Розділ І. Постмодернізм: феноменологія, тенденції розвитку
| Вид материала | Документы |
- Розділ І. Характеристика області та її місце у господарському комплексі країни Розділ, 1818.09kb.
- Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
- План Дипломна робота на здобуття ступеня спеціаліста 1 Острог, 2006, 155.86kb.
- Рівненська обласна державна адміністрація Головне управління економіки та інвестиційної, 1376.67kb.
- 1 Загальні положення колізійного регулювання приватно-правових відносин з іноземним, 274.19kb.
- Програма з курсу “ Інформаційні системи й технології у фінансах” розділ І. Сучасний, 83.18kb.
- Розділ II. Сучасний стан та тенденції розвитку регіону, 22.72kb.
- Розділ Сутність інфляції. Чинники, що впливають на її розвиток, 296.63kb.
- Розділ 1 Маркетинг інновацій, 185.47kb.
- Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр., 7102.57kb.
1 2
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ОБЛАСНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ
ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
ВОЛОЧИСЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ
ВІДДІЛЕННЯ: ФІЛОЛОГІЯ І МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО
СЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ПОЕТИКА ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ ЛІТЕРАТУРИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Роботу виконала
Близнюк Ірина Володимирівна
учениця 11 класу
Волочиського НВК
Науковий керівник:
вчитель вищої категорії
української мови та літератури
Волочиського НВК
Старинська Світлана Павлівна
Волочиськ-2011 р.
Зміст
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ І. ПОСТМОДЕРНІЗМ: ФЕНОМЕНОЛОГІЯ, ТЕНДЕНЦІЇ
РОЗВИТКУ. ………... . ……………………………………………………………5
Розділ ІІ. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ: РЕЦЕПЦІЇ ПОСТМОДЕРНОГО ТЕКСТУ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРОСТОРІ………………………………………………….10
Розділ ІІІ. ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ- ПОСТМОДЕРНІСТІВ…………………………………………………………………17
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..33
ВСТУП
Літературознавці застосовують термін поетика до майстерності творення письменниками художнього світу засобами слова. Поетикою також називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти (ссылка скрыта, поетичне мовлення, ссылка скрыта тощо), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури — ссылка скрыта, присвяченою висвітленню поетичного мовлення. Виходячи з обраної наукової проблематики, отже, наше дослідження є багатоплановим, метакритичним. Воно формулює основні положення естетичної концепції постмодернізму, дошукуючись креації змін в сучасній українській літературі у зв’язку з соціально-політичними та психологічними аспектами доби. Тема запропонованої роботи стосується досі не проскрибованих теорій та імен, до того ж досі не засвоєних літературознавчими рефлексіями. У роботі термінологізовано для української гуманітарної освіти ряд понять і категорій постмодернізму, виявлено обсяг і межі цього культурно-стильового явища. Наукове дослідження стосується найновішого масиву критичної та художньої літератури в Україні і є своєрідною інтегральною роботою такого ґатунку.
Актуальність роботи полягає у тому, що сучасне літературознавство ще не має повноформатної розвідки про постмодернізм. Основною перепоною його вивчення, на нашу думку, є незавершеність новітньої стильової естетичної концепції. З’ясування сутності літературних напрямів, методів, стильових течій завжди було важливою проблемою історії та теорії літератури. Тривалий процес осмислення певного напряму має різні етапи, з яких першопочатковий належить до найбільш скомплектованих, загально тенденційного естетичного та філософського явища. Особливості постмодернізму пов’язують насамперед з інтелектуальною напругою кінця ІІ тисячоліття. Про український постмодернізм як стильове культурне явище мало йдеться. Переважно узагальнено західноєвропейську культуру, що дійшла свого апогею, набула сили, але не позбулась деяких вразливих проблем. Про історію виникнення постмодернізму йтиметься нижче.
