Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису чехович тетяна валеріївна

Вид материала

Документы

Содержание 2.1. Конституція як основне джерело інституту державної влади в Україні 2.2. Інші нормативно-правові акти як джерела інституту державної влади 3.1. Поняття системи конституційно-правового інституту державної влади 3.2. Основні складові елементи системи інституту державної влади в Україні

Подобный материал:

• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису мазур тамара, 1244.31kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису буткевич, 2287.53kb.
• Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська, 3807.4kb.
• Київський національний університет імені Тараса Шевченка на правах рукопису Каніщенко, 759.23kb.
• Міністерство освіти І науки україни київський національний університет імені тараса, 875.3kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису рябцева, 1252.7kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису Безклубий, 2337.3kb.
• Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
• Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 182.01kb.
• Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 178.94kb.

Нормативно-правові основи державної влади в Україні


2.1. Конституція як основне джерело інституту державної влади в Україні


Джерела інституту державної влади є од­нією з основних категорій конституційної галузі права. Розуміння поняття “джерело права” сформувалося істори­чно під впливом положень загальної тео­рії права і юридичної практики застосу­вання цього терміна. Вплив відповідних наукових здобутків загальній теорії права, з одного боку, сприяв формуванню методології консти­туційного права при дослідженні проб­лем джерел права, а з іншого, - переніс у науку конституційного права існуючий у загальній теорії права схоластичний хара­ктер досліджень цих проблем. Зведення категорії “джерело права” до зовнішньої форми вираження правових норм стало закономірною причиною того, що форма джерела права відсунула на другорядний план сутність і зміст цієї категорії,

Юридична практика застосування ка­тегорії “джерело права” в усі часи характеризувалася суперечніс­тю та інтуїтивністю. Це поняття в цілому залишилося невитребуваним практикою, підтвердженням чому є відсутність нор­мативного визначення джерел конститу­ційного права у чинному законодавстві.

Поняття “джерело права” вперше було введене у науковий обіг понад дві тисячі років тому Тітом Лівієм. У своїй праці “Римська історія” він назвав Закони ХІІ таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони стали витоками тогочасного діючого права для давньоримських правознавців. Таке розу­міння джерела права ґрунтувалося на первинному лінгвістичному значенні слова “джерело” (під ним В.І.Даль розу­мів “будь-який початок чи підставу, ко­рінь і причину, вихідне положення”).

Але як наукова проблема джерела права починають досліджуватися правознавця­ми лише на кінець XIX ст. Ця юридична категорія наповнювалася змістом з огля­ду належності дослідника до тієї чи іншої юридичної школи. Так, один із засновни­ків психологічної школи права Л.І.Петражицький на початку XX ст. вка­зував на схоластичність наукових диску­сій того часу про зміст і сутність джерел права. Водночас сам Л.І. Петражицький дійшов висновку, що джерело права - звичаєве право, законне право тощо - не що інше, як саме право, вид позитивного права, різновид права, тобто вчений ототожнював форму і зміст права [90, с. 204]. Представники нормативістської школи права вбачали джерело в абстрактній “ос­новній нормі”, що і дає початок усьому праву. Наприклад, Г.Кельзен вважав, що всі правові норми статичним чи динаміч­ним способом виводяться з основної норми, а кожна вища норма є джерелом для нижчої, що перебуває у підпорядку­ванні до першої. Що ж до джерел консти­туційного права, то представники норма­тивістської школи вважали, що консти­туція є джерелом законів, а закони - джерелом судових рішень.

Представники позитивістської школи права, зокрема Р. Ієрінг, вважали, що джерелом права є позитивне, писане дер­жавою право, що примусово захищається державою. На думку одного з заснов­ників соціологічної школи права Г. Уеллса, джерелами права стали приро­дні інстинкти людини. Бельгійський вчений Є. Ніс вважав, що термін “джере­ло” слід розуміти в праві як спосіб його створення, формування.

XX ст. також не дало однозначного розуміння поняття “джерело права”, а навпаки - розширило коло різноманітними точками зору щодо правової природи цієї категорії. Зокрема, цікавий підхід до ви­значення джерела права сформувався у англосаксонських правових школах, де найбільшого поширення набула теорія Л.Оппенгейма - Х.Лаутерпахта. Вчені звернулися до первинного філологічного змісту поняття “джерело” і зазначили: “На зразок того, як ми бачимо, що пото­ки води течуть по поверхні землі, ми так само спостерігаємо, як потоки норм те­чуть у галузь права. Зрозуміло, правові норми не виходять з конкретного місця на землі, як вода: вони виникають із фак­тів історичного розвитку певного сус­пільства”[229, с. 172].

Існували й інші точки зору на джерела права, їх розмаїття не заважає виділити спину спільну рису - ідеалістичний під­хід у дослідженні джерел права.

