60 років від дня народження українського прозаїка Василя Миколайовича Шкляра (народився у 1951 р.)
| Вид материала | Документы |
- 110 років від дня народження Павла Андрійовича Байдебури (1901–1985), українського, 385.15kb.
- Г. Б. Береговий у 2011 році виповнюється 90 років від дня народження льотчика-космонавта, 58.12kb.
- Перлина українського театру, 100.45kb.
- Сценарій свята до 197 річниці з дня народження Т. Г. Шевченка Ведучий, 300.93kb.
- Gutter=47> До 200-річчя від дня народження Миколи Івановича Пирогова пройдуть IV міжнародні, 46.16kb.
- В 2010 році Центральна бібліотека ім. М. Л. Кропивницького відмічає святкову дату 110-річчя, 20.79kb.
- Шукає серце щастя, 481.44kb.
- Склад організаційного комітету з підготовки та відзначення 145-річчя від дня народження, 34.68kb.
- 19 січня 2012 року — 100 років від дня народження Ярослава Стецька (19. 01. 1912-05., 33.36kb.
- 20 років від Дня Незалежності України) Київ 2011 Живи, Україно, багата І вільна (20, 177.49kb.
6
0 років від дня народження українського прозаїка Василя Миколайовича Шкляра (народився у 1951 р.) Народився на Черкащині, сьогодні живе у Києві. Працював головним редактором книжкового видавництва, журналістом, був у різних «гарячих» точках (Чечня, Абхазия, Карабах).
Володіє вірменською мовою, захоплюється рибальством. Хобі — полювання на великого коропа, улюблена страва — шоколад натщесерце, за переконаннями — республіканець, характер нордичний із сентиментальним ухилом.
У 1998 потрапив до лікарні зі смертельним діагнозом, але вижив і за місяць написав свій найвідоміший роман «Ключ». Цей роман вже має вісім видань в Україні й зібрав колекцію різноманітних нагород.
Автор більше десяти прозових книжок, серед яких найвідоміші: «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003). Але кожна нова книжка Шкляра стає подією в літературному житті країни, а сам Василь Шкляр є одним з найвідоміших і «містичних» сучасних письменників, його називають «батьком українського бестселера».
^ Роботи Шкляра перекладено шведською, болгарською, вірменсьою, російською мовами.
Лауреат багатьох літературних премій. За роман «Ключ» — гран-прі конкурсу «Золотий Бабай», премії журналів «Сучасність» і «Олігарх», премія міжнародного конвенту фантастів «Спіраль століть», шорт-лист Державної премії ім.Шевченка. За роман «Елементал» — гран-прі конкурсу «Коронація слова» та ін. ( використані матеріали сайту www.bukvoid.com.ua/info/writers/SHklyar_Vasil.php)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати книгу тут ссылка скрыта
200 років від дня народження американського прозаїка Гаррієт Бічер-Стоу (1811-1896) Ґаррієт Бічер-Стоу народилася в сім’ї священика Лаймена Бічера, виховувалася у дусі суворих релігійних традицій та християнської моралі. Погляди її рідних — батька, старших братів і сестер — переконаних противників рабства привели її в ряди аболіціоністів. Замолоду Ґаррієт викладала в жіночій школі. На початку 30-х р. ХІХ ст. сім’я Бічерів переселилася зі штату Коннектикут у штат Огайо, який межував з рабовласницьким Півднем. Тут майбутня письменниця вже на власному досвіді переконалась у нелюдяності рабства. Погляди Ґаррієт поділяв і її чоловік — професор богослов’я Калвін Стоу. На початку 30-х років Ґаррієт Бічер-Стоу розпочала літературну діяльність. Її ранні оповідання та нариси публікувалися у популярному "Дамському журналі". Виступала вона і як автор творів для дітей, зверталася до жанру моралістичної притчі. Твори письменниці 30-х — поч. 40-х рр. склали збірку "Мейфлауер" (1843). Праця над "Хатиною дядька Тома" була розпочата в 1851 р. і тривала всього декілька місяців. Спочатку роман публікувався окремими розділами в журналі, а в 1852 р. вийшов окремою книгою. Успіх перевершив усі сподівання. Сучасники сприйняли його не лише як заклик до захисту негрів, а й як протест проти зневаження людських прав людей з будь-яким кольором шкіри, котрі проживають на різних континентах. Ґаррієт Бічер-Стоу прожила довге життя. Вона померла у 1896 році, встигнувши написати ще багато книжок. Але жодна з них не мала такого успіху і такого значення, як "Хатина дядька Тома".
