Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 Суми

Вид материала

Конспект

Содержание 5.3.3.1 Управління запозиченими коштами 5.3.3.2 Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів 5.3.3.3 Управління залученням недепозитних ресурсів банку Етапи управління залученням СБ - сума міжбанківського кредиту; ПП Вивчення можливостей ефективного розміщення борго­вих цінних паперів, емітованих банком 2 Визначення цілей залучення ресурсів за рахунок емісії боргових цінних паперів Оцінка власного кредитного рейтингу Визначення обсягу емісії Визначення умов емісії облігацій

Подобный материал:

• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 1 для студентів спеціальності 050104 «Фінанси», 1923.62kb.
• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 для студентів спеціальності 050104 «Фінанси», 5662.37kb.
• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 1 Суми, 2323.63kb.
• Конспект лекцій удвох частинах Частина 2 для студентів спеціальності 030504 «Фінанси, 2582.24kb.
• Конспект лекцій удвох частинах Частина 1 для студентів спеціальності 030504 «Фінанси, 2882.69kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Правознавство", 1754.63kb.
• Як конспект лекцій Дніпропетровськ нметау 2008 удк 351/354(075., 911.32kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2009, 1181.15kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2009, 635.24kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2010, 2423.29kb.

5.3.3 Управління запозиченими коштами


5.3.3.1 Управління запозиченими коштами

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джере­ла запозичення — недепозитними зобов'язаннями банку. Особ­ливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ви­ступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у про­цесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнта­ми з огляду на власні потреби.

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

• отримання міжбанківських кредитів;
  
• рефінансування в Національному банку України;
  
• операції «репо»;
  
• емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).
  

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отри­мання міжбанківських позик. Ці операції надають можливість банкам з недостатнім обсягом ресурсів забезпечувати виконан­ня резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів ін­ших комерційних банків, які мають тимчасовий надлишок гро­шових коштів.

Перевагами операцій з міжбанківського кредитування є передусім відносна простота оформлення та швидкість здійснення.

Банк-позичальник взаємодіє з банком-кредитором, як правило, без посередників. Узгодження умов кредитування (сума, термін відсоткової ставки, вид забезпечення тощо) здійснюється по теле­фону, факсу, електронній пошті. Після повного оформлення кре­дитної угоди банки обмінюються між собою підписаними екзем­плярами за допомогою телефаксу. Підписання кредитної угоди є підставою для перерахування коштів з рахунка банку-кредитора на рахунок банку-позичальника. Перерахування здійснюється практично в режимі реального часу після надання банком-кре­дитором в регіональне управління НБУ, що його обслуговує, пла­тіжного доручення про переказ коштів на користь банку-пози­чальника. Міжбанківські кредитні угоди укладаються, як прави­ло, на термін від кількох днів до 1- 2 місяців. Досить поширени­ми є міжбанківські кредити «overnight», які повинні повертатися на наступний день після їх отримання.

Досить широко використовуються в міжнародній банківській практиці операції з позичання ресурсів у системі центрального банку. Центральний банк кредитує банківські установи на корот­костроковій основі з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів для проведення активних операцій. Так, у США Федеральна резервна система надає позики фінансо­во-кредитним установам через так зване дисконтне вікно, перераховуючи суму кредиту на рахунок банку-позичальника у Фе­деральному резервному банку відповідного регіону. Кожний кре­дит, який надається ФРС, повинен бути забезпечений надійною заставою. Більшість банків використовують для застави цінні па­пери Казначейства США.

В Україні Національний банк здійснює політику рефінансуван­ня комерційних банків через використання таких інструментів:

• рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку;

• надання стабілізаційного кредиту;

• операції купівлі-продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

Національний банк України здійснює операції на відкритому ринку шляхом:

• проведення короткострокового рефінансування банків;

• проведення середньострокового рефінансування банків;

• надання кредитів «overnight»;

• купівлі/продажу державних цінних паперів.

