Курс лекція силові якості молодших школярів фізична підготовка
| Вид материала | Лекція |
- Вданій статті розглядається проблема формування соціально-емоційної компетентності, 149.57kb.
- Методика формування творчої особистості учнів на уроках математики 2 Класифікація, 616.58kb.
- Розвиток творчих здібностей молодших школярів, 28kb.
- Позаурочної виховної діяльності шкіл важлива умова формування самостійності молодших, 122.41kb.
- Аналітичний огляд результатів досліджень стану фізичного здоров’я молодших школярів, 178.05kb.
- Реферат на тему, 81.7kb.
- Рибалко О. О. Використання майбутніми педагогами інформаційно-комунікаційних технологій, 142.04kb.
- Математика 1-4 класи загальноосвітніх навчальних закладів Пояснювальна записка, 894.81kb.
- Виступ та методичні рекомендації «Самопідготовка як засіб створення оптимальних психолого-педагогічних, 589.68kb.
- Використання проблемних ситуацій на уроках природознавства як засіб підвищення якості, 716.12kb.
По-друге, за такими умовами може виникнути підсвідома тенденція до зниження вимогливості у відношенні власних зусиль. Поступове усвідомлення своєї переваги в спортивній діяльності створює сприятливий грунт для появи зазнайства, пихатості,бундючності.
По-третє, від кількох різноманітніх видів занять, що могли б помітно підвищити розумовий (фізичний) розвиток доки “хороших” дітей, педагог змушений відмовитися через те, що основна частина його енергії в змішаному класі витрачається на надмірно результативну поміч відстаючих?
Особливо страждають від не диференційного комплектування ті класи, де є найбільш розвиті діти. Вони одеожують від педагога додаткові завдання, по-перше, лише епізодично, а по друге, завдання ці у величезній більшості випадків не виходять за рамки уже засвоєних прийомів. Іншими словами, вони активізують лише вже засвоєні знання й уміння розвинутих дітей, але не їх спроможності.
Для активізації спроможностей необхідно, щоб діяльність молодших школярів (маленьких спортсменів) будувалися на невпинному прямувнні шляхом засвоєння усе нових і нових знань.
Чи може педагог-вихователь забеспечувати більш фізично розвинутим таку діяльність в умовах не деференційного комплектування класу?
Не може. І от чому. Абстракто говорячи, тут можливі два підходи: “збагачення” і “прискорення”. Перший є нереальним. Лише з тієї простої причини, що ми маєму справу з школярами, що йдуть до початкової школи, де основні інтелектуальні, або фізичні вправи - прийоми є по своїй структурі елементарними - тут ні убавити, ні додати нічого не можна.
А от шлях прискорення в методичному відношенні є цілком обгрунтованим. Справа полягае в організаційному чиннику.
Справа, проте, не лише в перевантаженні педагога. Головне - в обмеженості всередині класу та диференціації як такій. Вона не взмозі усунути хиби змішаного (звичайного) класу, що перешкоджають розвитку всіх дітей, особливо тих , хто знаходиться на полюсах розподілу своїх можливостей - найбільше слабких і найбільше розвинутих. Найменш розвинуті страждають через нестаток допомоги, яку може надати їм педагог, незважаючи на те, що при цьому педагог приносить у жертву інтереси розвитку середніх і сильних дітей. Останні ж страждають через те, що у своєму природньому, прагнені просуватися в оптимальному для них темпі, постійно наштовхуються на шлагбауми. Учитель змушений опускати перед ними на межі кожної нової теми, щоб утримувати їх у полі своєї уваги і хоча б штучно зберігати структурну цілістність класу.
Але таке штучне стримування вкрай погано видбивається не лише на подальшому розвитку спроможностей фізично розвинутих дошкільників, але і на їх мотиваційній сфері - багато хто з них втрачає інтерес до навчання (тренування) привчаються займатися на півсили, перетворюються в посередніх, або навіть, у відстаючих.
Таким чином, сильні діти не повинні займатися (тренуватися) в одному класі з дуже слабкими, тому, що гинуть таланти. Між іншим, в першу чергу саме ці діти будуть визначати рівень нашого спорту, його прогрес.
Таким чином, найбільш доцільним з психолого-педагогічної точки зору і реалістичної в організаційному відношенні є диференціація класу. Яким же чином вона може бути здійснена?
РОЛЬ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ В СТАНОВЛЕННІ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ.