(використані матеріали сайту ww.bohdan-books.com/author/show_11)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори тут : ссылка скрыта
330 років від дня народження українського прозаїка, поета Феофана (Єлеазара) Прокоповича (1681-1736) Прокопович Феофан (18 ИН 1681-8 СН 1736) - государственный и церковный деятель, сподвижник Петра I, писатель. Идеолог петровских преобразований, вице-президент Синода. Родился в Киеве. Учился в Киево-Могилянской академии и в Католическом университете в Риме. В 1707-1709 прочитал в Киевской духовной академии курс по философии. В 1709 в присутствии Петра I произнёс "Панегирикос, или Слово похвальное о преславной над войсками свейскими победе" под Полтавой. Император приблизил его во время Прутского похода 30 ИН 1711-12 ИЛ 1711.
^ Прокопович Феофан
В 1716 Пётр вызвал его в Петербург и назначил псковским епископом, а с 1724 и до смерти он был архиепископом новгородским. Обосновал необходимость замены патриаршества Синодом. Умело избавлялся от врагов, обвинявших его в отходе от православия. Сторонник петровских преобразований, он выступал его сподвижником в борьбе с реакционным духовенством. Прокопович Ф. испытал определенное влияние протестантизма. Флоровский Г.В. писал по этому поводу в "Путях русского богословия": "Не будь в феофановых трактатах имени русского епископа, их автора всего естественнее было бы угадывать в среде профессоров какого-нибудь протестантского богословского факультета. Все здесь пронизано западным духом, воздухом Реформации". Так, согласно Прокоповичу Ф., дела человеческие не имеют "совершительной силы", воля и душа фатально поражены грехом, спасение достигается только верою. Уже современники упрекали Прокоповича Ф. в том, что подобные взгляды не соответствуют традиции православного богословия и гораздо ближе к учению Лютера М. об "оправдании верой" и к учению Кальвина о "предопределении". 25 ЯН 1721 был утверждён "Духовный регламент", разработанный Прокоповичем Ф. Патриаршество было упразднено, а для управления церковью учреждена специальная Духовная коллегия во главе с Прокоповичем Ф., преобразованная 14 ФВ 1721 в Святейший правительствующий Синод. Прокопович Ф. принимал деятельное участие в организации Академии наук, завёл при своём доме школу для сирот "всякова звания", которых определял затем в академические гимназии. Будучи одним из наиболее образованных людей своего времени, вёл научные наблюдения с помощью микроскопа и телескопа, владел несколькими иностранными языками. Короновал Перта II. После смерти императора Прокопович Ф. возглавил "Учёную дружину" прогрессивных писателей (Кантемир А.Д., Татищев В.Н. и др.), отстаивавших петровские реформы. Поддержал Анну Ивановну при её вступлении на престол; в её царствование приобрёл почти полную свободу в церковных делах. Автор произведений "Духовный регламент", "Слово о власти и чести царской", "Правда воли монаршей" (1722). Прокопович Ф. был известен также как драматург и стихотворец, он стал первым историографом славных дел Петра. Из-под его пера вышла "История императора ПетраI от рождения до Полтавской баталии", состоящая из четырёх книг, изданная позднее (1773) Щербатовым М.М. Содействуя просвещению, Прокопович Ф. принимал деятельное участие в организации Академии наук. Погребён в Новгородском Софийском соборе. Богатейшая библиотека архиепископа новгородского по именному указу передана была в библиотеку Новгородской духовной семинарии. Рукописи - в Академию наук.( використані матеріали сайту www.emc.komi.com/03/15/089.htm)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта
9
0 років від дня народження російського прозаїка Анатолія Марковича Маркуші (1921-2005)Маркуша Анатолий Маркович (20.06.1921, Днепропетровск). Отец — бухгалтер. Мать — домохозяйка. В 1924 году семья переехала в Москву. До войны работал в газете «Вечерняя Москва». В 1941 году был призван в армию, окончил Борисоглебскую школу истребителей, стал лётчиком. В 1950 году в подмосковном Жуковском прошёл курсы лётчиков-испытателей Минавиапрома. За годы армейской службы освоил 50 типов самолётов. Демобилизовался в 1954 году. В 1955 — 1958 годах входил в редколлегию журнала «Знамя». Первую книгу рассказов «Ученик орла» выпустил в 1957 году.