У радянській правовій доктрині, на противагу буржуазній правовій науці, сформувався матеріалістичний підхід до розуміння змісту джерела права. Зазначе­ні дослідження різнилися оригінальністю і певною часткою схоластичності, що бу­ла притаманна аналогічним досліджен­ням у зарубіжних країнах. Не зупиняю­чись на детальному аналізі основних то­чок зору щодо юридичної природи дже­рел радянського права, які дискутувалися в 1936 - 1990 рр., слід констатувати, що матеріалістичний підхід (матеріальні умови життя суспільства, спосіб вироб­ництва, рушійні продуктивні сили та ін.) поступово трансформувався у формаль­но-матеріалістичний. Під джерелом пра­ва, у тому числі й конституційного, поча­ли розуміти зовнішню форму його вира­ження.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У радянський період конституції не передбачали можливість існування паралельно з ними особливих різновидів конституційних законів, а також не давали формально-юридичних основ для широкого розуміння конституційного законодавства. До числа конституційних законів не можна було віднести жодні інші закони, окрім Конституції СРСР та прийнятих на її основі Конституцій союзних і автономних республік. Така онтологія конституційного регулювання в СРСР справила, як уже зазначалося суттєвий вплив на природу та зміст основних законів його складових (республік) та ряду країн, котрі відносилися до соціалістичної (“радянської”) системи права. Але такий розгляд Конституції, її змісту, ролі та місця у правовій системі не є притаманним усім державам. У більшості з них природа Конституції суттєво відрізнялася від проаналізованої вище. На окремих особливостях конституційно-правового регулювання суспільних відносин у зарубіжних країнах ми зупинимося нижче.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 року до 26 жовтня 1993 року. На першому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

- 24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука;

- Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року;

- на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.[42, с. 22]

Сучасна Конституція України була прийнята у 1996 році. Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та особливості. Для цього необхідно дати правову характеристику Конституції України як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України е елементом системи нормативно-правових актів. Її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час - специфічним законодавчим актом. Більше того. Конституція - основна галузь національного права і всієї правової системи України.

Конституція України - це особливий нормативно-правовий акт - Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто “державної сфери” призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція - це Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі її органів.

Конституція України - це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України - це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер, вона наділяє певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи) конкретними правами та обов’язками.


2.2. Інші нормативно-правові акти як джерела інституту державної влади


Конституція України 1996 р. диференційовано підходить до проблеми законодавчого закріплення, а потім і організації та функціонування державної влади в країні. Загальні питання закріплення та організації цієї влади відображені у Розділі І “Загальні засади”. Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації там функціонуванню окремих гілок державної влади. Такий підхід відповідає законодавчій практиці сучасного конституціоналізму.

Зокрема, конституційні норми, які містять термін “державна влада”, звичайно небагатослівні. Іноді слово “влада” замінюється терміном “суверенітет” (ст. 1 Конституції Італії 1947 р.) з метою подолати багатозначність цієї категорії, оскільки різні гілки державної влади (законодавча, виконавча, судова) розглядаються з точки зору юридичного підходу як приналежність відповідних органів, а не народу. Проте стислість конституційних формувань про державну владу зовсім не зменшує їх значення, оскільки одним із головних завдань будь-якої конституції є регулювання законодавчого закріплення на вищому рівні приналежності державної влади, а також засобів її організації та діяльності. [228, с. 92]

Конституційно-правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об’єднують такі групи конституційних норм:

- про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв (у переважній більшості конституцій - народ);

- про характер державної влади (залежно від форми державного режиму - демократична або авторитарна);

- про мету та принципові напрями державної влади;

- про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади (принцип розподілу влади у більшості країн світу, або єдність влади в органах типу Рад);

- про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.

Розкриття змісту державної влади - лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації. Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві України, різні. Йдеться про теорію “поділу влад”, створення якої пов’язується з іменами передусім Д. Локка, Ш. Монтеск’є, та теорією “народного суверенітету” Ж. Ж. Руссо. [228, с. 28]

Обидві теорії з’явилися майже одночасно, а незабаром їх закріпили у конституціях. У конституції США 1787 р. відображено обидва підходи. Словами “Ми, народ Сполучених Штатів...” автори основного закону США проголошували владу народу, його суверенітет, а встановлюючи систему органів держави та розподіляючи їхні повноваження, закріплювали організаційно-правовий поділ влад. З того часу обидва підходи - соціологічний (про владу народу) і організаційно-правовий (про гілки влади) - відображені у більшості конституцій світу. Згадану модель інкорпорувала в своїй Конституції і Україна.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

І все-таки, у розвиток положень згаданої статті, уявляються вкрай необхідним прийняття саме народом, а не парламентом України, шляхом референдуму Закону України “Про державну владу в Україні” - особливого законодавчого акту, який би передбачав механізм визначення і зміни конституційного ладу і, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням. Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращення життя народу, а головне - утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і яку має підтримувати в усіх діях.

Характеристика законів як документів вищої юридичної сили, вимога верховенства законів означає що всі інші нормативні акти, акти іншої юридичної якості: всі вони знаходяться “під законом”, тобто є підзаконними.

Поряд з тим підзаконність нормативних юридичних актів не означає їх меншу юридичну обов’язковість. Вони наділені необхідною юридичною обов’язковістю, справа лише в тому, що їх юридична сила не має такого верховенства та всезагальності, як це характерно для законів, що домінують над всіма іншими нормативними актами.

Тобто підзаконні нормативні акти – це акти вторинної правотворчості, які видаються на основі і на виконання закону, є засобом його розвитку і конкретизації. За умов чіткого нормативного розмежування законів і підзаконних нормативно-правових актів підкреслюється верховенство закону у всій системі нормативно-правових актів держави, і основна вимога для нормативно-правових актів нижчого рівня (підзаконних) - їх відповідність чинним в Україні законам.

