Тема : «Українська мова серед мов світу. Актуальні проблеми утвердження української мови у військовому середовищі». Мета

Вид материала

Подобный материал:

ТЕМА : «Українська мова серед мов світу. Актуальні проблеми утвердження української мови у військовому середовищі».

МЕТА:

Роз’яснити слухачам основні тенденції впровадження державної мови у систему ділового спілкування.
Показати слухачам роль мови в історії та культурі українського народу.
Сформувати у слухачів почуття необхідності спілкуватися державною мовою та культуру мови.

ЧАС: 1 (2) години (лекція, розповідь), 1 (2) години (активні форми).

НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:

1. Особливості формування національної мови.

2. Закон України «Про мови» та мовна культура військовослужбовців.

ЛІТЕРАТУРА:

- Закон України «Про мови» 28 жовтня 1989.

- Антисуржик / За ред. О. Сербенської. − Львів, 1994.

- Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. − К., 1994.

- Коваль А.П. Ділове спілкування. − К., 1992.

- Пономарів О. Культура слова. − К., 1999.

- Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців. – Арій, 2008.

«…Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів…»

В. Голобородько

ВСТУП

Немає потреби когось переконувати в тому, що кожен свідомий громадянин зобов’язаний вільно володіти державною мовою. Це − аксіома. А військові представники суспільства всіх силових відомств і поготів. Адже Українська держава, наш народ завжди дивилися на військо, чи то козацьке, чи періоду національно-визвольних змагань різних періодів історії, з довірою та великою пошаною. У народній пісні найпоетичніше оспівані мати, любов і козак-воїн. І саме тому у ставленні до мови − головного національного скарбу − військові мають показувати приклад усім іншим верствам населення. Ідеться як про володіння мовою, так і про глибоке розуміння сутності мовних проблем, законів функціонування мови у суспільстві.

Справді, якими знаннями у житті насамперед оволодіває людина? Звичайно, мовою. Із самого малечку в словах рідної мови ми відкриваємо для себе великий і чарівний світ життя. Мова − безцінний скарб народу. В ній відбито його характер, історію, звичаї, побут... Калиновою або солов’їною називають прекрасну українську мову. І в цих поетичних окресленнях вчувається намагання скласти подяку за цей неоціненний Божий дар. Наша мова − це неповторна мова Шевченка і Франка, Лесі Українки і Коцюбинського, Тичини і Сосюри, Рильського і Малишка, Павличка і Костенко, сучасних представників красного письменства. Бути причетним до неї, володіти нею − велика честь, яку ми мусимо усвідомлювати і стверджувати від народження до останнього подиху.

Достеменно відомо, що військовий, фізик, інженер чи будь-який інший фахівець за базовою освітою, виходячи на пенсію, переводить свої знання та навички у пасивний стан, так би мовити, у запас. Проте мова кожної людини, її мовне надбання, навички володіння нею ніколи не йдуть у запас.

Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами.

Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи й організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.

(З роз’яснення Конституційного Суду України)

І

Формування кожної національної мови безпосередньо пов'язане із формуванням конкретної нації. Водночас існування національної мови є вагомим чинником і передумовою виникнення і подальшого розвитку нації, її культури та державності. Історія кожної національної мови стає своєрідним відображенням боротьби народу за збереження своєї неповторної соціальної, культурної та психологічної самобутності в процесі залучення до загальнолюдського досвіду. У добу Середньовіччя, коли сформувалася більшість національних мов, що функціонують у сучасному світі, потребувало захисту право народів на використання національних мов у тих сферах культурного, політичного й духовного життя, які традиційно обслуговувалися більш розвиненими «чужими» літературними мовами: латинською, грецькою, церковнослов’янською, класичними арабською, китайською тощо. Виборюючи право звертатися до Бога і монарха своєю мовою, розвивати нею науку й судочинство, кожна нація водночас обстоювала й своє право на політичну й державну незалежність, виявляла на тлі загальнолюдських цінностей свій неповторний соціокультурний та історичний досвід.