Сочинения:
Вам — взлёт: Повесть. — М., 1959; Нет: Роман. — М., 1971; Азбука мужества: Книга для сыновей. — М., 1975; Внимание — дети. — М., 1979; Трудное счастье. — М., 1988; Если вы учитель. — М., 1989; Книга для сыновей и пап. — М., 1990; Первым делом самолёты...: Семейный альбом. — М., 1999.
Литература.:
Стрелкова И. Растёшь защитником // Семья и школа. — 1971. — № 8; Степачёва И. // Русские детские писатели ХХ века. — М., 1997.
(використані матеріали сайту www.hrono.ru/biograf/bio_m/markusha.php 8 Кб)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори тут ссылка скрыта
120 років від дня народження українського прозаїка Петра Йосиповича Панча (Панченка) (1891-1978) Петро Панч — новеліст, повістяр і романіст, автор казок для дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід.
Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі "На калиновім мості", було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі всі члени сім'ї (мама, батько, п'ятеро дітей) були при ділі. Тож коліс у дворі Панченків було повно. Малий Петро відпочивав на них, грався, на колесах катався по льоду і, бувало, помагав дідові котити їх на базар. Нагасається за весь день, прибіжить у хату, з'їсть кусок хліба, забереться на піч, притаїться там і слухає розповіді старших. Прийде дід Гончар, сяде на ослінку і почне розказувати дивацькі історії про овечок і вовків, а малий хлопчина слухає і запам'ятовує...
З п'ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом — писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії та опиняється на фронті Першої світової війни.
^ Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча.
Справжнє прізвище письменника — Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з'являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, "житні етюди", підписані вони були "Максим Отава". Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки ("Незаможник"), що на Харківщині, він підписався "П. Пан". Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. Чи змінило це щось в письменницькій долі поки ще літератора-початківця? Хтозна. Але до нових імен на літературному обрії додалося Петро Панч.
До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем — із ледь набубнявілими та уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки "Там, де верби над ставом", "Гнізда старі" (1923), "Поза життям" (1924), "Солом'яний дим" (1925), "Мишачі нори" (1926), збірка повістей "Голубі ешелони" (1928) тощо.
У цей час Панч належав до літературних угруповань "Плуг", ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перші роки Великої Вітчизняної війни майбутній відомий письменник провів в Уфі, решту — у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції "Радянська Україна". Тоді ж Петра Панча було обрано членом Всеслов'янського комітету, у якому він працював до закінчення війни. З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках — секретарем правління Спілки письменників України.
Робота у творчих спілках, літературних об'єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років — книги оповідань "Рідна земля", "Гнів матері", книги фейлетонів "Зозуля", "Кортить курці просо". 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою "Облога ночі". 1954-го — один з кращих творів української прози, роман "Гомоніла Україна".
"Повістю минулих літ" Петра Панча став роман "На калиновім мості". Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо "Три копійки").
Творчість для хлоп'ят та дівчаток — окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд "Свистуни", а в 1924 році в журналі "Червоні квіти" з'явилося оповідання "Портрет". У 1930-х роках Петро Панч продовжує писати для дітей і про дітей: "Малий партизан", "Будемо літати", "Син Таращанського полку", а також "Гиля, гуси", "Вовчий хвіст", "Будемо літати" (1935). Пізніше — "Гарні хлопці" (1959), "Для вас і про вас" (1965) тощо.
Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів "Відлітають журавлі" стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем. 1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку.
Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість — приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин. (використані матеріали сайту
t.vn.ua/biography/panch.php)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
200 років від дня народження англійського прозаїка Уїльяма Мейкпіса Теккерея (1811-1863)
Уильям Мэйкпис Теккерей, знаменитый английский прозаик, родился 18 июля 1811 года в Калькутте, где служил его отец. Мальчика отправили учиться в Лондон. После окончания школы юный Уильям поступил в Кембриджский университет. Однако проучился он там всего год, после чего в 1830 году отправился путешествовать по Европе. В Париже Теккерей обучался рисованию у английского художника Бонингтона, что позволило ему впоследствии создавать карикатурные иллюстрации к своим романам.
