Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск матеріалу «Письменники, діячі культури ювіляри …року»

1   2

Ніщо так не возвеличує і не дає право відчути себе людиною, в найвищому розумінні цього слова, як праця, в яку віриш і любиш її.

О. Білаш


Ведуча І: Ім’я Олександра Білаша та його популярні пісні, що ввійшли до духовної скарбниці України: – «Лелеченьки», «Два кольори», «Ясени», «Явір і яворина», «Долиною туман тече», «Сину, качки летять», «Мелодія», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеленому листі», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Журавка» та багато інших відомі широкому загалу не тільки жителів України, а й багатьох зарубіжних країн, особливо тих, де проживає українська діаспора.

Звучить пісня «Цвітуть осінні тихі небеса». Слова А.  Малишка

Не залишають байдужими і його поетичні рядки. То хто ж він, Олександр Білаш, – поет чи композитор, що йому ближче – мелодія чи слово. Як говорив він сам:

Злились в мені мелодія і слово воєдино,

як батька-матері любов в дитині,

як два однакових крила,

що, піднімають в небеса орла.

Ведуча ІІ: Народився Сашко у співучій селянській родині 6 березня 1931 року. Мати, Євдокія Андріївна, вважалася першою співачкою на всіх родинних і сільських сходинах, а батько, Іван Опанасович, грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло. Перший у житті концерт Сашко дав на саморобній гармошці у трирічному віці.

Я – син. Я – мамине крило,

Гільце, що в світ широкий проросло.

Я хлопець звідти, де співають села,

Де танцями розгойдані мости.

Я з тих країв, де люди люблять сонце

І сміх такий, що шкіру пробива,

Де жайвір в полі служить охоронцем,

Лелека у дворі гніздо звива.

Ведуча І: Тоді у Градизьку, як і в інших селах, музичної школи не було. Хоча музик-аматорів жило чимало. Сашко Білаш, приїхавши після закінчення дев’ятого класу до Полтавського музичного училища, не знав жодної ноти. Хоча заграв на акордеоні кілька польок, пісень проспівав – директор музичного училища заявив, що він не має музичного слуху.

Ведуча ІІ: І Сашко вирішив їхати до Києва. Почалося навчання у Київській музичній школі для дорослих. З кожним днем, з кожним заняттям він відкривав для себе нове й нове в царині музики, мистецтва взагалі, і те нове утворювало зачатки основи, на якій пізніше постане яскрава особистість композитора, музиканта, людини глибокої ерудиції й високої культури. Потім було навчання у Житомирському музичному училищі. Тут він написав свою першу пісню. Вона не ввійшла до жодної з його збірок, але це була перша спроба юнака проявити себе в жанрі, який принесе йому згодом визнання і успіх. Йому були близькі і дорогі твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, В. Маяковського, С. Єсеніна, вірші поетів-сучасників М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, О. Твардовського.

Я сам собі суддя, і прокурор, і адвокат.

Не брав ніколи і ні в кого совість напрокат.

Але й свою нікому й раз в житті не позичав,

Мабуть, тому – фальшиво не звучав.

Ведуча І: Олександр Білаш мав надзвичайно широкий світогляд та прекрасний літературний смак. Не випадково він писав свої пісні на справді високопрофесійну поезію Д. Павличка, М. Ткача, І. Драча, Б. Олійника – поетів, які чудово розумілися на поезії. Дружба двох митців Дмитра Павличка і Олександра Білаша витримала не одне десятиліття. Багато поміж них було суперечок, в тому числі і про творчість. Але це, так би мовити, були муки творчості: за кожною сваркою наступало примирення, і народжувалась нова пісня. Недарма ж якось, на одній з численних конференцій, де засідали обидва побратими, Дмитро Павличко на клаптику паперу написав:

Білашу, моєму другові – на спомин…:

Не журись, мій друже, що життя пройшло,

Нерозтанним снігом скроні занесло.