В сучасній педагогіці затвердився погляд на гру взагалі та конкретно на колективну гру, як на такий фактор, що здійснює великий вплив на виховання моралних якостей дотини. Одним з найбільш продуктивних засобів морального, інтелектуального та фізичного виховання є саме колективна гра.
Серед різноманітних напрямків і форм педагогічного виховання дітей, істотне значення придбала диференціація виховного процесу, що є цілком природньо.
Якщо відкинути омертвілі канони організації навчально-виховної справи, тоді по-справжньому можна усвідомлювати всю глибину відчуженості того , що багато дітей, підлітків та старшокласників відчувають вплив на собі суттєвих проблем суспільства в цілому. Стає більш очевидним, що ця відчуженність - закономірне слідство того, що у наш час початкові школи та дитячі спортивні школи багато в чому відчужені від дитини. Це зв’язано не лише з тим, що українські школи мають фінансові проблеми, але й тому, що не враховують індивідуально-психологічні особливості дитини.Тобто майже зовсім не враховують розумовий, фізичний потенціал та схильності дитини з її потребами, інтелектуальний та фізичний стан та прагненням маленького школяра. І виявляється ця відчуженність, насамперед в ігноруванні індивідуальності дитини, у том, що всі діти, незалежно від рівня їх фізичного розвитку та пізнавльних схильностей, навчаються, в так званих змішаних класах та спортивних групах.
Зрозуміти всю протиприродність такої ситуації, само по собі, вже велике досягнення.
Проте за першим кроком повинен піти другий - реальна відома від змішаних груп, перехід до системи диференціації в рамках масової початкової та спортивної школи.
Чому ставиться питання саме про систему? Тому що задача - перебороти взаємну відчуженість школи та дитини - треба вирішувати шляхом охоплення всіх основних аспектів навчально-виховного процесу.
Зокрема потребують увагу такі моменти:
1) цільність та взаємодія психологічного та педагогічного аспектів в організації й здійснені навчально-виховного процесу;
2) спрямованність на формування цілісної індивідуальності дитини, як система, що включає фізичну, моральну та емоційну-вольову сферу;
3) охоплення всього спектра індивідуально-психологічних розбіжностей дітей певної групи та сворення відповідного асортименту особливих класів та спортивних груп (клас-група певної вікової норми, клас-група підвищеної індивідуальної уваги, клас-група прискореної підготовки і, нарешті - у проекті -клас-група для дітей з затримкою психічного розвитку);
4) охоплення усього вікового діапозону життєвого шляху дитини (тобто дошкільнят, молодших школярів, підлітків, старшокласників , тощо);
5) відповідність системи основних компонентів навчально-виховного процесу (навчання та виховання);
6) єдність в навчально - виховному процесі задач навчання та розвитку дітей;
7) забеспечення органічної єдності психологічних, діагностичних, дидактичних та виховних аспектів;
8) забеспечення тісної взаємодії й співробітництва всіх суб’єктів навчально-виховного процесу (педагогів, батьків та самої дитини);
9) наявність відповідної підсистеми організаційно-методичного забеспечення (добір педагогічних кадрів, їх стимулювння й інструктаж, підготовка й видання методичних рекомендацій, різного роду інструктивних матеріалів, проведення конференцій, семинарів тощо).
Вузловим пеараметром розбудови та функціонування цієї системи є чиник часу.
Час - це об’єктивна реальність, у рамках якої проходить фізичний, психологічний розвиток дитини, будується весь навчально-виховний процес.
Загалом психолого-педагогічна система диференціації навчально-виховного процесу констатується, звичайно, у масштабі всієї фізичної та розумової підготовки дитини - від старшого дошкільного до дорослої особистості.
Проте детальна її розробка впроваджувалася нами лише в обсязі початкової ланки, тобто дітей молодшого шкільного віку.
Зауважимо, що у теперішній час, початкова начальна підготовка теж активно розвивається, Підкреслимо, що впровадження системи підготовки в тій або іншій конкретній установі) ДДЗ, початковій школі, спортивній школі) повинно починатися все ж таки з дошкільників та молодших школярів. Такий підхід, здається цілком зрозумілим. Саме на цьому етапі формується навчальний потенціал особистості, що розвивається, закладається фундамент її моральних та емоційно-вольових якостей.
І якщо, в даний час, стан навчально-виховного процесу в початковій школі викликає в суспільстві серйозну занепокоєність, якщо серед підлітків і молоді падає інтерес до навчання та спорту, знижується рівень працьовитості, росте число правопорушень, то початок неблагополуччя варто шукати насамперед у хибах організації початкового навчання.
