Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск матеріалу «Письменники, діячі культури ювіляри …року»
| Вид материала | Документы |
- Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури ювіляри…року», 1383.53kb.
- Огляд новин законодавства, 895.35kb.
- Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17. 07. 2009 р. №838-р 3 Застосування, 469.63kb.
- Методичні рекомендації щодо ущільнення вивчення навчального матеріалу з навчальних, 503.04kb.
- Методичні рекомендації щодо ущільнення вивчення навчального матеріалу з навчальних, 502.94kb.
- Герасименко Вікторія Вікторівна, методист цдют №5 тел. 712-17-46 методичні рекомендації, 190.98kb.
- Методичні рекомендації щодо ущільнення вивчення навчального матеріалу з навчальних, 228.96kb.
- Реферативні видання, 2744.35kb.
- Гаранта Конституції України, як до людини, яка в решті решт може сказати своє вагоме, 139.09kb.
- Верховної Ради України, програми розвитку ООН (проон), Української національної інформаційної, 125.42kb.
1 2
УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА
ПИСЬМЕННИКИ, ДІЯЧІ НАУКИ І КУЛЬТУРИ – ЮВІЛЯРИ 2011 РОКУ
Методико-бібліографічні матеріали на допомогу бібліотечним працівникам
Суми 2010
Шановні колеги!
Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск матеріалу «Письменники, діячі культури – ювіляри …року».
Випуск включає матеріали, які допоможуть у підготовці та відзначенні у 2011 році ювілейних дат письменників – 140-річчя від дня народження українського письменника Василя Стефаника, 100-річчя від дня народження російськомовного письменника, уродженця м. Києва Віктора Некрасова, 80-річчя від дня народження поета та композитора Олександра Білаша, 50-річчя від дня народження поета та видавця Івана Малковича.
Стане у пригоді бібліотечним працівникам, вчителям, учнівській та студентській молоді.
«Таємниця Стефаникового таланту»
(Матеріали до літературної години)
Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться.
За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові…
Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них.
Василь Стефаник
Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві. Він найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності Леся Мартовича та Марка Черемшини. Творчість Стефаника припадає на кінець ХІХ та початок ХХ століття. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Основною темою його творів, як і творів Леся Мартовича і Марка Черемшини, що становлять разом зі Стефаником так звану «покутську трійцю», було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях.
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русів, тепер Снятинський район Івано-Франківської області. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. Як підріс, пас овець, їздив з батьком в поле. Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничів. Знущання стали ще нестерпнішими, коли у 1883 році вступив до Коломийської гімназії. Ховаючись від учителів-шовіністів, разом з Лесем Мартовичем організував вшанування пам'яті Т. Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, де читали українські книжки, обговорювали факти селянської недолі.
Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, «гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала». Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою. Наслідком цієї «читальняної діяльності» було те, пише Стефаник, що його разом з багатьма іншими «прогнали з Коломийської гімназії», і він уже в 7-му класі був у Дрогобичі.
Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з ним особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.
Після складання у Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, хоч, як він пише в автобіографії, з тією «медициною вийшло діло без пуття, бо тої науки не любив».
Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилося згодом на його творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій, найтонших порухів людської душі.
У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема, за Івана Франка. За демократичні переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в’язниці.
Літературну діяльність Стефаник починає 1890 року. Тоді в журналі «Народ» був опублікований його допис «Жолудки наших робітних людей і читальні». Протягом 1890-1897 років він пише свої перші «образки», тобто (пісні), ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до писання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на ґрунті пригнічення, темноти і нужди.
Вперше Стефаник опублікував свої художні твори 1897 року в чернівецькій газеті «Праця». Тут було вміщено кілька новел, зокрема, «Синя книжечка», «Виводили з села», «Стратився», «У корчмі», «Побожна», «Сама-самісінька».
1898 року виходить з друку перша збірка його новел «Синя книжечка», за нею «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), а у 1905 році – вибрані оповідання «Моє слово» (тут вміщено лише два нових твори – «Моє слово» і «Суд»).
Написані з великою художньою силою, твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник через певні життєві обставини після 1907 року надовго припинив творчу працю. За наступних 15 років він не опублікував жодного нового художнього твору.
Іван Драч так писав у вірші «Мовчанка Стефаника»:
Питаєте, чому я все мовчу,
П'ятнадцять літ лютую німотою,
П'ятнадцять літ я корчусь від плачу,
Що ж! Тільки плач на мене йде ордою.
І я питаю: чом ви мовчите,
Коли я вам підняв таке громов’я,
І горе люду, чорне і тверде,
Боров, як борють власне безголов’я?!
Я ж вам гармати слів повиставляв!
Я ж ніс за вас камінного хреста,
Аж захлиналась у сльозах земля!
Так чом же вам заціпило вуста?!