В 1836 году была опубликована его первая книга – буклет «Флора и Зефир». Теккерей также работал в нескольких газетах, писал юморески и сатирические рассказы. В 1837 году Уильям женился, но семейная жизнь не радовала недолго - жена, родив двух дочерей, сошла с ума.
До 1940-х годов Теккерей писал немного, и его произведения не пользовались особым успехом. В 1844 году писатель опубликовал значительный, но оцененный лишь впоследствии роман «Карьера Барри Линдона». Успех приходит к автору после опубликования в журнале «Панч» «Книги снобов» (1846-1847). Книга была написана в высшей степени тонко и иронично, что привлекло к ней внимание читателей.
В 1848 году выходит в свет одно из самых знаменитых произведений писателя – роман «Ярмарка тщеславия. Роман без героя». После этого Теккерей становится знаменит, вступив в конкуренцию с другим любимцем читающей публики – Чарльзом Диккенсом.
В 1852 году писатель публикует большой исторический роман «История Генри Эсмонда». В 1853 – 1855 годах выходит отдельными выпусками роман «Ньюкомы. История весьма почтенного семейства».
Зимой 1854 года здоровье писателя заметно ухудшается. Однако он продолжает работу – пишет цикл лекций «Четыре Георга», с которыми выступает в Америке и в Англии. В 1858 – 1859 годах выходит в свет роман «Виргинцы», ещё через 3 года роман «Филипп». В 1860 – 1862 годах Теккерей был редактором журнала «Корнхилл мэгэзин».
^ Последним романом Теккерея стал «Дени Дюваль», работу над которым писатель не успел закончить.
23 декабря 1863 года Уильям Теккерей скончался.
(використані матеріали сайту www.calend.ru/person/700)
Інтернетні ресурси: ссылка скрыта
ссылка скрыта
7
0 років від дня народження українського прозаїка Василя Васильовича Чухліба (1941-1997) Василь Чухліб народився в селі Лебедівка на благословенній землі древньої Чернігівщини, і мальовнича краса її природи з малих літ глибоко запала йому у серце, щоб вихлюпнутися схвильованими рядками в його поетичній прозі.
Семирічку Василь закінчував у сусідньому селі Соколівці, куди переїхали батьки після війни, а десятий клас хлопець закінчив у місті Острі. Районна газета «Правда Остерщини» опублікувала перший вірш Василя Чухліба, коли він був ще учнем середньої школи. А по закінченні школи хлопця запросили на роботу до редакції цієї газети. Тут він і розпочав свій трудовий шлях — то пішки, то на велосипеді, то на попутному транспорті дістаючись до найвіддаленіших сіл району і повертаючись до редакції з репортажами, статтями, нарисами. Потім Василь вступив на мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Здобувши диплом викладача мови та літератури, він деякий час працював учителем у місті Добропіллі на Донеччині та в місті Обухові на Київщині.
У 1970-ті роки новели В. Чухліба, надруковані в періодиці, привернули увагу редакції журналу «Малятко», і тоді письменникові запропонували виступити з оповіданнями для дітей. Згодом з творів, надрукованих у «Малятку», склалася перша книжечка молодого літератора «Хто встає раніше». Відтоді письменник не полишає працю літературі для дітей. Пише В. Чухліб короткі оповідання та казки — прозорі, як кришталь, тихі, як тепле літо. Більшість із них — про природу. Письменник просто, без зайвих сюжетних ходів і вигадок малює сучасний світ, у якому діють дорослі та діти, які так чи інакше перебувають на природі. Представників природного світу автор наділяє тими рисами, характером та поведінкою, які властиві добрим та лихим людям. В усіх героїв творів В. Чухліба — людей, тварин, рослин — є одне спільне: вічно молода річка Десна.
^ Василю Чухлібу присуджено премію імені Лесі Українки 1996 року.
