Geum.ru

Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису чехович тетяна валеріївна

Вид материалаДокументы

Содержание


РОЗДІЛ 1 Теоретичні основи державної влади в Україні
1.2. Принципи і функції державної влади
Подобный материал:
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 1

Теоретичні основи державної влади в Україні




1.1. Поняття та юридична природа державної влади


Питання про владу, про пошук ефективної, оптимальної форми її організації відносяться до так званих вічних питань, що так чи інакше супроводжують людський розвиток протягом його всесвітньої історії.

Що ж до самого терміну “влада”, то він на сьогодні досить багатозначний, що обумовлюється, зокрема, різноманітністю його тлумачень. Так в літературі можна знайти роздуми про владу над природою, про владу випадковості, про владу об’єктивних природних і суспільних закономірностей, про владу соціальну, про економічну або господарську владу, політичну або державну тощо. У силу такого широкого тлумачення і неоднозначної зміс­товної інтерпретації поняття “влада” не тільки набуває неабиякої кількості значень, а й втрачає свою точність.

І хоча існують певні природні передумови соціально-владних зв’язків, все ж соціальні особливості влади мають свої якісні особливості у порівнянні з неорганічною і навіть органічною (наприклад, тваринний світ) природою. Більш того, природні чинники не можна розглядати і як сторони відносин соціальної влади. Так, К. Маркс зазначав: “До тварини, до землі і т. д. по суті справи не може бути ніякого відношення панування в результаті їх привласнення, хоч тварина виконує службу. Передумовою відношення панування є привласнення чужої волі. Отже те, що позбавлене волі, як наприклад тварина, здатне, правда, виконувати службу, але це не робить із власника володаря”.[145, с. 452]

Щодо визначення поняття “соціальна влада”, то від його чіткості значною мірою залежить якість соціологічної інформації, характер практичних рекомендацій і, безумовно, теоретична картина політичної реальності. Термінологічна нечіткість, природно, створює певні перепони на шляху дослідження сучасних владних відносин, їх юридичної й організаційної упорядкованості і особливо використання знань про юридичні форми влади в нормативно-правових документах. Останнє вимагає формалізації понять “влада”, “державна влада” і “публічна влада” та включення в понятійний апарат, що використовується в законодавчому процесі. Особливо це стосується поняття “держав­на влада”, формалізація якого пов’язана з певним колом проблем змістовного характеру, що обумовлюється тлумаченням деяких конституційних положень (наприклад, обсяг повноважень окремих державних органів, розподіл влад і забезпечення єдності їх функціонування, розмежування та взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування та ін.). Можна спрогнозувати, що чим активніше буде впроваджуватися Конституція України в життя, чим більш свідоме буде державотворення в Україні, тим більше, начебто, суто теоретичні проблеми розуміння державної влади з площини теорії будуть переходити в площину конкретних юридичних відносин.

Можна погодитися з філософом В. Г. Ледяєвим, що, позбавившись тоталітарних кайданів, масова свідомість та соціальна наука пострадянських суспільств швидко перебороли колишній дисбаланс між важливістю феномена влади і обсягом його наукового дослідження, але недостатня увага до концептуальних проблем даного явища призвела до того, що владою, в її соціальному вимірі, почали називати будь-які явища й події, які будь-яким чином пов’язані з впливом одних людей на інших або зі сферою політики в цілому.[134, с. 100] Згадане поняття почали ототожнювати з такими явищами як “вплив”, “примус”, “управління”, “сила”, “пакування”, “авторитет” тощо, хоча означені поняття відбивають різні форми, сторони, ознаки, зв’язки влади з іншими соціальними явищами.