Наукова новизна. Насамперед закцентуємо увагу на тому, що науковим пріоритетом є вивчення теоретичних та літературно-критичних матеріалів, які засвідчують своєрідність розвитку літературного процесу в Україні й реабілітують його престиж. Тема цього наукового пошуку – одна суцільна “біла пляма”, бо стосується нових концепцій, ідей та імен, радше – ще не відкритих. Наукова новизна роботи виокремлюється назвою і стосується найновішого масиву рідної літератури. Постмодернізм – явище об’ємне, аморфне і багатогранне, специфічна культурна логіка якого вимагала свого історико-літературного і теоретичного тлумачення. Починаючи з середини 80-х років минулого століття постмодернізм як стильова течія розвивався «прискореною ходою». Об’єктом дослідження став зріз літературознавчих і (ширше) культурологічних творів про зародження, зміну парадигми і парадокси перечитування сучасної української літератури, що потлумачується нами крізь “постмодерні окуляри”. Ці публікації пов’язані з іменами Костянтина Мордатенка, Віталія Мацька, Наталки Сняданко, Василя Кожелянка, Юрія Андруховича та ін. Виявлено досить потужний масив причетного до феномена постмодернізму художнього письменства. Мета і завдання дослідження полягає у якомога прозорішому і методологічно витриманому аналізові розголосу та внутрішнього розвитку літературного постмодернізму в Україні. Літературно-критичні і художні тексти обраного напряму обґрунтовано в координатах стихійного самозародження і пропорціях запозичення. Задля досягнення поставленої мети, втілено серію дослідницьких завдань: 1) подано бібліографію українських художніх і критичних текстів обраної специфіки, а також досяжного західного контексту, що заповнює джерельну базу нашої роботи; 2) з’ясовано стосунки модернізм/постмодернізм у вітчизняній культурі; 3) сформульовано основні положення естетичної концепції постмодернізму і його вплив на корпус текстів нового письменницького покоління; 4) виявлено причетність постмодернізму до змін у найновішій українській літературі та її синхронізації з сучасністю; 5) розкрито український досвід літературного постмодернізму на прикладах творів маловідомих, маловивчених письменників, що свідчить про посутню незавершеність доби постмодернізму.
РОЗДІЛ І. Постмодернізм: феноменологія, тенденції розвитку.
Дослідники стверджують, що відлік постмодерності припадає на 60-ті роки минулого століття. Започаткувався з американської контркультури, тотальних і загальнодоступних мас-медіа (de profundis) та французького постструктуралізму (excelsior). Спершу префікс пост- дослідники застосовували до митців останнього на тоді двадцятиліття (1950-1960) – порушників “рівноваги” модернізму, – але щоразу наполегливіше проштовхували сам термін до початку століття. Як завважував Роберт Рассел у праці «Postmodernism», останній є реакцією на виняткову претензію наукових, об’єктивних потуг пояснити реальність буття.
А ось питання про сенс і призначення постмодернізму в Україні явило затяжну дискусію, котру іронічно підсумував один з її ініціаторів Юрій Андрухович: “Настав той час, коли постмодернізму в нас не критикує тільки лінивий або мертвий”. На окремих проблемах цього літературно-стилістичного явища в українському випадку, конкретно зупинилася Соломія Павличко: “У літературі модернізація має свої аспекти. Вона передбачає чесні відповіді на численні запитання: Якою мовою ми говоримо про літературу, традицію, загалом про себе? Чи може існувати навіть саме поняття забороненої або незручної теми? З кого складається канон наших класиків? Які сили нуртують на літературному маргінесі?”. Можна відповісти однозначно: постмодернізм набирає потужної сили в новочасній українській культурі. Він є реакцією на виняткову претензію науково обґрунтувати реальність буття (Р.Рассел).
Вдаючись до ретроспекції, до історії, скажемо, що вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца «Криза європейської культури». Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.
Теоретики постмодернізму наголошували на кризовому характері постмодерністської свідомості. «Пост» перекладається як «після», «модо» – «саме зараз». Український літературознавець Григорій Штонь подає “постмодернізм” як “міжчасся”. Умберто Еко переконаний, що “… постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан” і “будь-яка епоха має власний маньєризм”.
Отже, батьківщиною постмодерністської літератури сьогодні називають Сполучені Штати Америки. Саме звідсіля він проник у Європу. Теорія постмодернізму проявилася у США на хвилі зацікавленості до інтелектуально-філософських, постфрейдистських та літературознавчих концепцій французьких постструктуралістів. Американський ґрунт виявився найбільш благодатним для осмислення нових тенденцій з кількох причин. Насамперед тут відчувалася потреба в осмисленні тих віянь у розвитку літератури та мистецтва, що заявили про себе в середині 50-х років минулого віку (поп-арт зробив цитатність провідним художнім принципом) і в середині 70-х років настав час зміни культурної концепції (парадигми): модернізм поступився місцем постмодернізму.
Найбільш знаковою подією була стаття літературознавця Леслі Фідлера «Перетинайте межі, засипайте рови» (1969). У статті, як і в її назві, автор продемонстрував пафос зближення стильових домінант модернізму і постмодернізму з мовою масової літератури. Автор моделює зближення полюсів завдяки усунення перешкод на шляху до елітарності. Себто концепція Фідлера орієнтувала реципієнтів (читачів) на вузьке коло обраних інтелектуалів, а відтак завдяки «напруженому текстові» - недоступною й нецікавою для простої більшості народу. Творча манера письменників схильна до інтертекстуальності, іносказання, примітивна шаблонністю масової белетристики. Саме у такий спосіб, на думку естетів, зменшується розрив між «мистецтвом для освічених» і його спрощеним варіантом «для неосвічених».