У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, «на Великій Україні», куди його запросила громадськість на відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. Тут він особисто познайомився з М. Старицьким, М. Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. З Канева написав Ользі Гаморак: «Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні».
З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської самодержавної влади приносить дуже мало користі народові.
Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 років перерви, у нього «знову народилося слово». Одна за одною з'являються новели «Дівоча пригода», «Марія», «Сини», «Вона-земля», «Пістунка», що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.
Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська Народна Республіка, Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. Виступаючи на вселюдному вічі у Снятині 17 листопада 1917 року, він з радістю говорив, що в Україні «в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою».
Разом з тим письменник протестував проти намагань польсько-шовіністичних кіл загарбати Галичину. «…віримо всі: ніхто нас не може збороти, ні знищити. Ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибель...» – сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917 року.
Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями, більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні, репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих Стефаника, страшний голодомор 1933 року – все переконало письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горе і страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року «Стою на вуглі моєї хати і простягаю до Вас руки...» не можна переносити на всю тогочасну дійсність радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В. Стефаника з чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.
Ми знаємо про Василя Стельмаха як новеліста, громадського діяча. Менше знаємо про нього, як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Василь Стефаник належав до тих людей, що вже своєю появою збуджують симпатії до себе. Гарна, класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили в нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, дозволяла йому відкривати найпотаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: «…то дивиться з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалася, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ». Завжди був першою особою в найбільшому товаристві. Наставала пустка, коли відходив.
Є у Стефаника алегорична новела «Дорога». Це поетичний вираз своєрідного осмислення митцем свого творчого шляху, того, що ми звемо credo письменника.
Митець, ідучи дорогою, спіткав людей. Втомлені до краю, вбиті по коліна в землю, вони чорними долонями струшували піт з чола і у великій многості здіймалися і падали…
«Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з сердець виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.
І став сильний і гордий. Вітер нагнув д’нему всі квіти.
Ступав своєю дорогою дальше».
Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. Передусім, вражають тональна подібність творів цих митців, їх тяжіння до мінорних, трагедійних інтонацій, що були виявом не хворобливості і безсилля, а як це не парадоксально, вибухом могутньої життєствердної енергії. Пригнічені і водночас надзвичайно пристрасні інтонації Стефаника і Бетховена – це інтонації турботи, великого вболівання за людину, піднесено-натхненний образ людської скорботи. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст.
Смерть матері закрила Стефаникові один період його життя, переділила його життя на дві частини: на одній була вона – мати, на другій – її гріб. Вона була джерелом найбільшої мудрості і найблагородніших почувань: «Я тепер нічого не роблю. Цілий день і половину ночі я пригадую собі маму… І знаходжу у тих споминах стільки гарного і пречудного, стілько великого і глубокого, що мені ні науки, ні людей, ані цілого світу вже не треба. Бо до кінця мого життя є чим жити».
Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:
– Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?
Хоткевич відповів:
– Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку.
У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.
Леся Українка писала: «Маленькі образки Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером».
«Доведені до найвищого лаконізму, до найвищої художньої концентрації, новели Стефаника – це, власне, йому властива інтонація, тільки йому притаманний малюнок художнього мислення. Почувається, що інакше він не міг і не зміг би – тільки так. І що саме ця, доведена до граничної стиглості, міцністю схожа на сонет форма новели виникла не довільно, народжена вона внутрішнім болем письменника, народним стогоном, криком, прокляттям. У кожній з його новел – згусток почувань народної душі. Народність – це те, що дає силу його новелам, це те, що було найдорожчим для трудового люду в його творчості і завдяки чому ім’я Василя Стефаника з любов’ю вимовляє сьогодні український народ», – таку оцінку творчості новеліста дав Олесь Гончар.
В основі стилю й поетики Стефаника лежить українська народна пісня і гострий мужицький лаконізм, успадкований, мабуть, як родинна прикмета, і доведений до незрівнянної досконалості у письмі. Лаконізм мовний перейшов у нього в лаконізм пластичний. Герої Стефаника нагадують незакінчені статуї рабів Мікеланджело. З брил проступають лишень фрагменти детально вирізьбленої мускулатури. Фантазія домальовує обличчя і силу титанів, а душа здригається від жаху вічної закованості в камінь. Стефаникові герої мучаться в безпощадному камені свого життя і випручатися з нього не мають сили.
Великий біль і велика радість є «найвищим виразом життя» – пише В. Стефаник одному приятелеві. «Життя, ой яке воно файне у своїм болю й радості» – ось отпимістичний трагізм того, кого так несправедливо обвинувачували в песимізмі і кого так палко боронив від цих безпідставних закидів Іван Франко. Стефаник, як живий нерв цієї «чорноземної сили» створює галерею постатей, які можуть зайняти почесне місце поруч з вічними образами світової літератури.
Окреме місце у творчості Стефаника має його мова. Вона є проста і лаконічна. Кожне слово наче викуване з найтвердішого металу, воно має своє стале місце, незаступиме, як тони в музиці. Нічого не можна ані додати, ані відняти.
