротолюбие Головні пристрасті і боротьба з ними Духовність Християнського Сходу... A Dictionary of Christian Biography Василій Великий Йоан Золотоустий ... Полное содержание

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Купити книгу можна тут

ссылка скрыта


СВЯТІ ОТЦІ ПРО МОЛИТВУ ТА ДУХОВНУ ТВЕРЕЗІСТЬ


ЗМІСТ


ВІД ВИДАВЦІВ


У ПОШУКУ ЗА СКАРБОМ. ОБОЖЕСТВЛЕННЯ


ПОВЧАННЯ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО ПРО МОЛИТВУ І ДУХОВНУ ТВЕРЕЗІСТЬ


СВЯТОГО ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО ПОВЧАННЯ ПРО МОЛИТВУ І ДУХОВНУ ТВЕРЕЗІСТЬ


СВЯТОГО ЄФРЕМА СИРІЙСЬКОГО ПОВЧАННЯ ПРО МОЛИТВУ Й ДУХОВНУ ТВЕРЕЗІСТЬ


СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОАНА ЛІСТВИЧНИКА СЛОВО ПРО МОЛИТВУ З ПОЯСНЕННЯМ


ПРЕПОДОБНОГО НІЛА, ПОДВИЖНИКА СИНАЙСЬКОГО, СЛОВО ПРО МОЛИТВУ

Передмова

153 глави про молитву


ІСИХІЯ, ПРЕСВІТЕРА ЄРУСАЛИМСЬКОГО, ДО ТЕОДУЛА

Корисне для душі слово про духовну тверезість, боротьбу з помислами і молитву


ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО ФІЛОТЕЯ СИНАЙСЬКОГО 40 ГЛАВ


СВ. ІСААКА СИРІЙСЬКОГО ПРО МОЛИТВУ І ДУХОВНУ ТВЕРЕЗІСТЬ


СВЯТИХ ВЕЛИКИХ СТАРЦІВ ВАРСАНУФІЯ ТА ЙОАНА ПОУЧЕННЯ ПРО МОЛИТВУ І ТВЕРЕЗІСТЬ


СЛОВНИЧОК


Перекладено за виданням:

Святоотеческія наставленія о молитвє и трезвеніи или вниманіи въ сердцe къ Богу, Москва, 1889.


Переклад з російської Мирослави Лемик

Художнє оформлення Христини Рейнарович


Видавництво спирається на

«Український правопис. Проект найновішої редакції» (1999) Інституту української мови НАН України

С 25 Святі отці про молитву і духовну тверезість / Пер. з рос. М.Лемик. - Львів: Свічадо, 2007. - с. 348 (серія «Джерела Християнського Сходу»)

ІSBN 978-966-395-078-5

Ця книжка не просто вчить, як молитися, - вона вчить дослухатися до свого | серця під час молитви і, зрештою, у кожній хвилі життя.

І якщо той самий Отець Церкви спочатку закликає то до тривалого стояння на молитві, то до численних поклонів, а потім вихваляє силу короткої молитви і каже, що можна молитися працюючи, сидячи і лежачи, то це аж ніяк не свідчить про відсутність єдиного підходу і безсистемність.

Єдиний підхід - це тверезість, тобто прислухання до свого серця. Воно само підкаже, котрий із видів молитви зараз милий Богові і посильний тобі.

ББК 86.37-05

© Видавництво «Свічадо», 2007

ISВN 978-966-395-078-5


ВІД ВИДАВЦІВ


Шлях молитовного подвижництва, що провадить до внут­рішнього очищення, ісихії і богоподібности, складний і не­безпечний, тому дуже важливими є свідчення та поради тих християн, які, усвідомлюючи свою слабкість і неміч, перебо­роли різноманітні труднощі і спокуси пройшли вузькою доро­гою терпінь та внутрішніх випробувань, виявляючи в собі дію Бога. Сильні у Божій благодаті, святі Отці-подвижники, па­м'ятаючи про своїх братів і сестер як сучасних їм, так і май­бутніх, залишили свої настанови і повчання, як іти шляхом християнського молитовно-аскетичного подвигу, на які знаки у дорозі звертати увагу і чого треба особливо остерігатися у цій нелегкій подорожі внутрішнім світом. їхні повчання - це не просто інформація про молитву, а живе і таїнственне слово, що виходить з особистого молитовного досвіду внутрішнього життя з Богом Отцем, Сином і Святим Духом. Слово Отців не під­дається дії часу, а навпаки випробуване ним, є завжди акту­альним, живим і діяльним для всіх, хто перебуває у динаміці духовного-молитовного подвигу.