Виемігрувавши у США, ідеї французьких поструктуралістів, зокрема ідеї Дерріда, який у свій час працював професором Єльського університету, посприяли ліпше зрозуміти новітні процеси, що відбувалися в американській культурі, надали поштовх дискусіям про постмодернізм. В результаті чого 1975 року починає виходити журнал «Октобер» (редактор Розалінда Краусс), у якому відкрито пропагується нова французька філософія, психологія, психоаналіз, надається слово літературознавцям новітньої доби, інтелектуалам, які осмислюють, потрактовують теорію постмодернізму (особливо у працях І.Хасана). Згодом, постструктуралізм як теоретична база постмодернізму стане важливим підґрунтям для переосмислення літератури, мистецтва і культури.
В українському літературознавстві і досі тривають суперечки щодо визначення стильової межі поміж модернізмом і постмодернізмом. Так відомий сучасний вчений-філолог Михайло Наєнко, не визнаючи теорію Ю.Коваліва, в журнальній статті «Що таке історія літератури?» («Слово і час». – 2010. - №3) завважує, що твори В.Земляка, Є.Гуцала тощо також можна зарахувати до постмодерністських. На нашу думку, такого не може бути, бо згадані професором Наєнком автори не дотримувалися теоретичних засад елітарності, свої твори змодельовували без урахувань тих критеріїв, що висуває постмодернізм. Для підтвердження висловленого, унаочнимо наші висновки таблицею, яку запозичили з роботи Іхаба Хасана «Культура постмодернізму» (1985). У ній виразно постають стильові ознаки і модернізму, й постмодернізму. Щоправда, І.Хасан наводить ознаки модерного письма, притаманного першій половині ХХ століття, але для української літератури доби соцреалізму ці ознаки деякою мірою також характерні. Отже, різниця художнього втілення стильових домінант виглядатиме так:
| Модернізм | Постмодернізм |
| Романтизм, символізм | Беззмістовність |
| Форма (поступова, завершена) | Антиформа (перервана, відкрита) |
| Цілеспрямованість | Гра |
| Задум | Випадковість |
| Ієрархія | Анархія |
| Майстерність / логос | Стомленість / мовчання |
| Завершений твір мистецтва | Процес /перформанс/ хеппенінг |
| Дистанція | Співучасть |
| Творчість / синтез | Розклад / деконструкція |
| Присутність | Відсутність |
| Центрування | Розсіяння |
| Жанр / кордони | Текст / інтертекст |
| Семантика | Риторика |
| Парадигма | Синтагма |
| Метафора | Метонімія |
| Збір (концентрація) | Комбінування |
| Вказівне | Те, що визначає, незавершене |
З цього можна зробити певні висновки: постмодернізм не слід трактувати як продовження модернізму (після модернізму). На думку багатьох культурологів, між епохою модернізму і добою постмодернізму існує не кількісна, а якісна відмінність: модернізм — це крайня форма. Модерна література все ж таки характеризується виробленням «власного» стилю, творенням своєрідних образів, не схожих ні на кого, що зумовлено зміною загальних естетичних настанов. Ідеал цілісної людської особистості зникає, письменники відмовляються від образності. Центральною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення в художній текст асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа. У такий спосіб дешифрується світогляд художника слова. Отже, модерна поезія і проза стала тією сферою, де наочно змодельовано розрив з традицією, творчий пошук і новаторство.
А ось у постмодерному тексті образ персонажа «блукає», «губиться» між рядками. Адже «…постмодерний образ людини як своєрідний тип самооцінки сучасної людини, але самооцінки, котра ґрунтується значною мірою на протиставленні цінностям та стереотипам епохи модерну; в той же час, постмодерн є певним проектом майбутнього, проектом, не позбавленим утопізму, боротьба з котрим завжди сутнісно вирізняла постмодерн» [17, 129]. Сюрреалістичний текст «демонструє» особливий зразок модерної чуттєвості – менталітет сучасної людини; такий текст написаний мистецьким, філософсько-критичним стилем, що втілює в собі своєрідний образ світу та образ людини з характерним для неї світовідчуттям.
«Химерний» текст розкриває проблему: багатовимірність людського буття як вияв світоглядних та соціальних змін сучасності, онтологічне осмислення пануючого на сьогодні образу людини. У постмодерні прочитується формула щодо минулого і майбутнього людства; в межах певної культурної епохи постає образ людини, виформовується наше уявлення про її особистісне існування, співіснування з Іншим.
Відтак кожен із митців оприявнює власне розуміння суспільно-історичних зрушень. Світ і його пристосування до людини (буття духу людини з автономним буттям світу) передається через конфлікт-протистояння стихії природи та цивілізації.
Якщо, скажімо, в ХІХ столітті цінності групувалися довкола центру (людини) у вигляді бінарної опозиції, особистість завжди прагнула знайти своє місце у світі, яке задане людською першосутністю (саме останнє визначає таке місце), то письменники ХХ віку зрозуміли: ніхто такого місця не гарантує, тому криза антропоцентризму стала визначальною темою. Конформіст, одновимірна людина – це витвір цивілізації розуму, отже відбулося відчуження від її сутності. Тому образ людини, яка снить владою, пануванням над іншими, до своїх потреб і власного світобачення прагне перетворити світ, олюднити його, розчинити в собі, не знаходить підтримки в письменників-постмодерністів, критикується ними. Вони художньо моделюють і сприймають людину незалежної індивідуальності, котра перебуває не «над», а рівна з іншими.