(використані матеріали сайту m.ua/avtori/chuhlib-vasil.php)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
100 років від дня народження українського прозаїка Василя Степановича Кучера (1911-1967)
(— укр. письменник. Автор романів "Устим Кармалюк", "Чорноморці", "Ми не спимо на трояндах", "Прощай, море", "Голод", "Орли воду п`ють", численних оповідань та ін. Жив на вул. М. Коцюбинського № 2, де встановлено мемор. дошку письменнику. Похований на Байковому кл. 1967 на його честь названо вулицю.(використані матеріали сайту ua/uk/Кучер_Василь_Степанович)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
105 років від дня народження української поетеси, публіциста, громадського і політичного діяча Олени Іванівни Теліги (1906-1942)
Видатна українська поетеса( політичний діяч.)Народилася в Санкт-Петербурзі. 1917 року разом з батьками переїхала до Києва. 1925 року вступила на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. У 1926 році вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. 1932 року вступила до Організації українських націоналістів. Після розколу 1940 року залишилася в ОУН(М). 1941 року разом з чоловіком переїхала до Львова. Того ж року разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва, де організувала Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — часопис «Литаври». Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів відмовилася залишити місто й далі провадила літературну та політичну діяльність. 7 лютого 1942 року заарештована й разом з чоловіком розстріляна в Бабиному Яру.
(використано матеріали сайту n.ua/book/new/p195.php)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори тут ссылка скрыта
185 років від дня народження російського письменника-фольклориста Олександра Миколайовича Афанасьєва (1826-1871) Афанасьев, Александр Николаевич — исследователь народной поэзии; род. 11 июля 1826 г. в городе Богучаре Воронежской губернии, где отец его, человек очень умный и высоко ценивший образование, служил уездным стряпчим. Образование получил в Воронежской гимназии и Московском университете, где учился на юридическом факультете и в то же время слушал лекции Шевырева, Бодянского и Грановского. Окончив курс в 1848 г., А. в 1849 г. поступил на службу, вполне соответствующую его способностям и наклонностям — в Моск. главный архив мин. иностр. дел, где он в 1856 г. был сделан начальником отделения, а вскоре правителем дел состоящей при Архиве комиссии печатания государственных грамот и договоров. В этой должности он состоял до 1862 г. Это было самое спокойное и самое плодотворное время его деятельности. За это время А., который еще будучи студентом начал сотрудничать в лучших тогдашних журналах ("Современнике" 1847 г. и "Отечественных Записках" 1848), поместил целый ряд (68) более или менее значительных статей в "Современнике" (1849—52 гг.), "Отечеств. Записках " (1850—60 гг.), "Архиве историко-юридических сведеаий о России", издав. Калачевым, и некоторых др. изданиях. Из этих статей могут быть приведены только важнейшие: "Дедушка домовой ", первое его мифологическое исследование (в "Архиве" Калачева, ч. I); "Ведун и ведьма " (в альманахе "Комета", изд. Н. Щепкиным; отдельно, Москва, 1851); "Языческие предания об острове Буяне" (во "Временнике общ. ист. и древ. росс.", 1858 г., № 9 — здесь он впервые развил во всей полноте свою натур-мифологическую систему славянского мировоззрения); "Зооморфические божества у славян" ("Отеч. Записки", 1852 г., № 1—3); "Несколько слов о соотношении языка с народными поверьями" (в "Известиях Акад. наук по отд. рус. языка и словесности", 1853 г.); "Русские сатирические журналы 1769—1774 г." (в "Отеч. Зап.", 1865 г., № 3, 4 и 6; отдельно, Москва, 1859 — до сих пор остается едва ли не лучшей монографией по истории литературы XVIII в.). В 1850—59 гг. он издавал чрезвычайно полезный, но не нашедший достаточной поддержки, журнал: "Библиографические Записки", где поместил ряд своих статей, именно: "Сатиры Кантемира", "Н. И. Новиков", "Литературная полемика прошлого столетия", "Русская книжная торговля" и др. В 1860 г. он издал "Русские народные легенды" (Москва), вскоре изъятые из продажи. В 1862 г. в жизни А. произошел крутой переворот, вредно отозвавшийся и на его ученой деятельности, и на самом здоровье: он оказался прикосновенным, по-видимому совсем по чужой вине, к политическому делу, и хотя не потерпел никакого наказания, но принужден был покинуть обеспечивавшую его службу и отдаться тяжелым заботам о куске насущного хлеба для себя и для семьи. С трудом удалось ему найти место секретаря сначала в моск. думе, а затем в мировом съезде. Но и в это тяжелое время А., заваленный работой, ничего общего с наукой не имеющей, продолжал свои исследования и труды. В "Библиотеке для Чтения" (1864) г. появились его статьи: "М. С. Щепкин и его записки", "Поэтические предания о светилах небесных", в "Филологических Записках" (1865 г.) он поместил: "О радуге", "Сказка и миф", сотрудничал он в это время и в "Книжном Вестнике", изд. Ефремовым и Ростовцевым. В эти же тяжкие для него годы, при самых неблагоприятных условиях, А. закончил и издал главный труд своей жизни: "Поэтические воззрения славян на природу" (3 т., Москва, 1866—69), в котором он соединил и привел в стройную систему все сказанное прежде им и все, наиболее важное, добытое трудами западных натур-мифологов. Последний труд А. — на пользу русских детей, это "Русские детские сказки" (2 ч., Москва, 1870; 2 изд., Москва, 1886); 23 сентября 1871 г. А. ум. от чахотки, 45 лет от роду.