Відійдем з тобою, а на цій землі

Будуть наші діти – солов’ї, щиглі.

Буде наша воля, визріла крізь плач.

Буде Україна, пишна, мов калач.

Буде наша пісня грати, як сурма.

Ми ж її складали серцями двома.

Ведуча ІІ: Олександр Білаш дбайливо зберігає цей невеличкий аркушик зі шкільного зошита й гордий з того, що в свій останній візит до нього Дмитро Васильович сказав: «Знаєш, я переконався, що ти – мій композитор. Бо ніхто так не писав, як ти».

Ведуча І: І ось яку відповідь Дмитрові Павличкові дає Білаш:

А ти і є той бог, що вірші мені пише.

Де кожне слово в пісні ожива і дише,

Теплом на людські душі і серця.

Для мене кращого – нема творця.

Ведуча ІІ: І це дійсно була дружба, яку не купиш за гроші:

Якою б не була потуга –

За гроші ти не купиш друга.

Бо дружба, що за гроші продається,

Продажною зоветься.

Ведуча І: Окрема розмова про Ларису Іванівну Остапенко – дружину поета і композитора:

Я все життя любив лиш двох жінок.

Нехай всі інші вибачать мені.

Одна із них – це рідна моя мати,

А друга – ти, моя кохана, ти.

Це вона, колись теж студентка Київської консерваторії, висока, струнка юнка з розкішною косою, на все життя полонила серце Олександра Білаша. Це вона, ставши йому дружиною, подарувала двох донечок – Оксану і Олесю, це вона – прекрасна співачка, народна артистка України – стала йому і першим слухачем, коли треба, і критиком, і однією з кращих виконавиць багатьох його пісень, романсів. Це вона – його Лариса – була і лишилась єдиною любов’ю у житті. Поет писав:

Я написав тобі листа,

без розділових знаків,

бо розділив слова пелюстками

з червоних маків.

Хотів, щоб кожне з них

на цілий білий світ кричало

і щирим почуттям моїм

в твоїй душі звучало.

Природно, що найбільш пристрасні й палкі пісні оспівують щасливе кохання, шквал почуттів – «Медова ніч» – на вірші Леоніда Талалая, «Моя ти» – на вірші Степана Скидана, стилізована під фольклор «Над моїм Борисполем» – на вірші Івана Чумака.

Любов – це теорема,

Яку треба доводити кожен день,

Якщо ти не пень.

Ведуча ІІ: Окрему сторінку творчості Олександра Білаша становлять композиції для дітей. Звичайно, основним «стимулом» для їх появи стало народження двох доньок – Оксани і Лесі, а потім уже й онуків, яких він ніжно любить, обожнює і гордиться їхніми успіхами. Серед творів для дітей варто згадати спочатку ескізи до балету «Буратіно», за казкою О. Толстого, а потім однойменна опера-балет, пісенні збірки «Алфавітні усмішки» на вірші Г. Чубач, «Пшениченька» на слова Д. Павличка і В. Скоморовського, «Найкраще місце на землі» на слова Д. Павличка.

Ведуча І: Слухачам подобаються записи Миколи Кондратюка, Анатолія Мокренка. Квартет «Явір» тонко, сердечно розносить його пісні сорок років в Україні й за кордоном. Дмитро Гнатюк був першим виконавцем пісні «Два кольори». У «родинних» стосунках з піснями Білаша були також Гізела Ципола, Євгенія Мирошниченко, Юрій Гуляєв, Костянтин Огнєвой, вокальне тріо «Либідь».

В мелодії нота, як буква у слові.

Мелодія в пісні, як слово в рядку.

А пісня алмазом виблискує в мові,

А мова у музиці – травнем в садку.

В останній період його серце тяглося до Фемі Мустафаєва, йому подобалося його виконання. Дуже приємно, що виконавці інших поколінь співають твори Олександра Івановича, це такі оперні співаки, як Володимир Гришко, Анжела Швачка, Микола Шопша, Ігор Борко, Іван Пономаренко. А скільки тріо бандуристок їх виконують.