Нас в дисертаційному дослідженні цікавить державна влада, по-перше, як соціальне явище, тобто важливий соціальний засіб боротьби із невизначеністю, механізм раціонального упорядкування цілеспрямованої спільної, комбінованої діяльності людей, їх співжиття та спілкування, необхідна умова упорядкування суспільних відносин, управління, його основа й рушійна сила, і, по-друге, державна влада як різновид соціальної влади. Тобто система підкорення, за якою воля одних осіб (владарюючих) є імперативно обов’язковою (забезпеченою державними засобами) для інших осіб (підвладних). По-третє, державна влада у співвідношенні із таким явищем як право. У даному випадку право і влада - це вже не такі категорії, де домінує влада, як слушно зазначає С. С. Алексєєв. [23, с. 560]. У зазначено­му співвідношенні вони є однопорядковими явищами, що перебувають у рівно­значній взаємодії і пов’язані з об’єктивними функціями боротьби із соціальним безладдям, упорядку­ванням суспільних відносин. Тобто, в даному випадку право і влада уособлюють порядок взагалі. Але якщо під правом буде розумітися юридична форма (пози­тивне право) певної державної діяльності, то право в цьому випадку буде вико­нувати функцію одного з проявів державної влади - централізацію засобів і тех­нологій примусу і уособлювати порядок, бажаний правлячим колам. Саме дер­жавна влада через свої формальні акти в умовах цивілізації надає нормам і принципам позитивного права властивості загальнообов’язковості, можливість суворої юридичної визначеності змісту регулювання, і саме державна влада наділяє необхідними повноваженнями і належними засобами впливу правоохоронні установи, органи юрисдикції, правосуддя, визначає підстави і порядок їх діяльності, що й гарантує певним чином реалізацію юридичних приписів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Система влади надзвичайно складна. Вона формується з розгалуженої мережі політичних, економічних, військових, дипломатичних, бюрократичних, фінансових та правових інституцій. До суб’єктів реалізації влади належать індивіди, соціальні спільноти, організації й рухи держави та їх складові як найвпливовіші політичні суб’єкти. На інституційному макросистемному рівні до суб’єктів влади можуть бути віднесені структуровані гілки державної влади, інститут омбудсмена, глава держави, політичні партії, групи тиску, політична опозиція тощо.

Соціальна система влади як цілісність містить ряд підсистем - правову, адміністративно-управлінську, військову, виховно-освітню тощо, де як горизонтально, так і вертикально встановлюються характерні для кожної з підсистем відносини. Влада - це першочергова умова реалізації права, що є наріжним каменем існування держави. Водночас вона підпорядковується праву, яке покликане чітко визначити владні прерогативи та функції держави.

Враховуючи це, можна стверджувати, що влада - це своєрідна система комунікацій, яка розкривається на різних рівнях: між двома чи більше суб’єктами, між суб’єктами і об’єктами, між двома чи більше особами чи сторонами, що беруть участь у системі владних відносин. “Влада, - наголошував Т. Парсонс, - посідає в аналізі політичних систем місце, подібне до того, яке належить грошам в економічних системах”[66, с. 60]. Як справедливо зауважив К. Дойч, вона є одним із “засобів розрахунку” в політиці, який застосовується там, де не спрацьовує вплив на сторони або добровільне погодження дій. Влада виконує функції врегулювання групових конфліктів та здійснення комунікації всередині системи.[50, с. 61]

У цьому контексті визначаються основні соціальні функції влади в політичній системі:

- інтегративна, тобто об’єднання всіх соціальних сил, політичних, матеріальних та інтелектуальних ресурсів і підпорядкування їх політичним, суспільне важливим цілям;

- мотивувальна - формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування їм інших мотивів і інтересів;

- соціального контролю - забезпечення належного контролю з метою підтримання легітимності держави;

- регулятивна - спрямування волі суб’єктів політичних відносин на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства;

- об’єднувальна (консолідуюча) - політичне та юридичне забезпечення участі у формуванні і функціонуванні органів усіх інститутів політичної системи;

- репресивна - підтримання існуючого правопорядку та політичного ладу, дотримання політичних і правових норм;

- стабілізуюча - сприяння стійкому розвитку суспільства та всіх структур його політичної системи.

Стабільність влади означає зміцнення й розвиток політичної і правової систем, вільний та ефективний розвиток економічної системи, постійне демократичне оновлення соціально-економічного і політичного життя суспільства, удосконалення демократичних політичних структур, ефективний захист прав і свобод людини і громадянина.

З огляду на тему дисертаційного дослідження важливим є зауваження К. Гаджиєва, що з функціональної точки зору завдання влади полягає в реалізації цілей управління [51, с. 186]. Тут вона покликана здійснювати відносини панування та підлеглості між правителями та керованими.