Пропонована книга містить повчання про молитву і ду­ховну тверезість, тобто пильну увагу в серці до Бога, дев'ятьох авторів — творців і подвижників молитви. Переклад україн­ською мовою здійснено з видання «Святоотеческія наставленія о молитве и трезвеніи или вийманій вь сердце к Богу», що було надруковане у Москві 1889 року. Для кращого розуміння тексту в кінці нашого видання подаємо короткий словничок церков­нослов'янських термінів з морально-аскетичної царини у пе­рекладі українською мовою.

Сподіваємося, що це видання, яке поповнює серію «Дже­рела Християнського Сходу», стане для християн XXI століття джерелом розради, натхнення та керівництвом до особистої глибокої молитовної практики.


Я сказав: «Ви — боги і сини Всевишнього всі».

Пс. 82,6

Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його.

Мт. 11, 12

Слово вочоловінилось, щоб ми обожествились.

Святий Атанасій Олександрійський,

«Слово про Воплочення», 5


У ПОШУКУ ЗА СКАРБОМ.

ОБОЖЕСТВЛЕННЯ


Притча про розумного купця, який продав усе своє майно заради того, щоб придбати коштовну перлину (Мт. 13, 44-46), є однією з притч, які своєю мудрістю відкривають нам головну мету християнина: знайти скарб, захований у найглибших пластах внутрішньої людини. Про цей пошук Христос говорить та­кож в иншому місці: «Просіть і дасться вам; шукайте і знай­дете...» (Мт. 7,7). Допитливий читач Святого Письма запитає: Про що просити? Що шукати? Відповідь знаходимо у Євангелії від Матея «Шукайте перше Царство Боже...» (Мт. 6, 33). Де шукати Боже Царство? «Царство Боже всередині вас» (Лк. 17, 21). Як осягнути чи радше здобути цей скарб - Боже Царство. Відповідь знову знаходимо у Матея: «...Царство Небесне здобу­вається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11, 12). Про яку силу чи які зусилля тут ідеться? Чи взагалі коректно говорити про застосування сили до сфери, яка стосу­ється глибинного внутрішнього життя християнина? Так, коректно, і цією силою, або, як часто пишуть Отці, енергією, є всі духовно-душевно-тілесні зусилля християнина-подвижника, які він застосовує у своєму аскетично-молитовному житті. Одне із головних значень слова аскеза (грец.askeseis- вправи фізич­ні, розуму, волі; практика благочестивого життя, що провадить до досконалости) - це цілий комплекс психо-соматичних вправ, які виконують атлети — так називали християн Отці Церкви II століття¹ — щоб звільнитися від усього, що є неприродним для людини, створеної на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26-27). Християнське розуміння аскези - це передовсім внутрішнє і зовнішнє напруження всіх сил і здатностей людини задля очи­щення від пристрастей, задля внутрішнього Преображення і осягнення чистої молитви, яка є головним шляхом до спогля­дання Бога-Тройці й участи у святковій трапезі разом з Отцем, Сином і Святим Духом. Ілюстрацією до сказаного є ікона Руб­льова «Тройця», на якій по трьох боках трапезного столу сидять 5 Отець, Син і Святий Дух, а четвертий бік вільний для людини, котра покликана до безпосередньої співучасте у цьому таїн­ственному трапезному спілкуванні Триєдиного Бога. Ця тра­пеза як дар Божої благодаті завжди готова, її лише потрібно від­найти, відкрити в собі, почути запрошення до неї. Покликання до реальної і водночас таїнственної участи в Бозі і єдности з Ним частково відкривається вже в образно-символічній мові Старого Завіту. Велич цього покликання сміливо оспівує псал-мопівець: «Я сказав "Ви - боги і сини Всевишнього всі"» (Пс. 81,6). В иншому місці книги Псалмів старозавітний автор, задумую­чись над глибинною суттю людського буття, висловлює цю саму фундаментальну істину про покликання людини: «... Що таке чоловік, що Ти пам'ятаєш про нього, або син чоловічищ що Ти дбаєш про нього? Мало чим від ангелів умалив ти його, славою й честю увінчав Ти його" (Пс. 8, 5-6). Господь закликає людину бути досконалою, як її Небесний Отець (пор. Мт, 5, 48). Цій досконалості людини немає жодних меж.