Звучить пісня «Два кольори». Слова Д. Павличка

Ведуча ІІ: То хто ж він насправді, Олександр Білаш – більше композитор чи все ж таки поет, - сперечаються шанувальники. Адже побачили світ дев’ять його поетичних збірок. Сам Білаш відповідає на суперечки так:

Коли мене вже розпинають звуки,

Коли від них аж стогне голова,

Від розпачу тоді здіймаю руки –

Прошу, щоб врятувать прийшли слова.

Так і живу між звуками й словами,

Немов між небом і землею я живу…

Не встигнуть звуки скласти крила в гами,

Як я вже слово кличу, ще й зову.

Ведуча І: Якщо говорити про громадську роботу Олександра Білаша, то він був і головою Київської організації СПУ, і членом Президії Товариства зв’язків з українцями за кордоном, і головою Полтавського земляцтва.

Все важче пишеться й живеться.

Життя то плаче, то сміється…

І я по ньому йду й пливу,

Як не у сні, то наяву.

Мета одна – не зупинитись,

Аж доки буде серце битись.

Якою битва не була б,

Аби я духом не заслаб.

Життя щасливе і сумне,

Але, на жаль, одним-одне…

Ведуча ІІ: Лариса Іванівна, дружина Олександра Білаша, згадує: «Я думаю, що по-справжньому його не знають навіть ті люди, з якими він був знайомий особисто. Але (за натурою Олександр Іванович був дуже комунікабельним, у нього було безліч зустрічей – і творчих, і життєвих) ніхто про нього ніколи не міг сказати, що він пихатий, зарозумілий або що він з високопосадовцями – один, а із звичайними людьми – інший. Він завжди був простий, щирий, привітний, і це одразу налаштовувало людей на відповідний настрій у спілкуванні.
Олександр Іванович любив життя в усіх проявах і мав чимало захоплень. Любив рибалку й полювання. Обожнював ліс – збирав гриби, ягоди, просто гуляв. Катався на ковзанах, лижах. Його улюбленою розвагою були шахи, навіть під час застілля у колі друзів він обов'язково знаходив слушний привід «вирвати» когось із-за столу й десь у кабінеті розіграти партію. У більярд майстерно грав. У Спілці письменників часто «зависав», і не тільки тому, що там був більярд. У кав'ярні «Еней» вечорами збиралося товариство письменників, поетів, яке притягувало його. А на більярді навчився так добре грати, що лише одиниці могли іноді виграти у нього, усі знали, що Білаш будь-кого покладе «на лопатки».

Герой – це той, кому за все життя

Не соромно було виходить в люди.

І не тому, що зорі гріли груди,

А що прожив його – без каяття.

Ведуча І: Олександр Іванович вельми любив товариство, завжди був у центрі уваги, обов'язково брав у свої руки застілля і вів його так, що потім від сміху в усіх боліли животи й щелепи. Він був чудовий оповідач анекдотів, а бувальщини розповідав з такими деталями, що зразу вимальовувався портрет людини, про яку йшлося. І все це з гумором, дотепно. Він зізнавався: «У мені пропав актор, який не встиг розкритися, і співаком я міг би бути непоганим». Справді, у нього був приємного тембру баритон. Але того, що він зробив як композитор, цілком достатньо, щоб залишитися в мистецтві.

Ведуча ІІ: Але роки невпинно йдуть. І як писав сам поет:

Не в тому справа, що літа летять.

А в тому, що не зупиняються.

Хотять вони цього, чи не хотять –

Не повертаються…

Звучить пісня «А літа – як жита». Слова Б. Олійника

Ведуча І: Композитор, поет, громадський діяч, Герой України, народний артист СРСР, народний артист України, Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, нагороджений багатьма орденами і медалями, О. І. Білаш помер 6 травня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві – місті, де жив, працював, любив.

Господи! Всесильний, многоликий!