Українська мова — слов'янська мова, що має одну з найдавніших писемних традицій. У IX—XI ст. Київ був не тільки політичним, а й культурним центром Київської Русі, звідки поширювалися суспільні, релігійні, літературні впливи на все східне слов'янство. Дослідники пам'яток писемності тієї доби стверджують, що, незважаючи на консервативність давньоруської писемної традиції, в книжній мові давніх київських текстів національна українська літературна (книжна) мова стихійно творилася в княжих та єпископських канцеляріях унаслідок необхідності поєднати мову церковних пам'яток із живою простонародною мовою, зрозумілою широкому загалу суспільства й безпосередньо пов'язаною з політичними, економічними й побутовими реаліями спочатку Київської Русі, а пізніше − Великого Князівства Литовського, в якому давня українська мова, що на той час називалася мовою «руською», стала державною мовою − мовою політики, судочинства, діловодства, освіти й релігії.

Здобутки української мови й пов’язаної з нею культури були широко використані країнами, до складу яких входили українські землі, зокрема, через посередництво української мови протягом XVI—XVIII ст. давня російська мова активно запозичувала численні поняття й терміни з правничої галузі. Українські просвітителі, що здобували освіту в Києво-Могилянській академії, реформували російську граматику, церковні книги, започаткували систему освітніх закладів у Росії, сприяли проведенню державних реформ Петра І. Однак саме Петро І заборонив друкування книг українською мовою, остаточний занепад якої стався у середині XVIII ст. із повним ліквідуванням залишків української автономії.

У добу національно-державного відродження незалежної України, у зв'язку із закріпленням Конституцією України статусу української мови як державної, виникли необхідні правові й політичні умови для подолання штучно створюваного впродовж багатьох століть занепаду національної мови. Однак процес удержавлення української мови уповільнюється інертністю суспільної свідомості, сформованої під впливом усталених поглядів на функціональне розмежування української та російської мов. Реальним шляхом прискорення цього процесу стає впровадження української мови як єдиної офіційної робочої мови органів державної влади, у першу чергу органів Міністерства внутрішніх справ України та внутрішніх військ, співробітники та військовослужбовці яких уособлюють державу в безпосередньому контакті з громадянами. Від активного застосування державної мови особами, що знаходяться на державній службі в місцях компактного проживання представників національних меншин України, залежить створення громадської думки про національну українську мову як таку, що є втіленням державного і правового мислення, оволодіння якою забезпечує більш сприятливі умови для успішного розвитку і самореалізації особистості.

Широке використання української мови в різних сферах суспільного життя стало причиною зниження рівня культури мовлення в загальнонаціональному вимірі. Значною мірою цьому сприяють засоби масової інформації, що не налагодили необхідного контролю за дотриманням у своїй роботі норм української літературної мови. У суспільстві поширюються хибні уявлення про українську мову як таку, в якій написання збігається із вимовою, не отримують належної оцінки часто вживані діалектні й просторічні форми, що часто помилково сприймаються як взірець.

Українське суспільство поступово повертається до використання тих мовних засобів, які більш природні для національної мови і які відкидалися за часів уніфікації української літературної мовної традиції. Ці засоби стають невід’ємною частиною українського мовного етикету (вживання кличного відмінка, українських іменників ввічливості, “шанобливих” граматичних форм і т. ін.) і потребують засвоєння та правильного використання.

Водночас помітна тенденція до невиправданого вживання просторічних, застарілих або іноземних слів замість природних українських. Така тенденція особливо небезпечна під час творення і використання загальнонаукової та фахової термінології.

Сучасний стан наукової та юридичної термінології не можна визнати задовільним, оскільки часто набувають фахової кодифікації лексичні одиниці, які не кодифіковані або по-іншому кодифіковані в сучасній літературній мові. Це ускладнює використання термінології, створює додаткові труднощі у справі підвищення правової культури суспільства.

Причиною падіння рівня мовної культури в Україні стає і вплив загальносвітової тенденції до зниження мовної грамотності як відображення глобального прагнення до знецінення освіти, її прагматичної утилізації. Усе частіше показники загальної культури людини оцінюються окремо від її професійної культури, а рівень володіння мовою, у тому числі й елементарна грамотність представників гуманітарних професій, не сприймається як обов'язковий компонент професійної підготовки. Ці суспільні тенденції позначаються на вміннях і навичках у галузі синтаксису, логічної побудови фрази, про що свідчать типові помилки у цій сфері.

Особливі труднощі у використанні державної мови виникають у регіонах компактного проживання представників національних меншин. І для таких регіонів є актуальним створення системи постійно діючих тренінгів і практикумів з мовної підготовки, що має сприяти розв'язанню конкретних мовних проблем.