Україна наділила Стефаника надзвичайно щедро: активно-незрадливою любов’ю і болем до рідної землі й людини на ній; геніальним талантом відтворити душу, думи і голоси своїх країн, їх жалі і турботи, їх болі і дрібку радощів, їх душевну красу і силу творчого розуму. Його зболене народним болем серце щедро дарувало дух бездухим, віру зневіреним, силу знесиленим.
На найвищому горбі, де колись стояв замок боярина Руса, видніє могила Стефаника. Це русівський акрополь, куди йдуть і йтимуть люди пішки, поки житиме народ, який зродив співця селянської душі.
Список використаної літератури
Стефаник В. Кленові листки : оповідання / В. Стефаник. – К. : Дніпро, 1987. – 236 с.
Стефаник В. Новина ; Камінний хрест ; Сини. Біографія письменника : навч. посіб. для 10 класу / В. Стефаник. – Х. : Ранок, 2001. – 48 с.
Стефаник В. С. Моє слово : новели, оповідання, автобіогр. та критич. матеріали, витяги з листів / В. Стефаник. – К. : Веселка, 2001. – 319 с.
Букса І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Стефаника : монографія / І. Букса. – К. : Смолоскип, 1996. – 128 с.
Василь Стефаник (1871-1936) // Усі українські письменники. – Х., 2005. – С. 237-243.
Горак Р. Кров на чорній ріллі : есе-біографія Василя Стефаника / Роман Горак. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 608 с.
Гординський С. Наше село і література / С. Гординський // На переломі епох. – Львів, 2004. – С. 270-272.
Грицюта М. С. Художній світ Василя Стефаника / М. Грицюта. – К. : Наукова думка, 1982. – 200 с.
Донцов Д. Поет твердої душі / Д. Донцов // Альманах «Гомону України». – Торонто : «Гомін України», 1961. – С. 69-78.
Дубина М. Василь Стефаник / М. Дубина // Українська література : посібник для старшокласників і абітурієнтів. – К., 1996. – С. 160-164.
Живе Стефаникове слово поміж нами // Рахманський Р. Україна атомного віку : есеї і статті, 1945-1986. – Торонто : «Гомін України», 1988. – С. 468-471.
Лесин В. Василь Стефаник : нарис життя і творчості / В. Лесин – К. : Дніпро, 1981. – 150 с. – (Літературні портрети).
Семенюк С. Співець селянської душі : [Василь Стефаник] / С. Семенюк – (14.5 1871-7.12.1936) // Альманах «Гомону України» – Торонто, 1988. – С. 152-169.
Славутич Я. Поетика ранніх творів Василя Стефаника // Славутич Я. Меч і перо. – К., 1992. – С. 223-232.
Солод Ю. Василь Стефаник – світовий майстер «Малих форм» // Солод Ю. Українська література : конспект. – К., 1996. – С. 150-153.
Степененко М. Василь Стефаник і Велика Україна / М. Степененко // Альманах УНС. – 1995. – С. 118-138.
Віктор Некрасов
(Матеріали до літературного калейдоскопу)
Російську культуру України середини ХХ ст. неможливо уявити без талановитого письменника і незручного для влади громадянина і людини – Віктора Платоновича Некрасова, який гідно продовжив справу своїх блискучих попередників-киян – М. О. Булгакова, К. Г. Паустовського, російських письменників, серцем і душею відданих рідному місту – Києву.
Некрасов народився в Києві 14 червня 1911 року в сім'ї лікаря, але його дитинство пройшло в Лозанні та в Парижі, де в госпіталі працювала його мати Зінаїда Миколаївна, дівоче прізвище – Мотовилова. У 1915 році Некрасови повернулися до Києва. Майже через шістдесят років він знову потрапив до Парижа, де провів останні тринадцять років свого життя.
Навчався Віктор Некрасов на архітектурному відділенні Київського інженерно-будівельного інституту й одночасно в театральній студії при театрі російської драми, яку закінчив 1937.
Працював актором і театральним художником в театрах Києва, Владивостока, Кірова та Ростова-на-Дону. Під час роботи в Залізничному пересувному театрі він об’їздив українську глибинку, що дозволило йому краще пізнати характер, ментальність не лише столичних київських українців, але й тих, хто жив у маленьких містечках і райцентрах.
Коли почалася війна, відмовився від броні, пішов на фронт. Пройшов шлях від Ростова до Сталінграду, а потім до Любліна. Був інженером саперних військ, командував батальйоном. На фронті був сапером, двічі серйозно поранений.
Воєнна доля Віктора Некрасова розпочалася в серпні 1941 року, коли він пережив тяжкий харківський відступ, із топографічною точністю описаний на перших сторінках повісті «В окопах Сталінграду». Знайомі назви українських міст – Харків, Куп’янськ, Оскол і невеликих населених пунктів. Гіркота солдата армії, яка відступає, відчуваються в кожному слові тексту В. Некрасова, який залишає дорогі для його серця міста і села.
