110 років від дня народження Павла Андрійовича Байдебури (1901–1985), українського письменника, прозаїка. Певний час працював завідуючим відділом культури газети “Харківський пролетар”, зав оргсектором Харківської організації спу
| Вид материала | Документы |
- 60 років від дня народження українського прозаїка Василя Миколайовича Шкляра (народився, 547.87kb.
- Управління освіти, 87.18kb.
- Г. Б. Береговий у 2011 році виповнюється 90 років від дня народження льотчика-космонавта, 58.12kb.
- План проведення Міжнародної науково-практичної конференції «Харків І Харківський університет, 201.15kb.
- В 2010 році Центральна бібліотека ім. М. Л. Кропивницького відмічає святкову дату 110-річчя, 20.79kb.
- Сектор інформації з питань культури та мистецтва, 178.12kb.
- Перлина українського театру, 100.45kb.
- Постанови Верховної Ради України «Про відзначення 120-річчя з дня народження видатного, 357.39kb.
- Обласний комунальний заклад, 282.67kb.
- Управління культури облдержадміністрації, 713.19kb.
1
110 років від дня народження Павла Андрійовича Байдебури (1901–1985), українського письменника, прозаїка. Певний час працював завідуючим відділом культури газети “Харківський пролетар”, зав. оргсектором Харківської організації СПУ
Дата народження: 16 лютого 1901
М
ісце народження: с. Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.Дата смерті: 26 січня 1985
Місце смерті: Донецьк
Громадянство: СРСР
Рід діяльності: письменник
Напрямок: соцреалізм
Жанр: оповідання, нарис, повість, роман
Павло́ Андрі́йович Байдебу́ра (* 16 лютого 1901, Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області —†26 січня 1985, Донецьк) — український письменник. Член Спілки письменників СРСР з 1934 року. У післявоєнний час впродовж двадцяти років очолював Донецьку організацію Спілки письменників України.
Біографія
Народився 1 березня 1901 в с. Нерубайка Новоархангельського р-ну Кіровоградської області у селянській родині. Автор оповідань про життя донецьких шахтарів, оповідань для дітей («Діти шахтарів», 1949; «Таємниця степового шурфу», 1956).
У 1920-х роках переїхав до Донбасу. З 1922 по 1924 рік брав участь у війнах на території колишньої Російської імперії. Працював на шахті № 2 «Краснодон», потім редактором шахтної газети «Вуглекоп».
Публікував в донецьких газетах твори і оповідання.
1930 закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема.
У Харкові Байдебура був завідуючим відділу газети «Харківський пролетар», оргсекретарем Харківської організації союзу письменників України, редактором республіканського видавництва «Мистецтво і культура».
Під час війни Сталіна із Німеччиною зголосився у військо СРСР. Працював кореспондентом військової газети «Прапор Батьківщини».
26 січня 1985 року Павло Андрійович помер. Похований на Мушкетівському кладовищі Донецька.
Творчість
Збірки оповідань і нарисів
«Біля врубівки» (1931)
«На плитах» (1932)
«Шахта № 10» (1932)
«Протест» (1932)
«Вугільні дні» (1933)
«Сюрприз» (1936)
«На оновленій землі» (1936)
«Гобелен» (1940)
«Відповідь» (1941)
«Земля Донецька» (1944)
«Рідні горизонти» (1947)
«Дети шахтеров» (1949)
«Перші пригоди» (1954)
«Кривою дорогою» (1959)
«Оповідання про друзів» (1959)
«Шахтарські посланці» (1960)
«Як ми шахту будували» (1960)
«Молодий заспів» (1961)
«Його романтика» (1964)
«Були у Леніна» (1969)
Збірки повістей
«Таємниця степового шурфу» (1956)
«Вогонь землі» (1967)
«Молодой запев» (1968)
«Зустріч» (1969)
«Зелене полум'я» (1970)
«Іскри гніву» (1974)
«На степовому розгоні» (1976)
романи
«Вогонь землі» (1979,1981)
Нагороди та вшанування
Павла Байдебуру нагороджено орденом Дружби народів, орденом Знак Пошани, двома орденами Трудового Червоного Прапора та медалями.
1976 року Павлові Байдебурі присвоєне звання «Почесний громадянин Донецька».
Ім'ям Байдебури названо одну з вулиць Донецька. На честь Петра Андрійовича засновано обласну літературну премію його імені.
В Донецьку на будівлі, в якій жив П. Байдебура з 1948 по 1971 рік, встановлено меморіальну дошку.