ІІ

Чинний Закон України «Про мови» було прийнято 28 жовтня 1989 року після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР. Прийняття цього Закону стало вагомою перемогою державно-патріотичних сил республіки, оскільки згідно з ним українська мова набувала статусу державної, а український народ повертав собі найголовнішу ознаку державотворчої нації − національну мову, єдину для всіх сфер громадського і політичного життя. Такий законодавчий крок був обумовлений багатовіковою політикою деукраїнізації, що проводилася в українських землях. Наслідком цієї політики було фактичне вилучення української мови зі сфери науки, освіти, громадського і культурного життя. Значною частиною населення українська мова почала сприйматися як провінційна, «селянська», нерозвинена і взагалі непрестижна, що створювало небезпеку втрати народом основної національно-ідентифікаційної ознаки і ставило під загрозу збереження його культурних та історичних цінностей і, відповідно, здобуття державної незалежності.

Сучасна наука визначає націю як історично сформовану стійку людську спільноту, яка виникла на основі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, що виявляється у спільності культури. Національна мова формується разом з утворенням нації. Вона є передумовою виникнення і водночас - умовою і результатом існування нації. Повноцінне формування національної мови можливе не тільки за умов використання її в індивідуальних актах мовлення (на рівні міжособистого спілкування), а передусім у писемних формах функціонування (на рівні обслуговування суспільних потреб у законодавстві, діловодстві, політиці, економіці тощо).

За умов недостатнього розвитку національних мов у добу Середньовіччя більшість народів Західної Європи для державних потреб користувалася давніми книжними мовами, зокрема латинською. У Київській Русі ці функції виконувала національна (давньоруська) мова, яка із створенням держави посіла місце єдиної державної мови. У Великому князівстві Литовському функції державної мови виконувала літературна українсько-білоруська мова. Вона функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, державному і приватному листуванні. Як розвинена літературна мова, що мала назву «мова руська», вона впродовж ХІV−ХVІ ст. використовувалася як державна в Молдовському князівстві й у Польщі. Політика насильницької полонізації та окатоличення українців, що проводилася у наших землях після укладання в Любліні унії Литви та Польщі (1569 р.), призвела до повного викорінення державних функцій національної мови. Ця політика стала однією з основних причин національно-визвольного руху під проводом Богдана Хмельницького і приєднання Лівобережної України до Росії (1654 р.). До початку 1780-х років національна мова функціонувала в усіх державних установах Гетьманщини: у генеральній, полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах, в офіційному листуванні. Після скасування залишків національної автономії українська мова в Російській імперії зазнавала невпинних переслідувань і заборон (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р. та ін.). Тільки в січні 1919 р. законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий статус української мови був підтверджений і урядом УРСР, однак з 1930-х років унаслідок послідовної політики русифікації усіх сфер громадсько-політичного життя в Україні національна мова була майже повністю вилучена зі сфери політики, освіти, науки, техніки, культури.

Існування мови лише на рівні побутового спілкування гальмувало її природний розвиток, призводило до «відставання» від поступу соціального життя, що і дотепер лишається однією з причин повільного виконання вимог Закону України «Про мови» та втілення в соціальну практику положень Конституції України, що затверджують державний статус української мови. Російська мова, що у своєму розвитку не зазнавала утисків та обмежень, і дотепер сприймається певною частиною суспільства як більш зручна для вирішення професійних, наукових, технічних і громадсько-політичних проблем. Часто це стає причиною чергового сплеску обговорення проблеми про надання статусу офіційної російській мові. А оскільки слово «офіційний» має те ж лексичне і юридичне значення, що і термін «державний», фактично йдеться про надання російській мові статусу державної.

Варто уваги, що Закон України «Про мови» не обмежує використання будь-яких інших національних мов. У преамбулі Закону сказано: «Україна визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів».

Дбаючи про розвиток усіх національних мов, якими користується населення держави, законодавець водночас приділяє першочергову увагу розвиткові мови титульної нації. І це цілком природно, адже саме на конкретній території, саме за неповторних умов трагічної і водночас героїчної історії кожного окремого народу виникла, розвивалась і тільки тут може зберегтися для подальших поколінь національна мова, культура і сама нація. Зберегти неповторну національну культуру свого народу прагне будь-яка держава, тому Закон України приділяє першочергову увагу саме національній мові й культурі: «Українська мова є одним із визначальних чинників національної самобутності українського народу, - йдеться далі у преамбулі. - Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності».

