Сьогодні, 9 листопада, День української писемності та рідної мови. Першим до нас приходить слово

Вид материала

Документы

Содержание Історія свята Цікава думка Людина, яка втратила свою мову, - неповноцiнна, во-на другорядна в порiвняннi з носiєм рідноï мови. Павло Мовчан Науковці про мову Вітаємо миколу івановича з новим званням ─ академіка академії наук україни. Поетичне джерельце Поети про мову Станіслав Двірняк Володимир Коломієць Василь Мисик Адреса редакції

Подобный материал:

• До Дня української писемності та мови Зал прикрашений висловами про мову. До Дня української, 54.9kb.
• Тиждень української писемності та мови в Загальноосвітній школі І-ІІ ст., 24.9kb.
• Про проведення Тижня української писемності та мови в закладах освіти міста, 21.41kb.
• Напишімо диктант національної єдності, 75.13kb.
• Згідно плану з 07 листопада по 12 листопада 2011 року в гімназії «Гармонія» проходив, 31.05kb.
• Надією Дмитрівною Романенко та Анатолієм Константиновичем Солойденко підготували, 44.44kb.
• Плани-конспекти вступних уроків української мови, 578.69kb.
• Відділ освіти Радивилівської райдержадміністрації Навчально-методичний центр Плани, 257.29kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання української мови, 310.51kb.
• Коломацька районна державна адміністрація відділ освіти наказ, 42.92kb.

9 листопада ─ День пам’яті Нестора-Літописця та День української писемності й мови




ІСТОРІЯ СВЯТА

Це свято запро-ваджено 6 листо-пада 1997 року за ініціалтиви Всеук-раїнського това-риства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка Указом Президета України «Про День української писемності та мо-ви». В Указі зазна-чено: «Уста-новити в Україні День української писемності та мо-ви, який від-значати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Пре-подобного Нестора-Літописця».

У День української писем-ності та мови за традицією:

 покладають квіти до пам'ятника Несторові-літо-писцю;

 відзначають найкращих популяризаторів українського слова;

 заохочують видав-ництва, які випускають лі-тературу українською мо-вою;

 стартує Міжнародний конкурс знавців ук-раїнської мови імені Петра Яцика.

Неспроста цей день свят-кують саме 9 листопада, коли за церковним кален-дарем вшановують Преподоб-ного Нестора-літописця, пись-менника та монаха Києво-Печерської лаври. Літописець Нестор, якого визнають авто-ром однієї з редакцій «Повісті временних літ», народився близько середини XI століття, а помер 28 жовтня (9 лис-топада) 1114 року. В цей день у церквах відбувається від-права пам'яті Преподобного, під час якої співають: «Дивні часи й роки церкви, життя й чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Ви-хваляємо тебе серед отців, співаючи ─ благословенний Бог отців наших!».

Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзви-чайно освіченою людиною, добре знав і давньоруські, й іноземні літописи, які читав в оригіналі. Він прийшов до Києво-Печерської лаври 17-літнім юнаком, себто при-близно 1065 року, і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й письменником та іс-ториком. І не просто істо-риком Русі, а батьком усієї нашої історії. Він до-тримувався літописних форм і хронологічної послі-довності викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше дик-тувало йому численні вставні оповіді в «Повісті временних літ». Так кон-кретизовано й художньо яскраво до Нестора не пи-сав ніхто. Він звів в одне ціле різні літописи, ство-рені його попередниками, творчо опрацював їх, зба-гатив своїм літописом, і з-під його невтомного пера вийшла цілісна й тема-тично завешена книга, яка не тільки дає уявлення про те, «звідки піла Руська зем-ля і хто в ній найперше по-чав княжити», а й спри-ймається як надзвичайно захоплюючий художній твір на теми нашої історії.

Окрім «Повісті временних літ», до нас дійшли й інші твори літописця, зокрема, такі перлини, як «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Теодосія Печерського» та ін. Нестора цілком правомірно називають найдавнішим з ві-домих нам творців україн-ського агіографічного опові-дання та повісті. Мова творів київського літописця може бути темою окремої розмови, проте гадаємо, що говорив професор П. І. Гарчев: «Читан-ня курсів української та російської історіографії пере-конало мене в тому, що саме у «Повісті...» Нестора збереглося найбільше слідів української мови, якою вона була в XI столітті». Саме завдяки пи-семності до нас дійшли свід-чення давно минулих епох, адже передусім своєю писемністю на-роди утверджують себе в людсь-кій історії. Для розуміння нашої історії неоціненними є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Ви-значальними для самоусві-домлення українців як нації ста-ли високопатріотична «Історія русів» невідомого автора, «Енеїда» Івана Котляревського й геніальна пророча поезія видат-ного Тараса Шевченка. Без їхніх творів, як і без творів Пан-телеймона Куліша, Івана Фран-ка, Лесі Українки, Панаса Мир-ного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Васи-ля Симоненка, Ліни Костенко й сотень інших письменників, журналістів, науковців, перей-нятих долею України, ми сто-годні б не мали навіть свого імені, не те що незалежності.

