Держава І право україни у складі російської імперії у другій половині 19 ст

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Державний устрій
Головний начальник Південно-Західного краю
Апарат губернського управління
1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліційний орган – повітове поліційне управління
9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси
Лівобережній Україні
Судова контрреформа
Другою інстанцією для окружних судів
Земські установи відали
Подобный материал:
1   2   3

3. Державний устрій

Реформи 60-70-х рр. спричинились до перетворення феодальної Російської монархії у буржуазну монархію шляхом запровадження у державний устрій Російської імперії окремих елементів буржуазної державності: створення виборних представницьких установ місцевого адміністративно-господарського управління (земських і міських органів самоврядування), виборних органів суду (мирових суддів), закладення основ буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучких форм фінансового контролю і цензури, закріплення принципу всестановості у комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці буржуазні реформи враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості і кредиту. Нові риси простежуються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалась деяким розширенням повноважень місцевих органів, урядовий апарат у своїй діяльності дослухався дворянської і буржуазної громадської думки, висловлюваної через періодичну пресу. Зросла також кількість бюрократії, серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників – близько 50%; попри переважання у її складі дворян-урядовців, з`явились нові прошарки, зокрема “третій елемент” – вільнонайманий персонал органів самоврядування – лікарі, вчителі, статистики тощо; з 60-х рр. у державному апарті почали працювати жінки.

Однак, попри проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі і діяльності урядових установ, Росій залишалась абсолютню монархією на чолі із самодержавним монархом; зберігались основні дореформені державні вищі, центральні і місцеві установи з дворянською урядовою більшістю. Після революційної хвилі на межі 70-80-х рр. царський маніфест 1881 р. проголосив непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції; у 80-початку 90-х рр. було проведено низку контрреформ, які відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки.

В Україні зберігався в основному попередній адміністративно-територіальний поділ на 9 губерній, притому у 6 губерніях Лівобережної і Південної України управлінський апарат мав таку структуру: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська, а у 3 губерніях Правобережно України існувала ще своєрідна загальна надбудова у вигляді генерал-губернаторської влади.


Генерал-губернатори.

Правобережний генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній ( Головний начальник Південно-Західного краю) був вищим представником верховної адміністративно-політичної і судової (до судової реформи 1864 р.) влади у 3 правобережних губерніях, притому він міг водночас бути командувачем військами Київського військового округу. Власний апарат генерал-губернатора складався лише з Канцелярії і кількох урядовців з особливих доручень, а за необхідності він діяв через підпорядкованих йому губернаторів. Повноваження генерал-губернатора визначала Загальна інструкція генерал-губернаторам, вміщена у Звід губернських установ, та інші нормативні акти – статути, положення, окремі “височайші” вказівки. Генерал-губернатор відав загальним добробутом і внутрішньою безпекою, мав право ревізувати усі дії підвідомчих йому осіб, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а за необхідності безпосередньо вживати заходи до поновлення порядку і запобігання безпорядкам.

Генерал-губернатор мав доволі широкі права при оголошенні на усій підвідомчій йому території чи в окремій місцевості стану посиленої охорони, а стан надзвичайної охорони вводився за рішенням Комітету міністрів, затверджуваним царем, згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. У стані посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов`язкові постанови з метою захисту громадського порядку і державної безпеки, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 крб., а також мав право забороняти усілякі народні, громадські і приватні збори, закривати торгівельні заклади і промислові підприємства, а також забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони. При уведенні стану надзвичайної охорони зберігали свою силу усі умови стану посиленої охорони, і понад те генерал-губернатор наділявся цілою низкою повноважень – мав право засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліційні команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно і прибутки з нього, коли розпорядженням цим майном досягались злочинні цілі або коли упущення з управління ним тягнули за собою небезпечні для громадського порядку наслідки; за порушення обов`язкових постанов і вчинення певних проступків піддавати винних в адміністративному порядку ув`язненню у в`язниці чи фортеці або арешту на 3 місяці або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати від посад урядовців усіх відомств, у т.ч. судового, та осіб, обраних до станових, міських і земських установ; припиняти і закривати чергові збори станових, земських і міських органів; припиняти видання друкованої періодики на час надзвичайного стану; закривати навчальні заклади на строк до 1 місяця.