У постмодерній літературі стирається уява про єдиний світопорядок, а відтак про єдиний центр будь-якої системи, концепції. Дедалі важче стає відрізнити важливе від другорядного, визначити сутність, сенс будь-якого поняття. Постструктуалісти Ролан Барт, Жак Дерріда, Франсуа Ліотар пропагували взагалі переосмислити історичну філософію, систему попереднього наукового знання, а прислухатися до сучасної епохи, до вимог часу й відповідно діяти.
Американський літературознавець І.Хасан у статті «Мапи й розповіді: короткі роздуми» висловлює іншу квітесенцію про метафоричність, нескінченість пізнання світу: «Людські істоти – частина землі, неба, моря, а складені ними мапи – частина людського розуму, розуму, який намагається знайти розуміння у всесвіті. Цілу вічність наша планета торує свій шлях крізь зірковий пил; ми кусаємо галактики в яблуці й п’ємо всесвіт у склянці дощової води. Зараз ми говоримо про всесвіт мовою мап. Отже, наголошую: мапи – це наш другий дім, наш дім у трильйонах конструкцій і мінливих кордонах людського мозку. Але мапи, поля яких розчиняються, віщують нашу нескінченність. Чи вдасться їм хоч колись відкрити нам, що не існує таких понять, як "тут" чи "там"?» (Електронний ресурс. – Режим доступу: ссылка скрыта). У такий спосіб автор моделює бінарну опозицію до традиційного наукового пізнання світу. Світ вічний, і скільки житиме людина стільки відкриватиме його. І певна річ, прийде час, на зміну постмодернізмові як сучасній провідній стильовій течії в літературі прийде інший стиль відображення людини і світу художніми засобами.
У постмодерних творах різко зростає міра самопізнання, самосвідомості, самокритики всередині тексту. Письменник не приховує від реципієнта (читача), яким чином він досягає певного ефекту, пропонує читачеві для обговорення ті питання, які перед ним постали. Але в літературознавстві таке обговорення виступає як «співпраця» і характеризується витонченою грою.
Розділ ІІ. Теоретичні основи: рецепції постмодерного тексту в українському просторі
Уважно прочитавши й проаналізувавши поезію українських письменників К.Мордатенка, В.Мацька, І.Іова, Н.Сняданко, В. Кожелянка, Ю.Андруховича, приходимо до висновку, що кожен із них вдається до формування словотвірної основи, будови тексту відповідно до світоглядної, естетичної позиції, застосовуючи різні стилістичні форми. Якщо І.Іов (1948 – 2001) виразно вдається до переосмислення минулого України, вдаючись до морфологічної видозміни слова, зчаста – до творення паліндромів, і до зорової поезії, алюзії, натяків, іронії то Віталій Мацько – до зорової поезії. Обидва поети тяжіють до курйозного віршування, яке відоме нам ще із ХVІІ століття, коли таким робом віршував Іван Величковський. Але всі вищеназвані поети, очевидно, потрапили під вплив комп’ютерної техніки. Звідси можна вивести кілька позицій у техніці віршування, а саме:
1) Гіпертекст. На нашу думку, десь «на перехресті» стихійного і рефлективного постмодернізму в Україні постало питання “комп’ютер і література”: яка зміна відбулася з часу, коли друкарську машинку заступив комп’ютер і як з початку 1990-их швидкісна траса інформації Internet зробила нас громадянами світу? Адже літературний текст тиражується тепер не лише у вигляді книг. Він виходить на компакт-дисках, де звучатиме різними голосами, відтворюватися факсимільно, розгортатися нелінійно, і будь-хто може вносити в нього свої корективи. Отже, лише з появою гіпертексту віртуальні ідеї постмодернізму запрацювали, стали повсякденністю.
Таким чином, можна стверджувати, що екранне мислення все далі відсторонює людину від безпосередньої непокірної дійсності. Зникає заслона між ілюзією, що тішить око, і реальністю, що ранить його. А все ж таки література безпосередньо належить навколишньому ідеологічному середовищу і відлунює те мовомислення (етичне, політичне, технологічне), часткою якого вона ще недавно була. Постмодернізм в Україні постав на кордоні цензури періоду існування СРСР як форми суспільного стримування креативного потенціалу, інтенції митця у двох її напрямках: боротьби з особистістю і боротьби з текстом. Починаючи з 1929-го року, з часу інспірованої енкаведистами справи «Спілка визволення України», продовжуючи репресіями 30 – 40-х років, режим нищив людину-автора як “потенційну книжку”. Після хрущовської відлиги цензура імітувала громадський тиск там, де громадської думки не було та й не сміло бути, а книги, як речові докази, ховала у спецфонди (див.: «Відомий і невідомий Мокрієв» // Мацько Віталій. Злотонить. – Кам.-Подільський. – 1994. – С.173). Так, Любові Забашти (дружина Андрія Малишка) збірка «Щоб мовчали гармати» 1951 року потрапила у спецфонд, бо не вписувалася в ідеологічне «прокрустове ложе» тодішньої системи. Подібно вчинили з романом Ю.Яновського «Жива вода», віршем В.Сосюри «Любіть Україну», романом К.Гордієнка «Буймир». Пізніше відсторонено від масового читача роман «Собор» Олеся Гончара.