Водночас Закон, прийнятий у 1989 р., визнавав і значення російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР», проголошував толерантну політику щодо інших національних мов, якими користуються громадяни республіки. У статті 1 − «Завдання законодавства про мови в Україні» - було зазначено: «Законодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки, в державному, економічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, дальшого зміцнення дружби і співробітництва народів Союзу РСР».

Фактично, проголошуючи статус української мови як державної в Україні (ст. 2), законодавець лише пропонував її як одну із можливих робочих мов державного апарату, але навіть не наполягав на обов'язковому її використанні як другої, «паралельної» мови. У статті 3 «Україна створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.

В роботі державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), поряд з українською можуть використовуватись і їхні національні мови.

У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі вищезгаданих органів і організацій може використовуватись українська мова АБО мова, прийнята для всього населення».

Виділений нами розділовий сполучник «або» в контексті вказаної статті не поєднував державну й інші національні мови, а залишав можливість використовувати як офіційну будь-яку з мов, уникаючи мови української. Така можливість підтверджувалася статтею 11:

«В Україні мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених частиною другою статті 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, − мова, прийнятна для населення даної місцевості».

Такі ж можливості уникнути використання державної мови були передбачені статтями Закону, що регламентували мовний режим з'їздів, конференцій та інших форумів, судочинства, нотаріального діловодства, провадження у справах про адміністративні правопорушення, оформлення документів про вибори народних депутатів тощо. Суворого дотримання державної мови Закон вимагав лише від органів прокуратури України та арбітражних судів, які розглядали справи за участю сторін, котрі перебувають на території республіки.

Таким чином, Закон України «Про мови» за своїм змістом і характером фактично упереджав «Європейську хартію регіональних мов або мов меншин», прийняту у Страсбурзі 5 листопада 1992 року і ратифіковану нашою державою у 2003 році. На відміну від деяких держав - колишніх республік СРСР, мовна політика в Україні в цілому була підпорядкована розв'язанню актуальних соціальних проблем країни, які залишила історія, і захисту прав людини - громадянина республіки, що позначилося на темпах виконання Закону щодо утвердження української мови як державної і викликало справедливі зауваження громадськості стосовно повільних темпів удержавлення української мови.

Слід визнати, що державні органи не завжди плідно використовували ті важелі впливу на мовну ситуацію в країні, що були їм надані Законом України «Про мови», Конституцією України, Постановою Кабінету Міністрів України «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови» (1997 р.). У першу чергу це стосується заходів щодо мовної політики ЗМІ, ситуації на ринку друкованої продукції, контролю кількості і якості україномовної інформації, що оприлюднюється через електронні засоби комунікації. Суттєвого позитивного впливу мовна ситуація в Україні зазнала лише після прийняття Конституції, яка остаточно затвердила статус української мови як єдиної державної мови, та завдяки переходу до користування національною мовою вищою державною і політичною елітою країни. Особистий приклад керівників вищого рангу красномовно доводив широким верствам населення виразні можливості української мови, вкорінював у громадській свідомості уявлення про українську мову як про необхідний елемент державного, політичного і правового мислення, створював необхідний соціально-психологічний клімат, за якого українська мова сприймалася населенням як мова престижна, знання якої є необхідною запорукою життєвого успіху.

Пожвавлення процесів удержавлення національної мови, що розпочалося у другій половині 1990-х років, висунуло на порядок денний низку нових соціолінгвістичних проблем, що торкаються стану української мови в суспільстві, який викликає тривогу і занепокоєння фахівців-мовознавців. Ширшає коло тих, хто користується українською мовою як засобом повсякденного побутового і виробничо-ділового спілкування. Це спричиняє появу чималої кількості помилок в усному й писемному мовленні, суттєво знижує його культуру в загальнонаціональному вимірі. Нині, крім державної підтримки, українська мова потребує цілеспрямованої роботи щодо ознайомлення широких мас населення з нормами української літературної мови, засобами її виразності, з довідковою літературою, яка містить у собі відомості з культури мови.

У статті 6 Закону України «Про мови» зазначено:

«Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності − і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

Незнання громадянином української мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків».