У конституційно-правовій літературі державна влада визначається як організоване управління справами суспільства з боку держави та її органів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Якщо вихідним теоретичним положенням аналізу політичної системи є визначення сутності та змісту поняття “політика”, то основною проблемою політики, що розкриває її сутнісні характеристики, мабуть, є проблема влади. Як зазначав відомий польський політолог Є. Вятр, “боротьба за завоювання влади та її використання є основним змістом політики, а тому й основним питанням, яким займаються науки, що вивчають політику”. Час вніс певні корективи до такого розуміння змісту політики. Але щоб там не було, влада є однією з фундаментальних засад людського суспільства та одним з ключових понять сучасної політичної науки. Ця наріжна категорія політичної теорії є ключем до розуміння суті та призначення політики, а отже, і безпосередніх суб’єктів політичних відносин та виконавчої влади як “головної дійової особи” нашого дослідження.[45, с. 85]

Осмислення важливості влади для дослідження світу політичного відображене в численних публікаціях на цю тему. Як зазначає відомий російський учений А. Дегтярьов, концепції влади в політології за своїм значенням і глибиною подібні до теорії відносності та квантової механіки у фізиці.

Складність і багатоаспектність політики у мінливому середовищі відображується в таких напрямках дослідження феномена влади, як комунікативні та постструктуралістські концепції, згідно з якими влада є багаторазово опосередкованим та ієрархізованим механізмом спілкування людей в соціальному і комунікаційному просторах.

Системний підхід трактує владу не як прояв міжіндивідуальних стосунків, що характерно для психологічного напряму, а як властивість соціальної системи, що розкривається у взаємовідносинах частин та цілого.

Державна влада є однією з важливих складових політичної та правової теорії і практики. Вона є найбільш повним вираженням політичної влади і реалізується її суб’єктами через ухвалення законів, застосування різноманітних заходів управління та здійснення правосуддя.

Розвинена державна влада можлива лише за наявності потужного державного механізму. Вона передбачає юридичне закріплення повноважень кожного державного органу, його функцій, прав і обов’язків, розмежування цих повноважень, розподіл владних функцій, наявність розвиненого права як важеля впорядкування державної влади тощо.

Обмеження влади правом на практиці означає, зокрема, недопущення її одноосібної концентрації, розподіл її функцій між різними владними органами. Такий механізм, як свідчить досвід більшості провідних країн світу, дає можливість уникнути зловживань владою, оскільки її гілки у такому разі виступають одна щодо одної як противаги і контролери.. Такий запобіжник у державному механізмі видається дуже доречним.

Термін “поділ влад” (від англ. separation of powers) нині став традиційним і загальновживаним у політології, хоча він, можливо, і не зовсім точно відбиває сутність зазначеного поняття. Насамперед йдеться, про розподіл повноважень чи розмежування функцій єдиної (власне неподільної за визначенням) державної влади між різними її органами. На цей факт неодноразово звертали увагу видатні правознавці, політологи та філософи. Сучасні науковці наголошують на необхідності розгляду державної влади як цілісного феномена, поділеного і водночас взаємопов’язаного у структурно-функціональному відношенні організаційно-правовим механізмом стримувань і противаг.

Так, німецький філософ і політолог Р. Дарендорф зазначає, що “поділ влади - це розмежування функцій єдиної державної влади, розподіл повноважень між відповідними державними органами, забезпечення їх балансу і взаємного стримування”.[43, с. 40].

Отже, для того щоб жодна з влад не діяла безконтрольно, у багатьох розвинених демократіях було запроваджено систему стримувань і противаг (право парламенту на імпічмент, право президента на розпуск парламенту, різні терміни перебування при владі різних інституцій, спеціалізовані контрольні органи на кшталт конституційних судів або квазісудових органів з відповідними повноваженнями тощо). Як зазначає С. Рябов, “головна ідея принципу поділу влад полягає не лише у виокремленні гілок влади та розрізненні їх функцій, а й у запобіганні цілковитому зосередженню державної влади в руках якоїсь однієї політичної сили. Інакше неодмінно відбуваються тоталітарні викривлення суспільного єства”. Близьким до цього розуміння сьогодні є загальноосвітній підхід до поділу державної влади. До речі, якщо у багатьох країнах з давніми традиціями демократії і відносно “давніми” писаними конституціями система стримувань і противаг існує більше доктринальна, то у “нових” конституціях, зокрема в конституціях пострадянських держав Східної Європи, її закріплено й текстуально.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В науці конституційного права немає єдиного підходу як до класифікації правових інститутів галузі конституційного права взагалі, так і щодо віднесення інституту державної влади до певного виду конституційно-правових інститутів; спільним є лише визнання виняткової важливості цього інституту. Не всі науковці навіть вживають поняття “конституційно-правовий інститут державної влади”. Так, наприклад, Шаповал В.М., виділяючи загалом три групи конституційно-правових інститутів:

1) загальні складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту;

2) головні, що звичайно входять до складу загальних;

3) початкові, які, як правило, включають кілька правових норм.[229, с. 175]

При цьому, як загальний називає інститут начал організації та діяльності державного механізму, а також до загальних відносить конституційно-правовий інститут територіальної організації держави. За своїм змістом два названі головні інститути можна розглядати як інститут державної влади.

В.Ф.Мелащенком класифіковано конституційно-правові інститути залежно від їх змісту, структури, методів й завдань правового регулювання. Так виділяються надінститути та підінститути. До надінститутів конституційного права поряд з інститутами народовладдя, державного суверенітету належить також інститут державної влади.

З посилок теорії права, можна навести наступну класифікацію конституційно-правових інститутів:

1) загальні, змістом яких є нормативні положення, які відносяться до всієї галузі конституційного права;

2) матеріально-регулятивні конституційно-правові інститути, що становлять систему норм, призначенням яких є безпосередня регламентація поведінки суб’єктів суспільних відносин певного виду;

3) охоронні конституційно-правові інститути, що складаються з охоронних норм;

4) процедурно-процесуальні інститути, що містять конституційні норми процедурного, процесуального характеру (наприклад, конституційно-правовий інститут законодавчого процесу).[150, с. 21 - 22]

За такою класифікацією інститут державної влади вбачається за доцільне віднести до загальних конституційно-правових інститутів.

М. Поваляєва виділяє генеральні конституційно-правові інститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу більш дрібні структурні елементи. До генеральних інститутів автор відносить конституційно-правові інститути основ конституційного ладу, конституційно-правового статусу особи і громадянина, державної влади.[187, с. 136]

Таким чином, державна влада як інститут конституційного права - це система конституційно-правових підінститутів та норм, що має відносно відокремлений характер всередині галузі конституційного права, яка регулює суспільні відносини з приводу організації та здійснення державної влади.

Як видно з даного визначення, конституційно-правовий інститут державної влади має складну структуру: будучи за своїм змістом надінститутом, або суперінститутом, він має, притаманні для такого типу правових інститутів, особливості - його складають основні інститути як менш складні системи, та окремі конституційно-правові норми; всі ці елементи взаємодіючи між собою, утворюють найрізноманітніші зв’язки та відносини, що обумовлює складність та багаторівневість даного конституційно-правового інституту.

Постає питання, норми яких джерел складають конституційно-правовий інститут державної влади? Домінуючою в науці конституційного права є позиція, згідно якої конституційно-правовий інститут державної влади складається виключно з норм Конституції України: “Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс”.[50, с. 96]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Саме державна влада через свої формальні акти в умовах цивілізації надає нормам і принципам позитивного права властивості загальнообов’язковості, можливість суворої юридичної визначеності змісту регулювання і саме державна влада наділяє необхідними повноваженнями і належними засобами впливу правоохоронні установи, органи юрисдикції, правосуддя, визначає підстави і порядок їх діяльності, що й гарантує певним чином реалізацію юридичних приписів.[44, с. 176]


1.2. Принципи і функції державної влади


Виходячи з теорії конституційного права можна впевнено визначити, що організація та реалізація державної влади ґрунтуються на певних принципах. Такі принципи займають чільне місце в Конституції України та чинному законодавстві тощо. Обґрунтовують вони саме її сутність та зміст, а також визначають порядок їх здійснення. Принципи державної влади можна розподілити за наступними ознаками: загальні, інституційні, конституційні, законодавчі, матеріальні, процесуальні, організаційні та функціональні.