У цензурну епоху пропозиція породила опозицію, стисло сформульовану в Ліни Костенко: “Шукайте цензора в собі”. Письменник як особистість існував у проявах своєрідної літературної шизофренії, розпадаючись під час творчості на “Я”-цензора і “Я”-автора. Така подвійна мораль супроводжувала кожного письменника. Відбувалося змагання із двійником – ось ті прописи, які змінилися впродовж останнього десятиліття.
А коли впала «берлінська стіна», розвалився СРСР, лише тоді в Україні появилися умови для постмодернізму. І тепер сучасне мистецтво заклопотане суто постмодерною ідеєю рекорду, пов’язаного швидше всього з наполегливістю і зусиллям, аніж з талантом. Тому у творах означених письменників ми бачимо:
2) Різночитання. Не досить високий тираж, а в змісті – іронічне дослідження табуйованих тем, розповідь альтернативної історії; присвяти: літерам української абетки. Новий метажанр в українській літературі 1990-х – антології – постає як вибір рекордних текстів та авторів, де кожний рекорд можна подолати, інакше це була б репресивна норма.
Різночитання стимулює критика-деконструктивіста спростовувати риторичність літературної продукції, спрямовану на читача. Ця диспозиція є очевидною: коли змінюється епоха, тоді текст ніби випадає з власної інтертекстовості і співвідношення з дійсністю. Запит до тексту стає іншим, читач інакше вчитується в нього й інакше підлягає авторитету письма. Адже, коли хочемо зрозуміти ідею, що її покликаний виразити знак, його треба потлумачити, дешифрувати, тому що знак – не річ, а значення, видобуте з речі. Відтак у самому акті критичного читання захована апорія: текст, що його вичитує читач, завжди має похибку щодо того, як його розумів поет при написанні.
Українська реальність додає до цих спостережень суттєві приклади. Завершення доби соціалістичного реалізму в літературі породило досі нечувану, нову (ще виразно не артикульовану) свободу натхнення й друку. У сучасній Україні привертає увагу література на полях (ad marginem) тоді, як канон увіходить все глибше в минуле з татуйованою приміткою “застарілий”. Вітчизняний новітній літературний процес має не одну, постмодерну, а декілька літератур: офіціоз, ех-репресовану, тобто професійну, що все ще уточнює обсяги своєї популярності, і маргінальне письмо “для літературних гурманів”. Рух літератури не доцентровий, як раніше (до суті жанру, до шедевру), а розсіяний, відцентровий (до пограниччя мистецтв і жанрових симулякрів). Чому так сталося? Бо теперішні художні тексти в Україні породжені метатекстом, і більшість домінуючих у літпроцесі книг є прописами культурологічних концепцій. Постмодернізм приймає це все і заохочує приріст критичної маси письма, де книги робляться із книг.
Аналізуючи поетичну творчість означених письменників в контексті нашого дослідження теоретичних основ постмодернізму в українському просторі, приходимо до третього визначника рецепції тексту:
3) Концепти і критики. Французький філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар (1924 – 1998) у дослідженні ситуації “сучасності” розхитав просвітницьку модель нарощування і зміни пріоритетів – “дискурс леґітимації”, аналізуючи роль викладу у науковому пошукові та пізнанні. “До краю спрощуючи, – писав Ліотар, – я б визначив постмодернізм як недовіру до метанаративу”. Однак, він навпаки зауважує, що постмодернізм – не розрив з модернізмом, а зміна відношення до нього (виділення наше), критичне переосмислення модерністських міфів Розуму, Свободи, Поступу. Модерна творчість вимагає порядку, тотожності, визначеності. Постмодерна – підважує усталений порядок речей, демаскує його, не запроваджуючи натомість нового, – ця творчість живиться хаосом. Мусимо розрізняти постмодернізм як художню практику і постмодернізм як теоретичне відображення, як “ізм”, – хоч обидва розвинулися в активній взаємодії. Митець сучасності – це “подвійний агент” без чіткого топосу. Науковець у масовій літературі «подає» елітарну підшивку, а у “високій” – не гребує низовими прийомами і тим самим пом’якшує опозицію відкритого/герметичного (закритого, прихованого) тексту.
