Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 Суми

Вид материала

Конспект

Содержание 5.3.3.5 Особливості управління запозиченими коштами банку Позики в центральному банку Міжбанківський ринок Операції репо Міжнародні фінансові ринки Ринок депозитних сертифікатів Ринок комерційних паперів Позики в небанківському секторі 5.4 Особливості управління активами 5.4.2 Кредитні операції Аналіз та оцінка кредитних ризиків. Визначення величини ризиків. Управління кредитними ризиками. Контроль за ефективністю управління кредитними ризиками. Методика проведення аналізу кредитоспроможності позичальника 5.4.2.2 Сутність і значення кредитного портфеля банку Кредитний портфель

Подобный материал:

• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 1 для студентів спеціальності 050104 «Фінанси», 1923.62kb.
• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 2 для студентів спеціальності 050104 «Фінанси», 5662.37kb.
• Конспект лекцій Удвох частинах Частина 1 Суми, 2323.63kb.
• Конспект лекцій удвох частинах Частина 2 для студентів спеціальності 030504 «Фінанси, 2582.24kb.
• Конспект лекцій удвох частинах Частина 1 для студентів спеціальності 030504 «Фінанси, 2882.69kb.
• Конспект лекцій для студентів спеціальності "Правознавство", 1754.63kb.
• Як конспект лекцій Дніпропетровськ нметау 2008 удк 351/354(075., 911.32kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2009, 1181.15kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2009, 635.24kb.
• Конспект лекцій Суми Видавництво Сумду 2010, 2423.29kb.

5.3.3.5 Особливості управління запозиченими коштами банку

Традиційним джерелом формування ресурсів банку є вклади клієнтів, але з розширенням банківської діяльності виникає потреба в пошуку нових шляхів зростання ресурсної бази. Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення — недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Розвитку підходів до управління недепозитними джерелами коштів банку сприяла концепція пріоритетних стосунків із клієнтами, яка набула розвитку в 70-ті роки ХХ ст. На той час банківська практика розвинених країн переконливо показала, що банк повинен надавати клієнтам усі кредити, які принесуть чистий прибуток. У такому разі завдання менеджерів - забезпечити достатній обсяг кредитних ресурсів та підтримати нормативи ліквідності. При такому підході рішення про надання позик приймається раніше, ніж рішення про формування ресурсів. Якщо наявних коштів недостатньо, то менеджер змушений шукати найбільш дешеве та доступне джерело швидкого їх поповнення. З цією метою він виходить на фінансовий ринок і купує фонди, тобто запозичує тимчасово вільні кошти в інших учасників.

Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі: позики у центральному банку (ЦБ); міжбанківський ринок ресурсів; проведення операцій РЕПО; міжнародний фінансовий ринок (євроринок); ринок депозитних сертифікатів; ринок комерційних паперів; позики в небанківському секторі.

ПОЗИКИ В ЦЕНТРАЛЬНОМУ БАНКУ

Вартість запозичення коштів у центральному банку визначається обліковою ставкою. Облікова ставка (ставка рефінансування) — це відсоткова ставка ЦБ за операціями кредитування комерційних банків через рефінансування їх активних операцій. Одержання кредиту від ЦБ розглядається не як право, а як привілей для комерційного банку, оскільки серед недепозитних джерел воно найдешевше. Як правило, центральний банк надає кредити тим банкам, які зазнають тимчасових труднощів у формуванні ресурсів або з метою підтримання їх ліквідності. При цьому припускається, що позика має короткостроковий характер.

Тому більшість ЦБ обмежують використання даного джерела поповнення ресурсів через установлення певних вимог та правил. Наприклад, правила Федеральної резервної системи (ФРС) США обмежують розмір кредитів двома відсотками суми депозитів, а строки надання – двома тижнями для великих банків і одним місяцем для менших за розміром банків. Якщо Федеральний резервний банк перевищує допустимі межі кредитування комерційних банків, то він несе відповідальність перед ФРС за будь-які збитки, у тому числі й у разі банкрутства банку-позичальника.

Національний банк України використовує механізм рефінансування комерційних банків з метою підтримання їх ліквідності та регулювання кредитно-грошового ринку України. Рішення про надання кредиту за обліковою ставкою приймається НБУ після вивчення конкретної ситуації та фінансового становища комерційного банку. В умовах фінансової кризи механізм рефінансування НБУ майже не використовується.

Однією з форм рефінансування комерційних банків, яка активно використовується НБУ, є проведення кредитних аукціонів. Аукціони мають на меті вільний продаж кредитних ресурсів фінансово стійким банкам, а вартість позик може відрізнятися від облікової ставки.

Кредитні аукціони мають певні правила допуску учасників та обмеження: до участі допускаються банки, які не порушують установлених економічних нормативів, своєчасно подають звітність та повертають отримані кредити; філії комерційних банків та новостворені банки (з періодом діяльності менше 1 року) до участі не допускаються; сума позики одному банку не може перевищувати 50% загального обсягу кредитів, запропонованих до продажу на аукціоні; загальна сума міжбанківських позик з урахуванням поданої заявки не повинна перевищувати п’ятикратного розміру капіталу банку за останнім балансом.

Відсоткова ставка за позиками, одержаними у результаті проведення аукціону, може відрізнятися від облікової ставки НБУ і залежить від попиту та пропозиції кредитних ресурсів і початкової ставки аукціону. Придбані на аукціоні позики не підлягають пролон­гації.