Зазначені принципи державної влади можна визначити як загальні і такі, що є основою організації і функціонування всіх або більшості гілок і органів державної влади.

Такий розподіл принципів організації та функціонування державної влади був запропонований Погорілко В.Ф. у дослідженні проблем загальної теорії державної влади, зокрема він дає визначення кожному з названих принципів: “Інституційні принципи є основними засадами організації і діяльності окремих видів державної влади (законодавчої, виконавчої або судової) і органів, що їх здійснюють. Це, зокрема, принципи формування і діяльності парламенту - Верховної Ради України, принципи організації і діяльності органів виконавчої влади, основні засади судочинства тощо.

Конституційними принципами є основні засади організації і діяльності державної влади та її органів, що визначаються чинною Конституцією України, а законодавчі - відповідно законами.

Матеріальні принципи опосередковують собою насамперед основні повноваження органів державної влади, а процесуальні - порядок їх здійснення.

Організаційні принципи визначають основні засади формування і будівництва, організації органів державної влади, а функціональні - основні принципи (засади) їхньої діяльності.

Першочергове значення в дослідженні принципів державної влади мають загальні принципи (основні засади) державної влади. До загальних принципів державної влади, як правило, відносяться наступні: принцип суверенності держави і державної влади; принцип здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та її єдності; принцип демократизму формування і функціонування органів державної влади (виборності, гласності тощо); принцип верховенства права; принцип гуманізму органів державної влади, визнання людини найвищою соціальною цінністю; принцип системності і структурованості органів державної влади; принцип постійності і детермінованості складу і повноважень органів державної влади; принцип конституційності і законності організації і діяльності органів державної влади; принцип поєднання засад колегіальності і єдиноначальності в організації і діяльності органів державної влади; принцип поєднання в системі органів державної влади центральних, вищих, верховних і місцевих органів державної влади; принцип поєднання в системі органів державної влади органів загальної і спеціальної компетенції; принцип поєднання державної влади і безпосереднього народовладдя, безпосередньої і представницької демократії; принцип поєднання державної влади і місцевого самоврядування; принцип поєднання національного і міжнародного права у регулюванні організації і діяльності органів державної влади; принцип територіальності державної влади; принцип гарантованості організації і діяльності органів державної влади і їх відповідальності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Принцип гарантованості організації і діяльності органів державної влади та їхньої відповідальності означає як систему стримань і противаг у відносинах органів державної влади, зокрема, імпічмент Президенту України, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, відкладальне вето Президента України, вияв недовіри Кабінету Міністрів та інші заходи, так і всю систему організаційно-правових і нормативно-правових гарантій організації і діяльності органів державної влади, включаючи юридичну відповідальність за порушення законодавства щодо державної влади, а також відповідальність органів державної влади за порушення Конституції України і чинного законодавства: конституційно-правову, кримінально-правову, цивільно-правову та дисциплінарно-правову відповідальність.

Вживаючи поняття “система” і застосовуючи під час аналізу процесів, що характери­зують функціонування державної влади, сучасні методи політико-правового систе­много аналізу, дослідники так чи інакше мають справу з питаннями, пов’язаними з ви­значенням тих загальних принципів, згідно з якими цю систему побудовано і під впли­вом яких вона здійснює свою діяльність.

Принципи ж організації та функціонування державної влади, про які йшлося вище, можна визначити, з одного боку, як основоположні ідеї, на основі яких це відбувається [66, с. 581], а з другого - як закономірності чи взаємозв’язки її елементів, що дістають вияв у відповідних наукових положеннях, закріплених у праві і застосову­ваних у теоретичній та практичній діяльності, спрямованій на здійснення державної влади [163, с. 59].

Отже, на основі узагальнення результатів наведеного у цьому підрозділі аналізу можна говорити про наявність низки визначальних політико-правових принципів, які харак­теризують організацію та функціонування системи демократичної державної влади за умови запровадження в практику державного і суспільно-політичного життя концепції правової держави. При цьому важливо наголосити на тому, що ці принципи є справед­ливими як для окремих гілок державної влади, так і для її системи в цілому.