Підзаконні нормативно-правові акти - це такі акти, які прийняті компетентними державними органами чи уповноваженими державою іншими суб’єктами на підставі закону, відповідно до закону і в порядку його виконання.

Варто зауважити, що тут треба чітко відрізняти нормативні акти від індивідуальних управлінських актів, таких як призначення на посаду, виділення бюджетних коштів, а також від інтерпретаційних актів.

Підзаконні нормативні акти багаточисельні, поряд з цим вони класифікуються по своїй юридичній силі і створюють досить сильну ієрархічну систему.

Юридичні властивості підзаконних нормативно-правових актів:

- такі акти є формально-обов’язковими волевиявленнями держави;

- містять правила поведінки загального характеру;

- приймаються тільки певними органами держави (або у деяких випадках, передбачених законом, іншими суб’єктами);

- мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);

- публікуються у спеціальних (офіційних) виданнях;

- поширюють свою чинність на певний час, певну територію, певне коло суб’єктів.[104, с. 16]

Термін, протягом якого нормативно-правовий акт зберігає свою чинність, може визначатись вказівкою певного календарного періоду, позначенням певної дати, вказівкою на конкретні події, з перебігом або настанням яких закінчується, вичерпується чинність цього акта.

Конституція України, яка прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

д) громадяни територіальних одиниць України через місцеві референдуми, сільські, селищні, міські Ради та їх виконавчі органи, районні й обласні Ради, інші органи місцевого самоврядування - акти місцевого самоврядування.

Структурні підрозділи визначених суб’єктів не можуть приймати нормативні акти.

Згідно з принципом поділу влади не допускається передача нормотворчих повноважень у сфері законодавчого регулювання від Верховної Ради України іншим особам або органам державної влади чи місцевого самоврядування.

Президент України не може передавати свої нормотворчі повноваження іншим особам або органам державної влади чи місцевого самоврядування.

Суб’єкти прийняття нормативних актів для визначення головних напрямків нормотворчої діяльності, надання їй системного і ефективного характеру повинні мати короткострокові, середньострокові (перспективні) плани підготовки нормативних актів, які не виключають можливості підготовки і прийняття нормативних актів поза планом.

Нормотворча ініціатива - це офіційне внесення повноважними особами до відповідних суб’єктів нормотворчості розроблених проектів нормативних актів, мотивованих пропозицій про необхідність прийняття, зміни чи доповнення нормативних актів. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить народним депутатам України, Президентові України, Кабінету Міністрів України, Національному банку України. Право нормотворчої ініціативи у відповідних місцевих радах мають депутати, виконавчі комітети цих рад, сільські, селищні, міські голови, голови районних та обласних рад.

Нормативні акти після їх розгляду та обговорення приймаються уповноваженими на те органами або посадовими особам із додержанням відповідної процедури, визначеної чинним законодавством України.

Порядок прийняття нормативних актів шляхом голосування в колегіальних органах нормотворчості визначається чинним законодавством.

Нормативні акти можуть прийматися шляхом голосування громадян - всеукраїнським і місцевими референдумами згідно з законом про ці референдуми.

Нормотворчі органи не можуть приймати нормативний акт, якщо він загалом або його структурні частини чи окремі норми суперечать Конституції і законам України, міжнародним договорам, ухваленим або ратифікованим Україною, іншим нормативним актам.

Після прийняття нормативних актів і до введення їх в дію, а також після цього вносити будь-які зміни в їхні тексти можуть тільки суб’єкти їх прийняття з додержанням визначеної законодавством відповідної процедури.

Основними етапами введення нормативного акту в дію є: підписання нормативних актів; їх реєстрація і оприлюднення; визначення строку, порядку та умов набрання ними чинності.

Після прийняття нормативних актів колегіальним нормотворчим органом засвідчення (скріплення) підписом їх офіційних текстів здійснюється:

- законів України - Президентом України у визначеному Конституцією України порядку;

- законів Верховної Ради України про визнання міжнародних договорів - головою Верховної Ради України;

- постанови Кабінету Міністрів України - Прем’єр-міністром України;

- рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим - її головою;

- постанов Ради Міністрів Автономної Республіки Крим - її головою;

- рішень органів місцевого самоврядування - головами відповідних обласних і районних рад, сільськими, селищними, міськими головами.

Строки підписання нормативних актів, його організація визначаються Конституцією України, законами та іншими нормативним актами про статус нормотворчих органів.

Усі нормативні акти органів державної влади підлягають державному обліку та реєстрації; присвоєнню порядкового реєстраційного номеру, централізованому зберіганню та веденню деталізованої бази чинних нормативних актів, внесенню до Єдиного державного реєстру нормативних актів України, створенню фондів актів, підтримці їх у стані, придатному для контролю та інформаційно-довідкового використання тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В більшості нормативно-правових актів використовується досить прості формулювання: акт діє з дня його опублікування (наприклад, Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21.11.96 р., № 537/96; акт діє з дня його прийняття (наприклад, Закон України “Про надання пільг щодо обкладання податком на додану вартість продукції (робіт, послуг), що виробляється за контрактом № 1346/38”, від 17.01.97 р., № 6/97; акт вводиться в дію з конкретної дати, наприклад, з 01.01.98 р., як це передбачено в Законі України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23.09.97 р., № 540/97.