Ти мене помилуй і прости.

Як на звіт до себе будеш кликать –

З піснею дозволь мене нести…

Ведуча ІІ: Понад чотири десятиліття писав Олександр Білаш Пісні. Своєю творчістю він продовжив традиції таких піснярів, як Платон Майборода та Ігор Шамо. Всі ці роки його пісні звучать і виконуються, кожного року якась з них стає лауреатом «Пісенного вернісажу», про що свідчать чисельні дипломи.

Тож осінь хай ще зачека.

Зима на іншого чатує,

Доки моїх пісень ріка

Биття мойого серця чує.

Ведуча І: Він співпрацював з яскравим сузір'ям поетів: Михайлом Ткачем, Дмитром Павличком, Борисом Олійником, Андрієм Малишком, Іваном Драчем. Автор близько 400 пісень – громадянсько-патріотичних, ліричних, жартівливих, пісень-дум, пісень-балад і романсів. Писав музику до кінофільмів («Катя-Катюша», «Роман і Франческа», «Небезпечні гастролі»...). Його задушевні пісні доносили до вітчизняного слухача Микола Кондратюк, Діана Петриненко, Людмила Гурченко, Володимир Висоцький... А безсмертні «Два кольори» зачаровують людей в усьому світі. У творчій спадщині Олександра Білаша – опери, оперети, твори для симфонічного оркестру, вокально-інструментального ансамблю, хори, музика до спектаклів.

До творчого портрету Олександра Івановича можна додати такий «штрих» – рядками його ж вірша:

Яка б не гріла груди позолота

Серед своїх найвищих нагород

Вважаю пісню, вигойдану в нотах,

Що заспівав її народ
Ведуча ІІ: Душа людська – безсмертна. Ось і Олександр Білаш завжди приходитиме у своїх мелодіях, поезіях, у тих піснях, що полонили серця людей.

Мені не хочеться писати про сумне.

Але від нього нікуди подітись.

Не сподівайся, що воно тебе мине,

Якщо захочеш з радістю зустрітись.

Без суму радості ніколи не бува.

Бо тільки після нього відчуваєш,

Які витьохкують в твоїй душі слова

І ти їх не говориш, а співаєш.

Ведуча І: Одні пісні народжувалися за лічені хвилини, на одному подиху. «Як прорвало, – зізнавався композитор, – тільки встигай записувати. Інші мучили його місяцями, а чи й роками. Білаш був дуже вимогливий до себе. У більшості випадків пісня починалася з вірша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити композитора» і «не відпускати» його доти, поки не зазвучать віршовані рядки неповторною мелодією.

На білому, на чистому папері –

Душі моєї світиться екран.

І я до неї прочиняю двері,

Щоб ноти випустить на нотний стан.

Як тільки між собою розберуться –

Кому на верх самий, кому – на низ,

І між лінійками, як слід, потруться,

І зроблять для мелодії карниз –

Тоді я обережно, щоб не впали,

Веду по черзі їх на висоту,

Щоб там вони для вас піснями стали

І в душах вбили пустоту.

Ведуча ІІ: Іван Бокий говорив: «То велика помилка, ніби ми знаємо Білаша. Білаша ми ще тільки відкриваємо. Так, ми любимо його, співаємо, але справжнє відкриття його величі, його пісенного генія – попереду».

Заповідаю вам любов –

Небесну вам заповідаю.

Найпотаємнішу із таєн –

Заповідаю вам любов!

Заповідаю вам любов,

Щемку, солодку і шалену,

Умом і серцем незбагненну, –

Заповідаю вам любов!

Звучить пісня «Царство небесне». Слова І Чумака


Список використаної літератури


Білаш О. Мовчать віки… : з останніх творів композитора і поета / О.  Білаш. – К. : ВАТ Видавництво «Київська правда», 2006. – 120 с.

Білаш О. Спогад : поезії / О. Білаш. – К. : Молодь, 1989. – 60 с.