Водночас треба усвідомлювати й те, що розглянуті питання потребують подальшого дослідження. Проведення нових теоретичних розробок у цій галузі правової науки сприятиме як її розвитку, так і створенню ефективної моделі організації державної влади в Україні.

Характер державної влади, її походження і призначення, суть, зміст і форми здійснення виявляються не лише у принципах, а й у її функціях. Науково обґрунтована класифікація функцій влади об’єктивно сприятиме більш повному і послідовному поділу державної влади і ефективному її здійсненню.

За своїм походженням, природою функції державної влади є одним із видів функцій держави та її органів.

Функції державної влади можна визначити як передбачені Конституцією та законами України напрями або види її здійснення.[98, с. 193]

Зі змісту Конституції України випливає, що державна влада є багатофункціональною.

Відповідно до трьох видів влади, згідно чинній Конституції України, можна виокремити наступні основні функції державної влади:

- законодавчу функцію;

- функцію управління (виконання законів та інших нормативно-правових актів);

- судову функцію.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

в) мобілізаційні функції - функції мобілізації необхідних ресурсів як в державі, так і за її межами, зокрема, функцію збирання податків, формування і виконання загального бюджету, використання інших матеріальних, людських, інформаційних ресурсів, функцію виготовлення грошових знаків;

г) функції забезпечення об’єднання, інтеграції всіх громадян даної держави, її цілісності, суверенності, автономності, самостійності, незалежності, відокремлення від інших територіальних або будь-яких спільностей, об’єднань, організацій і стабільності, збереження;

д) функції забезпечення стійкого розвитку, незворотного, закономірного, керованого оновлення даної держави в цілому і всіх її підсистем.[66, с. 581 - 582]

Вважаємо, що наведені функції державної влади потребують детального дослідження і обґрунтованого закріплення на теоретичному рівні.


1.3. Структурна характеристика державної влади як інституту конституційного права


Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена система органів. Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави, вищі судові органи. Саме ці органи реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції - верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного суду, хоча і він вважається в цілому “неполітичним” органом).

Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбивають ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск’є.

Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий період світової історії. Монтеск’є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, призводило до сваволі. Тому Монтеск’є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас, він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск’є висунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої. Сформульоване Монтеск’є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст.

Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось.

Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріплення компетенції представницьких органів, а також змісту відповідних повноважень. Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються як носії законодавчої влади. “Всі встановлені тут (у конституції) законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів,” - сказано в ст. 1 американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично всіх розвинутих країн. Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади. Адже всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, котрі і наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки розподілені і врівноважують одна одну, а й рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державно-політичного життя. Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід в першу чергу зазначити, що вони певною мірою пов`язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з палат і, як правило, нижні палати відіграють більш значну і навіть домінуючу роль в реалізації цих повноважень. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат не тільки зрівняні, а й в цілому рівні. До них слід віднести представницькі органи Італії, Румуні, США та ряду інших країн. Зокрема обидві палати американського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчі повноваження, за винятком того, що білі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути внесені тільки в палату представників. Іноді кожна з палат має свої особливі, притаманні тільки їй повноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати “пораду і згоду” на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий ряд посад, а також на ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто з кандидатів у президенти не забезпечить собі більшості голосів вибірників, його обрання здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягувати до відповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищих посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної з палат характеризує і деякі парламенти з нерівноправними палатами. Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їх функцій, тобто напрямів їх діяльності. До парламентських функцій відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову. Останні дві функцій парламентів мають, по суті, супутнє значення.[67, с. 264]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ситуації примусу, у яких може опинитися суб’єкт, також окреслюються нормами права. Це лише загальні, абстрактні, типові, можливі для будь-якого підвладного суб’єкта ситуації. Вони можуть перетворитися на реальні внаслідок дій самого суб’єкта чи якогось збігу обставин.

Державна влада здійснюється не тільки шляхом прийняття правових рішень нормативного й індивідуального характеру, що спираються на примус, але і більш м’якими засобами, з використанням рекомендацій, порад, побажань, закликів, що не є за своєю природою правовими засобами. М’якими є і деякі правові заходи здійснення влади, коли держава не використовує тверді обов’язкові розпорядження, і визнає свободу дій підвладних суб’єктів, визначаючи їй певні правові рамки, які покликані відгородити інших осіб від повільних дій. До числа м’яких заходів здійснення влади відносяться і такі, як обіцянки й взяття на себе зобов’язання винагороди за визначену діяльність (премії, нагороди, установлення різного роду пільг - податкових , трудових, пенсійних і т.п.).