Деякі нормативно-правові акти містять дещо складніші положення: акт набирає чинності з дня його опублікування і діє до певної дати, наприклад, до 01.01.2008 р., як це передбачено в Законі України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” від 19.09.97 р., № 535/97; акт набирає чинності з дня його опублікування, а ст. 3 - з 01.01.98 р., та діє до законодавчого врегулювання питань запровадження збору на загальнообов’язкове соціальне страхування, тобто обмежує з дня опублікування певної статті і передбачає припинення дії з настанням певних обставин (Закон України “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” від 26.06.97 р., № 402/97.

Цікавою сторінкою в нормотворчому процесі України було так зване делеговане законодавство, коли в листопаді 1992 р. Верховна Рада України прийняла ряд нормативно-правових актів, якими делегувало Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21.05.93 р., повноваження видавати декрети, які мали силу закону, для оперативного вирішення питань, пов’язаних з запровадженням ринкової реформи. Ці декрети передавались в день підписання Прем’єр-міністром України до Верховної Ради і набирали чинність, якщо протягом 10 днів Верховна Рада не накладала на них вето, але не раніше дня опублікування. Як відомо, деякі декрети, зрозуміло, з певними змінами діють і зараз, наприклад, Декрет “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.07.93 р. № 15. Введення цих декретів в дію також, як правило, уточнювалося в них самих - то з посиланням на конкретну дату, то на конкретні обставини, а в деяких випадках з використанням складних формул.

Порядок введення в дію нормативно-правових актів в Україні в цілому врегульований, але, безумовно, він потребує подальшого вдосконалення як в плані їх систематизації, так і в плані їх кодифікації.

Нормативні акти набирають чинності в установлений термін, незалежно від розсилки їх текстів на місця. Усі нормативні акти не можуть набирати чинності раніше дня їх опублікування.

Чинність нормативного акта - це сфера і межі можливості застосування норм цього акта у часі, просторі, щодо кола відносин та осіб. Чинність нормативного акта у часі починається з моменту набрання ним чинності і закінчується моментом припинення його чинності.

Чинність нормативного акта може фактично зупинитися при зникненні предмету регулювання, відповідних суб’єктів правовідносин, умов чи обставин, за наявності яких можливе застосування акта.

Нормотворчий орган може продовжити чинність прийнятого ним нормативного акта на невизначений чи визначений строк.

Після прийняття нормативних актів і введення їх в дію відповідними державними органами, органами місцевого самоврядування, посадовими особами повинна бути здійснена належна організація їх реалізації - офіційне тлумачення актів уповноваженими органами, посадовими особами; роз’яснення виконавцям їх змісту науковими установами, науковцями, фахівцями; фінансове, матеріально-технічне, правове та організаційно-технічне забезпечення виконання нормативних актів; забезпечення визначених строків виконання нормативних актів; облік та належне зберігання нормативних актів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В принципі, державна влада міцно пов’язана з забезпеченням соціальної справедливості, розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який впроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не може бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави. Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненність зворотнього. Не можна в ім’я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави. У цьому зв’язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв’язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового інституту полягає у її легітимності, яка законодавчо закріплена у Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад та верховенства права законодавчим, виконавчими й судовими органами на підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.


Підсумовуючи викладене в цьому розділі дисертації можна зробити наступні висновки.

1. Джерела конституційно-правового інституту державної влади є од­нією з основних категорій галузі конституційного права. Розуміння поняття “джерело права” сформувалося істори­чно під впливом положень загальної тео­рії права і юридичної практики застосу­вання цього терміна. У теорії права під джерелом права прийнято розуміти офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що йдуть від держави чи визнані нею і мають юридичне загально­обов’язкове значення.

2. Найбільш рельєфно сутність джерела права проявляється у конституційному праві. Джерела інституту державної влади поряд із загальними, видовими ознаками джерела конституційного права (видаються в межах пов­новажень відповідних суб’єктів правотворчості, мають відповідати норматив­ним положенням актів, що видані вищес­тоящими суб’єктами правотворчості; нормативний акт набуває загальнообо­в’язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюднення чи інше пе­редбачене законодавством доведення до відома виконавців) наділені спеціаль­ними юридичними ознаками. Спеціальні ознаки дають можливість відмежовувати ці джерела від інших галузевих джерел права. Ці ознаки вказу­ють на особливість джерел інституту державної влади за суттю, змістом, формою і суб’єктами правотворчості.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

РОЗДІЛ 3

Система конституційно-правового інституту державної влади України


3.1. Поняття системи конституційно-правового інституту державної влади


Конституційно-правовий інститут державної влади є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру інституту державної влади і вирізняють його серед інших державних інститутів.

Структура системи інституту державної влади зумовлена системними зв’язками між його складовими елементами (інститутами), що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Кожному з цих елементів конституційно-правового інституту державної влади притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх від інших інститутів.

Система інституту державної влади складається з найважливіших інститутів, до яких насамперед належать інститути: законодавчої влади, президентства, виконавчої влади, судової влади та інститут прокуратури.