Важливі концепти, довкола яких «нагромаджується» дискурс постмодерністської критики, – це інтертекстуальність, внутрішня декорація, слід, подвійне кодування, ризома, смерть автора, світ як хаос і світ як текст. Відтак через дві останні призми формується третя: хаосу як тексту, точніше словника-тезауруса, що надається до нелінійного прочитання. Постмодерністське письмо антиміметичне. Змішуючи складові елементи на витягах з різних стилів і поетик, письменник отримує безмежне число мутацій. Автор уже не деміург, а ніби – приватна “випадкова” особа. Постійний обмін смислами стирає межу між “своїм” і “чужим” словом. Текст водночас належить усім читачам, відтак кожен з них стає до певної міри співавтором. Мистецтво постмодернізму висуває на перший план такі “вторинні” жанри, як щоденники, примітки, листи, воно втручається в найбільш інтимні, найпотаємніші куточки життя людини. Отже, розширення контексту вводить у текст саме обрамлення (frame): палітурку книги, рекламне оголошення на шмуцтитулі (додатковий лист у книзі, епіграф, короткий заголовок розділу тощо). Російський літературознавець Юрій Лотман (1922 – 1993) спостеріг, що “Досить увести в текст рамку, як центр уваги аудиторії зміщується з повідомлення на код”. Ризома – емблема постмодерну. Італійський філософ Умберто Еко (1932 р.н.) прописав її як протообраз лабіринту в своєму візитівковому романі “Ім’я троянди” (1980). Лабіринт – той символічний простір, що тісно пов’язує постмодерний текст з бароковим, з тією лише різницею, що в бароко гра була повнозначною, а в постмодернізмі ставлення до неї є також ігровим.
Таким чином синхронізація з сучасністю, парадигма критичного судження про літературу і практика аналізу поетичного тексту зазнає кардинальних змін. Втілюючи суть такої видозміни, деконструктивізм (як літературознавча школа) набув значення нового способу мислення у новій стадії європейської цивілізації, окресленої як час постмодерну.
Модернізм/постмодернізм – довічні vis-a-vis (візаві, стиль). І сьогодні, коли в українському культурному просторі ці дві парадигми втягнено у суперечку, вони не вичерпали себе до решти. На нашу думку, постмодернізм впливає на прочитання модерних текстів, а модерністський канон у певній національній візії коригує логіку розвитку її постмодерного дискурсу. Естетичний конструкт у свідомості постметафізика «світ постає не у вигляді картезіанського механізму, який функціонує за законами детермінізму, а в образі “плюралістичного всесвіту”, говорив американський філософ Уільям Джеймс, світу, що нагадує собою “великий квітучий безлад, який дзижчить” – іншими словами, дефундаменталізація культури – випад проти духовних монополій, схильність до випадкових пререференцій, до мізансцен, метафоризація дискурсу, спостереження в квадраті і розмивання традицій. Чому в українській літературі модернізм поступився місцем іншому стилеві із префіксом «пост»? Бо “нове” (модерн у перекладі з французької – новий) швидко старіється. Усе новочасне затримує прихований зв’язок із класичним. Сенс модерності творить власні самодостатні канони прийдешньої класичності, що порушує “усталену” історичну послідовність. З постмодерної точки зору, сучасність можна описати як концепт вибірково повтореної минувшини. Цитата перетворилася на знак опанованої культури. Підвищена ремінісцентність, увага до чужого слова стали запорукою творчості в постісторичних умовах. Такий тип світогляду тепер не рідкість, а є ключовим.
Літературознавець Марко Павлишин початок тотального розвитку українського постмодернізму визначає січнем 1992 року, коли вийшов перший номер київського журналу “Сучасність” (засновано його в Мюнхені). Уперше за довгі десятиліття українські митці здобули шанс зосередитися на теперішності. Поети-вісімдесятники одразу ж скористалися даною нагодою для буфонади і великих масових дійств (“Вивих”, “Крайслер-імперіал”,“Загін загону загоном”), а їм в спину дихали поети дев’яностих років, які з сильною мірою скепсису сприйняли і ці зрушення (згадаймо хоча б “Нову деґенерацію”).
Текстова тканина постмодерного дискурсу в Україні оприявнила відчуження митця від читача. Автор намагається показати, що читач у порівнянні з ним розумово відстав (твори І.Іова, А.Моісеєнка, М.Мірошниченка). Українська “нова хвиля” тривалий час зазнавала зневажливого глузування критиків, вихованих на прихильному ставленні до «раціо», вважаючи такі твори тіньовою літературою, літературою «бунту».