МІЖБАНКІВСЬКИЙ РИНОК

Популярним джерелом запозичення коштів для банків є міжбанківський кредит. Міжбанківський ринок кредитних ресурсів - це ефективний механізм перерозподілу грошових коштів. З одного боку, міжбанківський кредит дозволяє банкам з недостатньою кількістю ресурсів виконувати вимоги ЦБ або задовольняти потреби клієнтів у кредитах. З інщого боку, міжбанківський ринок слугує для підтримки зростання депозитів і надає кредиторам можливість вигідного розміщення тимчасово вільних коштів. Загалом кредитування інших банків характеризується відносною безпечністю, хоча повністю не виключає кредитного ризику.

Відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами залежить від кон’юнктури ринку і встановлюється провідними банками. Розмір відсоткової ставки за конкретним кредитом є предметом переговорів між позичальником та кредитором і може відрізнятися від діючої ринкової ставки. Ставки міжбанківського ринку в цілому нижчі за ставки, пропоновані іншим позичальникам.

Строки надання міжбанківських кредитів містяться в діапазоні від кількох годин до кількох місяців (як правило, не більше 6 міс.). На міжбанківському ринку укладаються кредитні угоди трьох типів:

1) одноденні; 2) строкові; 3) безстрокові.

Угоди за одноденними позиками - кредити типу «овернайт» (overnight) - укладаються, як правило, по телефону без письмового оформлення і передбачають повернення коштів наступного дня (не пізніше ніж через 24 год).

У строкових кредитних угодах термін надання кредиту (дні, тижні, місяці) чітко обумовлюється сторонами і фіксується письмово.

Безстрокові (відкриті) угоди автоматично продовжуються щодня до того часу, поки один із учасників не вирішить її перервати. Термін дії такої угоди не визначається, відсоткова ставка плаваюча. Більшість безстрокових контрактів укладається між невеликими та дещо біль­шими за розміром банками, які мають постійні кореспондентські відносини.

Кредитний ризик за міжбанківськими позиками в цілому нижчий за ризик, що виникає у процесі кредитування інших позичальників. Але й банки можуть потрапити у скрутне фінансове становище та вчасно не повернути позику або збанкрутувати. Однією з причин кризової ситуації, що склалася в банківській системі України в 1994 році, було неповернення міжбанківських кредитів деякими банками. На той час ще не існувало ринку державних цінних паперів, які могли б слугувати забезпеченням міжбанківських кредитів. З випуском в обіг облігацій внутрішньої Державної позики уряду України (ОВДП) значна частина угод на міжбанківському ринку укладається за умови забезпечення кредиту державними цінними паперами.

ОПЕРАЦІЇ РЕПО

Надання міжбанківської позики під забезпечення цінними паперами за умови зворотного їх викупу після повернення коштів кредиторові називається угодою РЕПО. Угоди РЕПО є одним з видів ломбардного кредиту на міжбанківському ринку і використовуються в разі, коли учасники недостатньо добре знають один одного або виникає сумнів щодо кредитоспроможності позичальника.

Центральні банки часто укладають угоди РЕПО в разі кредитування комерційних банків. Угоди про зворотний викуп цінних паперів, що їх надано як заставу при короткостроковому запозиченні коштів, вже давно використовуються у світовій банківській практиці. Під час проведення операцій РЕПО забезпеченням слугують малоризикові та високоліквідні активи, здебільшого державні або інші високоякісні цінні папери.

Термін таких угод може коливатися від кількох годин до кількох місяців. Залежно від строку дії угоди РЕПО, як і міжбанківські кредити, бувають трьох типів: 1) нічне РЕПО: тривалість - 1 день, ставка фіксована; 2) строкове РЕПО: тривалість чітко визначена угодою, ставка фіксована; 3) безстрокове (відкрите) РЕПО: термін не фіксується, дія угоди припиняється за вимогою однієї зі сторін, ставка плаваюча.

Операції РЕПО значно знижують кредитний ризик, але не гарантують повного його уникнення. Протягом періоду дії угоди ринкова вартість цінних паперів може знизитись або один з учасників стане банкрутом. Тому в більшості країн правила укладання угод про зворотний викуп централізовано регламентуються.

В Україні з розвитком ринку ОВДП більшість міжбанківських операцій кредитування укладається на основі РЕПО-угод. Останнім часом всі кредитні аукціони НБУ проводяться лише за умови укладання угод РЕПО.

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ РИНКИ

Одним з популярних джерел запозичення коштів комерційними банками є одержання кредитів на міжнародних фінансових ринках. Доступ на ці ринки мають великі міжнародні банки. Місцеві банки можуть одержати кредит через взаємодію з тими банками, які щоденно працюють на зазначених ринках.