¹ Див. Т. Шпдлік, Духовність Християнського Сходу, Львів, ЛБА, 1999, с. 148.

Якщо досконалість людини має фути такою самою, як досконалість Бога-Отця, то сама людина має стати, як сам Бог...

У воплоченні Слова Божого стає можливим осягнути пряме єднання з Богом через Богочоловіка Ісуса Христа. Славу Триє­диного Бога, що Отець дає Сину, Син Божий відкриває для всього людства. "І славу, що Ти дав мені, я дав їм... щоб пізнав світ ... що Ти ...полюбив їх, як полюбив мене. Отче! Хочу, щоб ті, яких Ти мені передав, перебували там, де і я, щоби й вони були зо мною та й бачили мою славу, яку Ти дав мені ...І об'явив я їм Твоє ім'я, і об'являти буду, щоб любов, якою Ти полюбив мене, в них пере­бувала, - а я в них!" (Йо. 17, 20-26). Беручи участь у славі, лю­дина стає причасником божественної природи (пор. 2 Пет. 1,4; Еф. 2, 18 ), яка в повноті присутня у Божественній Особі Ісуса Христа (пор. Кол. 2,9-10) і назавжди поєднана з людською при­родою у Христі . У Ньому і через Нього людська природа таїн­ственно бере участь у житті Пресвятої Тройці. Саме через Богочоловіка , Ісуса Христа, для людини, яка "у Христа хрестилась і в Христа зодягнулась", відкривається неймовірна у своїй величі і безмежності горизонтів і водночас таїнственна можливість: обожествлення (theosis). Саме про обожествлену людину говорив апостол Павло, кажучи: "Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2,20). Причащаючись божественної природи, людина стає Божою дитиною. У Христі Святий Дух відновлює божественне синівство людства, тому поняття усиновлення є головною ха­рактеристикою таїнства обожествлення: "..Ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа» (Гал. 4, 4-7).

Євангельське відкриття тайни про можливість участи у Бо­жественному житті є головною метою християнського подвигу і квінтесенцією святоотцівського досвіду богопізнання, який вони засвідчили у своїх творах. Так, святий Іриней Ліонський (+близько 202 р.) лише: "Він(Ісус Христос) став Сином Людським для того, щоб людина стала Сином Божим (Проти єресей З,10,2). В иншому місці цей автор ще чіткіше наголошує: "Слово Боже внаслідок своєї безмежної любови стам тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є воно" (там само 5). Святий Іполит Рим­ський, ніби звертаючись особисто до кожного християнина, глибоко підкреслює живий реалізм динаміки обожествлення: «... Ти, що живеш на землі і маєш знання про Царство Небесне, що будеш співбесідником Бога та співспадкоємцем Христа, не смієш більше перебувати у рабстві пожадань, пристрастей та недуг. Бо ти став богом. Усі страждання, які ти терпиш, будучи людиною, Бог посилає тобі, тому що ти людина; коли ж слідуватимеш за Богом, Він дасть тобі ті блага, що належать Йому за природою, оскільки ти став обожествленим, народившись до безсмертя». (Іполит Римський, Осудження всіх єресей та філософствування 10, 34, РG 16, 3454). Для святоотцівської традиції східної Церкви головним прагненням і метою людини є спасіння-обожеств­лення. Шляхом його осягнення є аскетично-молитовне под­вижництво християнина у співдії Божої благодаті. Першим його етапом є очищення від пристрастей і пристрасних помислів (пор. Макарій Єгипетський, Гомілія 17, 21). Очистившись, лю­дина просвічується благодаттю Святого Духа, який наділяє її даром духовного споглядання. На вищій стадії духовно-моли­товного поступу досягається головна мета — обожествлення як таїнственне єднання з Божеством (пор. там само, Гомілія 7).