(використані матеріали сайту urce.org/wiki/ЭСБЕ/Афанасьев,_Александр_Николаевич)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
Читати твори тут ссылка скрыта
ссылка скрыта
155 років від дня народження англійського драматурга Джорджа Бернарда Шоу (1856-1950)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
6
5 років від дня народження українського прозаїка, літературознавця, публіциста, громадського діяча Михайла Федотовича Слабошпицького (народився у 1946 р.) Усяка література має своїх видатних трудівників. Людей, які завжди єднають творця і читача. Михайло Слабошпицький — трудівник української літератури і багатьох літератур світу. Він, здається, знає кожне Слово, що варте уваги, кимсь написане і вчора, і сьогодні. Має незаперечний смак, феноменальну пам'ять, аналітичний розум. Десятки, сотні імен відкриті ним, визначені словом фахівця. Ніколи повз перо цієї людини не проходять великі літературні події, явища, катастрофи, нові надії. Сам він — також відомий прозаїк.
Народився Михайло Слабошпицький 1946 року в с. Мар'янівці на Черкащині. 1971 р. закінчив факультет журналістики КДУ. Працював у пресі. Був головним редактором газет і журналів. Обирався секретарем правління Київської організації Спілки письменників України.
Автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе «Марія Башкирцева», роман-колаж «Никифор Дровняк із Криниці», роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», біографічна повість «Українець, який відмовився бути бідним, Петро Яцик», збірка біографічних нарисів «Не загублена українська людина». Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».
Лауреат дев'яти літературних премій (імені Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких тощо). Активно займається громадською діяльністю. Був першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. Нині виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та головний редактор видавництва «Ярославів Вал».
(використані матеріалисайтуt.vn.ua/biography/slaboshpitsky.php)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
105 років від дня народження англійського казкаря Памели Ліндон Треверс (Хелени Ліндон Гофф) (1906 – 1996)
Памела Линдон Трэверс (англ. Pamela Lyndon Travers; 9 августа 1899 (по другим данным, она родилась в 1906 году), Мэриборо — 23 апреля 1996), или П. Л. Трэверс (англ. P. L. Travers), настоящее имя Хелен Линдон Гофф (англ. Helen Lyndon Goff) — английская писательница, в основном известна как автор серии детских книг о Мэри Поппинс.
(використані матеріали сайту m.ru/trevers/)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
* 240 років від дня народження англійського та шотландського письменника Вальтера Скотта (1771 – 1832)
Вальтер Скотт всемирно известный британский писатель, поэт и историк родился 15 августа 1771 года в Эдинбурге в семье адвоката.
^ Вальтер Скотт всемирно известный британский писатель, поэт и историк родился 15 августа 1771 года в Эдинбурге в семье адвоката.
Детская биография Вальтера Скотта тесно связана с Шотландскими границами, где он проводил много времени на ферме своего деда в Сэндиноу. Здесь он впервые знакомиться с народным шотландским эпосом.
^ В колледже Скотт занимался альпинизмом, много читал, обладая от природы хорошей памятью, приобрёл популярность отличного рассказчика.
В 1786 году Скотт поступил учеником в контору отца, а с 1789 года по 1792 изучал право, готовясь стать адвокатом.
Литературная биография Вальтера Скотта начиналась в середине 90-х годов с увлечения немецким романтизмом. Сначала он пробует заниматься стихотворными переводами. Затем в трёхтомном произведении Вальтера Скотта «Поэзия Шотландской границы»(1802-1803) издаются народные песни Шотландии. Позже издаются произведения Вальтера Скотта – романтические поэмы «Песнь последнего менестреля»(1805), «Мармион»(1808), «Дева озера»(1810), «Роб-би»(1813) и др., где автор великолепно использовал фольклор.
