Geum.ru

Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 Суми

Вид материалаКонспект

Содержание


5.4.2.5 Регулювання Національним банком України кредитних операцій комерційних банків
5.4.2.6 Організація кредитної роботи в банку
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

5.4.2.5 Регулювання Національним банком України кредитних операцій комерційних банків

Традиційно центральний банк виконує чотири основні функції: здійснює монопольну емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, проводить грошово-кредитне регулювання і банківський нагляд. Загальний стан економіки певною мірою залежить від стану грошово-кредитної сфери. Державне регулювання цієї сфери може бути успішним лише в тому випадку, якщо держава через центральний банк здатна впливати на масштаби і характер операцій комерційних банків. Методи цього впливу різні, найпоширеніши­ми з них є: зміна ставки облікового відсотка або офіційної обліко­вої ставки центрального банку (облікова або дисконтна політика); зміна норм обов'язкових резервів банків; операції на відкритому ринку, тобто операції з купівлі-продажу векселів, державних об­лігацій та інших цінних паперів; регламентація економічних нор­мативів для банків (співвідношення між касовими резервами й депозитами, ліквідними активами і депозитами, власним капіта­лом і позиковим, акціонерним капіталом і позиковим, власним капіталом і активами, сумою кредиту одному позичальнику і ка­піталом або активами тощо).

Вказані методи грошово-кредитного регулювання можна назвати загальними в тому розумінні, що вони впливають на операції всіх комерційних банків, на ринок позикових капіталів у цілому.

Можуть застосовуватися також вибіркові (селективні) методи, спрямовані на регулювання окремих форм кредиту (наприклад споживчого) або кредитування різних галузей (житлового будівництва, сільського господарства тощо). До вибіркових методів належать: пряме обмеження розмірів банківських кредитів для окремих банків або позик (так звані кредитні стелі); регламента­ція умов видачі конкретних видів кредитів, зокрема встановлен­ня розмірів маржі, тобто різниці між сумою забезпечення і роз­міром виданої позики; ставками за депозитами і ставками за кредитами тощо.

Основним методом регулювання є облікова політика. Підвищуючи або знижуючи офіційну облікову ставку, центральний банк впливає на можливості комерційних банків і їх клієнтів в одержанні кредиту, що, у свою чергу, впливає на економічне зростання, грошову масу, рівень ринкового відсотка, відображається на стані платіжного балансу і ринкового курсу. Підвищення ставки сприяє залученню в країну іноземного короткострокового капіталу, вна­слідок чого активізується платіжний баланс, збільшується пропозиція іноземної валюти, відповідно знижується курс іноземної і підвищується курс національної валюти. Зниження ставки при­зводить до протилежних результатів.

Суттєвий вплив на кредитні ресурси комерційних банків, на їх можливості надавати позики справляє зміна норми обов'язкових резервів. Підвищення її означає, що більша частина банківських коштів «заморожена» на рахунках центрального банку і не може бути використана комерційними банками для видачі кредитів. У результаті скорочуються банківські позики і грошова маса в обігу, підвищуються відсотки за банківськими позиками. Зниження нор­ми банківських резервів приводить до розширення банківських кре­дитів і грошової маси, до зниження ринкового відсотка.

У країнах із розвинутим ринком цінних паперів найпоширені­шим методом грошово-кредитного регулювання є операції на від­критому ринку, які впливають на діяльність комерційних банків через обсяг наявних у них ресурсів. Якщо центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, а комерційні банки їх купу­ють, то ресурси останніх і відповідно їхні можливості надавати позики клієнтам зменшуються. Це призводить до скорочення гро­шової маси в обігу і підвищення позикового відсотка. Купуючи цінні папери на ринку в комерційних банків, центральний банк надає їм додаткові ресурси, розширює їх можливості щодо видачі позик. Операції на відкритому ринку сприяють регулюванню бан­ківських ресурсів, відсоткових ставок і курсу державних цінних паперів.

Завдання і функції Національного банку України щодо прове­дення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організації міжбанківських розра­хунків, координації діяльності банківської системи в цілому визна­чають пріоритетні напрями діяльності банківського нагляду.