Святий Максим Ісповідник розвиває і поглиблює богосло­в'я обожествлення, підкреслюючи, що кожна людина покли­кана до нього згідно зі своїм устроєм, а також саме в ній має здійснитися обожествлення всіх створінь. Усе суще влаштоване заради обожествлення. Бог створив людину, щоб вона стала співучасником Його життя. Згідно з Максимом Ісповідником, Бог стає людиною, вочоловічується — зі свого чоловіколюбія, людина стає Богом за благодаттю, обожествлюється — через своє боголюбіє. Своїм воплоченням Господь показав нам, заради чого людина була створена, яким був головний задум Творця щодо неї. Св. Максим поділяє історію Божого Промислу на два етапи: перший досягає вершини у воплоченні Слова Божого і є історією сходження Бога до людей (через воплочення); другий є вже історією піднесення людини до слави обожествлення, тобто поширення воплочення на все творіння³.


_________________________

³ Див. Г.Флоровский, Cur Deus Ното? Догмат и История, Москва, 1998, с. 151-164


У любові відбувається взаємне спілкування Божого вочоловічування і людського обожествлювання, яке Максим Ісповідник називає «прекрасним взаємоперетворенням». Благодать, що сходить від Бога, стає єдиною з людською волею, так, що в цьому сенсі можна гово­рити про одну волю Бога і святих, оскільки дві волі спрямовані до одного і здійснюють одне - обожествлення. Християни-под­вижники, які прямують за Христом у внутрішній боротьбі, пост­ійній молитві і спогляданні, «переходитимуть у все кращий стан, і не вистачило б часу, щоб розповісти про всі сходження і одкровення святих, що преображаються від слави до слави, поки кожний, своєю чергою, не досягне обожествлення» (св. Максим Ісповідник, Амбігва, РG,1364А).

Дар обожествлення є не лише можливістю майбутнього віку, а починається вже тут у співдії з Богом через аскетичний шлях внутрішнього очищення серця і ума, через глибинну практику внутрішньої неперервної молитви (пор. Симеон новий Бого­слов, Слово 46). Обожествлення стосується всієї повноти люд­ської природи. У всьому і повністю - у дусі, душі і тілі — зберіга­ючи свою природу, людська особа стає богом за благодаттю, згід­но з тією величчю і красою обожествлючої слави, що їй вповні належить (пор.: Максим Ісповідник, Про любов 1, 27). Тому очи­щення і Преображення людського єства, що обожествлюють, - це Преображення всіх вимірів життя, які є складовими частинами цілости нової людини, бога за благодаттю. Обожествлення лю­дини не є чимось метафоричним, і не є лише моральним упо­дібненням до божественного Первообразу, а найреальнішим Преображенням і прославою всього людського єства.

Подвизаючись у аскетично-молитовному діланні, христи­янин, однак, не заслуговує чи «заробляє» обожествлення, яке є Божим даром, а готується, наскільки це можливо для людини, гідно прийняти цей дар. Бог своєю благодаттю проявляє ініціятиву в живому процесі взаємного діялогу що веде до єднання.

Обожествлення має глибоко особистісний характер. Для отців-подвижників боголюдські взаємини не належать до такого типу містицизму, в якого немає «лиця», навпаки - це є гли­бинно особистісний і взаємний динамічний процес. З одного боку, Особи Отця, Сина і Святого Духа «виходять» до людини і постійно присутні в ній через свої енергії. З иншого - людина у своєму аскетично-молитовному подвизі співдіє з Богом, відпо­відаючи на Його поклик, і «відкривається» на дію Божої благо­даті в собі. Тому обожествлення - це також реальна зустріч і спілкування. Образ найглибшої форми діялогу між людьми є лише слабким відблиском того, що відбувається в таїнствен­ному зв'язку між Божеством і людством. Ця подія торкається найпотаємнішої і найнеприступнішої глибини людини. Без відкритости, духовного пошуку і молитовного ділання людини така зустріч неможлива. У святоотцівській духовній традиції Східної Церкви існує особливе поняття, яке окреслює таку спів-, працю між Божою благодаттю, що обожествлює, і людськими зусиллями. Цим поняттям є синергія (грец. sinergeia - співпраця, співдія) що означає співпрацю і взаємодію між Богом і лю­диною в напрямку єдности у любові. Християнське життя - це згода божественної і людської волі, енергії і дії.