Білаш О. Шурась : поема : образки і образи / О. Білаш. – К., Київська правда, 2001. – 80 с.

Білаш Олександр Іванович // Хто є хто на Полтавщині. Вип. 2. – К., 2004. – С. 252-254.

Біленко В. Олександр Білаш зблизька : до 75-річчя з дня народження / В. Біленко. – КІЖ. – 2006. – № 9-10. – С. 3.

Коскін В. Найвища нагорода – пісні, заспівані народом : до 75 - річчя від дня народження / В. Коскін // Слово Просвіти. – 2006. – № 10. – С. 14-15.

Немирович І. О. Олександр Білаш / І. Немирович ; І. Сікорська. Дві музи - два крила / І. Сікорська. – К. : Музична Україна, 2001. – 80 с.

Олійник Б. «Я з пісні народної виріс» : [О. Білаш] / Б. Олійник // Літ. Україна. – 2009. – 19 березня.

Павличко Д. Мій друг – Олександр Білаш : спогади про друга / Д. Павличко // Молодь України. – 2003. – № 15 (16 грудня) ; № 157 (18 грудня).

Перебийніс П. Співав мені Білаш / П.  Перебийніс // Укр. муз. газета. – 2009. – № 3. – С. 12.

Станкович Є. Його неповторний спів / Є.  Станкович. – КІЖ. – 2009. – 11 березня.


Поет, композитор, видавець – Іван Малкович

(Матеріали до інформаційної години)

Відкрите обличчя, ніжна, майже дитяча усмішка, світло-русяве волосся, що спадає на плечі з-під капелюха, довгі пальці музиканта. А ще – делікатність в усьому: у жестах, у розмові. Це – Іван Антонович Малкович, самобутній поет гуцульського краю.

Ким він тільки не був – актором, музикантом, композитором…Потім став відомим поетом. А зараз його головна творчість – видання дитячих книг.

Іван Малкович – один із яскравих представників генерації «вісімдесятників». Він народився 10 травня 1961 року в гуцульському селі Березові Нижньому, що на Косівщині. З діда-прадіда гуцул, поет органічно засвоїв з раннього дитинства перлини фольклору, загадковий світ язичницьких вірувань та обрядів Гуцульщини, що в майбутньому визначило самобутність творчого почерку поета.

Трембіти такі довгі,

ніби хочуть наздогнати свій звук,

наче прагнуть впіймати десь там

своє і моє дитинство,

де маленький хлопчик з гір,

ніжний, як рум’янок,

у всіх осінніх зошитах

слова «жовтень» і «вересень»

пише завжди з великої літери.

Перший вірш написав ще у першому класі. Дід його був знаменитим садівником, батько – пасічником. В селі були українська і польська школи, церква і костьол. Батько був і будівельником, і шахтарем, і пасічником, але завжди залишався творчою особистістю – писав гуморески, грав у місцевому театрі. Іван ще в дитинстві грав в театрі (вистава «Фараони»), читав зі сцени вірші, в 10-11 років створив дитячий хор (в цей час він вже навчався в музичній школі). В хорі співала і його молодша сестра. Ті часи дитинства залишилися позаду.

Давно залишив я удома

те дерево, з-за котрого мені

сходило сонце.

І. Малкович здобув музичну та філологічну освіту: закінчив Івано-Франківське музичне училище по класу скрипки (1980) та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1985).

Працював учителем на Київщині, літературним редактором у видавництвах «Веселка» (1986-1987), «Молодь» (1987-1989), дитячому часописі «Соняшник» (1991-1992), головним редактором дитячих програм «Укртелефільму» (1993).

Ще дев'ятнадцятирічним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його було обрано найкращим поетом. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. 1986 року І. Малкович став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР.

У 1984 році з'явилася перша книжка віршів І. Малковича «Білий камінь», у 1988 – збірка «Ключ». Третя книжка під назвою «Вірші» вийшла у 1992 році, а поетична збірка «Із янголом на плечі» побачила світ у 1997 році.