НБУ здійснює рефінансування банків шляхом операцій на від­критому ринку тільки під забезпечення державних цінних папе­рів, векселів, суб'єктів господарської діяльності та векселів Дер­жавного казначейства, що враховані банком.

Кредит «overnight» — це кредит у межах обумовленого ліміту та визначеної відсоткової ставки, який надано банку Національ­ним банком за постійно діючою лінією рефінансування строком на один день під забезпечення державних цінних паперів.

Стабілізаційний кредит - це кредит Національного банку, що може надаватися банку на підтримку виконання заходів фінан­сового оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визна­чений (Правлінням НБУ) строк.

Короткострокове рефінансування шляхом операцій на відкри­тому ринку здійснюється на строк до 14 днів, середньострокове - до 6 місяців. Ці види рефінансування проводяться через кількіс­ний або відсотковий тендер.

Кількісний тендер - тендер, на якому НБУ наперед установ­лює ціну (відсоткову ставку), за якою банки можуть одержати кредит шляхом рефінансування.

Відсотковий тендер - тендер, на якому банки у своїх заявках до Національного банку, крім суми очікуваного кредиту, пропо­нують ціну (відсоткову ставку), за якою вони погоджуються отри­мати кредит від НБУ шляхом рефінансування.

Для забезпечення наданого кредиту використовуються дер­жавні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше, ніж

через 10 днів після строку погашення кредиту, і які перебувають у власності банків та враховані банками векселі, строк пред'яв­лення яких до платежу настає не раніше, ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.

Відсоткова ставка за короткостроковими чи середньостроковими кредитами рефінансування, що одержані банками від НБУ, коригуванню не підлягає.

Короткострокове та середньострокове рефінансування банків шляхом операцій на відкритому ринку здійснюється під забез­печення державних цінних паперів або врахованих банком век­селів у розмірі, що не перевищує 85 % балансової вартості держав­них цінних паперів та 70 % від номінальної вартості врахованих векселів.

Кредит «overnight» надається через лінію рефінансування стро­ком на один робочий день. Надання банкам кредитів «overnight» здійснюється тільки під забезпечення державних цінних паперів у розмірі не більше 85 % їх балансової вартості. Національний банк надає кредити «overnight» за ставкою, не нижчою, ніж облікова.

Стабілізаційний кредит може надаватися банку строком до трьох років лише за умови його забезпечення заставою, високоліквідними активами банку-позичальника (державними цінни­ми паперами, іншими цінностями після здійснення експертної оцінки їх вартості) або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку чи фінансової установи.

Ще одним джерелом залучення банківських ресурсів, яке вже досить довго активно використовується банками в розвинених країнах і в останні роки почало застосовуватись українськими банками, виступають операції «репо» (repurchase agreement). В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційним банком якісних, низькоризикованих, досить ліквідних активів, які згідно з Угодою про зворот­ний викуп («репо») можуть бути викуплені цим банком через визначений термін та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних банків, як правило, є облігації внутрішньої дер­жавної позики, казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації, ліквідні цінні папери провідних україн­ських підприємств.

Операції «репо» вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є досить невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються здебільшого високоякісною за­ставою. Разом з цим зазначені активи банку позичальника мо­жуть використовуватись ним шляхом передачі у заставу під oпeрації «репо» без необхідності остаточного вилучення з балансу банку.

Ті комерційні банки, які проводять політику інтенсивного розвитку та диверсифікації діяльності, активно діють на ринку боргових зобов'язань, випускаючи в обіг цінні папери власного боргу, серед яких переважають фінансові векселі, а також облігації банків.

Банківський вексель — це цінний папір, в якому міститься безумовне грошове зобов'язання банку про сплату зазначеної у векселі суми векселетримачу в зазначеному місці та у встановле­ний термін.