Головне завдання банківського нагляду — створення ефектив­ної системи захисту інтересів кредиторів і вкладників, оператив­не реагування на події, що дестабілізують діяльність банківської установи. Основні принципи (їх усього 25) дієвого нагляду сформулював у квітні 1997 р. Базельський комітет з банківського регулювання. Це мінімальні вимоги, які кожна країна доповнює, виходячи з властивих тільки їй умов і можливих ризиків. Служ­бою банківського нагляду НБУ розроблений план стратегічного розвитку банківської системи України. Одним із найважливіших пунктів цього плану є розроблення відповідно до міжнародних стан­дартів порядку формування і використання резерву для відшко­дування можливих втрат за позиками комерційних банків, що дасть змогу створити раціональну методику оцінювання якості кредитних вкладень банків, ефективного управління кредитни­ми ризиками.

Кредитна діяльність українських комерційних банків регламентується Законом України «Про банки і банківську діяльність», нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків і кредитними договорами.

При проведенні кредитної політики комерційні банки вихо­дять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників, а також суб'єктів господарської діяль­ності з урахуванням загальнодержавних інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення і використан­ня коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за свої зобов'язання перед клієнтами всім належним їм май­ном і коштами. Рішення щодо надання кредиту позичальникові, незалежно від розміру цього кредиту, приймається колегіально (правлінням банку, кредитним комітетом, комісією тощо) біль­шістю голосів і оформляється протоколом.

Основним нормативним документом, на підставі якого комерційні банки України здійснюють свою кредитну діяльність, є положення Національного банку України «Про кредитування», затверджене постановою правління НБУ № 246 від 28.09.95 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами правління НБУ від 22.04.96 р. № 97, від 17.02.97 р. № 35, від 04.04.97 р. № 80 і листом НБУ від 10.10.95 р. № 306). Цей документ регла­ментує кредитні відносини між Національним банком України і комерційними банками, між комерційними банками і позичаль­никами, визначає основні принципи проведення кредитної полі­тики комерційних банків, процедуру підписання кредитних угод між банками і суб'єктами господарської діяльності, встановлює правові основи регулювання міжбанківських кредитів, а також відповідальність сторін кредитних операцій за різні види пору­шень умов кредитних угод. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється відповідно до чинного законодавства України з дотриманням установлених Національним банком України економічних норма­тивів діяльності комерційних банків і вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Серед основних принципів проведення кредитної політики, визначених НБУ, слід назвати такі.

1 При наданні позичальникові кредиту в розмірі, що переви­щує 10% власного капіталу («великі кредити»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банкові.

2 Кожний із виданих «великих кредитів» не повинен перевищувати 25 % власних коштів банку.

3 Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банків.

Діяльність банків, пов'язана із кредитуванням в іноземній ва­люті, регулюється цілою низкою нормативних документів Націо­нального банку України, а також документів інформативного характеру, таких, як:

1 Лист Національного банку України «Про кредитування в іноземній валюті під гарантії Уряду і Національного банку Украї­ни» від 20.12.1994 р. № 16014/1179-6959. Цей документ дає роз'яснення щодо порядку одержання резидентами України кре­дитів в іноземній валюті від нерезидентів і підкреслює, що таке кредитування повинне проводитись тільки за участю комерцій­них банків і можливе виключно на підставі індивідуальної ліцен­зії НБУ. З цього листа випливає, що НБУ згідно з чинним зако­нодавством не має права надавати будь-які гарантії суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності; Уряд України надає гарантії тільки щодо міждержавних кредитів.

2 Телеграма Національного банку України «Про одержання кредитів в іноземній валюті» від 2.04.1995 р. № 19013/975. Згідно з телеграмою за постановою НБУ від 10.04.95 р. резиденти Украї­ни можуть одержувати кредити в іноземній валюті як на внутріш­ньому, так і на зовнішньому ринках лише в безготівковій формі.

3 Лист Національного банку України «Про окремі питання валютного регулювання» від 25.04.1995 р. № 19011/1055-1746.

4 Телеграма Національного банку України «Роз'яснення Національного банку України щодо порядку одержання кредитів в іноземній валюті» від 05.05.1995 р. № 19013/1093. У телеграмі уточнено, що юридичні і фізичні особи — резиденти України мають право на одержання кредитів в іноземній валюті тільки через уповноважені банки України.