При винятковому стані (стані посиленої чи надзвичайної охорони) генерал-губернатор наділявся широкими повноваженнями у судовій сфері. Так, при введенні стану посиленої охорони він отримували право передавати судам, якщо вважав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, окремі справи про злочини, передбачені загальними кримінальними законами, для здійснення судочинства за законами військового стану; притому, він міг вимагати розгляду усіх цих справ при закритих дверях. Усупереч принципу незалежності суду, генерал-губернатору належало право вимагати від органів прокуратури подавати йому для перегляду кожне слідче провадження чи дізнання, ще не передане у судову установу. Генерал-губернатор також затверджував вироки. У стані надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності цілі категорії справ про певні злочини і проступки і передавати їх у військові суди, а також замінювати судовий розгляд справ про злочини і проступки, за які передбачалось ув`язнення у в`язниці чи фортеці до 3 місяців або грошовий штраф до 3 тис. крб., адміністративним вирішенням. Усі перераховані повноваження генерал-губернатор мав також при уведенні воєнного стану за законом 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження генерал-губернатора – він повинен був вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження; видавав дозволи на приїзд до міста і тимчасове проживання у ньому євреям, які не мали права постійного проживання у Києві. Генерал-губернатор здійснював політичне управління церковними справами – під його наглядом перебувала діяльність римо-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватись нові філійні костьоли, алтарі і каплиці, за його згодою призначались ксьондзи і прихідські посади, і він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення за невиконання вимог і розпоряджень світської влади. Генерал-губернатор мав забезпечувати домінуючі позиції російського дворянства у Південно-Західному краї – він призначав і звільняв предводителів дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння: при виявленні угод про придбання маєтків в 9 губерніях України поляками і євреями генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів по цих угодах і ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів, які засвідчували незаконні угоди. За таємним циркуляром міністра внутрішніх справ 1881 р. лише з дозволу генерал-губернатора могло влаштовуватись публічне виконання різних сценічних постановок, декламацій і співу “на малоросійському наріччі і взагалі не російською мовою”.

Внаслідок революційної ситуації наприкінці 70-х рр. (у 1879 р. було вчинено замах на Олександра ІІ) за царським указом 1879 р. було призначено тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові і Одесі, а також аналогічними правами були наділені московський, варшавський і київський генерал-губернатори, влада яких поширювалась і на сусідні губернії. Цим усім генерал-губернаторам підпорядковувались усі цивільні установи, судові органи, навчальні заклади. Вони отримали право арешту чи адміністративного вислання будь-якої особи, припинення чи заборони періодичних друкованих видань. Вони передавали на власний розсуд справи цивільних осіб військово-окружним судам, які почали виносити смертні вироки.


Губернатори.

Звільнення селян від кріпосної залежності і проголошення зрівняння усіх станів у правах, відокремлення суду від адміністрації, уведення земського і міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів, та наприкінці 19 ст. вони отримали повноваження, яких не мали навіть у дореформений період, передусім розширились їхні карально-поліційні функції. У 1866 р. вони отримали право вимагати виконання своїх законних вимог від усіх службовців, незалежно від їх підлеглості, старшинства за посадою або чином; ревізувати усі цивільні установи губернії, незалежно від відомства; а також закривати приватні товариства, клуби тощо у разі виявлення у їхній діяльності чогось протиправного державному порядку, громадській безпеці і моральності. З 1876 р. вони почали видавати “для правильного виконання узаконень про благочиння і безпеку” обов`язкові постанови про заборону зборів, закриття органів преси та ін. Особливо посилилась адміністративна влада губернаторів за Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. – при уведенні посиленої охорони губернатор мав право закривати збори, торгівельні і промислові заклади, забороняти органи преси, арештовувати на строк до 3 місяців і штрафувати на суму до 500 крб. винних у порушенні обов`язкових постанов, висилати підозрілих і шкідливих осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при Міністерстві внутрішніх справ вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 р. шкідливих для державного і громадського спокою осіб. Губернатор організовував поліційний нагляд (гласний і негласний) за особами сумнівної політичної благонадійності. Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув змоги впливати на суди – переглядав списки осіб-кандидатів на обрання мировими суддями і списки присяжних засідателів; а у 1889 р. він став головою адміністративно-судової установи – губерського присутствія. Губернатор подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничих начальників; а за Положеннями 1890 і 1892 рр. контролював органи земського і міського самоврядування. У віданні губернатора перебував увесь поліційний апарат губернії – він безпосередньо призначав поліцмейстерів і повітових справників з помічниками та станових приставів; вони повинні були негайно доповідати йому про будь-який безлад. Конкретні напрями діяльності губернаторів з охорони порядку і спокою містили численні циркуляри Міністерства внутрішніх справ. У другій половині 19 ст. значно зріс освітній ценз губернаторів – 2/3 мали вищу освіту. Усі губернатори були спадковими дворянами, а дехто належав до титулованої знаті. Вони були найзаможнішою категорією вищого чиновництва – їхні землеволодіння часто перевищували тисячу десятин.