Але засвоєння культурної парадигми постмодернізму та її специфічний розвиток, як і кожен національний варіант теоретичного коду, завжди має похибку в діахронії «своє» – «чуже, інтернаціональне» певного зразка. Нагадаємо думку італійського вченого Умберта Еко, який з цього приводу говорив, що “постмодернізм – це просто сучасна назва маньєризму (маньєризм – манера, характерна втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою і людиною) метаісторичної категорії”. Отже, маньєризм – один з найвпливовіших мистецьких концептів в італійській культурі і його моделювання по-своєму підкоригувало італійський варіант постмодернізму.
А ось український постмодернізм найперше був протиставлений усталеному роками соцреалізмові й цензурній експансії в літературі. Першими критичними публікаціями вітчизняного постмодерну були дві статті Тамари Гундорової, в якій авторка спрогнозувала похибку з вини штучно перерваного, а тому незавершеного у нас модернізму та “переписування авангардистської класики”. Літературознавець-Гундорова звертає увагу на проблиски авангарду у представників літературних об’єднань “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамота”, “Лу-Го-Сад”, хоча до половини 1990-х років перфоменси їхні поступилися місцем текстам. Тексти ж засвідчили дещо іншу форму. І професор Гундорова знайшла вагомі докази зародження українського постмодернізму не після модернізму, а разом з ним. Дискурс українського постмодернізму тісно пов’язаний з книгами, що знайшли нове прочитання і переоцінку концепту літературного модернізму в Україні, а також філологічних методів і шкіл (Див.: Гундорова Тамара. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. – 1993. – № 9. – С. 79-83; її ж праця. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – Листопад (№ 144).
Розділ 3. Поетика українських письменників-постмодерністів
Спостереження над інтертекстовістю поетичних структур у творах І.Іова, В.Мацька, К.Мордатенка, Наталки Сняданко фіксує проби сучасної української літератури на вміст ремінісценцій і ступенює впливи чужого слова. Адже ремінісце́нція – елемент художньої системи, що відсилає до раніше прочитаного, почутого або побаченого ссылка скрыта ссылка скрыта. Ремінісценцією може бути і неявна ссылка скрыта, цитування без лапок. На нашу думку, доречно буде зупинитися й на визначенні інтертекстуальності. Науковці доводять, що інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — це міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; і 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей.
Отже, творчість означених письменників вказує, що й на периферії, а не лише в столиці, народжується висока література доби. Так, Іван Іов (1948 – 2001) жив і працював у Хмельницькому. Він автор багатьох поетичних збірок, був членом Національної спілки письменників України. Він одним із перших в Україні вдався до постмодерну. І досить успішно. За видатні заслуги в галузі літератури правління Міжнародного дослідного інституту включило ім'я І.П.Іова до Міжнародного довідника «Людина року — 2000», що видається Американським біографічним інститутом.
У його доробку акро-, моно-, візуальні вірші, вірші-перевертні, каліграми, заум тексти, паліндроми. Іван Іов створив нову естетику, що народжується із вишуканої форми та філософського змісту. Свою "чаромантію" він виклав у теорії, яка зазначає, що всі слова світу – споріднені, а відмінності мов ґрунтуються на перевтіленнях слів. Він – митець, який відтворив традиції українського бароко та авангарду.
Книга «Періодична система слів», яку Іван Іов відкриває лабіринтами оригінально побудованими акровіршами, підтверджуючи свою вже усталену репутацію майстра паліндрома, вільно працює з різними формами. Поет влаштовує на обрії все нові і нові різнобарвні форми. Інколи й сам блукає у своїх "Хащах". Із вірша „Рядок-обрій":
На ринок -ікони ран
***
Дніпро впадає в Чорне море
***
Про що говориться у вірші?
Гра слів, літер і малюнків із них. Приємно вражаючий «каламбур» автора. Застосовує вкрай несподіваний підхід у викладі думки. Читаючи вірші І.Іова, впадають у вічі віртуозні експерименти, лагідні "вибрики" зовнішнього вигляду слова та тонкого оформлення, подекуди "шелестивого" і “мерехтливого”, навіть, можна сказати, химерного відчуття барокового стилю. "Безконечна постмодерність" – це і велика кількість залучених до контексту цитат, посилань. На сторінці їх може бути декілька. Таким чином, створюється можливість "дворівневого" читання: читання самого тексту і його зовнішньої форми – для зацікавлених; читання тексту із посиланнями та внутрішньою формою (що виникає у кожного у свідомості і щоразу різниться) – для фахівців. З приводу цього слушною є думка Івана Андрусяка, який висловився абракадаброю: "Тінь полягає у тому, що тіні немає". Накладемо цю тезу на концепцію нашого дослідження, на відбиток сутності предмета – його форму і помітимо, що приховується за цією фразою розгубленість змісту, відчуженість теми, химерність ідей, маячня "яскраво-нечітких" обрамлень слова і форми зв'язку цих слів у щось довершене або не зовсім виразне. Тим і характеризується постмодернізм. Саме таким письмом, «химерним» стилем вирізняється віршований чи прозовий твір сучасників: у повній відсутності суті, тобто вільному леті думок і бажань, зафіксованих хитрим апаратом інтенції митця (думкою) і викарбуваних плетивом слів на папері.