Його поезія починалася з любові до рідного краю, до людей, серед яких ріс і серед них народжувалося його слово.

Слово починалося із мрії – найнесподіванішої, найзухвалішої. Тоді високі смереки починали нагадувати велетенські кораблі, які прилетіли від солоних просторів і важко дихали зябрами. На вербовій гілці потому вони мандрували до океану. В ній живе життєствердження великодньої гаївки і урочистість різдвяної коляди, романтичність купальської пісні і пристрасний наспів коломийки. В його поезії живе музика.

Традиційно у поезії Івана Малковича поєднано фольклорні мотиви і кращий досвід світового письменства. Причому фольклорні мотиви не обмежуються лише народною піснею. Тіснішими є зв’язки його художнього світу із народною казкою – цим найдавнішим і найдосконалішим видом народної творчості.

Іван Малкович трепетно і ніжно змальовує образ дитини. Ніхто в українському письменстві, (а у поезії тим паче) так багато і так глибоко не писав про дитину. У поезії Малковича образ дитини постає як незалежний суб’єкт творення – вагомий і важливий. Світ починається з дитячого сприйняття світу. У дитинстві проблеми не менші, а, можливо, більші, з точки зору їх незайманого внутрішнього «я». Іван Малкович малює пріоритети дитячого світу:

Своїми провинами ангелячими

яке зло ти можеш заподіяти

дитино мала?

обмалювати свою долоньку

у зошиті шкільному?

чи колядуючи під вікном

безбожно пропускати куплети

аби встигнути хат якнайбільше обійти?

Дитина і первозданна чистота природи – ось наріжні камені творчості Івана Малковича. Десь там гуцульськими плаями мандрують маленькі хлоп’ята, несуть у своїх душах щиру співанку і незбагненну любов до світу. А з цієї любові виростає слово, словечко – з химерно закрученою літерою «є», яку зняли з неба ясним місяченьком – разом з ниточкою. Казка, як у новорічно-різдвяну ніч, – вона ніколи не закінчується у високій творчості. Палахкотить вогник літери «і», і захищають його найперше дитячі рученята, бо діти вірять у неодмінну перемогу добра, бо ж усі казки закінчуються добре.

Малкович чує голос дитячий так, як ніхто його у нашому письменстві не чує. У поезії «Синочку на першу коляду» поєднується радість різдвяного свята з тривогою за майбутнє дитини:

Сіна зелена кутя.

Темінь. Різдво таке.

Боже сумне дитя

славить дитятко людське.

Січня суворий острог,

Зірка на небі німім…

Що їх чекає обох

В світі байдужім і злім?...

Вірші Івана Малковича входять до літературних (вітчизняних і перекладних) антологій, хрестоматій, шкільних підручників. Їх перекладають на музику Марія Бурмака, Віктор Морозов, Тарас Чубай та інші композитори і виконавці. Рядками з його поезій називають вечори. За його сценаріями проводять свято Святого Миколая. А на Різдво і Старий Новий рік він сам ходить із вертепом та Маланкою.
Ось як написав про нього Дмитро Павличко: «...Він має музичну освіту, що благодатно відбивається на його творах. Літературними вчителями цього автора можна назвати Євгена Плужника та Богдана-Ігора Антонича. Але, приглянувшись уважніше до його поезії, побачимо, що в нього є третій і, можливо, найголовніший наставник – Павло Тичина. Вчитися для Івана Малковича – як, зрештою, для кожного справжнього митця – не значить наслідувати у письмі, а бути подібним лише у світовідчуванні, в жаданні певної естетичної досконалості... Але ж це поет, цілком своєрідний, справдешній. Його варто знати вже хоч би за те, що він в жодному слові своєму не покривив почуттям, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість...».