Апарат губернського управління утворювали губернські правління і органи міністерств – казенна палата, правління державного майна та ін.


Місцеві органи влади і управління.

У 85 повітах України адміністративна влада належала повітовим справникам, які призначались губернатором з дворян і були відповідальні перед ним. Справник очолював повітове поліційне управління, до складу якого входили 2 дворянських засідателі, що обирались повітовими дворянськими зборами. Справник головував у розпорядчо-виконавчих колегіях і дорадчих органах – повітових присутствіях і комітетах, які були виконавчими інстанціями для відповідних губернських установ. Деякі присутствія і комітети очолював повітовий предводитель дворянства.

Земські дільничі начальники, посада яких була уведена з 1889 р., мали забезпечувати порядок і спокій серед селянського населення. Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише спадкові дворяни, які володіли землею у повіті і мали вищу освіту; однак, за неможливості відшукати кандидатів, які б задовільняли вимоги обидвох цензів, міністр внутрішніх справ мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого цензу, а також могли призначатись особи без середньої освіти, якщо вони мали нижчий класний чин - колезького реєстратора. Згодом міністру внутрішніх справ було дозволено як тимчасовий захід призначати земських начальників з осіб, які не мали середньої освіти і не задовільняли інших вимог, якщо він визнавав їх здатними до зайняття цієї посади. Земські начальники здійснювали широкі судові і адміністративні функції – нагляд за органами селянського громадського управління і ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних і сільських писарів; а за відсутності чинів повітової поліції вони здійснювали їхні функції. До 1906 р. земський начальник мав право накладати на посадових осіб органів сільського управління за невиконання його законних вимог штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без формального провадження. Волосний суд перебував у повній залежності від земського начальника, який затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважались остаточними).

Органи волосного і сільського селянського самоврядування, запроваджені селянською реформою 1861 р., підтримували порядок і спокій на селі. Органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста, та волосний сход, волосний старшина і волосний суд. Вони підпорядковувались повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню; і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали обмежені повноваження – розв`язували деякі земельні справи, зокрема щодо переходу землі, належачої сільській общині, про розподіл повинностей; волосна і сільська адміністрація забезпечувала надходження до скарбниці численних платежів селян – викупних платежів, різних зборів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку (гас, сірники, чай, цукор, тютюн тощо), а також виконання ними натуральних повинностей – поштової, простійної, арештантської та ін.


Поліційні органи.

Провідну роль у місцевому державному апараті відігравали органи загальної і політичної поліції. До поліційної реформи 60-х рр. у губерніях окремо існували повітова поліція і міська поліція, створені на основі Положення про земську поліцію 1837 р. і Наказу чинам і служителям земської поліції 1837 р. У дореформений період на поліцію покладались, крім суто поліційних, господарські, слідчі і судові функції. Діяльності поліційних установ перешкоджала відсутність формального розмежування територіальних меж відання міської і повітової поліції. Очолював поліцію земський справник, а інші посади заміщували здебільшого відставні офіцери. Скасування кріпосного права привело до ліквідації вотчинної поліції, яка доповнювала державну поліцію, тож прагнучи підсилити низові ланки поліції, уряд у 60-х рр. здійснив поліційну реформу – у 1862 р. було видано царський указ і Тимчасові правила про устрій поліції у містах і повітах губерній, однак реформування нижчих ланок поліції так і не відбулось. Одним із завдань поліційної реформи 60-70-х рр. було звуження компетенції поліції – так, провадження попереднього слідства у кримінальних справах після судової реформи 1864 р. було передано судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою – органам земського і міського самоврядування тощо.