5 Лист Національного банку України «Про придбання коштів в іноземній валюті для погашення кредитів» від 18.05.1995 р. №19012/1158. Цей лист дає роз'яснення щодо надання права резидентів України на придбання на Українській міжбанківській валютній біржі або на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою спрямування її на обслуговування забор­гованості за кредитами в іноземній валюті, наданими уповноваже­ними банками або нерезидентами.

Положення «Про порядок надання резидентам України індивідуальних ліцензій на одержання кредитів в Іноземній валюті від іноземних кредиторів», затверджене постановою правління НБУ від 28.09.1995 р. № 244, реєстраційний № 293 від 28.09.1995 р. Положенням регламентуються такі основні етапи кредитування, як ліцензування Національним банком України кредитів в іно­земній валюті, а також аналіз документів позичальника. Відпо­відно до цього Положення одержання резидентами кредитів в іно­земній валюті від іноземних кредиторів відбувається: у межах ліміту зовнішнього боргу України, який щорічно затверджується Верховною Радою; тільки для проведення діяльності, передбаченої їх статутними документами; тільки для цільового фінансу­вання конкретного проекту; тільки через систему відкритих упов­новаженими банками або НБУ (Центр міждержавних розрахунків Національного банку України) кореспондентських рахунків у за­рубіжних країнах; тільки в безготівковій формі; за рахунок ва­лютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяль­ності.

6 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (затверджено постановою правління Національного бан­ку України від 21.02.1996 р. № 37).

У лютому 1993 р. Національним банком України був затвер­джений «Порядок проведення банками операцій з векселями», який встановив порядок надання вексельних кредитів і прове­дення банками комісійних операцій з векселями.

Згідно з цим нормативним документом банки України можуть проводити операції з обліку векселів підприємств і видава­ти позики підприємствам під заставу векселів, надавати послуги клієнтам при одержанні платежів і виплаті заборгованості за век­селями.

Управлінням НБУ надане право видавати позики комерційним банкам для рефінансування їхніх позикових операцій під векселі. Національний банк із метою створення сприятливих фінансових умов для розвитку вексельних операцій установлює преференційну (пільгову) плату за кредит, пов'язаний із рефінансуванням операцій комерційних банків із векселями. Залежно від пріоритетів економічного розвитку господарства НБУ може змінювати умови дисконтної політики і таким чином впливати на кон'юнктуру ринку векселів.

Надзвичайно важливе значення для функціонування банківської системи мають:

• незадовільний фінансовий стан більшості позичальників, якими в основному є державні підприємства й організації;

• надмірна політизованість економіки в Україні (тобто захист інтересів деяких галузей і підприємств зацікавленими в них політичними силами);

• недосконалість правової бази щодо захисту інтересів кредиторів. Тому НБУ ставить жорсткі вимоги щодо обмеження кредитного ризику, застосовуючи низку відповідних нормативів.

Національний банк України здійснює функції регулювання і нагляду за діяльністю банків для підтримання стабільності грошово-кредитної системи, при цьому НБУ не втручається в оперативну діяльність банків.

Кредити, які надаються банком, поділяються:

• за термінами користування:

- короткострокові - до 1 року;

- довгострокові - понад 1 рік;

• за забезпеченням:

- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цін­ними паперами);

- гарантовані (банками, фінансами або майном третьої осо­би);

- з іншим забезпеченням (доручення, поліс страхової організації);

- незабезпечені (бланкові);

• за ступенем ризику:

- стандартні;

- з підвищеним ризиком;

• за методами надання:

- разовому порядку;

- відповідно до відкритої кредитної лінії;

- гарантійні (із попередньо обумовленою датою надання, за потреби, зі стягуванням комісії за зобов'язання);

• за термінами погашення:

- одноразово;

- на виплат;

- на вимогу кредитора або заявку позичальника;

- з регресією платежів;

- після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).


5.4.2.6 Організація кредитної роботи в банку

Основною економічною функцією банків є кредитування їх клієнтів. Від того, наскільки добре банки реалізують свої кредитні функції, багато в чому залежить економічний стан регіонів, що ними обслуговуються. Банківські кредити сприяють появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об’єктів соціального та культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність.