Найбільшим та найдинамічнішим фінансовим ринком світу є міжнародний ринок євродоларів (доларів США, які функціонують за межами даної країни). Ринок євродоларів утворився після Другої світової війни, коли країни соціалістичного табору прийняли рішення про переведення своїх валютних резервів з американських банків, де вони перебували під час війни, до банків Лондона. Інтенсивний розвиток ринку почався в 60-ті роки ХХ ст. з виникненням кризи зовнішніх платежів США, пов’язаної зі значними видатками на війну у В’єтнамі. Зростання конкурентних позицій європейської та японської економік також сприяло становленню вільного ринку доларів США в Європі, тобто євроринку. Низькі ставки відсотків на американському внутрішньому ринку, особливості валютного регулювання, законодавче обмеження рівня ставок і правила оподаткування в США створили вигідніші умови інвестування доларів на євроринку, ніж усередині країни. Одночасно європейські банки здобули право вільного використання іноземної валюти, а валютне регулювання європейських країн стало гнучкішим.

Спочатку євроринок знаходився в Лондоні, який і тепер лишається його головним фінансовим центром. Згодом ринки євродоларів були сформовані у Франції (Париж), Бельгії (Брюссель), Швейцарії (Цюрих), Люксембургу, Німеччині (Франкфурт-на-Майні). На сьогодні євроринок вийшов за географічні межі Європи і включає багато країн світу, таких, як Канада (Торонто), Сингапур, Гонконг, Японія (Токіо), Бахрейн та інші. Євроринок приваблює своїм великим розміром, ліберальним регулюванням та порівняно низькими ставками запозичення.

За своєю структурою євроринок складається з кількох секторів, основними з яких є ринки єврокредитів, єврооблігацій, простих боргових зобов’язань (євронот, євровекселів) та строковий сектор євроринку. Основи та механізм проведення фінансових операцій на євроринку не відрізняються від аналогічних операцій на національних кредитних ринках, а відмінності стосуються деяких методів регулювання банківської діяльності та рівнів дохідності. На євродоларовому ринку діють ставки LIBOR (London Interbank Offer Rate - лондонська міжбанківська ставка пропозиції) та LIBID (лондонська міжбанківська ставка попиту) або ставки подібного типу - FIBOR, PIBOR, що застосовуються в інших фінансових центрах торгівлі євродоларами (в абревіатурі типу LIBOR назва «лондонська» є історичною, а не географічною і може стосуватися будь-якого сегменту євроринку). Ставки попиту та пропозиції кредитних ресурсів встановлюються найбільшими міжнародними банками диференційовано залежно від терміну надання позики та виду валюти.

Традиційна форма короткострокового та середньострокового фінансування на євроринку — це єврокредит, який існує в чотирьох основних видах позик: позика з фіксованою ставкою; позика з плаваючою ставкою (роловерний кредит); резервний кредит, або овердрафт, у євровалюті; синдикатний кредит, який надається групою міжнародних банків і дозволяє обмежити кредитний ризик часткою участі в кредитній угоді.

Відсоткові ставки за єврокредитами базуються на ставці LIBOR, до якої може додаватися маржа, що залежить від кон’юнктури ринку та кредитоспроможності (рейтингу) позичальника. При цьому розрахунок відсоткових виплат здійснюється за європейською системою (база - 360 днів, кількість днів у кожному місяці - фактична), що деякою мірою компенсує порівняно низький рівень LIBOR. Тип обраної системи нарахування відсотків обов’язково фіксується в кредитному договорі.

Для синдикатних кредитів у вартість запозичення включається комісійна винагорода банкові, який став організатором синдикату, агентська комісія за бухгалтерське обслуговування позики тощо.

Діапазон строків надання єврокредитів досить широкий - від одноденних кредитів (overnight) до кредитів на 10 - 12 років (синдикатні кредити). Єврокредити надаються на різні суми, але здебільшого мінімальна сума становить 50 тис. дол. США, а середня сума синдикатних кредитів сягає 100 млн дол. Високотехнологічні телекомунікаційні системи переказування грошей, такі, як SWIFT, CHIPS дозволяють проводити міжнародні кредитні операції в короткі строки.

Привабливість традиційного єврокредиту полягає в можливості швидкого укладання угоди, різноманітності строків погашення основного боргу та виплати відсотків, наданні права вибору валюти, низькому рівні ставок запозичення. Це зробило єврокредити важливим інструментом єврооперацій на міжнародних ринках. Недоліком розглядуваного інструменту є низький рівень ліквідності, що важливо для кредиторів.

Хоча позики на євроринку доступні для будь-яких позичальників, але на розвиток євровалютного ринку впливають великі банки, посередники та інвестори. Основна частина банківських кредитів (близько 60%) припадає на позичальників із країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Країни з перехідною економікою не мають необмеженого доступу до світових ринків капіталів, тому в основному користуються багатостороннім механізмом фінансування. Головною його умовою є наявність угоди з Міжнародним валютним фондом (МВФ), яка відкриває шлях до інших джерел фінансування. Протягом останніх років фінансові взаємостосунки східноєвропейських країн, включаючи Україну, з міжнародним фінансовим співтовариством формувалися під впливом серйозних змін. Міжнародні банки переглянули свою політику кредитування у східноєвропейському регіоні, що спричинило до зростання обсягів приватного банківського кредитування. Необхідною умовою одержання міжнародного кредиту позичальником із країн з перехідною економікою є наявність позитивного аудиторського висновку аудиторської компанії світового рівня (К.Р.М.G., Аrthur Andersen, Price Waterhouse, Ernst  Young та інші).