З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліційний орган – повітове поліційне управління, яке очолював повітовий справник, і при ньому перебували його помічник і члени-засідателі повітового поліційного управління, які усі разом утворювали загальне присутствіє управління. Повітовий справник не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором; він мав право ухвального голосу з усіх розглядуваних поліцією питань. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліційні одиниці: стани, дільниці (сотні) і селища. Кількість станів у повітах була різною (2-4) – залежно від розміру території, чисельності населення, стану порядку і спокою. У станах поліцію очолювали станові пристави, які були виконавчими урядовцями поліції; вони призначались губернатором за поданням повітового справника. У 1878 р. становим приставам надали помічників – поліційних урядників; у Волинській і Подільській губерніях їх було по 200 чол., а потім ще більше. Виконавчі урядовці (станові пристави) і нижчі чини поліції (урядники) отримували утримання від держави. У 60-70-х рр. було змінено порядок комплектування поліції – уведено принцип вільного найму за контрактом, збільшено платню, підвищено розмір пенсій, встановлено нагороди за вислугу років.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських і деяких визначних містах, посадах і містечках – в Україні місьу поліцію мали 9 губернських центрів, а також міста підвідомчі градоначальствам – Одеса, Керч, Севастополь і Миколаїв, та повітові і деякі безповітові міста. У цих містах існували міські поліційні управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер і його помічник призначались губернатором чи градоначальником. Міському поліційному управлінню були підпорядковані виконавчі урядовці поліції – дільничі і міські пристави і їх помічники та поліційні наглядачі, а також нижчі чини – городові та інші поліційні службовці. Міста поділялись на частини, дільниці і околотки. Частини очолювали міські пристави, дільницідільничні пристави. Структура поліційного апарату залежала від розміру міста і чисельності населення. При поліційних управліннях у містах перебували пожежні команди на чолі з брандмейстерами.

Наприкінці 19 ст. дії поліції спрямовувались, головно, на боротьбу з виступами робітничого класу, для чого було створено спеціальну фабрично-заводську поліцію, а ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцаїв на фабриках і заводах. Передусім було збільшено склад поліції у тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликались війська, а згодом - у робітничих районах, де відбувались страйки і безладдя; тож у промислово розвинутих губерніях України на межі 19-20 ст. значно посилився поліційний апарат. Уряд здійснив також цілу низку заходів для посилення поліції у сільській місцевості – у 1900 р. міністру внутрішніх справ було надано право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їхні кошти поліційних команд.

У другій половині 19 ст. внаслідок зростання кількості злочинів (утричі швидше, ніж зростання чисельності населення; притому, майнові злочини, головно крадіжки, становили близько 2/3 усіх кримінальних правопорушень) у системі поліційних установ було утворено спеціалізовані органи кримінального розшуку – розшукні відділення – спершу у Петербурзі, а згодом при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у багатьох великих містах, у т.ч. у Києві і Одесі. Однак, єдиної системи кримінального розшуку у державі не було утворено, зокрема через брак коштів.

Особливе місце у поліційному апараті Російської імперії займали органи політичної поліції, які виділились в окрему систему ще за Петра І. Внаслідок декабристського повстання 1825 р. за царським указом 1826 р. було утворено центральний орган політичної поліції - ІІІ відділення імператорської канцелярії, а як його виконавчий орган у 1827 р. було засновано Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів) – відтоді почалось формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за “народним духом і напрямом політичних ідей суспільства” (головно, для боротьби з національно-визвольним рухом) на усій території країни. За Положенням про корпус жандармів 1867 р., яке діяло майже без змін аж до Лютневої революції 1917 р., на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліційні управління залізниць, які становили основу жандармського відомства. Внаслідок наступної революційної ситуації у 1880-1883 рр. було значно реорганізовано центральний апарат політичної поліції – міністр внутрішніх справ став водночас шефом жандармів, замість ІІІ відділення імператорської канцелярії у Міністерстві внутрішніх справ було створено Департамент поліції, який здійснював керівництво загальною і політичною поліцією.

В Україні у 70-90-х рр. територіальними органами корпусу жандармів були 9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси. ГЖУ контролювали територію відповідних губерній, а жандармському управлінню м.Одеси, крім самого міста, був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Структурно і господарсько ГЖУ підпорядковувались штабу Корпусу жандармів, а у здійсненні спеціальних повноважень – Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. ГЖУ здійснювало політичний розшук – виявлення, викриття і ліквідацію (тобто, обшуки і арешти) організацій і окремих осіб “протиурядової спрямованості”. За Положенням 1882 р. до 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліційного нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності. ГЖУ проводили дізнання у справах про державні злочини і дослідження про політичну неблагонадійність. А також до 1911 р. жандармерія була одним з органів контррозвідки.