Цікава думка

Книги – морська глибина,

Хто в них пірне аж до дна,

той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

І. Я. Франко

Перлини мудрості

 А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пи-шуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i в нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди. Тарас Шевченко.

* * *

 Мова - це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш зна-чуще. Мова - це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична па-м'ять, найцiннiше надбання вi-кiв, мова - це ще й музика, ме-лодика, фарби, буття, су-часна, художня, інтелект-туальна й мисленнєва дiяль-нiсть народу. Олесь Гончар

* * *

 Людина, яка втратила свою мову, - неповноцiнна, во-на другорядна в порiвняннi з носiєм рідноï мови. Павло Мовчан

* * *

 Хто не любить своєï рiдноï мови, солодких святих звукiв свого дитинства, не заслу-говує на iм'я людини. Й. Г. Гердер

***

 Найбiльше йi найдорожче добро кожного народу - це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почу-вання. Панас Мирний

***

 Мова - втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, роз-виваймо ïï! Борiмося за красу мо-ви, за правильнiсть мови, за ба-гатство мови... Максим Риль-ський

НАУКОВЦІ ПРО МОВУ

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ: ДОБА СТАРА, ДОБА НОВА

Писемність ─ найвагоміша складова частина культури будь-якого народу. Без писемності не-мислимий духовний розвиток людства. Ступінь розвитку пи-семності ─ це свого роду по-казник міри цивілізованості сус-пільства. Незаперечна істина. А проте...

Слово "писемність" має двояке значення. Перше - це система графічних знаків (букв, ієрогліфів тощо), уживаних для писання в тій чи іншій мові. Друге - це сукупність писемних, літе-ратурних пам'яток якого-небудь народу.

До письма людство йшло довго й складно. Не стояли осторонь цих зусиль і наші далекі різ-ноплемінні предки, які в давні часи заселяли простори сучасної України й нащадки яких пізніше так чи інакше ввійшли в спільноту, що дістала назву український народ. У різні часи в них було своє письмо – піктографічне, ієрогліфічне, буквенне. Досить згадати написи в печерах Кам'яної Могили (біля Мелітополя), яким близько десяти тисяч ро-ків. Відомі також написи з ча-сів Трипільської культури (IV - II тисячоліття до нашої ери), зроблені на стінках глеків (на іншому матеріалі вони б не збереглися). Абетка, винай-дена трипільцями, як вва-жають деякі вчені, поши-рилася на Середземномор'я й дісталася Греції, щоб потім, із прийняттям християнства, уже у вигляді кирилиці, побудо-ваної великою мірою на грець-кому письмі, знову повер-нутися на береги Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона вже побутувала. Є підстави вважати, що якісь форми писемності на території України існували більш-менш постійно й до прийняття хрис-тиянства.

Своєрідним письмом у наших далеких предків були, безперечно, й узори на пи-санках, приурочених до весняного пробудження при-роди, і переплетені торочки на скатерках, хустках, і вишиті візерунки на сорочках та руш-никах. Усе це мало своє значення й смисл, усе це читалося й ро-зумілося.

Початок стабільного держав-ного життя українців, як ствер-джують історики, пов'язаний із діяльністю князя Кия. А це 60 - 70-ті рр. VII ст. Були й інші відомі й невідомі державні утворення на території України: це й союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), і згадувана арабським літописцем Х століття Аль-Масуді держава "валінана" (волинян?), яка "за давніх часів" об'єднувала "всі інші слов'янські народи". А дер-жава, тому що вона охоплює досить велику територію й у ній різко зростає кількість різно-манітних стосунків між людьми, не може обходитися без такого надійного помічника пам'яті, як письмо.

Болгарський чернець Х ст. Храбр у творі "Про письмена" свідчив, що слов'яни до при-йняття християнства, "не маючи письма, чертами й різами читали й загадували", а також корис-тувалися "римськими й грецькими буквами". А в "Житії Костянтина" розповідається, що Кирило ще до 863 року, коли він разом із братом Мефодієм уклав слов'янську азбуку, знайшов у місті Херсонес (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) Євангелію і Псал-тир, "руськими письменами писані".