В основі співвідношення цих інститутів і їх взаємодії - реальне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання. Норми регулювання дії одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість.

Щодо системи інституту державної влади, то вона вимагає конкретного визначення побудови, складу і організації представницьких законодавчих органів, закріплення внутрішньої структури парламенту, встановлення його функцій та компетенції і правового статусу депутатів; визначення основних форм діяльності Верховної Ради та парламентських процедур. У Конституції України визначається структура, статус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і вищого представницького органу законодавчої влади, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю органів виконавчої влади, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Конституція України відповідає на питання, пов’язані зі статусом судової влади: встановлює принципові положення щодо судової системи, визначає види юрисдикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень. Окремим і досить складним є питання про статус президента як глави держави. Формула Конституції України “Глава держави” спрямована на те, щоб наголосити у статусі Президента на його провідній ролі саме в організації державної влади, формуванні держави, забезпеченні єдності в діях усього державного апарату, зняття та вирішення тих чи інших непорозумінь у системі державного механізму, об’єднанні зусиль державних і самоврядних структур з метою найбільш ефективного здійснення політики держави.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

“Вертикальна” підпорядкованість - характерна риса цієї системи. При цьому згадана модель пов’язана, звичайно, з однопартійністю, з відмовою від політичного плюралізму, гіпертрофуванням ролі держави, яка “зверху” наділяє громадян правами і свободами. Основними засобами формування органів цієї системи є призначення, а компетенція, як правило, визначається єдиноначальне, що пояснюється персоніфікованістю системи, на чолі якої стоїть одна особа, авторитет якої вважається незаперечним. Ця система протягом багатьох років існувала в колишніх соціалістичних країнах завдяки марксистсько-ленінській ідеї повновладдя представницьких органів типу рад, які від вищих органів до низової ланки розглядалися як єдині органи державної влади, а не місцевого самоврядування. Всі інші органи держави одержували свої повноваження безпосередньо або опосередковано від останніх. Це, зокрема, стосувалося й колегіальних органів (Президія Верховної Ради України, наприклад), які виконували функції колегіального глави держави, уряду, а також, в ряді випадків, судів, які, як правило, обиралися місцевими радами. Система державних органів при цій моделі складалася з органів державної влади, державного управління, суду, прокуратури, системи народного контролю.

Представницькі органи практично грали лише декоративну роль, оскільки всі важелі управління державою були в руках партійно-державної номенклатури, яка очолювалась лідером, що був водночас вищим партійним і державним керівником. Винятковим централізмом відзначалась моноцефальна система в умовах фашизму, військових режимів та ін.

Ці системи виникали, звичайно, в умовах політичної нестабільності, у пореволюційні періоди, завдяки військовим переворотам тощо. Нарешті, монотеократична система органів держави існує в державах, де іслам проголошений офіційною ідеологією. Основою духовно-державного єдиновладдя тут є поєднання у одній особі глави держави та вищої духовної особи країни. Викладені головні моделі систем державних органів, звичайно, не охоплюють усіх інших її різновидів. Крім того, кожна система, або окремі її елементи можуть змінюватись, взаємно переплітатися тощо. [230, с.36]

Конституційно-правова концепція України виходила з необхідності впровадження централізовано-сегментної системи державних органів як найбільш прогресивної. Тому види центральних і місцевих органів держави визначаються на підставі принципів, закладених у згаданій системі. Згідно з ними, у сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні.

Центральні органи державної влади - це ті органи держави, повноваження і діяльність яких поширюються на всю територію держави, а також на тих її громадян, які перебувають за межами країни. Єдність системи цих органів базується на принципах цілісності України, розмежуванні предметів відання між органами державної впади і водночас на їх взаємозв’язку один з одним, взаємодії та взаємозалежності, тобто між ними існує щільний організаційно-правовий зв’язок. Будучи побудованою за принципом розподілу влади, єдина система органів державної влади складається передусім із органів трьох видів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


3.2. Основні складові елементи системи інституту державної влади в Україні


На підставі Конституції саме держава визначає систему інституту державної влади. Тому орган держави - це певна державна інституція, яка засновується державою, утворюється нею в установленому порядку і діє за її уповноваженням. Державні органи України характеризуються певними основними рисами. Будь-який такий орган представляє Україну як державу як всередині країни, так і ззовні. Державний орган діє за дорученням держави, яка законодавче визначає правовий статус кожного з цих органів. Орган Української держави є відносно самостійною частиною єдиної системи державних органів України, яка будується за принципом розподілу влади. Він ви ступає від імені держави і водночас від свого власного імені та посідає цілком певне місце в державному апараті. Державний орган утворюється у порядку, встановленому Конституцією і відповідними законами. Зокрема, Верховна Рада України і Президент України обираються шляхом загальних виборів, склад Кабінету Міністрів формується Президентом України. Залежно вІд власного правового статусу кожний з державних органів здійснює притаманні йому завдання та функції держави. Так, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина є глава Української держави - Президент України. Кабінет Міністрів України реалізує виконавчу владу. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

У межах статусу державний орган виступає від імені держави та за її дорученням, є її офіційним представником. Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє державні органи державновладними повноваженнями, які закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну владу в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судовій. За допомогою цих повноважень визначаються конкретні права і обов’язки державних органів, у межах яких вони вправі реалізовувати надані їм права, приймати відповідні акти, які є обов’язковими до виконання під порядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням. При цьому треба враховувати, що державновладні повноваження, якими наділяється орган держави, поглинають положення про те, що він діє від імені держави, оскільки зрозуміло, що орган держави не може здійснювати свої повноваження інакше, як тільки від імені Української держави.