Загалом євроринки характеризуються високою здатністю пристосовуватися до економічної ситуації у світі. Вони сприяють раціональнішому розподілу фінансових ресурсів у планетарному масштабі, пропонують нестандартне вирішення проблем та новий фінан­совий інструментарій. Поряд із традиційними єврокредитами позичальники міжнародних ринків дедалі частіше використовують інші альтернативні джерела отримання грошових коштів, такі, як запозичення шляхом випуску єврооблігацій, євровекселів та інших цінних паперів.

РИНОК ДЕПОЗИТНИХ СЕРТИФІКАТІВ

У процесі формування ресурсної бази комерційні банки активно використовують таке джерело, як депозитні сертифікати (ДС). Депозитний сертифікат, по суті, є гібридним інструментом: офіційно -це депозитний рахунок, але практично ДС є різновидом боргової розписки (типу IOY «I owe you» — я вам винен). Отже, за формою ДС можуть бути віднесені до депозитних зобов’язань, але за економічним змістом правомірно їх розглядати як джерело запозичення коштів, оскільки ініціаторами випуску депозитних сертифікатів завжди є банк.

Депозитний сертифікат — це процентне боргове зобов’язання (розписка) банку, яке підтверджує вкладення певної суми коштів у банк на визначений термін за конкретною відсотковою ставкою або за ставкою, що розраховується за умовами укладеної угоди. Основна роль ДС полягає в забезпеченні банків додатковими джерелами коштів.

На фінансових ринках обертається кілька видів депозитних сертифікатів: місцеві ДС, які функціонують тільки на внутрішніх ринках; євровалютні депозитні сертифікати; ощадні ДС, які випускаються великими ощадними банками. Особливою популярністю користуються перевідні ДС, які можна неодноразово перепродавати на вторинному ринку до настання терміну погашення. Для спрощення операції продажу ДС випускаються у формі «на пред’явника». Ставка за депозитними сертифікатами може бути як фіксованою, так і плаваючою. Близько 80% всіх депозитних сертифікатів на міжнародних ринках є інструментами з фіксованою ставкою відсотка, і тільки 20% ДС передбачають поетапний перегляд ставки через певні проміжки часу, тобто плаваючу ставку.

Різновидом перевідних депозитних сертифікатів є ДС великої вартості (не менше 100 тис. дол. США - «джумбо»). В 60-ті роки вперше випуск таких сертифікатів запровадив американський банк «Citicorp» для залучення великих сум грошових коштів на ринку короткострокового капіталу. Перевідні ДС обмежені короткими строками погашення - здебільшого від 7 днів до одного року. За депозитними сертифікатами з терміном погашення понад рік відсотки, як правило, виплачуються кожні шість місяців. Євродоларові ДС емітуються найбільшими банками, які розташовані у фінансових центрах світу.

Більша частина євродоларових ДС є короткостроковими, зі строками дії 30, 60 або 90 днів. Вони не застраховані і через вищий кредитний ризик та більшу чутливість до розвитку політичної і економічної ситуації в ряді країн, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно з аналогічними інструментами внутрішнього ринку США.

Одним із методів реалізації ДС є продаж його клієнтові банку, при цьому банківська операція полягає в переведенні коштів з одного рахунку, наприклад, розрахункового рахунку клієнта, на інший — рахунок депозитного сертифіката. Завдяки такій операції підвищується стабільність ресурсної бази банку, оскільки ДС не можуть бути вилучені з обігу до настання строку погашення. Крім того, у деяких країнах, наприклад у США, вимоги обов’язкового резервування щодо ДС відсутні, тоді як кошти на інших рахунках підлягають резервуванню. Отже, банк при продажу ДС, навіть за умов простого переведення коштів за рахунками, має певні вигоди. Проаналізувавши динаміку обсягів продажу ДС, можна виявити пряму залежність між зростанням даного показника та зростанням попиту на комерційні кредити.

Пропонуючи перевідні депозитні сертифікати великої вартості, банки запозичують кошти у компаній, фондів та окремих осіб, аби забезпечити свої кредити іншим компаніям, розраховуючи на одержання прибутку від різниці ставок.

РИНОК КОМЕРЦІЙНИХ ПАПЕРІВ

Комерційні папери — це короткострокові незабезпечені боргові зобов’язання, термін обігу яких не перевищує 270 днів. Ринок комерційних паперів виник у США наприкінці 60-х років. Тому на його розвиток значно вплинуло законодавство країни, згідно з яким банки не мають права прямого випуску комерційних паперів. Такі інструменти запозичення коштів випускались відомими компаніями з метою фінансування своїх потреб в оборотних засобах. Це дозволяло їм не користуватися банківськими кредитами. На відміну від депозитних ставок, які у США централізовано регулювалися до початку 80-х років, ставки за комерційними паперами були нерегульованими. Банки створювали холдингові компанії чи фірми, які перебували під їх контролем і здійснювали випуск комерційних паперів. Це джерело запозичення коштів дозволяло банкам розширювати ресурсну базу, незважаючи на обмеження депозитних ставок. Період обігу комерційних паперів коливається від 3 - 4 днів до 9 місяців, продаж, як правило, відбувається на дисконтній основі. Ці інструменти не відносять до цінних паперів, оскільки є незабезпеченими борговими зобов’язаннями. В Україні ринок комерційних паперів відсутній.

Ставки за комерційними паперами в середньому на 0,5 - 0,75% нижчі за середньоринкові ставки запозичення, такі, скажімо, як LIBOR.