Фінансові векселі банків є досить привабливим інструментом внаслідок їх високої ліквідності та надійності. Вони вільно обертаються на фінансовому ринку, можуть використовуватись як застава, засіб розрахунку за продукцію та послуги, просто як джерело отримання доходу у вигляді банківських відсотків. Век­сель може легко та швидко змінювати свого власника за допомо­гою індосаменту, тобто здійснення передаточного надпису на його звороті.

Облігація банку — це цінний папір, який надає його власнику право отримати у визначений термін грошові кошти розміром у номінальну вартість облігації з відповідною відсотковою платою (якщо облігація купонна) або без неї (якщо — безкупонна).

За своєю сутністю, призначенням і особливостями випуску та обігу облігація схожа на банківський сертифікат.

Постійні зміни умов функціонування комерційних банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують вдосконалення існуючих та впровадження нових методів управління бан­ківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування. Основними методами за-балансового фінансування є:

• сек'юритизація активів;

• продаж позик;

• надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек'юритизації активів полягає у трансфор­мації кредитів, наданих банкам, у відповідне недепозитне джере­ло залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек'юритизації активів за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов'язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об'єднує в єдиний пакет усі документи, що підтверджують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити. Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забез­печенням яких виступає саме цей пакет заставних документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. В результаті банк отримує можливість за­лучити ресурси на ринку за найменшою порівняно з іншими дже­релами вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються ре­альною заставою. Отримані таким чином у розпорядження бан­ку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що поверта­ються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Сутність методу продажу позик полягає у здійсненні операцій з продажу права власності банку на якісні короткострокові креди­ти іншим банківським установам. Одним із найважливіших чин­ників, що спонукає банки застосовувати цей метод, є очікуване під­вищення ринкової відсоткової ставки. У цьому разі здійснення продажу позик, наданих під діючу ставку, дозволить банку вже в найближчому майбутньому вкласти ресурси, отримані від прода­жу, в активи з більшою прибутковістю. У сучасній міжнародній практиці, як правило, банк — продавець позики зберігає за собою право на обслуговування боргу, отримуючи від позичальників від­соткові платежі та контролюючи виконання ними термінів плате­жів, в інтересах банку-покупця за відповідну комісійну винагороду.

Одними з найпоширеніших забалансових недепозитних опера­цій є операції з надання кредитних гарантій банку. Кредитна гаран­тія — це забалансове зобов'язання банку, згідно з яким він по­годжується за визначену плату гарантувати повернення кредиту своїм клієнтом іншому банку або виконання умов контракту, що був укладений між клієнтом банку та третьою особою. Кредитні гарантії є вигідними як для банку-гаранта, так і для його клієнта. Так, банк за видачу кредитної гарантії отримує значний прибу­ток у вигляді комісійних, не використовуючи власних ресурсів. Що стосується клієнта, то надана банківська гарантія дозволяє йому зміцнити свою репутацію надійного позичальника та розра­ховувати на істотне зниження вартості кредиту або спрощення та полегшення умов комерційного контракту.


5.3.3.2 Особливості процесу управління запозиченими джерелами коштів

На вибір недепозитних джерел банку впливають такі чинники:

• відносна вартість конкретного джерела;
  
• граничні строки погашення;
  
• рівень надійності джерела;
  
• правила та обмеження щодо використання;
  
• доступність;
  
• кредитні можливості банку позичальника - розмір капіталу,
  
• рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.
  

Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких, менеджери формують стратегію управління ресурсами.

1. Гнучкість управління - в будь-який момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, врахуванням як реальних, так і очікуваних значень.
   
2. Висока чутливість до змін ринкової ставки - позики здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.
   
3. Короткостроковий характер операцій запозичення -найпопулярнішими є одноденні позики та позики зі строками погашення до двох тижнів.
   

4 Неможливість застосування нецінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Пасивні операції виступають ключовим елементом управління банківською діяльністю, оскільки без якісного формування ресурсної бази банку неможливо забезпечити потрібну ефективність прове­дення активних операцій. При цьому необхідно розуміти, що пасивні операції банків, як і активні, безпосередньо впливають на рівень дохідності, а тому активи і зобов'язання необхідно розглядати як загальний портфель банківських ресурсів, управління яким має бути достатньою мірою скоординовано.