Жорстокою картиною відступу починається і повість «В окопах Сталінграду». Біля воріт стоять жінки – мовчки, з випростаними вздовж тіла важкими, натрудженими руками. Біля кожного будинку. Мовчки дивляться, ніхто не біжить за солдатами. Вбиті почуттям вини перед ними, мовчки йдуть солдати. «Я не можу дивитись на них, – пише автор. Що я їм скажу? Чому я не там, чому я тут? Чому трясусь на цій підводі і на всі питання лише махаю рукою? Де мій взвод, де полк, дивізія? Адже я командир…». Віра в повернення – єдине, що залишилося. А за спиною вже половина країни.
У творах В. Некрасова змальовано людей різних національностей, але з особливою теплотою він пише про своїх земляків-українців. На перших сторінках повісті «В окопах Сталінграду» звучить українська мова бійців-побратимів Некрасова. І це не є випадковістю. Народжений у Києві, він уособлював у своєму житті, творчості і долі кращі риси справжнього російського інтелігента, але був органічною частинкою українського суспільства, української культури.
Киянин Керженцев, побачивши Волгу, згадує рідний для нього Дніпро: «Она не похожа на Днепр. Совсем не похожа. Последний раз я его видел за несколько дней до войны. Он легкомысленнее и веселее. Громадная дуга пляжа. И бесконечное количество лодок – байдарок, шлюпок, полутригеров, стройных гоночных скифов, дубов и плоскодонок, белоснежных стремительных яхт». Дніпро в Некрасова виступає не лише символом України, оспіваним у слов’янській поезії та прозі його попередниками. Автор метафоризує Дніпро, наділяючи його людськими рисами. Про Дніпро співають і солдати-українці: «Я только слышал их шаги по асфальту и тихую, немного даже грустную песню про Днепро и журавлей».
У страшних окопах Сталінграду виникають як щасливі видіння з минулого життя Дніпро і Київ із дорогими для серця персонажа деталями з минулого життя, його садами, вулицями й парками: «Милый, милый Киев!.. Как я соскучился по твоим широким улицам, по твоим каштанам, темно-красным колоннам университета… Как я люблю твои откосы днепровские. Я и теперь иногда гуляю по Крещатику. Завернусь в плащ-палатку, закрою глаза и иду от Бессарабки к Днепру. И стоп – обрыв. Дальше Днепр и синие дали, и громадное небо».
Достовірність зображення психологічного стану, найтонші нюанси передачі настрою в творі автора-дебютанта були просто вражаючі – «Да, самое страшное на войне – это не снаряды, не бомбы, ко всему этому можно привыкнуть; самое страшное – это бездеятельность, неопределенность, отсутствие непосредственной цели. Куда страшнее сидеть в щели в открытом поле под бомбежкой, чем идти в атаку. А. в щели ведь шансов на смерть куда меньше, чем в атаке. Но в атаке – цель, задача, а в щели только бомбы считаешь, попадет или не попадет».
І це при тому, що проза В. Некрасова лаконічна, в нього немає розлогих психологічних роздумів, самокопання героя, але кожна деталь викликає цілу гаму почуттів, дає поштовх розумовій роботі читача. Незважаючи на щоденниковий стиль твору, якусь скупість письма, в деталізації, у вміло зображених достовірних сценах постає перед нами панорамна картина Народу на війні, де панорамність – не так показ бойових дій від окопів до ставки, а зображення духовного стану всієї країни через окремих персонажів. «И что такое вообще храбрость? Я не верю тем, которые говорят, что не боятся бомбежек. Боятся, только скрыть умеют. А другие нет. Максимов, помню, говорил как-то: «Людей, ничего не боящихся, нет. Все боятся. Только одни теряют голову от страха, а у других, наоборот, все мобилизуется в такую минуту и мозг работает особенно остро и четко. Это и есть храбрые люди»».
Коли втомлені, голодні солдати на привалі заговорили про свою землю, жирну, як масло, про колосся, яке закриває з головою, заспівали пісню про Дніпро і журавлів, Керженцев зрозумів, що здавалось, абстрактні слова Л. Толстого про «приховану теплоту патріотизму» – то зовсім не абстрактність, а справжня реальність, проти якої безсилі вимуштрувані дивізії і танкові армади.
Справжнє прізвище свого друга-українця Івана Фищенка В. Некрасов замінив прізвищем Чумак, знайомлячи російського читача із своєрідним сегментом українського життя, українського соціуму, оскільки чумак був знаком субкультури, притаманної українському суспільству ХVІІІ-ХІХ ст.