Кредити становлять близько 50% усіх активів банку і забезпечують 2/3 усіх доходів. Вони є найбільш прибутковою, але й найбільш ризиковою частиною банківських активів. Теорія портфеля пропонує розглядати не кожну окрему позику, а сукупність усіх кредитів з їх взаємовпливом та взаємозалежністю.

Кредитний портфель — це сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Розмір кредитного портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова частина активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний рівень ризику. Дохідність і ризик — основні параметри управління кредитним портфелем банку.

Якість та склад кредитного портфеля істотно залежать від організації кредитної роботи в банку. Організаційна структура кредитної функції в кожному конкретному банку має свої особливості, що визначаються розмірами, можливостями банку, а також потребами клієнтури. У великих банках організаційна структура може складатися з кількох департаментів, які включають розгалужену мережу відділів, секторів, комітетів, груп, економічних рад тощо. Ці структурні підрозділи спеціалізуються на виконанні певних функцій кредитної процедури, наприклад, відділ галузевого аналізу, відділ кредитної політики, відділ кредитних продуктів, відділ кредитної документації, відділ економічних прогнозів, відділення з розгляду кредитного процесу тощо. У невеликих банках виконання всіх функцій сконцентровано в кількох структурних підрозділах.

Але в будь-якому разі існують загальні принципи та правила, яких має додержувати менеджмент кожного банку, формуючи організаційну структуру процесу кредитування. Функцію надання кредитів необхідно відокремити від функції контролю за наданими кредитами. У кредитному відділенні доцільно функцію кредитного аналізу відокремити від власне процесу надання та оформлення позики. Це сприятиме підвищенню рівня об’єктивності оцінки кредиту та обережнішому затвердженню позики. Обов’язковою є організація роботи Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. До складу Комітетів входять керівники та провідні спеціалісти банку, які періодично збираються на засідання і колегіально вирішують поставлені завдання, формують кредитну політику, виносять рішення про надання «великих» кредитів та списання безнадійних позик. Комітети не є структурними підрозділами банку.

Найзагальнішу організаційну структуру кредитної функції банку унаочнює рисунок 5.1.





Рисунок 5.1- Організаційна структура кредитної функції банку


Функції кредитного комітету:

1) формування кредитної стратегії та кредитної політики;

2) затвердження організаційної структури процесу кредитування;

3) встановлення напрямків диверсифікації кредитного портфеля та відповідних лімітів за країнами, галузями, кредитними інструментами, позичальниками;

4) оцінка адекватності резервів на можливі втрати за кредитами;

5) аналіз кредитного ризику портфеля та інших суттєвих ризиків, що пов’язані із кредитуванням;

6) прийняття рішень про надання «великих» кредитів;

7) періодичне списання безнадійних позик.

Функції Комітету кредитного нагляду:

1) ухвалення змін та доповнень до загальної кредитної політики;

2) аналіз та оцінювання нових ринків, на які націлений банк;

3) затвердження критеріїв прийнятності ризику;

4) ухвалення введення нових кредитних інструментів, включаючи встановлення допустимого рівня ризику за такими інструментами;

5) розгляд взаємостосунків банку з найважливішими новими клієнтами та збільшення обсягу кредитних операцій з постійними клієнтами;

6) затвердження списку винятків із загальних правил кредитної політики банку;

7) розгляд усіх звітів внутрішніх аудиторів;

8) ухвалення кредитних процедур.

Функції відділу кредитного аналізу:

1) збір та обробка фінансової інформації про клієнтів та перспективних позичальників;

2) аналіз фінансової звітності претендентів на одержання позики;

3) підготовка звітів про затвердження кредитів та іншої інформації, необхідної для прийняття рішень про кредити;

4) організація засідань Кредитного комітету і реєстрація рішень;

5) ведення картотеки кредитної інформації (ККІ);

6) підготовка відповідей на запити за кредитами з інших банків та інші небанківські законні запити.