Література
Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
Байдебура Павло. Вибрані твори. Спогади про письменника. Статті: Укл.: Ю. Байдебура / За заг. ред. проф. А. Загнітка. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 231 с.
Письменники Радянської України. 1917—1987: Біобібліографічний довідник/ Упорядники В. К. Коваль, В. П. Павловська.— К.: Рад. письменник, 1988. — 719 с.
Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник /Упорядник Олег Килимник. — К.: Рад. письменник, 1960. — 579 с.
Інтернет ресурси
slit.skif.net/Suchasniy/Donechina.php">.
ссылка скрыта
115 років від дня народження Івана Сергійовича Паторжинського (1896–1960), українського співака і педагога. Працював в Харківському академічному театрі опери та балету ім. М.Лисенка (1925–1935)
Іва́н Сергі́йович Паторжи́нський — (* 20 лютого (3 березня) 1896, Петро-Свистунове, нині Вільнянського р-ну Запорізької обл., — †22 лютого 1960, Київ), український співак (бас), педагог, народний артист СРСР (1944).
Народився в селі Петро-Свистунове (тепер Вільнянського району Запорізької області). Закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську духовну семінарію. Вокальну освіту здобув у Катеринославській (нині Дніпропетровськ) консерваторії (1918—1922).
У 1925—35 соліст оперного театру в Харкові, від 1935 — Українського театру опери та балету в Києві. П. — один з чільних представників українського вокального мистецтва, мав сильний голос оксамитового тембру.
Лауреат Сталінської премії (1942). У 1946—60 професор Київської консерваторії. Серед учнів — Д. Гнатюк, А. Кікоть та ін.
Гастролював у Польщі, Фінляндії, Канаді, США. Провадив громадську роботу (у 1945—54 — голова правління Українського театрального товариства). М. С. Хрущов пише у спогадах, що Паторжинський, котрого як людину й співака поважав сам Сталін, разом із М. Литвиненко-Вольгемут заступився за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домігся звільнення останнього.
Не відхрещувався Іван Сергійович і від «церковного виховання». Паторжинський співав Службу Божу у Володимирському соборі Києва разом з іншим завзятим «церковником» — Іваном Семеновичем Козловським. (Подивитись та послухати це «чудо» зібралися тисячі киян). Це було саме тоді, коли Хрущов почав шалений наступ на релігію, і виглядало як справжня протиурядова демонстрація.
На фасаді будинку в Києві, де проживав Паторжинський, встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом співака. Його іменем названо у Києві вулицю.
Партії: Сусанін («Життя за царя» Глінки), Мельник («Русалка» Даргомижського), Мефістофель «Фауст» Гуно), Дон Базіліо («Севільський цирульник» Россіні), Карась «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Тарас Бульба («Тарас Бульба» Лисенка; Державна премія СРСР, 1942), Валько («Молода гвардія» Мейтуса та ін.
Нагороджений орденами та медалями
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
155 років від дня народження Порфирія Денисовича Мартиновича (1856–1933), українського живописця, графіка, фольклориста і етнографа. Мартинович, Порфирій Денисович (07.03(24.02).1856 — 15.12.1933), живописець.
"Порфирій Мартинович з походження полтавець..." — писав О. Сластьон, у своїй брошурі про цього діяча, що була видана 1919 року накладом газети "Рідне слово" у Полтаві (на українську мову переклала Є. Рудинська). І далі зауважив: "Життя його, загалом беручи, незвичайно інтересне в смислі тії дивної постійності, з якою гнобила його та й по сьогодні гнобить лиха доля". Життєпис П. Д. Мартиновича в коротких рисах такий.
Народився майбутній художник і фольклорист у містечку Костянтинограді Полтавської губернії (тепер Красноград, належить до Харківської області) в сім’ї чиновника, секретаря повітового суду, який згодом перетворено в поліційне управління, де він і служив до смерті. Ще в дитинстві сильне враження на Порфирія справили співи перехожих кобзарів і лірників, перекази і розповіді про різні події. Після навчання в місцевому пансіоні батько віддав його до Харківської класичної гімназії, де, захоплюючись малюванням, юнак став готуватися до вступу в Академію мистецтв. 1873 року він поїхав до Петербурга, і мрія його здійснилась. Одними з перших малюнків, які він виконав в Академії, були ілюстрації до поеми Івана Котляревського "Енеїда". Правда, довгенько їм довелося лежати непорушно, аж доки 1903 року в Полтаві не були вони показані на виставці [див. Художня виставка 1903 р. - Т.Б.] при відкритті пам’ятника Котляревському. На тих малюнках Мартинович зобразив античних героїв у вигляді знайомих йому полтавських козаків і селян.