ПОЗИКИ В НЕБАНКІВСЬКОМУ СЕКТОРІ

До фінансових небанківських установ належать пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, кредитні спілки, взаємні фонди, трастові компанії тощо. Як правило, у небанківських установах акумульовані значні кошти, що потребують надійних напрямків розміщення. Тимчасово вільні кошти цих учасників ринку можуть вкладатися у високоякісні цінні папери та надаватися на умовах позики надійним клієнтам, якими і є банки. Законодавством деяких країн, наприклад США, пенсійним фондам забороняється купувати високоризикові цінні папери з рейтингом ВВ і нижчим. Тому фінансові небанківські установи надають позики іншим учасникам ринку, формуючи небанківський сектор ринку кредитних ресурсів.

Особливістю даного джерела запозичення є більш довгостроковий характер угод порівняно з міжбанківським ринком, а умови проведення операцій та методи ціноутворення не відрізняються від загальних.


5.4 Особливості управління активами


5.4.1 Методи управління активами

Незважаючи на загальні тенденції в складі і структурі активів, кожний банк повинен прагнути до створення раціональної структури активів, яка залежить насамперед від якості активів.

Якість активів визначається їх ліквідністю, обсягом ризикованих активів, питомою вагою критичних і неповноцінних активів, обсягом активів, що дають прибуток.

Для забезпечення щоденної спроможності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура активів комерційного банку повинна відповідати якісним вимогам ліквідності. З цією метою всі активи банку поділяються на групи за ступенем ліквідності залежно від терміну погашення. Активи банку поділяються на високоліквідні активи (тобто активи, що забезпечують миттєву ліквідність), ліквідні активи, активи довгострокової ліквідності.

До активів миттєвої ліквідності (високоліквідних) належать: готівка і прирівняні до неї кошти, кошти на рахунках у центральному банку, державні боргові зобов'язання, кошти на коррахунках, вкладення в облігації внутрішньої валютної позики за відра­хуванням коштів, які надходять на оплату валютних акцій, і коштів, які надходять на коррахунки банку від реалізації цінних паперів. Ці кошти належать до ліквідних, оскільки підлягають (у разі потреби) негайному вилученню з обороту банку.

До складу ліквідних активів належать, крім перелічених високоліквідних активів, усі кредити, видані кредитною організацією в національній та в іноземній валютах із терміном погашення протягом найближчих 30 днів (крім пролонгованих хоча б один раз і знову виданих кредитів на погашення раніше виданих позик), а також інші платежі на користь кредитної організації, які підляга­ють перерахуванню протягом найближчих 30 днів (дебітори, а також суми переплати, які підлягають поверненню кредитній орга­нізації на звітну дату з фонду обов'язкових резервів).

До активів довгострокової ліквідності належать всі кредити, видані кредитною організацією в національній та іноземній валютах, із залишковим терміном погашення понад рік, а також 50% гарантій і доручень, виданих банком на термін дії більше року, кредити прострочені, за відрахуванням позик, гарантованих урядом, під заставу цінних паперів, під заставу дорогоцінних металів.

Встановлюючи раціональну структуру активів, банк повинен виконувати вимоги до ліквідності, а отже, мати достатній розмір високоліквідних, ліквідних та довгостроково-ліквідних засобів стосовно зобов'язань з урахуванням їх термінів, сум та типів і виконувати нормативи миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності.

Норматив миттєвої ліквідності розраховується як відношення суми високоліквідних активів банку до суми її зобов'язань щодо рахунків до запитання.

Норматив поточної ліквідності являє собою відношення суми ліквідних активів кредитної організації до суми його зобов'язань щодо рахунків до запитання і на термін до 30 днів.

Норматив довгострокової ліквідності визначається як відно­шення виданих банком кредитів з терміном погашення понад рік до капіталу кредитної організації і зобов'язань понад рік.

Ці нормативи застосовуються в процесі управління активами. Але найголовніше для побудови раціональної структури активів банку - витримати співвідношення між ліквідними і сумарни­ми активами.

Зважування активів за ступенем ризику проводиться шляхом множення залишку коштів на відповідному балансовому рахун­ку (рахунках) або їх частини на коефіцієнт ризику (у відсотках), поділений на 100.

Практично всі банківські активи піддаються певному ризику. Ступінь ризику своїх активів банк повинен визначати і підтримувати на рівні, який відповідає чинному законодавству і політиці банку щодо цього. На підставі результатів вивчення структури активів банку можна аналізувати різні види ризику.


5.4.2 Кредитні операції

5.4.2.1 Аналіз кредитних операцій комерційного банку

Кредитування традиційно вважається одним з основних напрямків роботи банку. За рекомендаціями світових фінансово-кредитних організацій, якщо в активах банку кредитування займає менше 65%, то кредитна політика банку є пасивною, якщо частка перевищує 75% - агресивною.

При проведенні аналізу кредитної політики необхідно враховува­ти багато факторів:

Зовнішні фактори	Внутрішні фактори
Не контролюються самим банком	Контролюються банком
1 Інфляція.	1 Наявність капіталу.
2 Попит та пропозиція позичкового ринку країни	2 Ступінь ризикованості та
3 Рівень доходів та	прибутковості різних видів
платоспроможності населення	позичок.
країни.	3 Сталість депозитів.
4 Фінансовий стан підприємств країни.	4 Здатність та досвід банківського персоналу.
Інші	Інші

Внутрішні та зовнішні фактори мають великий вплив на дохід, який отримає банк, тому банки намагаються враховувати ці фактори.