І це правдоподібно. Адже князь Аскольд (загинув 862 року, тобто за рік до створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без озна-йомлення з основами хрис-тиянського віровчення, зокре-ма з Євангелією, навряд чи це могло статися. Ще за життя Аскольда, як свідчить її зміст, було укладено й записано "Ве-лесову книгу", мета якої була захистити вірування предків перед новою, християнською релігією, яка йшла від греків. За князя Ігоря 944 року (за 44 роки до прийняття християн-ства Володимиром Великим) стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Княгиня Ольга близько 957 року хрес-тилася й у Києві побудувала церкву. Якою мовою читалося тоді в церквах слово Боже? Мабуть, зрозумілою для киян.

Коли 988 року Володимир Великий прийняв христи-янську віру, він прийняв і кирилицю, якою були напи-сані тодішні болгарські бого-службові книги. Писемність, що існувала до того в Україні-Русі, мусила поступитися перед нововведеною азбукою, як поступилися Дажбог, Перун та інші боги перед єдиним хрис-тиянським Богом.

У кириличній азбуці на той час нараховувалося 43 букви. І по-трібно було 920 років, щоб ця аз-бука зусиллями багатьох книж-них людей та мовознавців змен-шилася до 33 букв і набула су-часного вигляду в "Словарі ук-раїнської мови" за редакцією Б. Грінченка (1907 - 1909 роки). Більшість правописних правил, застосованих тут, діють і до-тепер.

Але в наступні роки ук-раїнський правопис не тільки вдосконалювався, а й, на догоду імперським замірам знівелювати особливості української мови як самостійної, погіршувався […].

Створення письма в історії роз-витку людства мало таке саме, якщо не більше, значення, як і винайдення двигуна внут-рішнього згоряння чи освоєння електричної енергії. Двигун, елек-трика фантастично помножили фізичні сили людини, письмо - її інтелектуальні можливості. Завдяки письму знання, які досі передавалися усно, людство стало накопичувати в книгах.

Наші далекі предки знали ці-ну книжки. "Велика є користь з книжної науки, ─ зауважував один літописець. ─ У книгах є не-зміренна глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї". Князь Ярослав Мудрий, як записано в літопису, "звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії". Во-линський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у коштовні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монас-тирям, тодішнім осередкам освіти.

З кінця XV століття ук-раїнські книжки виходять дру-ком, друкарні з'являються у Львові, Києві, Острозі, Почаєві, багатьох інших міс-тах України. Друкуються пе-реважно богослужбові книги: Євангелія, Часословець, Октоїх, Апостол, Біблія - і, звичайно, поки що цер-ковнослов'янською мовою. 1561 року було вперше пе-рекладено на тодішню книжну українську мову богослужбову книгу – Пересопницьку Євангелію, на якій тепер українські президенти скла-дають присягу […].

Історія не закінчилася. Тож якими іменами, якими тво-рами, якими шедеврами пи-семності Україна ще збага-тить скарбницю вселюського духу? Іван ЮЩУК


VIP-UA





ВІТАЄМО МИКОЛУ ІВАНОВИЧА З НОВИМ ЗВАННЯМ ─ АКАДЕМІКА АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ.

Якби студентів від першого до п’ятого курсу, і навіть ба-гатьох викладачів нашого й не нашого вишу запитали ─ хто для них є прикладом Українця, залюбленого в Слово, взірцем у правильності мовлення, ви-могливості до себе, думаємо, відповідь була б така: Микола Іванович Степаненко. Його слово дотепне й влучне, воно звучить різноманітними від-тінками; кожного разу, слу-хаючи професора, відкриваєш для себе щось нове в ук-раїнській, здавалося б з ди-тинства відомій і рідній мові.

Нещодавно нашому деканові Миколі Івановичу Степаненку присвоєно почесне звання ака-деміка Академії наук вищої ос-віти України. З цього приводу студентки групи Ж-21, май-бутні журналістки Вікторія Дегтярьова й Анна Семено, зустрілися з Миколою Івановичем.

Більшу частину його кабі-ету займають шафи з кни-гами. На столі сімейна фо-токартка, орфографічний словник української мови й давні українські тексти, на поличках стоять ікони, ук-раїнська кераміка, а на під-віконні буяють квіти...