Кожне з жандармських поліційних управлінь залізниць України (ЖПУЗ) охоплювало 1 чи кілька залізниць – так, у віданні Київського ЖПУЗ перебували південно-західні залізниці; у 1895 р. в Україні було 5 ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське.


Судові органи.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства: станові суди – церковні, військові, волосні селянські; окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

Було створено подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничих мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанціюз`їзд мирових суддів, у якому головував 1 із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.

Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. – принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів; відтак, у більшості губерній мирова юстиція була ліквідована (крім Правобережної України), але зберігався інститут почесних мирових суддів.

Особливість проведення судової реформи і контрреформи у Правобережній Україні полягала у їхньому невід`ємному переплетенні, тоді як у Росії спершу була здійснена реформа, а опісля – контрреформа. Найвиразніше ця особливість проявилась в інституті мирових суддів. У Правобережній Україні судові установи вводились у 2 етапи: спершу мировий суд, а потім – загальні суди; притому мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції, відповідно, на них не поширювався принцип незмінності суддів. Тобто, контрреформу мирового суду у Правобережній Україні було здійснено відразу з його уведенням у 1872 р., тоді як у Лівобережній Україні її було проведено аж у 1889 р.

У Лівобережній Україні за контрреформою замість мирових суддів було створено нову складну систему судових органів, низовими ланками якої були дільничий земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничим земським начальникам передавались майже усі справи, які раніше перебували у віданні мирових суддів у сільській місцевості і повітових містах, що входили до складу земських дільниць. Посади міських суддів, до яких теж перейшли функції мирових судів, запроваджувались у губернських і повітових містах, крім столиць і кількох міст, де зберігалась система мирових суддів і їх з`їздів. Міські судді призначались міністром юстиції з осіб з вищою юридичною освітою або досвідом судової практики. Повітові члени окружного суду призначались міністром юстиції по 1 на повіт; їм були підсудні усі цивільні і кримінальні справи, які раніше належали до компетенції мирових суддів і не були віднесені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також усі справи охоронного провадження, раніше підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатись для поповнення складу присутствія окружного суду за браком його членів.

Судова контрреформа 1889 р. утворила складну систему апеляційних і касаційних інстанцій для місцевих судів. Для мирових суддів ще за Судовими статутами 1864 р. передбачались як апеляційна інстанція з`їзд мирових суддів і як касаційнаСенат. Для справ, розглянутих земськими начальниками і міськими суддями, апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд в особі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства; до його складу входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. Притому існувала подвійна підлеглість міських суддів: їх апеляційною інстанцією був повітовий з`їзд, а поза тим, про усі неправильні чи протизаконні дії міських суддів вимагалось повідомляти окружний суд, який видавав їм спеціальні накази, а також міські судді повинні були складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора у складі губернського предводителя дворянства, віце-губернатора, прокурора окружного суду чи його товариша (заступника) і 2 незмінних членів, а також для розгляду справ, які надходили з повітових з`їздів, запрошувався голова або член окружного суду. Для повітових членів окружного суду апеляційною інстанцією був окружний суд, а касаційною – відповідний департамент Сенату.

Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які розглядали спори між селянами на суму позову до 100 крб. і справи селян про незначні проступки. За Положенням 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації. А за Законом 1889 р. він повністю підпорядковувався земському начальнику і складався з 4 суддів, 1 з яких постановою повітового з`їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники отримали право затверджувати волосних суддів з кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Отже, судова контрреформа 1889 р. 1. замінила попередній (за судовою реформою 1864 р.) виборний порядок утворення суду на призначення усіх судових органів; 2. встановила нову розгалужену систему місцевих судів, яка стала поверненням до множинності судових органів дореформеної Росії; 3. скасувала засадничий принцип судової реформи 1864 р. про незалежність суду – так, земські начальники щодо селян поєднували судові і адміністративні функції, а також адміністрація, представники якої входили до складу повітового з`їзду і губернського присутствія, безпосередньо впливала на результати розгляду ними судових справ; 4. запровадила закрите слухання широкого переліку справ.