У цілому ж головне завдання, що стоїть перед комерційним банком при здійсненні ним пасивних операцій, може бути сформульова­но так: «Ресурсів у кожний конкретний момент часу має бути не про­сто в достатній кількості, а рівно стільки, скільки необхідно для забезпечення активних операцій».


5.3.3.3 Управління залученням недепозитних ресурсів банку

Якщо обсяг вкладів та їх зростання є недостатніми для покрит­тя всіх кредитів та інвестицій, що планує здійснити банк, то виникає необхідність у залученні недепозитних ресурсів.

До складу недепозитних ресурсів (позичених ресурсів) входять:

• кредити, отримані в інших банках;
  
• кредити, отримані від Національного банку України;
  
• кошти інвесторів, вкладені в боргові зобов'язання банку.
  

Відмінності недепозитних джерел ресурсів від депозитних:

• неперсональний характер - вони не асоціюються з конкретним клієнтом банку, а купуються на ринку на конкурентній основі через посередників;
  

• ініціатива залучення коштів належить самому банку;
  
• недепозитні залучені ресурси використовують, як прави­ло, великі банки;
  
• великі суми залучення, тому ці операції вважають операціями оптового характеру.
  

Управління залученням коштів з недепозитних джерел є необхідним, щоб фінансовий менеджер мав змогу зробити оптимальний вибір із різних доступних на даний момент часу недепозит­них джерел формування ресурсів.

Фінансовий менеджер повинен дати відповіді на питання:

• скільки коштів з недепозитних джерел має бути залучено для потреб банку;
  
• які недепозитні джерела коштів найбільше відповідають стратегічним цілям банку на даний момент часу та мінімізують витрати.
  

Етапи управління залученням коштів з недепозитних джерел.

1 Оцінка загальної потреби банку в недепозитних коштах

Визначається шляхом визначення розриву фондів – різниці між поточними і прогнозованими кредитами та інвестиціями, що банк планує здійснити, і поточними та очікуваними надхо­дженнями ресурсів з депозитних джерел.

2. Вибір недепозитного джерела коштів
   

Фактори, що впливають на вибір недепозитного джерела коштів:

1. відносна вартість коштів, отриманих з кожного недепозитного джерела (банки віддають перевагу отриманню коштів з більш дешевих джерел);
   
2. ризик (нестійкість і ступінь надійності) кожного з джерел фондів:
   

• процентний ризик - ризик зміни вартості кредиту через коливання попиту і пропозиції на ринку;
  
• ризик доступності кредиту - несприятливі кредитні умови, погіршення репутації банку призводить до обмеження обсягу запропонованих кредитів;
  

3. строк погашення коштів, що залучаються, та їх відповідність потребам банку;
   
4. розмір банку-позичальника;
   

5) відповідність державним регулюючим нормам.


3 Управління процесом залучення коштів

Управління процесом залучення недепозитних ресурсів здійснюється за двома основними напрямками:

• управління залученням міжбанківських кредитів;
  
• управління емісією боргових цінних паперів.
  

4 Управління міжбанківськими кредитами

Передумовами ефективного управління міжбанківськими кредитами є:

• необхідний рівень іміджу банку на ринку;
  
• постійний аналіз і врахування кон'юнктури ринку з метою забезпечення найвигідніших для банку умов залучення коштів;
  

- використання математичних моделей під час планування строків виплати кредитів, що дасть змогу зіставити перспективну динаміку витрат на їх обслуговування, доходи від розміщення отриманих коштів.