Мовою адміністративного провадження згідно із ст. 18.19 Закону України «Про мови» є державна мова або мова, прийнятна для населення даної місцевості. Часто-густо такою мовою стає російська, а мовою службової документації - державна мова. За цих обставин, коли вибір мови залежить не від бажання співробітника, а від особливостей розв'язуваної проблеми, він має працювати і навіть мислити у двомовному режимі, що майже неминуче спричиняє лінгвістичну інтерференцію.

Інтерференція − взаємодія мовних систем при двомовності. Вона стає причиною відхилення від норм і системи однієї мови під впливом іншої. Типовим прикладом цього явища в Україні є інтерференція між українською та російською мовами, що полягає в перенесенні особливостей російської мови в українську на різних її рівнях (так званий суржик - «мішанина», «суміш») і, навпаки, українських особливостей у російську. Суржик слід розглядати як істотне порушення норм літературної мови, досконале володіння якою завжди сприймається суспільством як найбільш виразний показник рівня загальної і професійної культури людини.

Норми літературної мови суворо регламентують практику її усного і писемного використання. Так, наприклад, кінцевий «в», на відміну від російської мови, в українській вимовляється наближено до «у» (в російській перетворюється на «ф»); приголосні в українській перед «е» не пом'якшуються (день − рос. «день»); по-різному вимовляються українські та російські «ч», «щ».

Літературна мова засмічується і невиправданим уживанням слів іншомовного походження. Так, голів державних адміністрацій часто називають губернаторами (це суперечить не тільки законам мови, а й чинному законодавству).

Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного простору, духовного й інтелектуального розвитку держави, політичної консолідації суспільства. Завдяки стабільності норм літературної мови збільшуються здобутки нації в галузі економічного, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя, уможливлюється накопичення і поширення в часі та просторі життєвого і професійного досвіду мільйонів людей. Саме тому будь-яка нація дбає про захист і розвиток своєї літературної мови. Тож не випадково Закон України «Про мови» містить статтю 8 – «Захист мов» − у якій проголошено: «Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі.

Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті спричиняють відповідальність, встановлену законом».

Вимога дотримуватися норм української літературної мови у текстах офіційних документів актуальна і для військовослужбовців внутрішніх військ. Мова є не тільки одним із основних знарядь професійної діяльності. Письмовий документ (рапорт, доповідна записка, постова відомість тощо) стає матеріальним втіленням результатів фахової діяльності. Від рівня мовної підготовки військовослужбовця (філологічних знань, умінь і навичок) залежить оперативність, загальна і професійна грамотність та ефективність виконання покладеного на нього державою обов'язку щодо захисту законних прав і свобод громадян. Досконале володіння державною мовою є важливим чинником зміцнення авторитету державної влади і її органів серед населення, зростання авторитету внутрішніх військ серед громадян та, зрештою, запорукою зміцнення особистого авторитету військовослужбовця серед громадян та товаришів по службі.

Вивченню української мови приділяється увага на всіх рівнях системи навчальних закладів, у тому числі і внутрішніх військ. Однак подальше вдосконалення умінь і навичок у галузі рідної мови (яку, за слушною думкою Вольтера, слід вивчати все життя) потребує систематичних занять, постійної самостійної роботи з довідковою літературою, словниками різного типу.

Розпорядженням Міністра внутрішніх справ України від 05.06.2006 року № 470 „Про забезпечення належного функціонування державної мови в органах, підрозділах внутрішніх справ України та відомчих навчальних закладах МВС” зокрема вимагається: постійне проведення широкого роз’яснення особовому складу основ здійснення мовної політики в державі, відповідних положень Конституції України, Закону України „Про мови в Українській РСР”, рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 № 10 щодо застосування державної мови органами державної влади та використання її в навчальному процесі, виступи, інтерв’ю посадових осіб, військовослужбовців внутрішніх військ на україномовних каналах телебачення та радіо проводити виключно державною мовою, викладання навчальних дисциплін виключно українською мовою.

ВИСНОВОК

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені, закріплення української мови як державної, розширення процесів демократизації нашого суспільства постала нагальна потреба впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності держави, забезпечення використання її в громадському житті.

Досконале, ґрунтовне володіння українською мовою у повсякденно-діловій, офіційно-документальній сфері, вміння правильно укладати ділові документи відповідно до вимог Національних державних стандартів є обов’язком кожного військовослужбовця будь-якого рівня.

Blog

Тема : «Українська мова серед мов світу. Актуальні проблеми утвердження української мови у військовому середовищі». Мета