Організація навчального процесу не забеспечує кожній дитині можливість оптимального розвитку природних даних, глибокого оволодіння інтелектуальним та спортивним багажем. А це, що є цілком природньо, викликає диформації в становленні та розвитку особистості майбутнього громадянина.
Проблемиа фізичного виховання молоді взагалі, та підготовки фахівця високого рівня зокрема, торкається вузлового питання - диференціації підготовки саме в початкові ланці. Цей процес нерозривно пов’язаний з проведенням занять у сфері фізичного, естетичного , розумового та трудового виховання. При цьому треба враховувати фізичні можливості й потреби окремих дітей.
КЛАСИ ПІДВИЩЕНОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ УВАГИ.
Зупинимося більш докладно на характеристиці системи диференційованого класу, продовжуючи аналогію навчання та спорту. Така система диференційного підходу містить у собі три типи.
Перший тип - класи вікової норми - призначених для тих дітей, фізичний розвиток який відповідає їх паспортному віку (тобто приймається за норму). Такі діти складають близько 65% від загального контингенту. Тренування тут здійснюється за існуючими програмами.
Другий тип - клас прискоренного навчання - для дітей із підвищеним (що випереджає) рівнем фізичного розвитку. Такі діти складають 15% данного віку (семирічного або шестирічного) Термін тренувального процесу тут скорочується згідно до отриманих результатів. Тренування здійснюється по так званих ущільнених програмах, розроблених у спеціальних спортивно-методичних лабораторіях. Прискорення навчання грунтується на глибокому засвоєнні матеріалу тренувань. особлива увага приділяється подальшому інтенсивному розвитку фізичних можливостей дітей. Для цього широко використовуються різноманітні форми творчої роботи педагогів: рішення проблемних вправ, проведення змагань, зборів тощо.
Бажано якомога раніше використовувати і теоретичне навчання. При цьому діти в класі прискореного навчання (як, утім, і в класах інших типів) повинні одержувати глибокі навички. У протилежному випадку прискорення втрачає усякий зміст. Варто підкреслити, що про прискорення можна говорити лише щодо чинних стандартних програм. Для самих же дітей застосовуваний тут темп є нормльним.
Слід зазначити, що ідея прискореного навчання має опонентів (правда, нечислених). Вони вважають, що надлишки часу, що утворятся в педагогічній роботі білш розвинутих дітей, доцільно використовувати не для прискореного проходження курсу, а для його збагачення: викладання нових технічних прийомів тощо. Ми вважаємо такий підхід науково необгрунтованим.
Відповідно до теоретичних даних академіка Л.В.Занкова, що були отримані ним ще в 60-х роках, що розвивати процес навчання можливо лише в умовах реалізації двох взаємозалежних принципів: прискореного проходження навчальних програм і навчання на високому рівні трудності.
Бажання відійти від проходження цим принципам може бути пояснено або нерозумінням важливості, або тим, що в класі прискореного темпу підготовки виявилися діти, фізичний розвиток яких не відповідає його вимогам. Тільки прискорене проходження навчальних програм може виправдати “локалізацію” сильних дітей в одному класі. У протилежному випадку, ми одержаємо клас, побудований за принципом антидемократичної елітарності.
Третій тип - це класи підвищеної індивідуальної уваги (класи вирівнювання). Такі класи існують у нашій державі ще за часів СРСР (1975 року) і вже давно зарекомендовали себе, як ефективний засіб надання психолого-педагогічної допомоги слабо підготовленим дітям, а також дітям з незначими відхиленнями в психічному розвитку.
Ситуація докорінно змінюється, коли слабо підготовлені діти потрапляють у клас підвищеної індивідуальної уваги. Тренування, або навчання здійснюється тут за програмами при значно меншій кількості учнів у класі. Завдяки цьому на кожну дитину припадає значно більше ідивідуальних контактів з педагогом. Контакти ці носять характер більш індивідуалізований, пристосований до індивідуальних особливостей дитини.
За такими умовами слабо підготовлені діти з перших хвилин перебування у класі почувають себе повноцінними, що допомогає їм поступово перебороти відставання в психічному розвитку.
Таким чином, створення класів підвищеної індивідуальної уваги засновано на приципі, відповідно до якого психологічна готовність до спортивного тренування - поняття відносне. Дитина, що не готова до тренування в умовах звичайного класу, може бути достатньо готовою в більш індивідуалізованих, комфортних умовах. З цієї точки зору, не існує дітей, психологічно не готових до навчання, або до спорту, а є лише діти з більшою або меншою розумовою чи фізичною готовністю. При цьому мірою готовності до спортивних заннять є фізичні кондиції дитини, тобто його спроможність співробітничати з педагогом, принаймні, в умовах двостороннього , високо індивідуалізованого контакту. Діти, не готові навіть до такого співробітництва, саме і рекомендуються в класи підвищеної ідивідуальної уваги, де така готовність спеціально формується в них у перший період тренування.