За судовою реформою 1864 р., крім мирової юстиції, було утворено систему загальних судівокружних, яким були підсудні усі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів; округ суду охоплював територію 2-4 повітів. На Правобережній Україні окружні суди були утворені лише у 1880 р. – Київський, Кам`янець-Подільський, Уманський, Житомирський і Луцький, а також Київська судова палата. Окружний суд розглядав кримінальні справи у складі 3 коронних суддів, які призначались царем за поданням міністра юстиції, або за участі присяжних засідателів, яка була обов`язковою, якщо за вчинення злочину чи проступку за законом передбачалось накладення покарання у вигляді позбавлення усіх станових або спеціальних чи особистих прав і привілеїв. Попереднє слідство у кримінальних справах, підсудних окружним судам, здійснювали судові слідчі за сприяння поліції, а іноді – жандармерії.

Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, які складались з департаментів цивільних і кримінальних справ, голова і члени яких призначались царем за поданням міністра юстиції. До округу судової палати входили кілька губерній; в Україні діяли 3 судові палати – Київська, Харківська і Одеська. Судова палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без участі присяжних засідателів; а як перша інстанція розглядала справи за участю коронних суддів і станових представників про державні і посадові злочини. Вищою касаційною інстанцією для окружних судів був Сенат, який складався з департаментів цивільних і кримінальних справ.


Земська реформа 1864 р.

За Положенням про губернські і повітові земські установи 1864 р. в Україні було створено органи земського самоврядування. Земства були уведені у 6 лівобережних і південних губерніях, а у 3 правобережних губерніях, де переважна більшість поміщиків були поляками і брали участь у національно-визвольному русі, реформу було здійснено лише у 1911 р. Земство складалось з обраних на 3 р. губернських і повітових земських зборів і їх виконавчих органів – губернських і повітових земських управ. Члени земських зборів – гласні - обирались по 3 виборчих куріях; виборче право належало лише особам, які займали певне соціальне становище зі встановленим майновим цензом. Гласні повітових зборів обирались на з`їздах повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад; притому, до 1-ої виборної курії входили повітові поміщики, які володіли землею у розмірі 200-3000 десятин (залежно від місцевості), а також промисловці і торговці, які мали підприємства вартістю не менше 15 тис.крб. або торгівельний обіг у 6 тис.крб.; у 2-ій міській курії виборчі права належали міщанам, які мали купецькі свідоцтва, власникам торгівельно-промислових підприємств у межах міста з обігом не менше 6 тис.крб., та власникам нерухомого майна вартістю 500-3000 крб. (залежно від розміру міста); у 3-ій селянській курії виборчими правами користувались усі селяни-домогосподарі – при двоступеневих виборах: спершу на волосних сходах обирались представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Вибори у губернські земські збори здійснювали гласні повітових зборів. Внаслідок запровадження системи нерівних виборів у земствах переважали дворяни-поміщики.

Земські установи відали лише місцевими господарськими і деякими культурними питаннями – доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого значення), займались організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагодженням поштового зв`язку тощо. Однак, вони перебували під жорстким контролем урядових органів в особі губернатора, міністра внутрішніх справ і місцевої поліції – губернатор міг припинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів чи невідповідності її державним інтересам. Не маючи адміністративних повноважень і відповідного апарату (земські установи не створювались нижче повітів і не було загальнодержавного органу, який би координував діяльність земств у межах країни), земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, головно через поліцію.

Положення про губернські і повітові земські установи 1890 р. запровадило контрреформу, яка змінила виборчу систему – було збережено 3 курії, але у 1-ій було уведено становий принцип: обирати і бути обраними могли лише спадкові і особисто титуловані поміщики-дворяни, а у 3-ій курії селяни обирали лише кандидатів у повітові земські збори, з-поміж яких губернатор призначав гласних. Отож, контрреформа сприяла подальшій впливовості дворян у земствах і посилила урядовий контроль над земськими установами.


Міська реформа 1870 р.