Обожествлення є реальним, особистісним досвідом христи­янина. Рівень досвіду залежить від глибини людського проник­нення в тайну Триєдиного Бога. Місце духовного досвіду є нас­тільки важливим у святоотцівських повчаннях, що «звертання до досвіду» є на тому самому рівні, що й «звертання до Отців». Досвід обожествлення не є плодом раціональних спекуляцій чи інтелектуальних досліджень, це дар Божої благодаті, котрий людина живо приймає від Бога на особистісному рівні, в дина­міці синергійного процесу обожествлення. Цей досвід є таким багатоманітним, як багатоманітними є прояви Божої благодаті у людині і світі. «Господь замешкує у людях по-різному і багато­манітно, згідно до гідности і життєвого шляху тих, хто Його шукає. Активній людині Він з'являється таким чином, а спогля­дальнику - иншим, ще инакше Він об'являє себе ревним і завзятим, або також тим, хто вже бере участь в обожествленні» (Григорій Палама, Тріяди 3, 1, 28). Отці часто порівнюють дар таїнствен­ного досвіду богоспілкування з володінням золотом: «Так як ми не можемо володіти золотом, просто думаючи про нього, а лише через справжнє володіння ним в наших руках... так само ми не можемо пізнати Бога лише завдяки ідеї Бога, котра часто є при­сутньою в нашому розумі» (Григорій Палама, Тріяди 1, З, 34).

<sup>_____________________________

2</sup> Згідно з головною христологічною формулою, прийнятою на Халке­донському Соборі 451 року, в одній особі Ісуса Христа, воплоченого Слова Божого, поєднано незлито, незмінно, неподільно і нерозлучно дві природи: Божа і людська; де Божа природа обожествлюе людську, а та, своєю чергою, не поглинається божеством, а залишається у повноті людською.

Головною умовою в осягненні обожествлення є виконання Божих заповідей і внутрішнє очищення. Саме в цьому полягає морально-етичний вимір християнського подвижництва, мета якого — уподібнення до святого і досконалого Бога. Очищення внутрішнього єства людини є основою для обожествлення, а тому мета християнської моралі полягає в тому, щоб вчинити людину гідною і готовою прийняти від Святого Духа благодат­ний дар обожествлення. Саме тому життя в чесноті і святості «відчиняє двері» до єднання з Тим, хто є джерелом святости, чистоти і досконалосте. Лише через виконання Божих запо­відей і очищення ума⁴ і серця⁵ подвижник у синергії з Богом підноситься на щоразу вищий щабель досконалосте, осягаючи «Божественний стан», як про це пише святий Григорій Палама: «Бога істинно матимеш у самому собі тоді, коли твоя душа до­сягне Божественного стану; правдивим божественним станом є любов до Бога, яка виникає лише через практикування божест­венних заповідей» (Григорій Палама, Тріяди 2, 3, 77).

Церква є «місцем» обожествления. Цей таїнственний і дина­мічний процес відбувається у Тілі Христовому, яким є Церква. Християни єднаються з обожествленою людською природою Ісу­са Христа, реально стаючи складовими і живими членами Його Тіла-Церкви, як про це говорить апостол Павло: «...Ми члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його» (Еф. 5. ЗО). Тією мірою, якою християнин живе повноцінним церковним життям, тією мірою він є живою «клітиною» обожествленого Тіла Христо­вого, тобто співтілесний Йому. У теозисі божественне життя стає нашим життям. Бути місцем і шляхом обожествления є унікальною місією Церкви, яка проявляється в її таїнствах, молитовно-літургійному житті і проповіді слова Божого.