Отже, замість того, щоб пред’являти всім новачкам єдиний, абсолютний стандарт готовності, початкова школа (спортивна школа) сама повинна зробити крок на зустріч тій розбіжності “дитячих можливостей”, що спостерігається серед дітей у визначеному віковому періоді.
В основу побудови описаної системи диференціації навчально-виховного процесу можна покласти концепцію, відповідно до якої головним чинником розвитку, спроможностей і особистості дитини є можливістьїї просування в оволодінні навчальним матеріалом у зручному для неї (тобто достатньо напруженному, але цілком доступному) темпі. Таке, оптимальне, і притім невпинне, просування може забеспечити тільки диференціація за окремими типами класів. Саме вона, і тільки вона (диференціація), відповідно до концепції, спроможна забеспечити адаптацію (пристосувння) тимчасових параметрів навчального процесу до того рівня розвитку дитини, якого вже досяг той або інший майбутній учень. При цьому батьки повинні бути переконані в тому, що рекомендується саме той тип класу, який в найбільшій мірі відповідає індивідуально-психологічним особливостям дитини, інтересам його подальшого розвитку.
Межа між класами зазначених типів має відносний характер. Кожний дошкільник, у залежності від його успіхів у навчанні, може бути переведений з класу одного типу докласу іншого типу. Діти, що навчаються у класах різних типів, постійно спілкуються між собою.
Зрозуміло, розподіл дітей за класами різних типів - це лише перший етап диференціації, що повинен здійснюватися в процесі навчання. Цей етап не лише не включає але й навпаки, припускає подальшу, диференціацію. Всередині класу та ідивідуалізацію процесу навчання.
Зупинимося тепер на диференціації навчально-виховного процесу в середній ланці. На цьому етапі зберігаються всі типи класів, що існують на початку. При цьому клас прискореного навчання може бути дещо доповнений шляхом перекладу в нього найбільше розвинутих дітей з класу звичайного типу попереднього набору. Виникає, проте, питання про урахування індивідуальних схильностей дітей. Причому не лише тих дітей, що навчаються (або тренуються) у класах за прискореними програмами, але також із класів інших типів. На цей випадок передбачена система факультативних занять.
Зрозуміло, проте, далеко не кожна ДДЗ (спортивна школа) має можливості організації всіх цих циклів. Їх може бути і менше. Те, які саме цикли будуть організовані, залежить від низки чинників: кількості дітей у групі, що виявили бажання займатися даним навчальним (тренувальним) циклом тощо.
Незалежно від типу класу кожна дитина може за бажанням (воно, звичайно, повинно мати під собою вагомі підстави) відвідувати заняття одночасно двох циклів, або послідовно змінювати відвідувані цикли.
ГНУЧКІСТЬ - МОРФОФУНКЦІОНАЛЬНА ЯКІСТЬ
ОПОРНО - РУХОВОГО АПАРАТУ.
Гнучкість є з один із найважливіших показників успішності оволодіння сладнокоординованими рухами в спортивній гімнастиці. І саме тому що в дитячому віці набагато легше розвити цю якість ніж у більш старшому віці , спортивні види гімнастики зараз стали чи не наймолодшими серед інших видів спорту.
Під гнучкістью розуміють морфофункціональні якості опорно-рухового апарату, визначаючі ступінь рухомості його ланок.
Іншими словами, гнучкість - це можливість виконувати рухи з великою амплітудою.
Вимірюють гнучкість в кутоввих або лінійних мірах. Розрізняють активну і пасивну гнучкість.
Активна гнучкість , яка проявляється з допомогою особистих м’зових зусиль.
Пасивна гнучкість, яка проявляється шляхом прикладання до рухової ланки тіла зовнішніх зусиль - ваги, зусиль партнера і т.д.
Прикладом активної гнучкості може бути вправа на рівновагу на одній нозі, а саме амплітуда підняття ноги гімнасток.
Активна гнучкість залежить від активності та сили м’язів, які проходять через відповідний суглоб.
Гнучкість залежить від еластичності м’язів та сухожиль.
Еластичні якості м’язів в значній мірі змінюються під впливом центральної нервової системи, наприклад, при емоціональному підйомі на змаганнях гнучкості збільшується.