П. Мартинович успішно навчався в Академії, переходячи з класу в клас, і 1877 року одержав велику срібну медаль. Але в цей час помер його батько, і Порфирій, терплячи нужду, змушений був відлучатися з Академії на заробітки. "До того ж, — як писав його товариш по навчанню Опанас Сластьон, — він не міг терпіти ніяких обмежень, які перешкоджали йому цілковито віддатись улюбленій роботі". У 70-х роках П. Мартинович дуже захопився збиранням фольклору, особливо кобзарського. Влітку 1876 року удвох з Сластьоном вони побували на Лохвиччині, в селах Чорнухи, Бондарі, Білоцерківці, Вороньки, де малювали й записували думи та пісні. У Лохвиці на ярмарку Мартинович змалював кобзарів Крюковського та Магадина, записав їхній репертуар. Наступного літа бачимо його на Золотонощині, у містечку Вереміївці, де він відкрив багаті "поклади" старого козацького і чумацького фольклору. До Вереміївки він навідувався протягом кількох літ, і це стало вершиною його фольклорно-етнографічної діяльності. Тут він записав казки про правду, переказ про те, як запорожці їздили в Петербург до цариці тощо. Сюди до нього в 1878 році приїздили О. Сластьон та Олена Пчілка. Внаслідок цієї роботи в 1885 році в журналі "Киевская старина" з’явилась публікація Мартиновича "З народних переказів про гетьманщину, Запоріжжя та Чорномор’я".
Бідування, яке переживав Мартинович після смерті батька, вплинуло на його психіку. З 1885 він вже за пензель не брався, але не перестав записувати фольклор. Разом з Василем Горленком він склав список стародавніх монументальних споруд Полтавщини (переважно церков), і 1888 року ця винятково цінна праця була опублікована. Багато цікавих записів П. Мартиновича ввійшло до його збірки, виданої 1906 року в Києві під назвою "Українські записки Порфирія Мартиновича". Тут, зокрема, була розповідь хрещениці І. П. Котляревського Христини Морозовської про зустрічі з Т. Шевченком, М. Гоголем та ін. Ці записи є й на сьогодні цінним Історико-культурним джерелом.
Помер П. Д. Мартинович у Краснограді. Його архів зберігається в Інституті фольклору та етнографії ім. М. Рильського (1400 од.).
Викороистані матеріали сайту l.ua/pages/content.php?page=2456
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
115 років від дня народження Івана Лаврентійовича Бронзова-Єгорова (1896–1963), українського співака. Виступав на сцені Харківського театру опери та балету ім. М.Лисенка (1944–1959)5
5 років від дня народження Володимира Петровича Копичка (1956), українського поета
100 років від дня народження Віктора Миколайовича Савченка (1911–1997), українського скульптораН
ародився 11 березня 1891 року у місті Харків. У 1930 - 1936 здобував художню освіту в учнівських, армійських і робітничих студіях. З 1938 по 1940 - навчався на архітектурно-будівельному факультеті Московської промакадемії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Депутат Верховної Ради Української РСР 1 скликання. З 1943 по 1950 навчався в Харківському юридичному інститут та в аспірантурі. З 1949 учасник республіканських і всесоюзних виставок. З 1951 член Харківського відділення Спілки художників України. 16 січня 1997 року помер у Харкові.
150 років від дня народження Петра Матвійовича Мухачова (1861–1935), інженера-технолога, педагога, директора Харківського технологічного інституту (1905–1917)
8
5 років від дня народження Івана Єфимовича Кабиша (1926), українського художникаЖивописець, графік, плакатист. Заслужений працівник культури України (з 1987). Нар. 12 березня 1926 р. у с. Петропавлівка Новосибірської обл. Учасник бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни. Навчався в ХДХУ (1950-52), Харківському державному університеті ім. О. М. Горького (1952-57), ХХПІ (1970-73), де основними викладачами були М. Сліпченко, М. Гнойовий, Є. Жердзицький, А. Кузьменко. Член ХО СХУ з 1964, був головою комісії з естетичного виховання дітей та юнацтва ХО СХУ (1967-91). Учасник республіканських, всесоюзних і міжнародних виставок з 1960. Персональні виставки: Харків -1991-97. Працював директором Харківської дитячої художньої школи ім. І. Ю. Рєпіна (1966— 97). Автор книги “Розвиток художніх здібностей дітей молодшого віку” (К., 1981).