Поетична творчість І. Малковича позбавлена будь-яких ідеологічних нашарувань. Своє творче кредо поет висловив у вірші «Із янголом на плечі», який дав назву збірці. На думку Малковича, кожна людина у своєму бутті здійснює довгу і тяжку мандрівку, в якій її підстерігає небезпека – бути поглинутим Буднем – «Сірим маятником життя». Йдеться про одвічне протиборство в людській душі добра і зла, світла і темряви, що набувають символічного вираження.

Краєм світу, уночі,

При Господній, при свічі

Хтось бреде собі самотньо

Із янголом на плечі.

Поетичний ландшафт Івана Малковича заселений янголами, що стають для нього знаками присутності Бога на землі, вічними супутниками та захисниками перед злом. Сам суб’єкт цієї лірики може існувати на цьому світі лише тому, що має свого «янгола на плечі»:

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

Образ подорожнього носить узагальнений характер – це тип сучасника, який відважився іти супроти течії, який відважився бути собою. Як заклинання повторює автор: «Янголе, не впадь з плеча…». І в цьому – суть творчості. Бо, якщо ця творчість не сповідує високі ідеали, то втрачається у ній зміст.

У збірці поезій «Ключ» (1988) поет поглиблює проникнення у внутрішній світ життя людини, намагається знайти ключ до пояснення одвічних законів людського буття:

Я всі довгі дні ключа свого шукаю, -

я загубив свій ключ? Я мав його чи ні?

який він? І чому так пахне він мені,

як голочку сосни у пальцях розтираю…

Осінь присутня в його творчості як підсумок людського буття, як філософська категорія:

Затінок власних дерев

вічно з собою ми носим

й віримо, що не помрем:

просто прокинемось –

осінь.

Поезія Івана Малковича – це окремий світ зі своїми законами і своїми пристрастями. Тут немає гучних дифірамбів чи бравурних мелодій. Але присутній гострий, часто насмішкуватий, по-дитячому відкритий, але у переважній більшості задивлений у глибину власного єства голос. У його поезії поєднались строгий інтелектуалізм англійської поезії, пристрасність французької, афористичність японської.

Окремо виділяється поезія «Лубок». На звалищі між будяками, на «вугілля, що мокне роками», сидять два янголи. Поруч з ними – «дитятко гоже». Не відомо, хто кого береже: янголи – дитятко чи дитятко – янголи.

На цій чорній землі – що робити

білим янголам? – вугіль дробити

Чи ридати в блакить?

Кожен янгол волить цю ж хвилину

в сад небесний віднести дитину,

але Бог не велить…

Десь, де скидано голі ялинки,

де брудні помаранчів шкурки,

на померзлій траві

двоє янголів, з ними дитятко,

в кулачкові затисло колядку, -

вже й по Різдві.

І. Малкович, попри властиву йому іронічність, все-таки по-модерністськи поважно налаштований до світу, до себе й до власної творчості. У передмові до збірки «Із янголом на плечі» він пише: «І коли все ж наважуєшся щось записати, завжди ризикуєш здатися банальним, адже так багато людей любили ці слова, дихали ними. Прагнеш простоти й природної вишуканості, а натомість все частіше доводиться згадувати Горація «Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався?...».

Поезія Малковича надзвичайно музикальна. ЇЇ музикальність є наслідком не лише його занурення у народнопісенну стихію, а й музичного світосприймання самого автора. Ця естетична особливість його творчості з усією силою виявлена у вірші «Музика, що пішла»:

О мамо, тату, як спитають,

куди ваш син подався з віч –

скажіть він музику шукає,

що босою пішла у ніч.

У людини повинен завжди бути зв’язок з рідною землею:

Живеш у місті. На двадцятий поверх

коріння не дотягується – значить,

й землі не чуєш, і небес діброви

далеко теж…Душа з жалів кріпачить.

Зі своєю майбутньою дружиною Яриною І. Малкович познайомився в книжковому магазині «Поезія» на Майдані Незалежності на вечорі Оксани Забужко. Ярина Анткіна-Малкович – дочка Богдана Анткіна, художнього керівника Національної чоловічої хорової капели ім. Ревуцького. Має двох синів – син Тарас теж філолог. Іноді пише вірші, перекладає тексти. Другий молодший син – Гордій, займається музикою, як і Тарас – грає на фортепіано і на гітарі. Хоче стати режисером.