Відтак у постмодерному тексті оприявнена:
1) Естетична рецепція. Закорінення у великому тексті, тобто ємність і засяг асоціативних зчеплень, стають знаковим амплуа. Аскеза (аскетизм, вправа) виявляється як саморозвиток поета у заданому вимiрi, ритмі, з болючим вiдсiканням усього зайвого, бо навiть найавторитетніший митець може породити тiльки частину самого себе. Решта – світ, у даному разі химерний, світ абсурду.
2) Змагання з мовою – гра мереживом слів. Художній текст існує у вжитку. Зміна дискурсу в українському письменстві в сучасну пору засвідчила зміну ставлення авторів, а за тим – і читачів до категорії норми. Таке переродження помітно прогресує у поетичній канві, а поезія у цьому розумінні закономірно випереджає інші роди писанням al fresco (з італійської – під відкритим небом). Мова поезії залишає далеко позаду будь-яку прозу. Літературне покоління кінця ХХ початку ХХІ століття привабили ще не засвідчені у нашій літературі мутації. За спостереженням Євгена Маланюка, “митці першими відчувають повів нової епохи, бо вони – в найліпших своїх представниках – завжди чатують на границі прозріння”. З початку 1990-х років в Україні “достигає” ситуація “нової котляревщини”, коли мова літератури повстає проти літературної мови. Така фаза висвітлює прогалини норми та її вразливі місця, співмірно віддзеркалюючи зміни мистецької свідомості і горизонти очікуваних перетворень майбутньої літературної мови. Відтак збірки Івана Іова «Періодична система слів», «Словопис» є відгуком на вимоги часу.
3) Рluralia tantum (множинність інтерпретацій). Загальна картина, що відкривається дослідникові українського постмодернізму, – це безмір фраґментів. Актуальний стан питання робить передчасною і неповною кожну спробу систематизації, обмежуючи наші можливості каталогізацією. Ніхто з письменників молодшої ґенерації (К.Мордатенко, Н.Сняданко, В. Кожелянко, Ю.Андрухович) не претендує на приписи, лише – на прописи. Визначальний модус їхнього письма умовно можна назвати запозиченим з граматики поясненням pluralia tantum – (з латинської – “тільки множина”). Сучасне письменство стає синтезом попередніх естетичних антитез: навіть конфлікт між естетикою реалізму та модернізму вичерпав свої творчі можливості. Участь читача в інтелектуальній грі та постісторичній невагомості виявилися тут важливішими, ніж запит “живого життя”, в якому постмодерні письменники в Україні побачили не фіксований зразок, а привід для художньої деконструкції.
Віталій Мацько (1952 р.н.), філолог-науковець, член НСПУ, мешкає у м.Хмельницький. Автор двох десятків книжок поезії, прози, літературознавчих праць. Окремою книжкою постмодерних творів не видав, однак у збірках «Під небом України» (1998), «Квітень» (2007) він присвятив розділи курйозному віршуванню – це гра слів, вірші-паліндроми, візуальна поезія, нестандартні акровірші. Гра словами (морфологічна видозміна) постає у вірші «Урок правопису», наприклад: Едем – мете, Зінкевич – чи век ніс, Ян Гус – сукня, де в апелятивній формі слово-паліндром постає з несподіваного боку – «пишемо» і «вимовляємо». Вірш-паліндром В.Мацька «Поляризоване» , написаний 1999 року, розрахований на читача-інтелектуала:
Я місто Меркурій і рук рем отсім я.
Аква гасає – аса гавка.
Кошик гуркоту, то круг кишок.
Цить! Інтим око в око митні тиць.
Віків несе рев вересень – віків,
І сіл у себе несе есе небес у лісі.
Так і нині я ідол злодія і нині кат,
Е, то вишив ярозор’я, вишив оте.
Цікавими зі стилістичної точки зору іносказання, інопрочитання, множинності тлумачень, філософських медитацій, образу двосвіття добра і зла, високого і приземленого є вірші Віталія Мацька «Як гілочка вербової лози», «І зло й, добро», «За В.Свідзінським», «На відламанім, на вершечку», «Закинув вудилище», «Хитається став без вітру», «Вечір спускає на плечі фіранку», паліндроми «У погоні за класиком», «Оро», візуальна поезія «ХХІ вік. Перехрестя» (зі збірки «Квітень») – вони розраховані на інтелектуально оснащеного читача. Мацькова зорова поезія «Полька» на два боки», «Сонечко», «Писанка для Івана Іова», «Перегук», акровірші (збірка «Під небом України) не лише сприяють баченню малюнка, а й вимагають від реципієнта напруження пам’яті, щоб прочитати «рака літерального», слова-паліндроми, котрі однаково прочитуються , що зліва, що справа.