Батальні картини, зображені В. Некрасовим, жорстокий ратний труд, коли людське життя ні в що не цінувалося – сторінки високої прози, які просто кричать про антилюдяність війн, несуть в собі вибуховий гуманістичний пафос. «Я пам’ятаю одного вбитого бійця. Він лежав на спині, розкинувши руки і до його губи прилип недопалок. Маленький, іще димів. І це було найстрашніше, що я бачив на війні. Страшніше від розбомблених міст, розпоротих животів, одірваних рук і ніг…Хвилину тому було життя, думки, бажання. Зараз – смерть».
Одним з кращих образів солдатів у радянській літературі недаремно називають ординарця Керженцева – Валегу. Ледь читає, арифметики майже не знає, що таке соціалізм і батьківщина не пояснить. Але за цю батьківщину, за свою хатинку десь на Алтаї – буде битися до останнього патрона. А закінчаться патрони – кулаками і зубами…
Наприкінці 1960 року вони знову зустрілися – Віктор Некрасов і Михайло Волегов, Керженцев і Валега. З часу, коли у 1944 році ординарець під Любліном віддав свого капітана в медсамбат, вони не чули нічого один про одного. Не знав Валега ні про книги, що вийшли з-під командирського пера, ні про фільм «Солдати», де «його» блискуче зіграв Юрій Соловйов.
Після Сталінградської битви Віктор Некрасов вступив у партію, перші сумніви щодо якої з’явилися вже у 1946 після відомої постанови про журнали «Звезда» і «Ленинград». У 1946 році в журналі «Знамя» була опублікована повість Некрасова «В окопах Сталінграду», за яку 1947 він одержав Сталінську премію. Всю премію Некрасов віддав на купівлю колясок для інвалідів війни.
За радянських часів В. П. Некрасова, учасника Сталінградської битви та лауреата Сталінської премії, повсюдно друкували, його ім’я було відоме в усьому світі, його книжки було перекладено багатьма мовами. Як точно зауважила вдумлива критика, із його знаменитої книги «В окопах Сталінграду» (вперше її надрукували у 1946 році і видавали понад 130 (!) разів загальним накладом у кілька мільйонів примірників, вона була перекладена мало не сорока мовами світу) вийшла, як із «Шинелі» Гоголя, вся наша чесна військова проза.
За сценарієм Некрасова знято фільм «Солдати»; також за його сценарієм створено документальний фільм з багатьох частин «Невідомому солдатові», який дістав почесну нагороду на Лейпцизькому фестивалі документальних фільмів, та хронікальний фільм «П’ятдесят вісім хвилин в Італії».
У 1954 році в журналі «Новий мир» була надрукована повість В. Некрасова «В рідному місті». Проблематика твору вражала своєю новизною. Скільки було написано про офіцерів і солдатів, що повернулися з війни і стали керувати колгоспами чи радгоспами, заводами або фабриками, підняли їх з руїн, люди стали жити заможно і щасливо. А яким було тоді справжнє життя, духовне свідчення залишив чи не єдиний В. Некрасов. Будуть правдиві твори про це, але їх напишуть згодом письменники-шістдесятники. А тоді, з такою гіркотою, з таким душевним болем зобразити неприкаяність героїв війни, котрі стали нікому не потрібні, міг лише письменник, якому все це боліло, духовний компас якого завжди був спрямований туди, де горе і несправедливість.
Школа, уроки фізкультури, повернення до дружини – але неспокійно на душі в головного героя Митясова, немає внутрішньої злагоди. Зовсім не таким уявлялося колись на фронті післявоєнне життя. Черги скрізь, місто кишить спекулянтами, повсюди інваліди. Викинуті з життя люди, непотрібні країні, заради якої вони воювали. Та й уцілілі у війні збираються у забігайлівках, потихеньку спиваються. Та він не зламався, вступив до вузу. Але коли улюбленого професора хочуть відправити на пенсію тільки за те, що він був на окупованій території (В. Некрасов вперше підняв питання людей з «нечистою» анкетою), герой вліпив ляпас деканові. Він, капітан-розвідник, може вилетіти з вузу і з партії за своє благородство, за своє розуміння поняття честі й підлості.
У повісті «В рідному місті» В. Некрасов наштовхнув читачів на проблему репресій – студент Вадим, молодий поет, арештований 1937-го, передає дружині Кірі записку з ГУЛАГу, в якій просить забути про нього. До речі, аналогічна ситуація є в романі О. Солженіцина «В колі першому», написаному одночасно з твором В. Некрасова.
На початку 1963 року з легкої руки всемогутнього Микити Хрущова Некрасова почали переслідувати за «поклоніння Заходу», нібито висловлене ним у шляхових нарисах «По обидві сторони океану», опублікованих наприкінці 1962 року в «Новом мире». У газеті «Известия» було надруковано анонімний памфлет про нього під образливою назвою «Турист із ціпком». Згодом стало відоме ім’я автора цього памфлету – журналіст-міжнародник Мелор Стуруа.