Шлях до обожествления. Ісихазм

Християнських аскетів-подвижників часто називають іси­хастами (від грец. hesykhia - внутрішній спокій, мир, тиша, мовчання, усамітнення), а сам феномен молитовно-аскетич­ного подвижництва - ісихазмом. Ісихазм посідає центральне місце у духовно-містичному житті Східної Церкви. Людина, яка живе у неспокійному і динамічному світі, постійно шукає спо­кою. Так само, як море є спокійним і тихим у своїх глибинах, а не на поверхні, так і справжню тишу можна знайти у глибинах людського єства. Саме глибинна внутрішня тиша й умиротво­рення є джерелом істинного миру, а не лише зовнішній спокій і безмовність. Справжня ісихія це «буттєве зосередження люд­ського єства і життя у свій центр (серце); і тому збирання у Бозі і Богом як єдиним джерелом істинного спокою»⁶.

⁴ У святоотцівській антропології, як і в середньовічному західному богослов'ї, існувало чітке розрізнення між розумом (лат.ratio, грец.:diапоіа) як інструментом раціонально-дискурсивного пізнання і умом (лат. intellectus, грец. nous) інструментом духовного «розуміння» — пізнання. Розум оперує засобами аналізу, синтезу. Дослідник отримує інформацію від зовнішніх стосовно себе об'єктів, абстрагуючись від них і формулюючи певні загальні поняття, ідеї і концепції, використовуючи спекулятивні гіпотези і уяву. Ум навпаки пізнає речі через їхні внутрішні, божественні ідеї (logoi), вкладені у речі, як їхнє глибинне смислове, буттєве ядро. Ум діє через прямий досвід та інтуїцію, тобто живу, буттєву участь у тому, що пізнається; і сприймає життя иншого як своє, а не лише як об'єкт для вивчення. Знання отримується не від зовнішніх об'єктів, через абстрактні концепції і дискурсивно-логічне розумування, а через внутрішню єдність з Богом-Сіячем божественних ідей у світі. У цьому випадку «результати» богопізнання залежать від моральної гідности та духовної зрілости особи, яка перебуває у процесі пізнання.

⁵ Серце (грец. kardia), як писав український філософ Памфил Юркевич, є центром усього тілесного і духовного життя людини, вмістилищем усіх сил, порухів, бажань, почуттів і думок людини, зі всіма їхніми напрямками і відтінками. Серце — осередя всіх явищ тілесного, морального і духовно-містичного життя. Це свого роду центр кола, радіюсами котрого є різноманітні прояви нашого життя. Серце - це єдиний буттєво- енергетичний центр людського єства, куди сходяться всі життєві енергії людини. Пор. ПД.Юркевич, Сердце и его значение в духовной жизни человека, поучению Слова Божия, Философские произведения, Москва, 1990, с. 69. Детальніше про місце серця в духовно-молитовному житті християнина див.: Т. Шпідлік, Духовність Християнського Сходу..., с. 95-99; И.Влахос, Православная Психотерапия, Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2004, с. 117-204; Б.П. Вьішеславцев, Сердце в христианской и индийской мистике// Вопросы Философии, Москва, 1990,4, с. 63.

⁶ А. Радович, Человек - носитель вечной жизни, Москва, 2005, с. 195.