Конституційні засади про структуру влади за питомою вагою найбільш численні в основному законі будь-якої держави: вони, як правило, об’єднані у декілька розділів, їх зміст залежить від концептуального підходу до типу політичної системи у даній країні.

В умовах плюралістичної системи, де прийнята концепція розподілу влад, державні органи будуються залежно від їх характеристики як законодавчі, виконавчі та судові; на місцях також можуть бути державні органи, які репрезентують владу центру, державну владу. І, навпаки, в умовах тоталітарної системи, де прийнятим є принцип єдності влади, органами державної влади вважаються тільки представницькі органи типу Рад. Інші органи, як, наприклад, уряд, суди, характеризуються як органи управління, правосуддя та ін.

Невід’ємним складовим елементом інституту державної влади є конституційні норми. Текстуальний аналіз конституційних норм зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про те, що державна влада широко застосовує у своїй діяльності методи стимулювання або заохочення (наприклад, у ст. 45 Конституції Італії йдеться про підтримку розвитку кооперації), дозволи (норми про можливість проведення мирних зібрань у конституціях постсоціалістичних держав), вимоги (норми у конституціях деяких країн про обов’язкову реєстрацію політичних партій), заборони (норми, які забороняють попередню цензуру та ін.).

Термін державна влада рідко використовується у конституційному праві зарубіжних країн. Зокрема, у ст. 56 Конституції Естонії є такий припис: “Верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу: 1) шляхом виборів до Державних Зборів; 2) шляхом референдуму (всенародного голосування)”. Як правило, визначення “державна” відсутнє, мовиться тільки про владу або про суверенітет народу (наприклад, у розділі 1 Конституції Узбекистану використовується словосполучення “державний суверенітет”). У переважній же більшості випадків конституції встановлюють приписи про те, що влада походить від народу (ст. 20 Основного закону ФРН); належить народові (ст. 111 Конституції Португалії; ст. 1 Конституції Бразилії); суверенітет належить народові (ст. 1 Конституції Італії; ст. 2 Конституції Литви; ст. 2 Конституції Македонії). Звичайно, такі і подібні до них короткі формулювання отримують розвиток у багатьох статтях, а іноді й цілих розділах основних законів, у поточному законодавстві про цілі державної політики, про систему органів держави та їх взаємовідносини, про форми і методи їх діяльності тощо. У своїй сукупності вони й утворюють інститут державної влади, який посідає провідне місце у галузі конституційного права будь-якої держави.[79, с. 14].

Обсяг конституційного регулювання відносин, пов’язаних із державною владою, у різних країнах різний. Якщо, наприклад, у конституціях соціалістичних країн (КНДР 1972 p., Куби 1976 p., KHP 1982 р. та ін.) міститься соціальна характеристика влади з класових позицій, докладно говориться про цілі держави, завдання державної влади, про основні напрямки політики держави, то у конституціях інших сучасних держав обмежуються формулюваннями про демократичну, соціальну і правову державу (ФРН 1949 p., Іспанії 1978 p., Португалії 1976 p., Росії 1993 р. та ін.).

Структура конституційно-правового інституту державної влади складається з різних принципів і норм, які утворюють його елементи. Георгіца А.З. до його компонентів відносить:

1) засади про джерело державної влади, її соціальні носії, суб’єкти (у переважній більшості конституцій країн світу - це “народ”, в основних законах соціалістичних держав “трудящі” або “трудовий народ”, певні класи; блок класів і соціальних верств - у конституціях країн Азії та Африки);

2) засади про характер державної влади (наприклад, формулювання про демократичну диктатуру народу в Конституції КНР 1982р.; статтю, яка проголошує владу трудових сил народу в Конституції Єгипту 1971 р. (в редакції 1980 p.);