Отже, владні повноваження передбачають:

- утворення державного органу у встановленому порядку;

- вид його державної діяльності;

- загальнообов’язкову силу його актів.

Владні повноваження притаманні також органам місцевого самоврядування, проте вони не мають державного характеру. Державноврядні повноваження, що закріплюються у компетенції відповідних державних органів, визначаються на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав і обов’язків, які необхідні їм для виконання їхньої діяльності. Компетенція цих органів визначається Конституцією України, законами України, нормативними указами Президента України, окремими постановами Кабінету Міністрів України, актами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також відповідними нормативними актами місцевих державних адміністрацій. Вона також передбачає чіткі і вичерпні права та обов’язки даного органу держави. Нарешті, за допомогою встановлення компетенції державного органу визначається його місце в системі органів держави. Для кожного з державних органів законодавством передбачені підстави, види та міра юридичної відповідальності.

Ознакою державного органу є правові зв’язки, що об’єднують особистий склад органу держави в одне ціле. Вони виражають:

- службову супідрядність між працівниками;

- покладення відповідальності і обов’язок нести відповідальність;

- призначення керівників нижчестоящих державних органів керівниками вищестоящих органів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. До складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий статус - Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Згідно із Законом України "Про Рахункову палату" від 11 липня 1996 р. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливість правового статусу цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади. Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що, згідно із Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р., він є органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.


Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. До представницьких органів державної влади належать також місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, ради міст загальнодержавного значення - Києва та Севастополя, ради міст республіканського значення, а також ради в містах районного значення, селах та селищах.

Парламент (від лат. parlare - говорити, англ. - parliament, фр. - par lenient) або легіслатура (від лат. lex - закон) - вищий загальнонаціональний представницький орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, установчу, контрольну та інші функції. [182, с. 52]

Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавніх Греції та Риму (наприклад, рада п’ятисот в Афінах). У XII - XIV ст. у країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, генеральні штати у Франції, рада королівства в Англії). Вважається, що англійський парламент існує з 1265 p., коли вперше були скликані збори, які обмежували владу короля і досить широко представляли інтереси країни (поряд з баронами в ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного міста). Проте історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу починається лише після буржуазних революцій XVII - XVIII ст.[226, с. 17]

Конституція України 1996 р. закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, що існувала в Україні упродовж кількох десятиліть, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади - принцип поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Органи державної влади України стали рівноправними і не залежними один від одного. При цьому Верховна Рада України, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади, але вперше набула всіх основних рис статусу парламенту України - єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Деякі дослідники переконливо доказують, що знесення під-інституту Представника Президента на місцях було намагання зменшити самі повноваження Президента і звести їх до обов’язків глави держави. Однак успіху в цьому не досягнуто (1, ст. 44-45). Як "підміну" цьому інститутові, восени 1994 р. Президент Л. Кучма створив Раду регіонів (консультативний орган), до складу якої ввійшли керівники уряду АР Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Рада регіонів існує по-сьогодні.

Попри ці президентські структури, Президент послуговувався (і послуговується донині) ще й власною президентською адміністрацією, яка є автономною від інших частин адміністративного апарату та від виконавчої влади в цілому. На нормативному етапі інституту Президента президентська адміністрація відігравала важливу роль в утвердженні в Україні президенталізму як структури.

Стосунки між цими президентськими інституціями та інституціями виконавчої влади нерідко були проблемними, бо створювалось двовладдя. Зате ця обставина сприяла курсові на сильний інститут Президента.

Великий обсяг президентських компетенцій і владні перетинання та перекоси президентського апарату зводили парламентський нагляд над виконавчою владою (і адміністрацією) до мінімуму, а механізми противаг і стримувань, хоч і були уже в систему закладені, належно ще не спрацьовували. Як нововведення, інститут Президента очолював виконавчу владу і контролював адміністрацію, а парламент тоді ще не зазнав відповідної реконструкції і працював фактично за старими нормами (напр., не переосмислено було ще повноважень Президії Верховної Ради). Утім, парламенту бракувало доброї організації і високої професійності, а справжня система політичних партій, що є основою будь-якого парламенту, заледве існувала.

Наведене вище, надало змоги дисертанту зробити висновок: як політично-правову категорію, введену на початковому процесі нового конституційного становлення, інститут Президента України розцінюємо не як концептуально хибний або політично “запотужний”, а радше, як такий, що був (і є) так чи інакше обумовлений іншими, на той час ще не реформованими, владними структурами. З погляду формальної типології політичних систем, інститут Президента України - “нормальний”.