120 років від дня народження Амвросія Максиміліановича Бучми (1891–1957), українського актора, режисера, педагогаУкраинский советский актёр, режиссёр, педагог, общественный деятель, народный артист СССР (1944).
Родился в семье железнодорожника. С 1905 выступал как хорист и актёр на "выходные" роли на сцене театра "Руська бесида" (Львов). Музыкальный от природы, наделённый великолепным чувством ритма, играющий на нескольких музыкальных инструментах, гимнаст и танцор, одарённый рисовальщик и гримёр, находчивый импровизатор, Бучма вскоре стал одним из популярных актёров западно-украинского театра. Изучение игры старших товарищей по сцене (особенно Е.А. Рубчаковой, В.М. Юрчака), наблюдения над окружающей действительностью, интерес к жизни народа сыграли важную роль в формировании его творческой индивидуальности. После Великой Октябрьской революции Б. - один из первых строителей украинского советского театра. В 1920 он участвовал в создании Театра им. И. Франко (Винница; с 1926 в Киеве). В 1922-26, 1930-36 актёр театра "Березигь" (Киев; с 1933 - Харьковский театр им. Т.Г. Шевченко). Среди лучших ролей этого периода: Хиггинс ("Джимми Хиггинс" по одноименному произведению Синклера), Жан ("Жакерия" по Мериме), Гайдай и Платон Кречет ("Гибель эскадры" и "Платон Кречет" Корнейчука), Иван Каляев ("Пролог" Поповского). В 1936 возвратился в Театр им. И. Франко. На сцене этого театра Б. создал выдающиеся сценические образы, исполненные большой драматической силы: Терентий Пузырь ("Хозяин" Карпенко-Карого), Микола Задорожный ("Украденное счастье" Франко), Иван Коломийцев ("Последние" Горького), Гайдай, Платон Кречет и Макар Дубрава ("Гибель эскадры", "Платон Кречет" и "Макар Дубрава" Корнейчука). Играл роль В.И. Ленина в спектакле "Правда" Корнейчука. Для Б. главным в образе Ленина была любовь его к народу, близость к простым людям, вера в творческие силы масс. Изучая материалы, книги, статьи, воспоминания, посвященные Ленину, Б. искал то, что помогало ему создать образ народного вождя, раскрыть процесс рождения и развития ленинской мысли. Творчество Б. отмечено огромной внутренней правдой, искренностью, остротой социальных обобщений, психологической глубиной. Огромный жизненный опыт, богатство наблюдений и впечатлений (с раннего детства Б. работал батраком, грузчиком, каменщиком и др.) определили главную тему творчества актёра - труд и жизнь народа, особую человеческую страстность его искусства. Мастер перевоплощения, отточенной формы, Б. с успехом исполнял и характерные роли. Поставил ряд спектаклей.
С 1924 Б. снимался в кино. Первые работы в кино остро характерные, гротесковые образы в агитфильмах "Вендетта", "Макдональд", "Сон Толстопузенко" (все 1924). В фильме "Ночной извозчик" (1929) создал трагедийный образ Гордея Ярощука старого извозчика, который через тяжёлую личную драму пришёл к пониманию революционной борьбы. Драматические образы создал Бучма также в фильмах "Непокорённые" (1945, Тарас), "Подвиг разведчика" (1947, Лещук), "Украденное счастье" (1952, Микола Задорожный). Мастерство перевоплощения, глубина психологических характеристик, сдержанность и высокая выразительность свойственны актёрским работам Бучмы.
Вёл педагогическую работу в Киевском институте театр, искусства им. Карпенко-Карого (профессор с 1940). Государственная премия СССР (1941, 1949). Награжден орденом Ленина, 3 др. орденами, а также медалями.