3) засади про цілі та принципові напрямки діяльності державної влади (наприклад, ст. 95 Конституції Намібії 1990 р. визначає принципи державної політики під гаслом: “Сприяння народному добробутові”. Конституція Італії 1947 р. у ст. 3 містить такий припис: “завдання Республіки - усунути перешкоди економічного і соціального порядку, які... заважають повному розвиткові людської особи та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній та соціальній організації країни”);

4) засади про структуру державної влади (наприклад, частина III Конституції Португалії “Організація політичної влади”; ст. 26 Конституції Греції, яка фіксує організацію державної влади на принципі розподілу влад, закріплюючи законодавчі функції за Парламентом і Президентом, виконавчі функції за Президентом і Урядом і судові функції за судами; принцип єдності влади у руках органів типу рад за Конституцією Куби 1976 p.);

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

- сприятливу для суб’єкта ситуацію (економічний підйом, суперечності в опозиції, міжнародну обстановку і т.п.);

- матеріальні й інші засоби впливу.

При настільки широкому розумінні ресурсів втрачається їхня специфіка як відносно самостійної, матеріалізованої зазвичай ланки, що опосередковує взаємодію агентів влади і служить найважливішим соціальним фактором підпорядкування і володарювання.

Тому для вивчення ресурсів влади і її структур слід віддати перевагу більш вузькому трактуванню ресурсів влади, їхнє розуміння як усіх тих засобів, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ресурси являють собою або важливі для об’єкта цінності (гроші, предмети споживання і т.д.), або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (телебачення, преса і т.п.), або знаряддя (інструменти), за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей, вищою з який вважається, як правило, життя (зброя, каральні органи в цілому).

Ресурси, поряд із суб’єктом і об’єктом, виступають однією з найважливіших засад влади, хоча іноді ресурси і підстави влади ототожнюють. Вони можуть використовуватися для заохочення, покарання чи переконання.

Першорядна значимість ресурсів як основ влади відбита в теорії “соціального обміну”. Відповідно до цієї теорії в основі влади лежить нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів. Люди, що не мають ресурсів, отримують їх в обмін на виконання розпоряджень власників ресурсів. Тим самим вони потрапляють у залежність від інших, підкоряються їм.

Ресурси використовуються в якості позитивних (надання благ) і негативних (позбавлення благ) санкцій. У процесі їхньої мобілізації суб’єктом вони трансформуються у владу, що і являє собою здатність перетворювати певні ресурси на вплив у системі взаємозалежних агентів. Ресурси влади також різноманітні, як і різноманітні засоби задоволення різних потреб і інтересів людей. Існує кілька класифікацій ресурсів. Деякі вчені розділяють їх на утилітарні, примусові і нормативні.

Утилітарні ресурси - це матеріальні й інші соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада, особливо державна, може “купувати” не тільки окремих політиків, але і цілі верстви населення. Ці ресурси використовуються як для заохочення, так і для покарання (наприклад, зменшення зарплати несумлінним). В якості примусових ресурсів виступають, як правило, заходи адміністративного покарання, використовувані в тих випадках, коли не спрацьовують ресурси утилітарні. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйку, які не побоялися економічних санкцій.

Нормативні ресурси включають засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації і норми поведінки людини. Вони покликані переконати підлеглих у спільності інтересів керівника і виконавців, забезпечити схвалення дій суб’єкта влади, прийняття його вимог. Якщо перші два види ресурсів пов’язані з впливом на реальні обставини і через них на поведінку людей, то третій вид ресурсів – із впливом безпосередньо на свідомість людини. Досить розповсюдженим і плідним для розуміння специфіки різних видів влади є розподіл ресурсів відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності на економічні, соціальні, політико-силові і культурно-інформаційні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

5. Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас виконавчість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення. Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно приймалося тими, хто підкоряється. Завдання держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті добровільною координацією, набуває форми вольової субординації (підпорядкування).

6. Державна влада - це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб щодо здійснення їх функцій і повноважень шляхом прийняття правових актів в порядку, передбаченому Конституцією і законами.

7. Характер державної влади, її походження і призначення, суть, зміст і форми здійснення виявляються не лише у принципах, а й у її функціях. Науково обґрунтована класифікація функцій влади об’єктивно сприятиме більш повному і послідовному поділу державної влади і ефективному її здійсненню.

РОЗДІЛ 2