Головним принцип ісихазму⁷ є — «спочатку бути, а потім робити. Перше є коренем і джерелом другого; друге неможливе без першого, перше має відкривати і виконувати друге»⁸. Калліст Уер роз­різняє чотири виміри у інтерпретації ісихії і ісихазму, які випли­вають із зовнішнього і внутрішнього значення слова ісихія⁹. Перше, найраніше і водночас найпростіше розуміння ісихії, -це перебування у тиші, на самоті. Про це пишуть різні отці-под-вижники, серед них: Євагрій Понтійський (+ 399) і Варсануфій. Про ісихастів згадано у законі Візантійського імператора Юстиніяна (527-565 роки правління). На цьому рівні розуміння іси­хії й ісихазму наголошує на максимально можливій зовнішній ізоляції задля перебування у тиші. Друге розуміння ісихії це -ідентифікація її з перебуванням у тиші монашої келії в постій­ному чуванні (nepsis) і тверезості. Келія виконує роль учителя подвижника і зовнішніх «рамок» для дотримання ісихії. Келія є майстернею неперервної молитви Ісусової і напруженої внут­рішньої боротьби з пристрастями і пристрасними помислами. Головна мета подвижника - перейти від зовнішньої келійної самоти і мовчання до внутрішньої тиші і спокою. Це вже є третє розуміння ісихії як глибинної внутрішньої тиші і повернення до себе самого. Вже не келія є простором для постійної молитви, чування над помислами і тверезості, а глибинне сердечно-умове нутро самого подвижника. Тому ісихаст у найглибшому зна­ченні слова — це не той, хто перебуває на самоті у пустелі, печері чи у тиші зачиненої келії, а той, хто, зачинивши двері ума, пере­буває подорожуючи у своєму сердечному нутрі, там, де є Цар­ство Боже (пор. Лк. 17,21). Таким чином, усамітнення є станом душі і прислуханням до процесів, які у ній відбуваються, а не лише зовнішня ізоляція від навколишнього середовища¹⁰. Поєднуючи зовнішній і внутрішній вимір ісихії, святий Йоан Ліст­вичник радить зачинити двері фізичної келії, двері уст¹¹ і внут­рішні двері від злих духів (див. Ліствиця, 27). Останній, чет­вертий, вимір ісихії — це духовне вбозтво, очищення від прис­трастей, від егоїзму, для того, щоб божественні слова наповнили приготовану для них тишу, і подвижник розпочав прямий дія­лог з тим, хто промовляє у тиші його серця. Таким чином, у серці й умі молитиметься сам Бог. Ісихаст і в цьому найглиб­шому значенні є тим, хто готовий слухати і чути, хто відкритий до активної присутности у ньому Господа, у силі Його слова.

Калліст Уер, говорячи про глибинний сенс діяльного виміру ісихазму, наголошує на тому, що ісихаст припиняє свою актив­ність не для того, щоб бути бездіяльним, а щоб увійти у ді­яльність Бога. Його тиша не є якоюсь вакантною чи негатив­ною, — павзою між словами, коротким перепочинком перед підсумуванням промови, — а цілковито позитивною: позицією пильної уваги, чування і понад усе слухання¹². Тобто християн­ський подвижник-ісихаст - це той, хто з глибокою пильністю слухає, як Господь промовляє в ньому, і є відкритий до Його присутности, що преображує. За словами святого Йоана Ліст­вичника, ісихаст — це той, хто постійно стверджує: «Готове серце моє, Боже, готове серце моє..,» (Пс. 56, 8), хто каже «Я сплю, та моє серце не засинає» (Пп. 5, 2) (див. Ліствиця, 27). У цьому проявляється инший бік ісихії, а саме: неперервна молитовна присутність благодаті Святого Духа в серці, котре стало Його гостинним помешканням.


<sup>_____________________________________

7</sup> Стосовно богослов'я і практики ісихазму див. С. Хоружий, К Феноме­
нологии Аскезы, Москва, 1998.

⁸ А. Радович, Человек - носитель вечной жизни..., с. 203.

⁹ Див. К. Уер, Внутрішнє Царство, Київ, Дух і Літера, с. 94 -101.

¹⁰ Цікавим є 41-ше правило Трульського (П'ято-Шостого) Вселенського Собору (692 р.), де згадується необхідність для християнина-подвижника «насамоті вслухатись у себе». «Ті, що прагнуть у містах чи в селах відійти взатворництво та на самоті вслухатись v себе, мусять спочатку вступити до монастиря, призвичаїтись до пустельницького життя, слухатись упродовж трьох років начальника монастиря у Божому страху та в усьому, як на­лежиться, виявити послух і тим виявляти свій нахил до такого життя ...» Цитовано з rg.ua/index.php?option=com content&task= view&id= 149&Itemid=68

¹¹ Підкреслюючи важливість берегти уста від зайвих балачок, апостол Яків також критично описує шкоду, яку робить «розгнузданість» людського язика. Див. Як. 3,1-18.

¹² Див. К.Уер, Внутрішнє Царство..., с 100-101.