На першому етапі провадиться аналіз структури кредитного портфеля банку. В цілому надані кредити банків можна поділити на довгострокові та короткострокові.

Приймаючи рішення про кредитування, банки повинні враховувати можливий негативний розвиток позичальників більшою мірою, ніж позитивний. У процесі управління кредитними ризика­ми можна виділити чотири основні етапи, які визначають завдання цього процесу.

1 Аналіз та оцінка кредитних ризиків. Банк повинен встано­вити на основі різних джерел інформації види і взаємозв'язок ри­зиків, від яких він може зазнати збитків. Потім потрібно визначи­ти, які види ідентифікованих ризиків можуть бути виміряні. З ура­хуванням витрат на збір та обробку інформації необхідно далі виділити ризики, які підлягають вимірюванню, і ризики, якими можна нехтувати.

2. Визначення величини ризиків. Визначення кількісної величи­ни ризику дає можливість оцінити розмір потенційних збитків і
   сформувати за допомогою активних інструментів управління
   рівень ризику.
   
3. Управління кредитними ризиками. Виробити стратегію і методологію управління кредитними ризиками. Управління ризиками може бути спрямоване як на запобігання виникненню кредитних ризиків, так і на подолання негативних наслідків кредитних ризиків для рентабельності та ліквідності банку.
   
4. Контроль за ефективністю управління кредитними ризиками.
   

Відділ з управління кредитними ризиками розробляє методологію управління кредитними ризиками, формує політику у сфері аналізу, оцінки, прогнозування і моніторингу ризиків, застосування класифікації кредитів, використання застав і гарантій, управління проблемними кредитами, а також встановлює обмеження на креди­тування залежно від галузі, регіону, ризику позичальників, стандар­ти на документацію кредитів.

Доречно розрізняти такі складові кредитного ризику: кредит­ний ризик щодо позичальника, кредитний ризик щодо способу забезпечення позики, кредитний ризик щодо кредитної угоди, зважений кредитний ризик та портфельний кредитний ризик.

Для мінімізації кредитного ризику банкам у процесі своєї діяльності необхідно звертати увагу на ряд факторів, які впливають на ступінь ризику неповернення платежу:

1) ступінь концентрації кредитної діяльності банку в якій-небудь галузі, яка чутлива до змін в економіці;

2. питома вага кредитів та інших банківських контрактів, що припадають на клієнтів, які знаходяться у скрутній ситуації;
   
3. концентрація діяльності банку в нові, нетрадиційні сфери;
   
4. часте внесення змін у політику банку щодо надання кредитів,
   формування кредитного портфеля;
   
5. впровадження в практику значної кількості нових послуг за короткий проміжок часу;
   
6. прийняття як застави цінностей, які важко реалізуються
   на ринку або які швидко знецінюються.
   

Наступним кроком у аналізі кредитування банку є проведення горизонтального та вертикального аналізу.

Наступним етапом аналізу є визначення динаміки відсоткових ставок за кредити.

Одним із найважливіших напрямків аналізу кредитної діяльності комерційного банку є аналіз руху кредитів.

Аналіз руху кредитів передбачає проведення розрахунку пев­ного переліку показників та коефіцієнтів, який несе значне смис­лове навантаження при визначенні основних тенденцій змін кре­дитного портфеля банківської установи. Найбільш загальним по­казником, що характеризує рух кредитів, є залишки кредитної за­боргованості.

При проведенні аналізу руху кредитів важливим моментом є оцінка динаміки співвідношення резерву, сформованого на покриття можливих збитків по кредитах, та загальної суми кредитної заборгованості.

Наступним напрямом аналізу кредитної діяльності банку є оцінка розподілу кредитів за економічними секторами.

Аналіз галузевої структури дає можливість визначити диверсифікацію кредитів порівняно з попередньою звітною датою. Для цього розраховуються частки кредитних вкладень комерційного бан­ку в окремі галузі та оцінюються у статиці й у динаміці. Цей аналіз необхідний для виявлення зон кредитного ризику для розроблення кредитної політики та визначення лімітів кредитування по окремих га­лузях та клієнтах банку.

Далі аналізується кредитна заборгованість за термінами погашен­ня.

Наступним аспектом аналізу кредитної діяльності комерційних банків є аналіз формування резерву на можливі збитки за позиками.

Даний вид аналізу містить оцінку правильності розподілу виданих позик за групами ризику, достатності розміру резерву на покриття втрат по кредитних ризиках та відповідність розрахункової суми фактично створеному резерву.

Види позик за ступенем ризику:

1. стандартні (2% резервування);
   
2. позики під контролем (5% резервування);
   
3. субстандартні позики (20% резервування);
   
4. сумнівні позики (50% резервування);
   
5. безнадійні позики (100% резервування).
   

Якість наданих кредитів характеризує також показник співвідношення резервів на випадок збитків за позиками та загаль­них позик. Чим менше його значення, тим якіснішим, а відтак менш ризикованим є кредитний портфель.