Управління залученням ресурсів за рахунок отримання міжбанківських кредитів містить такі етапи:

1 Визначення мети використання міжбанківського кредиту:

• якщо міжбанківський кредит використовується як постійне джерело ресурсів, необхідно скласти спеціальні графіки залучення та обслуговування;
  
• якщо міжбанківський кредит використовується нерегулярно, лише з метою підтримання нормативів ліквідності, необхідне постійне розширення переліку «дружніх» банків з метою формування пулу, члени якого домовляються про надання один одному кредитів на пільгових умовах.
  

2. Оцінка власної кредитоспроможності банку з метою визначення можливості досягнення цілей залучення ресурсів за рахунок міжбанківських кредитів.
   
3. Визначення обсягу коштів, що залучаються за рахунок отримання кредитів інших банків.
   

Під час визначення обсягу міжбанківських кредитів, які пла­нує отримати банк, потрібно виходити з розрахованої потреби банку в недепозитних ресурсах та можливості їх формування з альтернативних джерел.

4 Вибір ефективних форм міжбанківських кредитів, що залучаються банком.

Цей вибір визначається такими умовами:

• цілями використання кредиту;
  
• періодом планового використання міжбанківських кредитів;
  
• визначеністю строків початку та закінчення використання отриманих міжбанківських кредитів;
  
• можливістю забезпечення кредиту, що залучається банком.
  

5 Вивчення та оцінка умов міжбанківських кредитів:

• максимальний строк кредиту;
  
• валюта кредиту;
  
• рівень та вид процентної ставки;
  
• умови виплати процентів;
  
• умови виплати основної суми боргу;
  
• форми забезпечення кредиту.
  

б Оцінка вартості міжбанківських кредитів.

Така оцінка здійснюється на основі умов кредитних догово­рів та передбачає такі елементи розрахунку, як процентна став­ка, ставка податку на прибуток, рівень витрат з укладення угод тощо:


В_МБК= ПВ_МБК*(1-ПП)/(СБ(1-В)), (5.13)


де В_МБК - вартість міжбанківського кредиту;

ПВ_МБК - процентні виплати за кредитом;

В - витрати на укладання кредитних угод відносно суми угоди, од.;

СБ - сума міжбанківського кредиту;

ПП - ставка податку на прибуток, од.

За результатами оцінки вартості міжбанківського кредиту ви­значається порівняльна ефективність залучення ресурсів з цього джерела порівняно з іншими альтернативними джерелами їх залучення.

7. Укладення кредитних угод.
   
8. Забезпечення умов ефективного використання міжбанківських кредитів.
   

Якщо міжбанківський кредит залучається для проведення активних операцій, рівень кредитної ставки за ним має бути меншим, ніж рівень рентабельності операцій, для здійснення яких він залучається.

9 Організація контролю за поточним обслуговуванням та погашенням отриманих кредитів.

Поточне обслуговування міжбанківських кредитів полягає у своєчасній сплаті процентів за ним відповідно до умов укладених договорів. Ці платежі включаються до платіжного календаря банку та контролюються у процесі моніторингу його поточної фінансової діяльності.


5.3.3.4 Управління емісією боргових цінових паперів

Головною ме­тою управління емісією боргових цінних паперів банку є забезпе­чення залучення необхідного обсягу коштів шляхом випуску та розміщення на первинному ринку цінних паперів цього виду.

Передумови ефективного управління:

високий рівень іміджу банку на ринку цінних паперів;

• ефективна політика залучення ресурсів, що є основною
  для визначення строків, масштабів і ціни емісії;
  
• використання методів регулювання поточного курсу власних цінних паперів на ринку цінних паперів;
  
• пріоритетна орієнтація на опціонні облігаційні позики, що дає змогу уникнути витрат на їх подальше погашення шляхом обміну на звичайні або привілейовані акції.
  

Управління залученням ресурсів за рахунок емісії боргових цінних паперів складається з таких основних етапів:

1 Вивчення можливостей ефективного розміщення борго­вих цінних паперів, емітованих банком

Вибір емісії боргових цінних паперів як альтернативного джерела недепозитних ресурсів банку може бути зумовлений насам­перед низькою вартістю цього виду залучених ресурсів та мож­ливістю швидкого розміщення планової емісії.