Дальшого визнання та визначення президентство в Україні набуло в першому (т. зв. “офіційному”) проекті нової Конституції України від 1 липня 1992 р., що його, як уже відмічалось, опрацювала перша Конституційна комісія. У центр даного проекту (його часто звали ще й “президентським”) було повно закладено ідею закріплення у новій Конституції України президентського устрою правління. [113, с. 11]

Наступний етап розвитку президентства (та інституту Президента) просовувався уже по лінії напряму, що її визначено у названому проекті Конституції, і дальше через т. зв. Конституційний Договір, який 8 червня 1995 року був підписаний між Президентом Леонідом Кучмою і більшістю депутатів Верховної Ради. У доволі складних умовах владної кризи в Україні, новообраний Президент Л. Кучма намірив завершити формування цілісної президентської форми правління і надати їй якісно нових атрибутів. [113, с. 13]

Подібного трактування інституту Президента у взаємовідносинах із іншими владними інститутами маємо і в при найменше шістьох інших “неофіційних” проектах Конституції України: 1) у проекті Конституції України, опрацьованому конституційним комітетом Української Республіканської Партії (Самостійна Україна 11-17 січня 1995 р.); 2) у проекті Конституції України, підготовленому Християнсько-демократичною партією України (Вечірній Київ 17 січня 1995 р.); 3) у проекті Конституції України Конгресу Українських Націоналістів (Шлях перемоги 27 жовтня 1995 р.); 4) у проекті Конституції України, підготовленому Конституційно-демократичною партією; 5) у проекті Конституції України, підготовленому Iнститутом держави і права ім. М. Корецького НАН України; 6) у пропозиції під назвою “Розділи проекту нової Конституції України, присвячені організації виконавчої влади і її взаємодії із владою законодавчою”, опрацьованій Олександром Ємцем і Артуром Білоусом.[113, с. 39 - 40]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Специфіка статусу президента як глави держави полягає в тому, що в цьому статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більший у президентській республіці, менший - у парламентській республіці. Але в будь-якому випадку пост президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема, виконавчою) державної влади. Тому що постать президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об’єднуючими ознаками.

Разом з тим сам змістовний характер виконавчої влади пояснює природну, органічну єдність статусу президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Ось чому в літературі та на практиці глава держави звичайно розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.

Отже, президент за будь-якої форми державного правління має безпосереднє відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президента.

Нагадаємо, що на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту було обумовлено об’єктивними потребами перехідного періоду щодо серйозного зміцнення виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління. Саме тому введення поста президента супроводжувалось підвищеними очікуваннями від посилення впливу держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетворень в нашій країні.

Адже останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризувався тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб’єкти створили функціонально достатню та структурно несуперечливу систему. І це проявлялося у недосконалості стану багатьох складових елементів механізму державного управління в нашій країні.

Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції України ключових засад організації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. Нині в нашій державі склалися умови максимального використання інтегруючих і координуючих можливостей статусу президента як глави держави для посилення конструктивного впливу на виконавчу гілку влади. Для цього главі держави надані досить широкі повноваження у сфері виконавчої влади.

Однак це аж ніяк не свідчить про те, що Президент набув ознак “органу” виконавчої влади, а тим більше - “глави” цієї гілки влади. Адже у Конституції України складні питання визначення суб’єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади, що складають апарат державного управління.

Зокрема, у Конституції досить повно врахована уся складність і специфічність відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. Тобто реальне становище Президента полягає у тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насамперед установчими і кадровими) щодо виконавчої влади.

Інакше кажучи, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень. Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади. Саме тому в Конституції України відсутнє визначення Президента як “глави виконавчої влади”.

І це цілком закономірне і правильне рішення. Адже “глава” гілки влади це такий суб’єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що суперечить, як вже з’ясовано, дійсному стану речей.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В умовах становлення України як демократичної, правової, соціальної держави суттєво зростає роль судової влади. Функцію здійснення правосуддя покладено згідно з Конституцією України (ст. 6) на суди, які діють незалежно від законодавчої влади. Жоден орган державної влади, крім судів, не вправі брати на себе функцію і повноваження по здійсненню правосуддя. Виключно суди мають право визнати особу винною у скоєні злочину і піддати її кримінальному покаранню. Суди здійснюють захист гарантованих Конституцією кожному прав і свобод (ст. 55). На підвищення ролі судів спрямоване вперше закріплене в Конституції положення про те, що компетенція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова влада, як і інші гілки державної влади, здійснює свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Метою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Проблему раціонального устрою державної влади і її органів намагаються вирішити, мабуть, стільки часу, скільки існує держава як форма організації суспільства. Люди, що міркували над цією проблемою, уже давно, багато сторіч тому, помітили, що концентрація державної влади в чиє одних руках неминуче веде до негативних наслідків. Чим більше така концентрація, тим вище можливість сваволі і зловживань. Про це свідчить багатовіковий досвід людства. Самі освічені володарі, у руках яких зосереджувалися необмежено всі нитки влади, рано або пізно ставали норовливими тиранами, що визнавали тільки свій авторитет, що нехтували свободу і, що не рахувались з невід’ємними правами людини. На цьому фоні і велися пошуки шляхів подолання тенденцій такого роду.