─ Почалося все, мабуть, як і у кожного, з маминої колискової, з бабусиної пісні, - розповідає Микола Іванович. - Я певен у тому, що любов до слова й намагання засвоювати йо-го, пізнавати, вивчати посилає якщо не Бог, то якась надприродна сила. З дитинства я смакував словом, мені приємно було слухати щось незвичне, і воно обов'язково зберігалося десь у комірчинах пам'яті.

Пам'ятає наш декан і свої перші книжки:

- Це були українські народні казки - прекрасно видана книга. На жаль, не знаю, куди вона поділася. Па-м'ятаю «Харитю» Ми-хайла Коцюбинського, «Школяра» Архипа Теслен-ка і, звісно ж, журнал «Барвінок». Ми всі перед-плачували цей часопис і зачи-тувалися ним.

Після закінчення з червоним дипломом Кременчуцького педагогічного училища Ми-кола Іванович отримав направ-лення до Київського універ-ситету на факультет педагогіки і психології. Здолавши вступні випробування, юний знавець української мови зрозумів, що все-таки бути філологом:

- Я вже не залишився в Київсь-кому університеті, бо якось ніяково було, приїхав до Пол-тави, де вступні іспити були пізніше, ніж у Києві. Склав один екзамен, бо для меда-лістів та тих, хто мав чер-воний диплом, були пільги. Ось так і став студентом Пол-тавського педінституту.

Студентське життя було насиченим ─ блискуче навчав-ся, був короленківським сти-пендіатом, очолював сту-дентське наукове товариство, співав у хоровій капелі Інс-титуту, брав участь у фа-культетському драмгуртку, одружився теж у студентські роки. Про нього писали навіть у центральній пресі:

─ «Учительская газета» помістила замітку про студента Полтавського педінституту, а «Ра-дянська освіта» - фото-графію й маленьку роз-повідь, ─ посміхається Микола Іванович. - Не знаю, як це сталося, може, рознарядка якась була чи ще якийсь чинник діяв, але в студентські роки мені вдалося потрапити до двох газет.

Тож не дивно, що Микола Іванович Степаненко зробив блискучу кар'єру - нині він доктор філо-логічних наук, професор, завідувач кафедри ук-раїнської мови, декан фа-культету філології та журналістики, академік Академії наук вищої освіти України. Та про свої здо-бутки наш декан говорить досить скромно:

─ Людині слід багато працювати, бо вивищення її вимагає від неї нових зусиль і надзусиль. Вища планка зо-бов’язує до нових наукових набутків. Щодо перс пек-тив, то, як і будь-яка людина, живу майбутнім. Звісно, у мене багато планів: хочеться написати популярну книгу про ук-раїнську мову як окремішну слов'янську мову, виріз-нивши всі ті ознаки, якими вона вирізняється у слов’ян-ському й світовому мовному обширі. Це не буде якимось особливим відкриттям, а скоріше ─ посилом до серць читачів, аби вони перейнялися тим, що українська мова – найкоштовніший скарб, найбільше багатство, яке ми маємо. Хотілося б сказати ще одне слово про Олеся Гончара.

Мимоволі виникає запи-тання, як такому зайнятому науковцеві вдається поєдну-вати свою наукову діяльність з діяльністю факультетською?

- Просто я патріот свого факультету, він мені болить і він мені рідний-рідненний. Я зростав тут, усе моє життя пов'язано з ним... А щоб мати час, доводиться чимось жерт-вувати. Не маю, наприклад, багато часу для відпочинку й вже звик до того, щоб ці-нувати кожну хвилинку. Треба прагнути раціонально ви-користовувати свій час і цінувати час інших людей, бо марнування часу ─ най-тяжчий гріх, який є, його вже ніякі коні й ніколи не наз-доженуть.

Щоб знайти свій шлях у цьому житті, Микола Іванович порадив не бути байдужим до всього нового й не забувати, що кожна людина - коваль свого щастя. Для Миколи Івановича щастя полягає в теплі дня сьогоднішнього, коли гарно людям, котрі йо-го оточують, і в очікуванні дня наступного, щоб знову входити у непросте життя та знову долати якість труд-нощі, кудись упевнено йти й щось знаходити.