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
2
00 років від дня смерті Івана Степановича Рижського (1759 (за ін. даними 1761) –1811), філолога, першого ректора Харківського університету (1805–1811)1
40 років від дня народження Миколи Григоровича Бурачека (1871–1942), українського живописця-пейзажиста, художника театруУкраинский живописец, сценограф, актёр, педагог, писатель, историк искусства. Родился в с. Лютичев Хмельницкой области. В 1889 учился в Киевском университете, откуда был исключён за участие в студенческих выступлениях. По рекомендации М. Савиной в 1890 был принят актёром в Каменец-Подольскую русскую труппу. Играл на сценах театров многих городов Украины и России вместе с такими мастерами, как М. Савина, В. Комиссаржевская, П. Орленев и др. Исполнил оформление к ряду спектаклей. Посещал КРШ Н. Мурашко, где учился у Н. Пимоненко и Х. Платонова. По рекомендации Я. Станиславского поступил в Краковскую академию изящных искусств (класс Я. Станиславского, затем – Ф. Рушица). В 1910 в Париже работал в мастерской А. Матисса, позже – в Вольной АИ Рансона. С 1912 жил в Киеве. Член Т-ва киевских художников, Т-ва украинских художников. Один из учредителей Украинской АИ (в 1918 – её президент). С 1925 работал в Харькове. Один из основателей АРИУ, член ОСХУ, экспонент АХКУ, председатель Харьковского центрального бюро искусств. Преподавал в Харьковском художественном техникуме (1925 – 1927) и ХХИ (1925 – 1931, с 1927 – профессор). Заслуженный художник УССР с 1936, заслуженный деятель искусств УССР с 1941. Автор многих искусствоведческих статей и монографий. Один из исследователей художественного наследия Т. Шевченко, атрибутировал сотни его акварелей и картин, сделал хронологию живописного и графического наследия.
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
1
05 років від дня народження Романа Олексійовича Черкашина (1906–1993), українського актора, режисера, театрального педагога, заслуженого артиста УкраїниІнтернет ресурси
ссылка скрыта
1
90 років від дня народження Сергія Івановича Зарудного (1821–1887), українського і російського правознавця, державного діяча, уродженця с. Колодязне Дворічанського районуї
170 років від дня народження Марусі Вольвачівни (Вольвач Марії Степанівни) (1841–1903), української письменниці, громадсько-культурного діяча
120 років від дня народження Матвія Генріховича Манізера (1891–1966), російського скульптора, автора пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (1935)
Матвій Манізер народився 5 (17) березня 1891 року в Санкт-Петербурзі. У 1908-1909 роках навчався в Центральному училищі технічного малювання Штігліца, у 1909-1911 роках - у Художній школі Товариства пересувних виставок, в 1911-1916 роках - в Академії мистецтв. З 1921 року - на викладацькій роботі.
З 1926 року - член АХРР. Пам'ятник Шевченку в Харкові (1935) Манізера. Вважається кращим в світі пам'ятником поетові.
У 1937-1941 - голова правління Ленінградського відділення Союзу художників РРФСР.
Створив ряд пам'ятників монументальної скульптури, в тому числі В. Володарського на пр. Обухівської Оборони, «Жертвам 9 січня 1905 року » на кладовищі пам'яті жертв 9 січня (колишньому Преображенському православному), Д. І. Менделєєву у дворі Технологічного інституту на Московському проспекті, пам'ятник В. І. Леніну в Петрозаводську (арх. Ільїн Л. А.), барельєф Пушкіна на місці його дуелі, барельєф «Робочий» на будівлі Петровського пасажу в Москві та інші.
1916 закінчив Петербурзьку академію мистецтв (у Володимира Беклемішева).
Твори
Пам'ятники:
Пам'ятник Тарасу Шевченку роботи М. Г. Манізера у Києві (1938)
пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові (1935),
Пам'ятник Сергію Кірову в м. Петрозаводськ (1936)
пам'ятник Сергію Кірову в Кіровограді (1937).
пам'ятник Тарасу Шевченку в Києві (1938),
пам'ятник Тарасу Шевченку в Каневі (1939),
пам'ятник Іллі Рєпіну в Чугуєві (1956).
пам'ятник Володимиру Леніну в Скадовську (1976)
Звання, премії, нагороди
1933 — заслужений діяч мистецтв Білоруської РСР.
1935 — заслужений діяч мистецтв УРСР.
1947 — дійсний член і віце-президент Академії мистецтв СРСР.
1958 — народний художник СРСР.
1941 — Сталінська премія.
1943 — Сталінська премія.
1950 — Сталінська премія.
Нагороджено орденом Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями.
Література
Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 6. — К., 1981. — С. 347.
Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 395.
Ермонская В. В. Матвей Генрихович Манизер. — Москва, 1961.