Формально у 60-х рр. зберігало силу Міське положення 1785 р., яке мало чітко становий характер, та фактично міськими справами відали державні урядовці, які спеціально уводились до складу шестигласних дум. Тож на підставі Міського положення 1870 р. було розпочато міську реформу - спершу Положення уводилось в дію у 9 губернських і прирівнених до них містах України, а в інших містах реформа проводилась на розсуд міністра внутрішніх справ з урахуванням місцевих особливостей; на Одесу дія Положення з деякими змінами була поширена особливими Правилами 1872 р., а на правобережні губернії – спеціальним законом 1875 р. Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся на 14 р., і врешті міське управління було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах, у т.ч. у 8 приватних містах Правобережної України.

На виборчих засадах створювались органи міського громадського управлінняміські думи як розпорядчі органи і міські управи як виконавчі органи. Міські думи обирали міські управи у складі голови (міського голови) і кількох членів. Хоч реформа ліквідувала становий принцип, однак вибори відбувались за майновим цензом – гласних міської думи обирали на 4 р. лише з платників міських податків (власників торгівельно-промислових підприємств, домовласників тощо), тож виборчі права отримали лише 1/10 міщан віком з 18 р. За майновим становищем усі виборці поділялись на 3 курії, кожна з яких обирала однакову кількість гласних міської думи, тож перші дві курії заможних верств населення, які становили лише близько 14% усіх виборців, обирали 2/3 гласних. У цілому у Російській імперії у міських думах, а особливо управах і серед міських голів переважали представники торгівельного-промислового стану; натомість, в Україні купецтво переважало лише на першому етапі міської реформи, а після 1875 р. у думах переважали міщани, а в управах і серед міських голів – дворяни.

Уряд наділив місцеві органи самоврядування обмеженими повноваженнями, а саме господарським самоврядуванням, але без права зайняття торгівлею, тож вони розв`язували дрібні господарські питання – освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо. Міське самоврядування залежало від урядової адміністрації - Міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського присутствія з міських справ - більше, ніж земства. Хоча Міське положення, порівняно із дореформеним станом, розширило самостійність міського громадського управління – урядовий контроль обмежувався наглядом лише за законністю дій самоврядування без втручання у його господарську діяльність, однак на практиці поступово відбувався процес обмеження міського самоврядування. Закон 1875 р. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням, зокрема, міністру внутрішніх справ і губернатору надавались широкі підстави для незатвердження на посадах міських голів і їх заступників. Поза тим, на міське самоврядування було покладено багато справ загальноімперського характеру, які безпосередньо не стосувались міських потреб – витрати на утримання поліції, в`язниць, обслуговування військових потреб тощо, на що в Україні витрачалось майже 1/3 усіх міських коштів. Та попри усі несприятливі умови, міське самоврядування значно спричинилось до розвитку міст, особливо великих.

Внаслідок невдоволення уряду і консервативного дворянства посиленням ролі буржуазії в органах міського управління було прийнято нове Міське положення 1892 р., за яким приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратись до міських дум, а натомість, в органах міського самоврядування зросла кількість дворян і дещо послабились позиції буржуазії.


Військова реформа.

Поразка Росії у Кримській кампанії 1853-1856 рр. виявила небоєздатність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, її неспроможність відстоювати державні інтереси, що зумовило військову реформу, яка здійснювалась у Росії у 1864-1874 рр. На першому етапі реформи (з 1864 р.) був скорочений до 15 р. строк служби рекрутів, дещо поліпшилась підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. Статут про військову повинність 1874 р. замість станової рекрутської повинності увів всестанову загальну військову повинність для усього чоловічого населення імперії. По досягненні 21 р. чоловіки призивались на службу за жеребкуванням, а ті, хто не витягнули жереб, опинялись поза постійними військами, тож зараховувались до ополчення. Загальний строк служби у сухопутних військах становив 15 р.: дійсна служба – 6 р. і служба у запасі – 9 р., а на флоті строк дійсної служби становив 7 р. і у запасі – 3 р. Для осіб із вищою освітою дійсна служба становила 6 місяців, а із середньою – півтора року. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло за потреби значно збільшити чисельність збройних сил. Військова реформа зовсім не зважала на національний чинник при формуванні армії.

Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління – у 1864 р. було створено 15 військових округів, у т.ч. в Україні – Київський, Одеський і Харківський (у 80-ті рр. він був ліквідований). На чолі кожного округу стояв головний начальник, який водночас був командувачем військами, на якого, попри завдання децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії у час війни, покладався обов`язок сприяння цивільним властям у пітримці порядку у краї. Закон 1892 р. про воєнний стан істотно розширив права військового начальства щодо населення відповідної території.