Тоді ж Некрасов стає активним учасником правозахисного руху. Зрозуміло, його перестали друкувати, вилучили книжки з бібліотек, завели кілька персональних справ, проробляли в райкомах й обкомах і, нарешті, виключили зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів, а також із партії. Фільм «Солдати» (режисер А. Іванов), знятий за повістю «В окопах Сталінграду», було заборонено, але його зрідка показували по телевізору у святкові і ювілейні дні – 9 травня та 22 червня, – знявши з титрів прізвище автора сценарію. Цькування Некрасова тривало понад десять років.
У 1963 році розглядалася персональна партійна справа Некрасова за нариси про Америку «По обидва боки океану», яка закінчилася суворою доганою. 1966 року Некрасов підписав листа 25 діячів науки і культури Генеральному секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 підписав колективний лист до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кримінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством. 1969 – нова персональна партійна справа за лист на захист В. Чорновола і виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.
29 вересня 1966 року у Бабиному Яру відбувся несанкціонований мітинг, присвячений 25-м роковинам від дня розстрілу понад 100 тисяч євреїв. На цьому мітингу, який потім партійні органи назвали «сіоністським зборищем», виступили В. П. Некрасов та І. М. Дзюба. Г. Снегірьов разом із кіногрупою зняв цей мітинг – для історії. Віктор Платонович. згадував: «Люди плакали, везде было много цветов. Я сказал несколько слов о том, что здесь должен стоять памятник. Потом выступил Дзюба с хорошей, умной, горькой речью: что пора, наконец, положить конец взаимной нелюбви украинцев и евреев, что это позор. Слышно было плохо, никаких микрофонов у нас не было… Потом появилась милиция и всех весьма вежливо, но разогнали. То, что сняли киношники, у них отобрали. И никто этого так и не увидел» .
Далі пішли санкції – Некрасова «шпетили» на різних партбюро, Снегірьова понизили в посаді, зробили простим режисером, а директора студії звільнили з роботи.
Чи знав Віктор Некрасов, що 1971 року сам пройде шляхом свого героя, його відстоять колеги-письменники. Але після коментарів письменника щодо «Малої землі» Л. Брежнєва Некрасов був позбавлений громадянства країни, яку захищав чотири роки, пройшовши шлях від Сталінграду до Любліна.
У червні 1972 року співробітники КДБ провели в нього обшук, під час якого виявили самвидав. У 1972 В. Некрасова виключають з партії.
Останньою репресивною акцією, так би мовити – останньою краплею, став обшук, проведений у його квартирі 17 січня 1974 року. Принизливий для будь-якої людини, а тим більше для письменника, він тривав майже дві доби – 42 години. Не витримавши всіх знущань і переслідування влади, Некрасов разом із дружиною 12 вересня цього ж року був вимушений назавжди покинути Київ.
Згодом, в еміграції, у 1981 році, перевидаючи свою знамениту книжку про Сталінград, він у післямові до неї писав: «Тридцать лет в партии – самой жестокой, самой трусливой, сильной, беспринципной и растленной в мире. Поверил в нее, вступил и к концу пребывания в ней – возненавидел. Три года в армии, в самые тяжелые для нее дни. Полюбил ее и победами ее горжусь. Полюбил вечно чем-то недовольного рядового бойца, – солдатом он стал называться позже. Нет, не того, что на плакатах или в Берлине, в Тиргартене, спокойного, уверенного, в каске – их никто никогда не носил, – а другого, в пилотке до ушей, в обязательно разматывающихся обмотках, ворчливого, матюкающего старшину больше, чем немца, пропахавшего пол-Европы и вскарабкавшегося на Рейхстаг».
Важко, дуже важко починати нове життя на сьомому десятку. В еміграції В. Некрасов багато працював, випустив шість книжок, подорожував, об’їздив мало не півсвіту, співпрацював у російськомовних журналах і газетах, був заступником головного редактора журналу «Континент», постійно виступав на радіо «Свобода». Але це був уже «інший», новий Некрасов, тобто справді не той Некрасов, якщо пригадати наївне визначення Хрущова — «не той Некрасов».
Він створив особливий жанр шляхових нарисів, точніше, він оновив цей традиційний жанр, до якого неодноразово звертався ще до еміграції. Раніше він писав у цензурних умовах, за яких багато тем і сюжетів були табуйовані, і про них можна було говорити лише натяками чи напівнатяками. Некрасов добре володів езопівською мовою, він умів вправно та хитро обійти цензурні заборони, але вдумливий і проникливий читач розумів, про що та про кого йдеться між рядків. Згодом у передачах на радіо «Свобода» письменник розкрив ці ходи та шифри, він називав їх прийомами еквілібристики. В еміграції Некрасов перетворив цей жанр шляхових нотаток на своєрідний ліричний щоденник, у якому можна писати про все одразу, без будь-яких заборон…
Його шляхові нариси – це не лише знайомство й освоєння нового географічного простору, не лише роздуми про нові країни, про міста та музеї, культуру і побут цих країн, а насамперед це розповідь про себе, про час, про своїх однодумців, про події на батьківщині, які болем відгукувалися в його серці, про старих і нових друзів, а дружбу він цінував понад усе. У цих нарисах він постійно повертався до спогадів і до важкої долі своїх друзів, до долі правозахисників, які залишились на батьківщині та переслідувались владою або перебували в таборах.