Найбільше широке визнання одержала і продовжує зберігати його аж до даного часу ідея, відповідно до котрого основні напрямки (гілки) державній владі повинні розділятися і вверятись “у різні руки”. Це буде мішати узурпаторським намірам, а разом із цим зловживанню владою і сваволі. Частіше усього прихильники даної ідеї (концепції) притримуються думки, що державна влада в цілому включає три основних напрямки (гілки) - законодавчу, виконавчу і судову. Сфери їхньої реалізації повинні бути чітко розмежовані, вони не повинні бути перешкодою друг другу. Поділ влади варто було б засновувати насамперед на їхньому співробітництві, що, проте, стримувало б кожну з них, ставило б у визначені рамки і балансувало.

Активним прихильником аналізованої концепції, що внесли помітний внесок у її розробку і популяризацію, цілком заслужено вважають відомого французького просвітителя, правознавця і філософа Ш. Монтеск’є. У своєму знаменитому творі “Про дух законів” (1748 р.) він писав: “Коли тому самому обличчю або тому самому складу посадових осіб надані разом законодавча і виконавча влади, тоді немає свободи, тому що можна побоюватися, що монарх або сенат будуть створювати тиранічні закони, щоб тіранично виконувати їх”.

Немає також свободи, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої. Якби вона була сполучена з виконавчою владою, суддя володів би достатньою силою, щоб зробитися гнобителем. Усе було б загублено, якби та сама людина, або корпорація високопоставлених осіб, або стан дворян, або, нарешті, весь народ здійснювали всі три види влади: «владу створювати закони, владу призводити їх у виконання і владу судити злочини і позову приватних осіб». Не усе в цьому висловленні сучасно. Воно відноситься до XVIII сторіччя і з погляду накопиченого до дійсного часу досвіду може бути в чомусь оскаржено. Проте в цілому сказане тоді не утратило своєї актуальності й у наші дні.

Концепція поділу влади на українському ґрунті прижилася не відразу.

Адже вона якоюсь мірою орієнтована на підрив підвалин монархічного устрою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Демократична трансформація українського суспільства означає докорінне, якісне перетворення «успадкованих» від колишнього СРСР не тільки відносин власності та способу суспільного виробництва, а й відносин організації та функціонування органів державної влади, політичних, юридичних, управлінських відносин між державою і громадянином, політичними структурами, суспільної політичної і правової свідомості, духовної культури в цілому тощо.

Сучасна конституційна реформа в Україні як напрям реалізації державної правової політики повинна не тільки не міняти загальної демократичної спрямованості Основного Закону, закладеної ще Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., а навпаки - посилювати її. Правова політика української держави має слугувати задоволенню потреб Українського народу в зростанні не тільки матеріального добробуту, а й його духовних сил, що неможливо без демократичної упорядкованості суспільства, всіх його сфер. Тому демократичний вимір конституційної реформи в Україні має розумітися насамперед в плані сприяння створенню державної організації суспільства як системи з прямими і обов’язково розвинутими оборотними зв’язками між державою і народом, де державна влада мас виконувати передусім об’єктивну соціальну функцію упорядкування суспільства, забезпечення його цілості і сталого, динамічного розвитку на основі права і за допомогою чинного правового законодавства.

Відомо, що Конституція України 1996 р. закріпила систему влади таким чином, що фактично вся державна влада швидко сконцентрувалась у руках Президента України та державного апарату. Основна причина – відсутність крупних політичних партій, здатних брати на себе відповідальність перед народом за здійснення державної політики. Функції цих партій перебрала на себе державна бюрократія, яка, крім адміністративних функцій, виконувала також політичну роль “партії влади”.

За цих умов спроби обмежити повноваження Президента, які почалися з 1999 р., практичних успіхів не мали. Тільки після парламентських виборів 2002 р., коли з’явився конкурентоспроможний блок політичних партій “Наша Україна” на чолі з В. Ющенком, діюча влада сама стала ініціювати проведення консервативної політичної або конституційної реформи з метою обмеження повноважень Президента України. У цьому владу підтримали ліві парламентські партії.

Проти спроб проведення консервативної конституційної реформи виступили парламентські блоки “Наша України” та БЮТ, які вважали, що ця реформа має носити ліберально-демократичний характер, а її впровадження повинно відбутись після президентських виборів 2004 р. Однак сталося те, що сталося: “помаранчева революція” привела у рух величезну політичну енергію українського народу. Влада й опозиція погодилися на історичний компроміс - на ухвалення конституційної реформи задля проведення чесних і прозорих президентських виборів 26 грудня 2004 р. та легітимації влади новообраного Президента.


Підсумовуючи викладене в цьому розділі дисертації можна зробити наступні висновки.


1. Конституційно-правовий інститут державної влади є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру інституту державної влади і вирізняють його серед інших конституційних інститутів.


2. Структура системи інституту державної влади зумовлена системними зв’язками між його складовими елементами, що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Кожному з цих елементів конституційно-правового інституту державної влади притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх від інших.


3. Система конституційно-правового інституту державної влади складається з найважливіших інститутів, до яких насамперед належать інститути: законодавчої влади, президентства, виконавчої влади, судової влади. В основі співвідношення цих інститутів і їх взаємодії – реальне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання. Норми регулювання дії одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість.


4. Дисертант зосередив свою увагу на характеристиці системи конституційно-правового інституту державної влади з точки зору суб’єктної ознаки. Згідно з чинним законодавством в Україні діють такі основні інститути державної влади, що складають її систему: законодавча, виконавча, судова влада та Президент.