Рівень сумнівної заборгованості характеризує якість кредитно­го портфеля, а саме: довгострокових, короткострокових та МБК з точки зору проблематичності їх повернення. Значення цього показ­ника не повинно перевищувати 0,05%, тобто своєчасно непогашені кредити мають становити не більше 5% від усього кредитного порт­феля.


Методика проведення аналізу кредитоспроможності позичальника

Під кредитоспроможністю банківських клієнтів слід розуміти такий фінансово-господарський стан підприємства, який дає впевненість в ефективному використанні позичених коштів, здатність та готовність позичальника повернути кредит відповідно до умов договору. Вивчен­ня банками різноманітних чинників, які можуть призвести до непогашення кредитів або, навпаки, забезпечують їх своєчасне повернення, становлять зміст банківського аналізу кредитоспроможності.

Склад та зміст показників випливають із самого поняття кредитоспроможності. Вони повинні відобразити фінансово-господарський стан підприємства з точки зору ефективності розміщення та викори­стання позичених коштів і готовність позичальника здійснювати пла­тежі та погашати кредити в заздалегідь визначені терміни. Здатність своєчасно повертати кредит оцінюється шляхом аналізу балансу підприємства на ліквідність, ефективного використання кредиту та оборотних коштів, рівня рентабельності, а готовність визначається за допомогою вивчення дієспроможності позичальника, перспектив йо­го розвитку, ділових якостей керівників позичальника.

З огляду на те, що підприємства значно відрізняються за характе­ром своєї виробничої та фінансової діяльності, неможливо створити єдині універсальні та вичерпні методичні вказівки щодо вивчення кредитоспроможності і розрахунку відповідних показників. Це підтверджується практикою нашої країни.

Основна мета аналізу кредитоспроможності - виявити здатність та готовність позичальника повернути позику відповідно до умов кредитного договору. Банк повинен у кожному конкретному випадку визначити ступінь ризику, який він готовий прийняти, а також розмір кредиту, який може бути наданий за даних умов.

При розгляді кредитної заявки працівники банку враховують чимало факторів. Протягом багатьох років службовці банку, відповідальні за надання позик, виходили з таких критеріїв:

• дієздатність позичальника;
  
• його репутація;
  
• здатність отримувати дохід;
  
• володіння активами;
  
• стан економічної кон'юнктури.
  

Інформаційним забезпеченням аналізу кредитоспроможності є:

1 Зовнішні джерела інформації.

Для отримання подібних даних банку необхідна інформація, що характеризує фінансовий стан фірми. Це зумовлює необхідність вивчення фінансових звітів, можливості появи непередбачених обставин і стану із страхуванням. Джерелами інформації про кредитоспроможність позичальника можуть бути:

• переговори із заявниками;
  
• інспекція на місці;
  
• аналіз фінансових звітів;
  
• зовнішні джерела.
  

2 Джерела відомостей, необхідних для розрахунку показників кредитоспроможності.

Першим джерелом інформації для оцінки кредитоспроможності господарських організацій має бути їхній баланс із пояснювальною запискою до нього. Аналіз балансу дозволяє визначити, якими коштами розпоряджається підприємство і який за розміром кредит ці ко­шти забезпечують. Проте для обґрунтованого та всебічного висновку щодо кредитоспроможності клієнтів банку балансових відомостей не досить. Це випливає зі складу показників.

Банки розвинутих країн застосовують складну систему значної кількості показників для оцінки кредитоспроможності клієнтів. Ця система диференційована залежно від характеру позичальника (фірма, приватна особа, вид діяльності), а також може базуватися як на сальдових, так і на оборотних показниках звітності потенційних позичальників.

Залежно від рівня організації аналітичної роботи в банку українські комерційні банки вдаються до різних методів оцінки кредитоспроможності. Крім того, певну увагу цим питанням приділяє і НБУ, встановивши обов'язкові критерії оцінки фінансового стану позичальника.

Так, згідно із Положенням про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків для здійснення оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності:

• обсяг реалізації;
  
• прибутки та збитки;
  
• рентабельність;
  
• ліквідність;
  
• грошові потоки (рух коштів на рахунках позичальника);
  
• склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості;
  
• собівартість продукції.
  

Крім наведених чинників, при оцінці фінансового стану повинні також бути враховані фактори суб'єктивного характеру:

• ефективність управління позичальника;
  
• ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі;
  
• наявність державних замовлень та державна підтримка позичальника тощо;
  
• погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому;
  
• професіоналізм керівництва.
  

Крім наведених показників НБУ встановлює також ряд економічних показників, обов'язкових для розрахунку при проведенні аналізу фінансового стану позичальника-юридичної особи, серед яких — коефіцієнти загальної та абсолютної ліквідності, маневровості та автономності.

Оцінка фінансового стану позичальника-комерційного банку здійснюється на підставі:

- дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених норматив­ними актами Національного банку України;

• аналізу прибутків та збитків;
  
• аналізу якості активів та пасивів;
  
• створення резервів;
  
• виконання зобов'язань комерційним банком у минулому;
  
• якості банківського менеджменту.
  

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника-фізичної особи мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан;
  

• наявність реальної застави;
  
• вік і стан здоров'я клієнта;
  
• загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;
  

• інтенсивність користування банківськими позиками в минулому і своєчасність їх погашення та відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами;
  

- зв'язки клієнта в діловому світі тощо.