Посилання
М. Г. Манізер. Біографія на Artonline.ru
М. Г. Манізер на bse.sci-lib.com
1
10 років від дня народження В’ячеслава Андрійовича Барабашова (1901–1979), українського композитора6
0 років від дня народження Дмитра Теодоровича Димшиця (1951), українського живописця, художника монументально-декоративного розпису Живописець, художник монументально-декоративного мистецтва (розпис). Нар. 19 березня 1951 р. у м. Харків. Закінчив ХДХУ (1966-70), ХХПІ (1970-76), де навчався у Б. Косарєва, О. Хмельницького, Є. Бикова. Член ХО СХУ з 1988. Учасник виставок з 1981, республіканських, всеукраїнських, міжнародних і зарубіжних з 1987. Персональні виставки: Харків - 1988,1991; Балтимор (США) - 1994, 1995; Філадельфія (США) - 1995,1996; Страсбург (США) - 1998. Працює в творчій майстерні.
8
5 років від дня народження Наталії Олександрівни Єщенко (1926), української піаністки і педагога. Професор Харківського інституту мистецтв (з 1981)9
0 років від дня народження Олексія Степановича Данилова (1921–2005), військовика, Героя Радянського Союзу (1943) Данилов Алексей Степанович - командир сводной танковой группы 3-го гвардейского механизированного корпуса (47-я армия, Воронежский фронт), гвардии капитан.
Родился 29 марта 1921 года в городе Пугачёв ныне Саратовской области в семье рабочего. Русский. В 1939 году окончил 10 классов школы.
В армии с 1939 года. В 1941 году окончил Саратовское танковое училище.
Участник Великой Отечественной войны с 1941 года. Сражался на Северо-Западном, Западном, Сталинградском, Воронежском и 1-м Украинском фронтах. Принимал участие в оборонительных операциях под городом Сухиничи и Сталинградом, в Курской битве, в освобождении Украины, Польши и Чехословакии, в разгроме врага на территории Германии. Был трижды ранен и контужен.
3
0 сентября 1943 года во главе сводной танковой группы 3-го гвардейского механизированного корпуса одним из первых форсировал Днепр в районе города Канев (Черкасская область, Украина). Группа захватила плацдарм, отразила контратаку противника, обеспечила переправу через Днепр честей механизированного корпуса.За мужество и героизм, проявленные в боях, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 25 октября 1943 года гвардии капитану Данилову Алексею Степановичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№1681).
После войны продолжал службу в танковых войсках. В 1956 году окончил Военную академию бронетанковых войск. Работал заместителем начальника Харьковского высшего танкового училища. С 1972 полковник А.С.Данилов — в запасе.
Жил в городе Харьков (Украина). Работал преподавателем. Умер 16 декабря 2005 года. Похоронен на кладбище №2 в Харькове.
Награждён орденами Ленина (1943), Отечественной войны 1-й степени (1985), 2 орденами Отечественной войны 2-й степени (оба - в 1945), 3 орденами Красной Звезды (1942, 1943, 1954), медалями (в том числе - медалью «За отвагу» (1943)), иностранными медалями.
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
9
0 років від дня народження Бориса Володимировича Жукова (1921–1974), українського живописцяЖ
ивописец. Род. 21 марта 1921 г. в с. Левандаловка, ныне Харковская обл. - ум. 22 июня 1974 г. в г. Харьков. Закончил ХГХУ (1934-39) и ХГХИ (1939-41; 1946-50), где учился у М.Дерегуса, Л.Чернова. Член ХО СХУ с 1951. Участник всесоюзных и зарубежных выставок с 1950. Персональные выставки: Харьков - 1957. Інтернет ресурси
ссылка скрыта
9
5 років від дня народження Давида Ісаковича Каневського (1916–1944), українського поетаДавид Исаакович Каневский родился в 1916 году в Лохвице на Полтавщине в семье служащего. С 1931 года живёт в Харькове. Окончив школу ФЗО, работал на Харьковском электромеханическом заводе. Писал заметки, корреспонденции, а потом и стихи, которые публиковались в местных газетах. В 1937 году Каневский поступает на исторический факультет Харьковского университета, окончить который ему не дала война.
В 1939 году вышел сборник стихотворений Давида Каневского «Родная улица» (на украинском языке). В этой книге, как и в следующей «Лётчики» (1940), Каневский посвящает многие стихотворения наиболее близкой ему теме защиты Родины.
С началом Великой Отечественной войны Каневский вместе с другими поэтами-харьковчанами участвует в выпуске агитплакатов, а вскоре уходит добровольцем в армию. В армейской газете «Мужество» часто публикуются очерки и баллады Каневского, прославляющие героев сражений. Почти все фронтовые стихотворения Каневского написаны на русском языке и лишь немногие — на родном украинском.