Суттєву роль у обмеженні рухомості в суглобах виграє збудження м’язів які розтягують, що має мабуть охоронну природу.
Із ростом гнучкості м’язи які розтягують починають збуджуватися при великих амплітудах, їх активність при цьому знижується (Е.П. Васильев, 1964).
Гнучкістьне залежить від довжини сегментів тіла. (В.М.Заціорський 1966).
Для активної гнучкості велике значення має так званна “активнв недостатність” м’язу (М.Ф.Иваницький,1938), тобто падіння скорочувальної сили м’язу при його значному скорочені.
ЗАЛЕЖНІСТЬ СТУПЕНЯ ПРОЯВЛЕННЯ ГНУЧКОСТІ.
Гнучкість залежить від температури зовнішнього середовища: при підвищенні температури вона збільшується. На гнучкість впливає також добова періодика. Так у ранні години гнучкість гнучкість значно знижена. Такі властивості коливання гнучкості під впливом різних умов слід враховувати при проведені занять. Якщо умови не благоприємні для гнучкості слід збільшувати увгу та час на проведення розминки. (Н.Г.Озолін,1953), приводить такі приклади гнучкості (в мм.) в різних умовах о 8-й годині ранку (-14), о 12-й годині дня (+35), після 10 хв. перебування в голому вигляді при температурі +10° о 12 годині дня (-36), після 10 хв. перебування в горячій ванні при температурі 40° о 12 годині дня (+78), після 20 хв. розминки о 12 год. дня (+89), після втомлювального тренувального заняття о 12 год. дня (-35).
Деякі автори підкреслюють, що не завжди гнучкість у дітей більша ніж у дорослих. Гнучкість досягає максимуму у 15-16 років (Б.В.Серемеев, 1964).
Але всі автори сходяться на тому, що значно легше розвивати гнучкість у дитячому віці ніж у старшому.
Гнучкість від’ємно пов’язана з силою: заняття силовими вправами можуть привести до обмеження рухомості в суглобах (Е.Д.Гевлич).
Але цей від’ємний вплив можна перебороти. Шляхом раціонального поєднання вправ “на гнучкість” і “на силу” можна добитись високого ступеня розвитку обох якостей.
В процесі фізичного виховання не слід добиватися максимального розвитку гнучкості. Її треба розвивати лише до такого ступеня, який забеспечує виконання необхідних рухів. При цьому величина гнучкості повинна декілька перевершувати тумаксимальну амплітуду з якою виконується рух (запас гнучкості) (В.М.Зациорський 1966).
Найбільше значення має рухомість хребта, особливо його грудного відділу, кульшових та плечевих суглобів.
МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ ГНУЧКОСТІ.
Як уже було сказано раніше в процесі тренування не слід добиватися максисально можливого ступеня гнучкості, але тільки такого, який би не перешкоджав оптимальному виконанню необхідних рухів.
для виховання гнучкості використовують вправи із збільшеною амплітудою рухів (“вправи на розтягування”).
Вони поділяються на 2- групи: активні і пасивні рухи.
До 1- групи входять:
1. прості рухи (нахили, прогинання)
2. пружинисті рухи (кілька нахилів підряд без повного випрямлення.
3. махові рухи.
До другої групи вправи із самозахватами а також з допомогою.
До 2-ї групи можна віднести теж такі звані “розтяжки”.
“Розтяжки” - супутники всього нашого життя. Народження це розтяжка. Глибокий вдох, усмішка, любий рух тіла - “розтяжка”.
Розтяжки - це гнучкість, гнучкість це молодість, молодість - це здоров’я, активність хороший настрій , впевненість у собі. (Е.И. Зуев, 1990). При вихованні гнучкості використовуються статокінетичні вправи, коли дають завдання довго зберігати нерухоме положення тіла в умовах максимальної амплітуди. Ці вправи декілька менш ефетивні ніж динамічні.
Активні статичні вправи досить дійові, їх викоростовують як корисні додаткові засоби.
Незважаючи на те, що м’язи мало піддаються розтягуванню (наприклад при нахилі), якщо зробити кілька десятків нахилів, то збільшення амплітуди буде досить помітним, опір м’язів, обмежуючих рух, при цьому стає меншим і вони в цьому випадку більше розтягуються. Тому вправи на розтягування виконують серіями по кілька повторень в кожній. Амплітуду рухів збільшують від серії до серії . В одному уроці вправи виконують до відчуття легкого болю, який і є сигналом до закінчення роботи.