Обидві ці умови пов'язані зі станом кон'юнктури ринку цін­них паперів та рівнем інвестиційної привабливості боргових цін­них паперів, що планується емітувати. Тому принципове рішен­ня про їх емісію може бути прийняте лише на основі всебічного попереднього аналізу кон'юнктури ринку цінних паперів та оцінки інвестиційної привабливості цих цінних паперів.

Аналіз кон'юнктури ринку цінних паперів містить:

• характеристику стану попиту і пропозиції за борговими цінними паперами різних видів;
  
• характер обігу боргових цінних паперів інших бан­ків; умови їх емісії, динаміку цін їх котирування, обсягів продаж боргових цінних паперів нових емісій та ряду інших показників.
  

Результатом проведення такого аналізу є виявлення діапазо­ну вартості залучення ресурсів з даного джерела, визначення рівня чутливості реагування ринку цінних паперів на появу но­вої емісії боргових цінних паперів банку та оцінка потенціалу поглинання ринком цієї емісії.

Оцінка інвестиційної привабливості власних боргових цінних паперів здійснюється з позицій можливих умов їх емісії та можливого кредитного рейтингу на ринку цінних паперів. Під час оцінювання визначаються мінімальні параметри умов емісії, що забезпечують високий рівень їх інвестиційної привабливості порівняно з борговими цінними паперами інших емітентів, що знаходяться в обігу.

2 Визначення цілей залучення ресурсів за рахунок емісії боргових цінних паперів:

• використання облігацій як постійне джерело коштів;
  
• використання облігацій лише для фінансування капіталомістких програм.
  

3 Оцінка власного кредитного рейтингу

Потенціал розміщення емітованих цінних паперів та вар­тість залучення ресурсів значною мірою залежать від кредитного рейтингу банку, що визначає реальний рівень його кредитоспроможності з позицій можливого кредитного ризику для інвесторів.

Високий рівень кредитоспроможності банку дає змогу звести до мінімуму вартість залучення ресурсів, і, навпаки, низький кредитний рейтинг призводить до необхідності збільшення роз­міру купонної ставки для забезпечення реалізації емітованих цін­них паперів. Тільки в цьому випадку буде забезпечена інвести­ційна привабливість боргового цінного паперу для інвестора.

4 Визначення обсягу емісії

Під час визначення обсягу емісії потрібно виходити з розрахованої потреби банку в недепозитних ресурсах та можливості їх формування з альтернативних джерел.

Під час визначення цього обсягу необхідно враховувати існуючі законодавчі обмеження щодо максимального обсягу боргових цін­них паперів, які може емітувати банк.

5 Визначення умов емісії облігацій

Формування умов емісії облігацій є найбільш складним та відповідальним етапом управління.

Ці умови визначають рівень досягнення цілей залучення ресурсів за рахунок емісії облігацій, ступінь інвестиційної привабливості, а відповідно і реалізації облігацій на ринку цінних па­перів, вартості залучення ресурсів тощо.

Номінал облігації визначається з урахуванням основних категорій майбутніх інвесторів: найменші номінали облігацій орієнтовані на їх продаж населенню, а найбільші - на їх продаж інституційним інвесторам. З урахуванням обсягу емісії і номіналу облігацій визначаєть­ся їх кількість.

Визначення виду облігації пов'язане з цілями залучення облігаційної позики (короткострокові або довгострокові облігації), а також з можливостями їх розміщення на ринку цінних паперів відповідно до вимог щодо їх інвестиційної привабливості.

Купонна ставка за облігацією формується виходячи з кон'юнктури ринку цінних паперів та рівня оцінки власної кредито­спроможності. Під час формування купонної ставки мають вра­ховуватися такі основні фактори:

• середня ставка процента за аналогічними кредитними інструментами;
  
• середній рівень дохідності базових облігацій аналогічного виду;
  

• рівень кредитоспроможності банку.