Летом 1944 года капитан Каневский был переведён в газету авиационного соединения. Выполняя задание редакции, он погиб 26 декабря 1944 года в воздушном бою над Будапештом.
1
05 років від дня народження Клавдії Іванівни Шульженко (1906–1984), російської естрадної співачки, уродженки м. ХарковаР
одилась 11 (24) марта 1906 года в Харькове[1] в семье бухгалтера Главного управления железной дороги Ивана Ивановича Шульженко.Исполнять народные песни Клавдия начала с конца 1920-х годов. В 1923 году она становится артисткой Харьковского украинского драматического театра под руководством Н. Н. Синельникова. В том же 1923 году Клавдия Шульженко дебютировала как певица, исполнив романс «Звёзды на небе» в спектакле «Казнь». Летом 1925 года начала работать в Краснозаводском драматическом театре Харькова. В 1928 году состоялся певческий дебют Клавдии на сцене Мариинского театра в Ленинграде на концерте, посвящённом Дню печати. В январе 1929 года — дебют в Московском мюзик-холле. В 1930 году Клавдия Шульженко вышла замуж за Владимира Коралли, в мае 1932 года у них родился сын Игорь.
В октябре 1931 года в Ленинградском мюзик-холле состоялась премьера спектакля «Условно убитый», где Клавдия Шульженко сыграла роль Машеньки Фунтиковой. Музыку к этому спектаклю написал Дмитрий Шостакович, а за дирижёрским пультом стоял Исаак Дунаевский. В 1934 году К. Шульженко снялась в кинофильме режиссёра М. А. Авербаха «Кто твой друг?» в роли Веры. В 1936 году были сделаны её первые граммофонные записи.
В январе 1940 года в Ленинграде был создан джаз-оркестр под управленим Клавдии Шульженко и Владимира Коралли, который стал очень популярен и просуществовал до лета 1945 года. С первого дня Великой Отечественной войны Джаз-оркестр становится Фронтовым джаз-ансамблем, с которым Клавдия Шульженко выступает перед солдатами Ленинградского фронта прямо на передовой. За время блокады Ленинграда К. Шульженко дала свыше 500 концертов для солдат. Благодаря исполнению фронтовых песен «Синий платочек», «Давай закурим», «Друзья-однополчане» и других Клавдия Шульженко получила всесоюзное признание. 12 июля 1942 года на сцене Ленинградского Дома Красной Армии состоялся 500-й концерт К. И. Шульженко и Фронтового джаз-ансамбля. Позднее певице была вручена медаль «За оборону Ленинграда».
С джаз-ансамблем Клавдия Ивановна гастролировала в действующий войсках на протяжении всей войны. 9 мая 1945 года Клавдия Шульженко была награждена орденом Красной Звезды, а 29 сентября 1945 года «за выдающиеся заслуги в области вокального искусства» солистке Всероссийского гастрольно-концертного объединения Клавдии Шульженко было присвоено почётное звание заслуженной артистки РСФСР.
После войны Клавдия Шульженко продолжила свою концертную деятельность. В 1954 году вышла первая долгоиграющая пластинка певицы. В марте 1954 года она снимается в кинофильме режиссёра В. П. Строевой «Весёлые звёзды». В том же году Клавдия развелась с Коралли. В июле 1956 года познакомилась со знаменитым кинооператором Георгием Кузьмичом Епифановым, который был влюблён в неё с 1940 года, и стала его женой. В ноябре 1962 года «за большие достижения в области советского эстрадного искусства» Клавдии Шульженко присваивается почётное звание народной артистки РСФСР.
В октябре 1965 года Клавдия Ивановна приняла участие в Первом фестивале советской эстрадной песни, проходившем в московском Государственном театре эстрады. Через два года, в 1967, она стала членом жюри этого фестиваля. В мае 1971 года «за большие достижения в области советского эстрадного искусства» солистке Москонцерта К. И. Шульженко Указом Президиума Верховного Совета СССР присваивается почётное звание народной артистки СССР, а в июне 1976 года ей был вручён орден Ленина.
В 1980 году К. И. Шульженко записывает свою последнюю долгоиграющую пластинку «Портрет». В 1981 году в издательстве «Молодая гвардия» выходят её мемуары «Когда вы спросите меня…» (литературная запись Глеба Скороходова). В декабре 1983 года Клавдия Ивановна приняла участие в съёмках телевизионного фильма «Вас приглашает Клавдия Шульженко» (режиссёр — С. Журавлёв), премьера которого состоялась 18 декабря по первому каналу Центрального телевидения.