Про день же завтрашній, котрий стосується кожного із нас, декан-академік зазначив:

- Не варто чекати від завтрашнього дня чогось абсолютно нового, однак не слід втрачати оптимізму, віри в те, що на нашій вулиці буде свято і в наше віконце засвітить сонце, що врешті-решт у своїй дер-жаві ми колись станемо повноправними господ-дарями, не хвилювати-мемося за долю своїх дітей і не перейматимемося майбутнім онуків. Завтра-ній день сам по собі не прийде, нам треба його наближати. Як фахівцеві мені б хотілося, щоб у най-ближчому майбутньому українська культура й ук-раїнська мова, якщо не буяли, то принаймні нор-мально розвивалися, щоб ми пригорнулися до тієї славної минувшини, яка була в нас. Не приживемося ми в інших світах, бо почуватимемося там посинками, чужомовцями й чужокультурниками, лише у власній хаті, як писав наш безсмертний Кобзар, «своя сила, своя воля і правда святая».


ПОЕТИЧНЕ ДЖЕРЕЛЬЦЕ

ВАЛЕНТИНА КАЦАЙ, У-31

Мова… Калинова сопілка моєї величної України. Неви-димий шепіт свіжого ранкового вітру, який щойно прокинувся. Ледь чутний передзвін пшенич-них колосків, налитих пекучим літнім сонцем, таких чистих, облитих лагідним і теплим до-щем. Солов′їний спів у надвечір′ї, який заблукав-заплутався серед густих кучерявих віт, зелених листочків… Мова… Маковий цвіт ─ чистий і яскравий… Мово, скільки ще можна сказати тобі гарних слів! Скільки можна подарувати тобі віршів і пісень! Ти, мово, серце мого народу. Адже доти живе, розвивається, розквітає народ, доки в його грудях б′єшся ти.

Ти ─ народна пісня, стого-лоса, дзвінка, сильна. У тобі воістину злилися два кольори: блакитний і жовтий. Синє без-донне небо й безмежні лани золота-колосся. Ти, мово, ─ віночок із барвінку, рути, во-лошок, ромашок, м′яти, лю-бистку, хмелю і калини. Ти, Мово, ─ найчистіша джерель-на вода, яка напоїть, втамує спрагу!

Мова… Серце мого народу. Нетлінна, нев′януча його кра-са. Червоними і чорними нит-ками пронизує полотно літе-ратурної скарбниці. Живи, розвивайся, звучи, моя рідна Мово! Бо тільки в Тобі ми знаходимо свій єдинопочаток і суть!



Поети про мову


Микола Сингаївський

Треба слову радощів додати,

щоб уміло душу звеселяти,

Треба слову мудрості додати,

щоб зуміло все життя згадати.

Треба слову ніжності додати,

щоб уміло друзів пригортати.

Треба слову мужності додати,

щоб воно могло багнетом стати.


Та найбільш, я певен, – слову треба

хліба-солі та землі і неба.


Станіслав Двірняк

Рідна моя українська мова

Ти потрібна мені, як вода у пустелі,

Ти потрібна мені, як вогонь Прометеїв,

Ти потрібна мені, як повітря, як сонце,

Ти потрібна мені, як на волю віконце.

Бо без тебе я — раб без родини, без долі.

Бо без тебе я — прах, що розвіють у полі.

І люблю я тебе, твою пісню і слово,

І не зраджу тебе, материнськая мово.

Ти потрібна мені...





Володимир Коломієць

Мово —

моя повнозвука, гаряча плоть,

лиш із кров'ю хіба

серце й тебе розколоть

Буйна тополе

з глибоким коренем

і співливістю листя,—

бурі не поламали,

чи ж гусені об'їсти!


Ні — злидарям, що твоєї цураються вроди,

ні! — недорікам,

ні! — войовничим міщанам,

що рідному в очі плюють,—

духом калікам...


Води — без русел?

Вітри — без роздолів?

Дерево — без серцевини? —

Так і народ мій без мови своєї…

Без України.


Василь Мисик

Слово

Ласкавий легіт,

але що в ньому.

коли з пустелі віє він?

Привітний вогник,

але що в ньому.

як на безлюдді сяє він?

Засновник: факультет філології та журналістики ПДПУ імені В. Г. Короленка Видавець: творча група факультету

Відповідальний редактор: Юлія Волощук

Адреса редакції:: Газета «Філолог», ф-т філології та журналістики,кафедра української літератури вул..Остроградського 2, м .Полтава, 36000

Прекрасне слово,

але що в ньому,

як не від серця йде воно?





Дмитро Павличко

Усміхайся мові своїй, Тарасе!

Вона не упала

під нагаєм.

Вона і в тундрі

не стала

карликом.

І ми сьогодні

із нею встаєм…


Наша адреса: fillgg@rambler.ru