У рамках законодавства України з кредитування кожний банк визначає власну методику оцінки кредитоспроможності позичальника.

Вітчизняні банки оцінку кредитоспроможності позичальника проводять головним чином на основі аналізу балансу і звіту про фінансовий стан та його використання. Основна увага при визначенні кредитоспроможності приділяється аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення різних статей балансу, і динаміці цих показників, які є важливими джерелами інформації та прогнозів стану справ позичальника і рівня кредитного ризику.

Найбільш повне інформаційне забезпечення оцінки кредитоспроможності має складатися з:

• матеріалів, отриманих безпосередньо у клієнта;
  
• відомостей, отриманих від ділових партнерів клієнта (постачальників, кредиторів, покупців продукції тощо);
  
• звітів та інших матеріалів приватних і державних установ та агентств;
  
• галузевих аналітичних досліджень, довідників з інвестицій тощо;
  
• інформації, що надасться клієнтом при запиті на позику:
  

• установчих документів, що підтверджують правомочність клієнта отримати позику;
  
• бухгалтерської звітності, включаючи баланс підприємства, звіту про фінансові результати, про стан майна тощо;
  
• ТЕО проекту, що кредитується, з розрахунком очікуваних надходжень від реалізації;
  
• копій контрактів, договорів та інших документів, що стосуються проекту, який кредитується;
  
• податкових декларацій;
  
• бізнес-плану, що включає опис продуктів чи послуг, які будуть запропоновані на ринку, галузевої та ринкової пропозиції, планів маркетингу і виробництва, фінансового плану.
  

За кордоном джерелом інформації є спеціалізовані кредитні агентства. Вони надають інформацію про очікуваний фінансовий стан потенційного клієнта і провадять кредитну експертизу.


5.4.2.2 Сутність і значення кредитного портфеля банку

Кредитування є найважливішим напрямком здійснюваних банком активних операцій, оскільки кредитний портфель становить здебільшого від третини до половини всіх активів банку. У струк­турі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова активів банку, що має свій рівень дохідності й ризику. Тому для успішного кредитування - забезпечення повер­нення наданих кредитів та підвищення дохідності кредитних операцій - банки мають впровадити ефективну й гнучку систему управління кредитним портфелем.

Сучасний банк спроможний запропонувати клієнту близько 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг, але кредитування залишається однією з основних його функцій. Проте гострою залишається проблема якості кредитного портфеля. Так, неадекватна поведінка суб'єктів господарювання, а часто й недо­сконалість банківського менеджменту підштовхують банки до проведення надто ризикової кредитної політики, що негативно позначається на результатах їх діяльності в цілому. Перед служ­бою банківського менеджменту постає проблема врахування низ­ки можливих ризиків у кредитній діяльності, зокрема, ризику неповернення кредиту. За такої ситуації важливо уміло управ­ляти кредитним портфелем і кредитним ризиком зокрема.

Кредитний портфель — це сукупність кредитів, наданих бан­ком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладе­ного банком у кредитні операції.

Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сум­нівних щодо повернення.

Основними цілями формування кредитного портфеля є:

• високий рівень доходу в поточному періоді;
  
• високий темп очікуваного доходу в майбутній довгостро­ковій перспективі;
  
• мінімізація рівня ризиків кредитного портфеля;
  
• дотримання необхідної ліквідності кредитного портфеля;
  
• забезпечення максимального ефекту податкових пільг.
  

Структура кредитного портфеля може бути систематизована за такими базовими ознаками:

1 За ступенем ліквідності портфеля:

• високоліквідна частина (короткострокові кредити);
  
• середньоліквідна частина (середньострокові кредити);
  
• низьколіквідна частина (довгострокові кредити);
  
• неліквідна частина (сумнівні та безнадійні кредити).
  

2 За ступенем дохідності портфеля:

• високодохідна частина (процентна ставка вище від серед­нього на розрахунковий момент рівня);
  
• середньодохідна частина (процентна ставка дорівнює середньому на розрахунковий момент рівню);
  
• низькодохідна частина (процентна ставка нижче за серед­ній на розрахунковий момент рівень);
  
• збиткова частина (сумнівні і безнадійні кредити).
  

3 За ступенем надійності портфеля:

• високонадійна частина (кредити елітним позичальникам,
  кредити з високоліквідним забезпеченням чи під гарантії
  уряду);
  
• ненадійна частина (кредити випадковим клієнтам без високоліквідного забезпечення чи гарантій);
  
• інші кредити.
  

Управління кредитним портфелем банку визначається як про­цес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношен­ня дохідності та надійності портфеля.

Основними завданнями управління кредитним портфелем банку є:

• забезпечення максимального рівня дохідності кредитного
  портфеля та акціонерного капіталу банку при мінімаль­ному рівні ризику;
  
• забезпечення зваженого та оптимального використання
  кредитних ресурсів;
  
• досягнення оптимального балансу між зростанням обсягу
  кредитного портфеля та темпами поліпшення його якості;
  
• виконання всіх вимог та нормативних показників, викладених в інструкціях, розпорядженнях і постановах
  НБУ, у тому числі регламентуючих обсяги кредитних вкла­день, максимальні суми кредитів (у тому числі інсайдерам, пов'язаним та асоційованим особам);
  
• розширення клієнтської бази шляхом надання кредитних
  послуг високої якості.