В эти годы (1800-1810) биография Вальтера Скотта насыщена активной общественной и литературной жизнью. Он занимается адвокатской деятельностью, издаёт переводы немецких поэтов и свои романтические поэмы.
^ И именно в этот период в литературной биографии Вальтера Скотта наступил один из переломных моментов, который определил его будущее творчество.
Скотт приступает к написанию исторических романов. Первый исторический роман Вальтера Скотта «Уэверли»(1814) вышел анонимно.
Все романы Вальтера Скотта распадаются на две основные группы. Произведения Вальтера Скотта первой группы посвящены недавнему прошлому Шотландии, периоду от пуританской революции XVI века до разгрома горных кланов XVIII века, а отчасти и более позднему времени. К первой группе относятся произведения Вальтера Скотта: «Уэверли»(1814), «Гай Маннеринг»(1815), «Эдинбургская тюрьма»(1818), «Шотландские пуретане»(1816), «Роб Рой»(1817), «Монастырь»(1820) и др.
В этих романах Скотт развёртывает необыкновенно богатый реалистический типаж, Скотт по сравнению с сентиментальной литературой своего времени делает шаг вперёд на пути к демократизации романа.
Вторая группа - романы Вальтера Скотта, посвящённые прошлому Англии и континентальных стран, преимущественно средним векам. Это произведения Вальтера Скотта: «Айвенго»(1818), «Квентин Дорвар»(1823), «Кенильворт»(1821), «Анна Гейерштейнская»(1820) и др. Именно в этих произведениях Вальтер Скотт особенно развёртывает своё исключительное чутьё прошлых эпох.
Романы Вальтера Скотта оказали огромное влияние на мировую литературу. Исторический роман стал одним из самых популярных жанров в эпоху романтизма. Романы Вальтера Скотта оказали влияние и на историческую прозу русских писателей: Пушкина, Гоголя и др.
^ Биография Вальтера Скотта закончилась в 1832 году, он умер апоплексического удара.
( використані матеріали сайтуare.ru/pages/writer/ru-Skott_Val,,ter)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори тут: ссылка скрыта
140 років від дня народження американського письменника та громадського діяча Теодора Германа Альберта Драйзера (1871 – 1945)
Драйзер (Dreiser), Теодор Герман Альберт (27.VIII.1871, Терре-Хот, Индиана - 28.XII.1945, Лос-Анджелес, Калифорния) - прозаик, публицист. Суровой и непреклонной борьбой за правду жизни Драйзер открыл новую эпоху американской литературы, проложил путь плеяде крупнейших американских писателей нашего времени - С. Льюису и Ш. Андерсону, У. Фолкнеру и Э. Хемингуэю.
Теодор Драйзер был двенадцатым ребенком Сары Драйзер, происходившей из семьи чехов-иммигрантов, и фабричного рабочего Иоганна Пауля Драйзера, приехавшего в Америку в 1844 г. из Германии. Детство писателя прошло в нужде и лишениях.
В 1887 г. Драйзер уехал в Чикаго, убирал и мыл посуду в ресторане, развозил белье из прачечной, выполнял многие другие тяжелые и низкооплачиваемые работы. И впоследствии, в каждом романе, он так или иначе возвращался к своим "университетам" - эпизодам юношеских скитаний и невзгод.
Драйзеру удалось поступить, правда очень ненадолго, и в настоящий университет в Блумингтоне, штат Индиана, куда ему помогла попасть его школьная учительница. В университете он много читал. Особенно сильное впечатление произвел на него Л.Н. Толстой.
Литературные склонности Драйзера обнаружились во время его работы в газете "Чикаго дейли глоб", куда ему удалось устроиться в 1892 г. Драйзер-журналист сотрудничал в 90-е гг. во многих газетах и журналах, где публиковал свои первые очерки и рассказы. С 1897 г. он целиком посвятил себя писательской деятельности.
Молодой Драйзер остро ощущал ту стену, которая отделяла буржуазную журналистику и литературу от подлинной жизни. "Ничто меня так не смущало, как противоречие между тем, что я наблюдал, и тем, что я читал. В книгах все было красиво, безмятежно и ни намека на жестокость жизни, ее грубость и пошлость", - вспоминал он впоследствии. И в первом своем романе - "Сестра Керри" (Sister Carrie, 1900) - он попытался рассказать о подлинной жизни.