У своїй останній книжці «Маленька сумна повість» він писав: «Выяснилось, что самое важное в жизни – это друзья. Особенно, когда их лишаешься. Для кого-нибудь деньги, карьера, слава, для меня – друзья… Те, тех лет, сложных, тяжелых и возвышенных. Те, с кем столько прожито, пережито… И их, друзей, все меньше и меньше, и о каждом из них, ушедшем и оставшемся, вспоминаешь с такой теплотой, с такой любовью. И так мне их не хватает».
Проте у Некрасова була ще одна важлива, якщо не головна, цінність, без якої він не мислив свого життя та про яку він писав у нарисі з промовистою назвою «З далеких мандрівок повернувшись…», – це почуття свободи і, насамперед, свободи думки та свободи пересування:
«Свобода выбрать то место, где ты хочешь жить… Свобода возвращения.
Всю жизнь я мечтал жить в Париже. Почему? А черт его знает почему. Нравится мне этот город. Хочу в нем жить! (Ей-Богу, советская власть сделала мне неоценимый подарок, предоставив мне эту возможность). И я в нем живу. И мне нравится. Прижился.
… Больше того, он стал своим городом. Я возвращаюсь в него, как домой».
Розповідаючи про Париж і мріючи написати коли-небудь бедекер за «своїм» Парижем, Некрасов знову і знову повертався до Києва. Він намагався забути своє «рідне місто», в якому народився, але не зміг, він хотів його розлюбити, але не зміг. Попри гіркі і навіть трагічні обставини від’їзду з Києва, що примусили письменника докорінно змінити своє життя, Некрасов продовжував любити Київ, а в своїх творах постійно повертався до нього.
З усіх книжок Некрасова, написаних в еміграції, мало не найкраща – це «Записки роззяви», закінчена та видана одразу ж після приїзду до Франції – у 1975 році, але розпочав він її ще на батьківщині. Ця книжка присвячена Києву та прощанню з ним, вона є своєрідним путівником «некрасовським» рідним містом. Спочатку вона мала назву «Міські прогулянки», і Некрасов планував надрукувати її в «Новом мире», але коректуру розсипали через від’їзд письменника. У назві «Записки роззяви» і в її ідеї проглядає безпосередній зв’язок із його улюбленим письменником Михайлом Булгаковим, також оспівувачем Києва й автором книжок «Записки юного лікаря», «Записки на манжетах» та «Біла гвардія».
В книзі «Записки роззяви», Некрасов говорить про те, що він розлюбив Київ, бо місто його розлюбило. Але це любов через заперечення. У цій книжці він прощається зі своїм містом, здійснює уявні прогулянки його вулицями й дніпровськими схилами – він пише про це з великим болем і гіркотою, і це є ще одним освідченням у любові до Києва.
Некрасов називає небагатьох близьких друзів-киян, яких після від’їзду в еміграцію йому так бракувало. Цікаво, що в цьому невеликому переліку названі не побратими по перу, а переважно друзі-дисиденти. Він важко переживав розлуку з ними, відомості про них.
Віктор Платонович неодноразово згадував у розповідях та книжках Іру Доманську (1938-1982), доньку своїх друзів студентських років – Сергія Доманського, загиблого на фронті, й Жені Грідневої; Сашу Ткаченка, якого він влаштував на роботу в кіностудію; Гелія Івановича Снегірьова, якому він допомагав друкуватися у «Новому світі», кінорежисера Рафаїла Ароновича Нахмановича, за сценаріями Некрасова він зробив три фільми — «Невідомому солдату», «Син солдата» та «Жила людина» — про санітарку Ірину Ковальчук, яка врятувала понад 400 поранених. У 1992 році у зв’язку з ювілеєм письменника Р. А. Нахманович зняв двосерійний фільм про Некрасова.
«Осінню минулого року я побував у Києві, згадував один із друзів письменника, та відвідав Пасаж (Хрещатик, 15), де до еміграції Некрасов жив двадцять п’ять років. Зауважу, до речі, в одній зі своїх книжок він присвятив Пасажу кілька сторінок. Біля під’їзду, де була його квартира, на стіні – меморіальна дошка роботи скульптора В. Селібера, приятеля письменника. Неподалік розташувалася книжкова розкладка, а поруч двері до дитячої бібліотеки. Я наївно запитав продавця:
–Чи маєте в продажу книжки Некрасова?