Функції відділу кредитних операцій:

1) підготовка, реєстрація та перевірка основної документації, яка стосується кредитних операцій банку;

2) зберігання кредитних справ, включаючи оригінали договорів, документів на заставу, гарантійних зобов’язань, повідомлень тощо;

3) реєстрація позик у бухгалтерських книгах, підготовка документації для здійснення бухгалтерських проводок у головній книзі;

4) підтримання юридичних прав банку на заставу шляхом реєстрації вимог до позичальника і передання права власності банку;

5) виставлення клієнтам рахунків на відсоткові платежі за кредитами, комісійними та іншими зборами;

6) звіт про банкрутство клієнта, а також підготовка документації, що попереджає про закінчення строку кредитної угоди.

Наведений перелік функцій Комітетів та відділів далеко не повний, але він дає уявлення про розподіл повноважень між різними структурними підрозділами.

Одним із головних завдань, що постають перед менеджментом банку у сфері кредитування, є розроблення кредитної політики банку. Кредитна політика має охоплювати найважливіші елементи та принципи організації кредитної роботи в банку, які необхідно зафіксувати в письмовому вигляді й затвердити на засіданнях Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. Кредитна політика банку є основним документом, яким необхідно керуватися при формуванні кредитного портфеля. Цей документ має конфіденційний характер, а тому з ним можуть бути ознайомлені лише ті співробітники банку, які здійснюють кредитування. Кожному банку необхідно розробити власну кредитну політику, яка б відбивала напрямки та специфіку його діяльності, можливості цього банку та його клієнтів, рівень допустимого ризику, права та обов’язки кредитних працівників тощо.

У країнах, де відбуваються процеси дерегулювання банківської діяльності, документальне оформлення кредитної політики є обов’язковим. Під час перевірки банків органами нагляду перший крок полягає в тому, щоб з’ясувати, чи відповідає фактичний стан кредитування основним положенням кредитної політики. Саме цей документ регулює кредитну діяльність кожного банку і встановлює правила формування кредитного портфеля. Якщо банк має високоризиковий кредитний портфель, але це узгоджується з офіційною, документально зафіксованою кредитною політикою, то органи нагляду не мають права на будь-які санкції.

В Україні деякі банки мають документально оформлену кредитну політику, але розроблення такого документа ще не стало обов’язковим для вітчизняних банків. Кредитну діяльність банків значною мірою централізовано регулює НБУ, обмежуючи можливості банків щодо формування власної кредитної політики. Нестабільність економічної ситуації також не сприяє відпрацюванню довгострокових планів і перспективних завдань. Тому розроблення кредитної політики як офіційного документа є складним та проблематичним завданням для невеликих і новостворених банків.

Одним із обов’язкових елементів організації процесу кредитування є визначення систем затвердження кредиту. Система затверд­ження кредиту може бути одноступеневою, коли кредитний пра­цівник має індивідуальні повноваження щодо надання кредиту. З метою зменшення кредитного ризику та впливу суб’єктивних факторів банки звичайно обмежують індивідуальні повноваження, установлюючи ліміти кредитування. За такої системи кредитний працівник має право підписувати кредитний договір, а тому розглядуваний підхід називають іноді системою «одного підпису».

Найчастіше в банках у процесі кредитування застосовується система «подвійного підпису», яка передбачає узгодження остаточного рішення щодо позики зі старшою посадовою особою — керівником кредитного відділення (департаменту). За такої системи кредитний працівник розглядає та аналізує кредитну заяву, а також приймає і обґрунтовує своє рішення щодо надання позики. Інформація в стислій стандартній формі подається керівникові кредитного відділення й обговорюється, після чого приймається остаточне рішення. Система «подвійного підпису» також має обмеження щодо суми кредиту, яка може бути надана позичальнику.

Кредити, які перевищують ліміт кредитування для системи «подвійного підпису», необхідно затверджувати на засіданнях Кредитного комітету. Така система затвердження кредиту є багатоступеневою і передбачає розгляд кредитної заяви на різних рівнях: кредитний працівник, старший кредитний співробітник та Кредитний комітет. Недоліком цієї системи порівняно з двома щойно розглянутими є те, що рішення приймається довше і підвищуються витрати робочого часу досвідчених спеціалістів — членів Кредитного комітету. Система затвердження Кредитним комітетом сприяє зниженню ризиковості кредитних операцій банку.