В основу сюжета писатель положил факты, очень хорошо ему знакомые: одна из его старших сестер, Эмма, была прототипом героини романа; долгие и безуспешные поиски работы Драйзер хорошо познал сам в 90-е гг., и это придало особую достоверность блужданиям безработного Герствуда по Нью-Йорку.
"Сестра Керри", однако, сразу же оказалась фактически под запретом. Издатель Дж. Даблдей, согласившийся выпустить книгу по совету Ф. Норриса, счел роман безнравственным и напечатал его лишь в тысяче экземпляров, из которых триста были разосланы Норрисом критикам и журналистам, а остальные в продажу так и не поступили. Только в 1907 г. книга была переиздана в США, после того, как она с успехом разошлась в Англии, где была опубликована с помощью того же Норриса.
"Сестра Керри" - произведение программное для творчества Драйзера. Глубокое сочувствие вызывают его герои - Керри, которой удалось стать актрисой лишь ценой утраты лучших своих человеческих качеств, разорившийся и опускающийся на дно Герствуд; вся книга проникнута тревогой за судьбу человеческой личности в Америке.
К проблемам, затронутым в первом романе, Драйзер снова и снова обращается в последующих своих произведениях. Судьбе простой и благородной женщины из трудовой семьи в Америке посвящен его второй роман - "Дженни Герхардт" (Jennie Gerhardt, 1911). В монументальной "Трилогии желания" - "Финансист" (The Financier, 1912), "Титан" (The Titan, 1914), "Стоик" (The Stoic, опубл. 1947) - воссоздан облик американского бизнесмена; герой трилогии финансист Каупервуд не только "титан без души и сердца", но и фигура трагическая: человек, впустую растрачивающий свой недюжинный талант. Схватка художника с буржуазной Америкой обрисована в "Гении" (The "Genius", 1915). Проблема гибели личности, уродуемой и развращаемой американским обществом, поставлена во всех
(використані матеріали сайту r.su/bioinfo.php?id_auth=381)
Інтернетні ресурси ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори ссылка скрыта
*
155 років від дня народження українського письменника, поета, публіциста Івана Яковича Франка (1856 – 1916)Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині. Навчався у Дрогобицькій гімназії (1867-1875). У 1875 році вступив на філософський факультет Львівського університету, почав редагувати студентський журнал «Друг». У 1877 році Івана Франка заарештували як політично неблагонадійного, звинуватили у належності до неіснуючої таємної організації, і він дев'ять місяців перебував у тюрмі, але не зрікся своїх поглядів.
Разом зі студентським товаришем Михайлом Павликом Іван Франко видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін», «Молот». У 1880 році його було заарештовано вдруге, в 1889 році — втретє.
У 1886 році в Києві митець одружився з курсисткою Ольгою Хоружинською, якій присвятив поетичну збірку «З вершин і низин», опубліковану наступного року. Ця збірка стала найвидатнішим явищем в українській поезії після появи «Кобзаря» Тараса Шевченка. 1896 року побачила світ збірка інтимної лірики «Зів'яле листя».
^ У 90-х роках Іван Якович закінчив Чернівецький університет, у Відні захистив дисертацію на звання доктора філософських наук.
Іван Франко виступав у літературі не лише як поет, а й як прозаїк, драматург, критик. Широковідомими стали його повісті «Борислав сміється» (1882), «Захар Беркут» (1883)»
«Перехресні стежки» (1896), драма «Украдене щастя» (1893). у 1905 році з'явилася його знаменита філософська поема «Мойсей», яку критики називають другим заповітом українському народові.
28 травня 1916 року зупинилося серце невтомного трудівника на літературній ниві, який усе своє життя віддав служінню рідному народові. Похований Іван Франко у Львові на Личаківському кладовищі- Над могилою письменника зведено пам'ятник із зображенням каменяра, який молотом розбиває скелю, щоб будувати дорогу життя в майбутнє. Пам'ятники Франкові споруджено також у Нагуєвичах, Дрогобичі, Львові, Києві, Канаді. Його ім'ям названо обласний центр, Львівський університет і театр опери та балету, Київський драматичний театр, відкрито літературно-меморіальні музеї у Нагуєвичах і Львові.
Інтернетні ресурси ссылка скрыта ссылка скрыта
ссылка скрыта
Читати твори тут ссылка скрыта
ссылка скрыта