26 мая 1996 года в Харькове, по адресу — пер. Байкальский, д.1, открылся Городской музей К. И. Шульженко. В экспозиции музея представлены личные вещи, концертные костюмы, документы и другие реликвии, принадлежащие этой выдающейся певице.
Награды и звания
Награды
Орден Ленина (1976)
Орден Красной Звезды (1945)
Медаль «За оборону Ленинграда»
Звания
Заслуженная артистка РСФСР (1945)
Народная артистка РСФСР (1962)
Народная артистка СССР (1971)
Інтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта
8
0 років від дня народження Вадима Сергійовича Васильєва (1931), українського архітектора. Автор проекту кіноконцертного залу “Україна” в Харкові (1963) 1
05 років від дня народження Казимири Іванівни Полякової (1906–1980), прозаїкаПолякова Казимира Іванівна, прозаїк. Народилася 26 березня 1906 р. в м. Бендерах у Молдавії в сім'ї службовця. Навчалася в бухгалтерському інституті. Працювала в дитячій бібліотеці Будинку культури залізничників, вихователькою дитсадка. Пише російською мовою казки та оповідання для дітей.
Перші публікації почали з'являтися на сторінках харківських та республіканських журналів, збірників альманахів з 1938 року. Перша книжка вийшла в світ лише після війни у 1949 році і мала назви “Сказки”.
Автор книжок для дітей «Сказки» (1949, 1950, 1952, 1956), «Иголка» (1954), «Никелированный чайник» (1958), «Услужливый сверчок» (1959), «Любопытный медведь (1961), «Сказка про подсказку” (1963), «Четыре богатыря» (1964), «Капризный петух» (1966), «Старичок-лесовичок» (1970, 1974), «Чудесница» (1977, 1979), «Ледяной великан» (1983), «Волшебный орешек» (1986), «Хитрая зайчиха» (1990).
Твори К.І.Полякової дуже популярні. Вони видавалися у Харкові, Києві, Тбілісі, перекладені чеською і албанською мовами.
Член СП України з 1954 р.
Біографічні довідки:
Гошовська В.А. Полякова Казимира Іванівна / В.А.Гошовська // Літературна Харківщина. – Х., 1995. – С. 266.
Казимира Полякова // Письменники Радянської України, 1917–1978: Біобібліогр. довід. – К., 1988. – С. 488.
Твори К.І.Полякової:
Волшебный орешек: Сказки, рассказы: Для детей дошк. и шк. возраста / К.И.Полякова. – Х.: Прапор, 1986. – 143 с.
Ледяной великан: Сказки, рассказы: Для детей дошк. и мл. шк. возраста / К.И.Полякова. – Х.: Прапор, 1983. – 120 с.
Любопытный медведь: Сказки и рассказы / К.И.Полякова. – Х.: Кн. изд-во, 1961. – 44 с.
Хитрая зайчиха: Сказки для детей дошк. и мл. шк. возраста / К.И.Полякова. – Х.: Прапор, 1990. – 86 с.
Про К.І.Полякову:
Глебова І. Близьке з дитинства: [Про творчість прозаїка] / І.Глебова // Вечір. Харків. – 1981. – 25 берез.
Романовский В. В добром мире сказки: Известная харьк. писательница Казимира Ивановна Полякова встретила свою 95 весну / В.Романовский // Веч. Харьков. – 2001. – 29 марта.
Романовський В. Казимирі Поляковій – 90! / В.Романовський // Літ. Україна. – 1996. – 23 трав.
Матеріали з сайту
brary.kharkov.ua/kkalendar.php?year=2006&part=3
Інтернет ресурси
af.livejournal.com/113759.php">
6
0 років від дня народження Степана Євстаховича Сапеляка (1951), українського поетаІнтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
1
30 років від дня народження Аркадія Тимофійовича Аверченка (1881–1925), російського письменника-сатирика, драматурга, театрального критика. Працював у Харкові (1900–1907) Інтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
1
20 років від дня народження Олекси Андрійовича Слісаренка (1891–1937), українського поета, прозаїкаІнтернет ресурси
ссылка скрыта
ссылка скрыта
75 років від дня народження Геннадія Степановича Башури (1936), українського вченого, фармацевтаІнтернет ресурси
ссылка скрыта