– Ні.
–А чи запитують вас, кому присвячена ця дошка?
–Ні, жодного разу не запитали. Лише одного разу проходили дві пані, й одна з них сказала: «Та це не той Некрасов».
Тут, як кажуть, коментарі зайві...
В Некрасов неодноразово згадує у своїх творах матінку Зінаїду Миколаївну (1879-1970), бабусю Аліну Антонівну Мотовилову (1857-1943) та «тітку Соню», Софію Миколаївну Мотовилову (1881-1966). Мамі він присвятив оповідання, написане вже у Франції. У нарисі «Через сорок років» (1981) він писав про тітку, як про людину, «ничего никогда не боявшуюся, с меньшим авторитетом, но с пылом, не уступающем короленковскому, протестовавшую против всех беззаконий». С. М. Мотовилова була бібліотечним працівником і називала себе «навкололітературною особою». Вона листувалася з В. Я. Брюсовим, К. І. Чуковським, Б. Л. Пастернаком, В. Г. Короленком, Д. Д. Бурлюком.
Некрасов пише, що він не сумує за Києвом, він сумує за друзями: «А каштаны и липы и без меня будут цвести и распускаться, и пляж, который я обычно открывал в мае месяце, а то и в апреле, тоже обойдется как-нибудь без меня, и Днепр будет катить свои воды в Черное море, Крещатик будет бурлить и выстраиваться в очереди за апельсинами или помидорами, а «друзья», переходившие в последнее время при виде меня на другой тротуар, с облегчением вздохнут — «убрался, слава Богу, подобру-поздорову, тоже, видите ли, борец за справедливость…»
Нет, не скучаю я по Киеву…
Я разлюбил его. Разлюбил потому, что он разлюбил меня.
Возможно, он неплохо еще относился ко мне, загорелому мальчику, гонявшему на стройных, как пирога, полутригерах по Днепру, делавшему заплывы от Стратегического моста до Цепного, изображавшему испанцев, подкрашивая жженой пробкой усики в «Благочестивой Марте» Тирсо де Молина, или коптевшему над дипломным проектом. Казалось, ничем я и не провинился – воевал, был ранен, – но с тех пор, как стал об этом писать, стараясь по мере сил не очень врать, почувствовал я на себе косые взгляды. Возможно, дружи я с Корнейчуком, выступай на собраниях против космополитов и националистов, затаптывай в грязь Максима Рыльского и Владимира Сосюру, а потом включись в запоздалый хор славословий сначала одному, потом другому – избери я такой путь, быть может, все пошло бы иначе. Но что-то не захотелось. И все пошло так, как пошло… Собрания, проработки, выкрики из зала «Позор!»; и обвинительные речи, и грозные с председательского места: «А нам неинтересно, о чем вы думали, скажите прямо, не виляя, как вы относитесь к критике товарища Хрущева, Никиты Сергеевича!», и выступающие один за другим писатели: «Допустил… Скатился... Докатился... Пытается... Выкручивается...»
Нет, не скучаю я по Киеву…
Ни по каштанам его и по липам, ни по днепровским откосам, ни по красным колоннам университета. Все это заслонило другое… И только, может быть, одно место тянет меня к себе – три могилки за железной оградой на Байковом кладбище. Там покоятся три самых близких для меня человека, проживших такую хорошую, ясную и такую нелегкую жизнь. Бабушка умерла еще при немцах – самый добрый человек в мире, тетя Соня – человек жестких правил – прожила еще двадцать с лишним лет, последней умерла мама, дожив до 91 года, – умерла тихо, легко вздохнув у меня на руках».
Помер Віктор Некрасов у вересні 1987. Похований на російському кладовищі в Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем.
Пам’ятник на могилі В. Некрасова
Відомий російський поет і дисидент Володимир Корнілов, довідавшись про смерть письменника, присвятив йому вірш – «Пам’яті В. Некрасова». Йому іноді вдавалося в передачах радіо «Свобода» крізь заглушки спіймати красивий акторський з південними модуляціями голос старшого друга:
Голос твой, в заглушку встроясь,
Лезет из тартарары…
Вика, Вика, честь и совесть
Послелагерной поры.
…Хоча Некрасов і повернувся до Києва – в Пасажі встановлено меморіальну дошку, на Подолі його іменем назвали бібліотеку, його навіть посмертно відновили у Спілці письменників і Спілці кінематографістів, а в ювілейні дні його ім’я згадують у пресі, але повернення блудного сина до рідного міста, на жаль, не відбулося. Він досі залишається непрочитаним письменником. Українські, київські читачі, земляки письменника, не знають книжок Некрасова, написаних в еміграції, і, насамперед, книжку, присвячену рідному місту Києву, – «Записки роззяви».
Меморіальна дошка на будинку в м. Києві, де більше 20 років проживав В. Некрасов