Ім’я Івана Малковича стоїть у літературі поряд з іменами Ігоря Римарука, Світлани Короненко, Оксани Забужко, Оксани Пахльовської, Віктора Неборака.

Існування такої лірики, як у Івана Малковича, стає важливим «симптомом» для української літератури, адже свідчить про появу покоління митців, для яких універсальність має не лише традиційно європейську орієнтацію, а й живлення передовсім власного національного досвіду.

Шукаймо тайн в труді й любові,

бо вже від бомб, що спокій рвуть,

хлопчата юні, чорноброві

знов чорнобривцями стають.

А хлопцям хочеться кохати –

земля весну для них несе –

лише в дитинстві

автомати

вони цінують над усе.

Вросту в цю землю чорнобривцем,

зберу в собі всесвітній сум,

в пелюсточці, немов на крильці,

людей крізь невість пронесу,

і будуть роки пролітати,

як дужі хвилі під веслом,

і не одна щаслива мати

мене посіє під вікном.

Нині Іван Малкович – упорядник, автор і перекладач декількох десятків книжок для дітей. З 1992 року – засновник і директор видавництва дитячої літератури «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», права на книжки якого купили відомі видавництва з одинадцяти країн світу. Видавництво порівняно молоде, але вже встигло заявити про себе: Спілка письменників України визнала найкращою книжкою 1994 року «Улюблені вірші», які були випущені ним. Книги видавництва багато разів завойовували гран-прі та займали перші місця на Всеукраїнському форумі видавців у Львові та в рейтингу акції «Книжка року». Книги видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – «Снігова королева», «Казки туманного Альбіону», «Абетка», «Аліса у країні чудес», «Вінні-Пух», «Тореадори з Васюківки» – вважаються справжніми витворами поліграфічного мистецтва.

Книга «Снігова королева» у 2006 році визнана кращою дитячою книгою Америки, а у Великобританії увійшла в трійку кращих товарів різдвяних продажів.

У 2002 році Іван Малкович вирішив видати першого україномовного «Гаррі Потера». Видає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і казки сучасних авторів – казки Лариси і Сергія Дяченко «Літаючий Капелюх», «Повітряні рибки», «Жирафчик і пандочка».

Іван Малкович був одним із організаторів першого пісенного фестивалю «Червона рута» в Чернівцях у 1989 році. Він нагороджений «Орденом усмішки». Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Її були удостоєні Астрід Лінгренд, Сергій Михалков, Джоанн Роулінг.

У 2009 році за рейтингом журналу «Кореспондент» І. Малкович увійшов до «ТОП-100 найвпливовіших людей України».


Список використаної літератури


Малкович І. Білий камінь / І. Малкович. – К. : Молодь, 1984. – 72 с.

Малкович І. Вірші на зиму / І. Малкович. – К., 2006. – 199 с.

Малкович І. Ключ : вірші / І. Малкович. – К. : Молодь, 1988. – 85 с.

Малкович І. Із янголом на плечі / І. Малкович. – К., 1997. – 149 с.

Анісімова Н. «Із янголом на плечі» : духовні орієнтири поезії «восьмидесятників» / Н. Анісімова // Дивослово. – 2002. – № 4. – С. 43-46.

Бондаренко А. Художнє мовомислення філософських поезій Івана Малковича / А. Бондаренко // Дивослово. – 2004. – № 2. – С. 26-28.

Іван Малкович // Більчук М. Українські та зарубіжні письменники : розповіді про життя і творчість. – Тернопіль, 2006. – С. 98-99.

Лиш не схиляйся при папері…: літературний портрет Івана Малковича // Якубовська М. У дзеркалі слова : есеї про сучасну українську літературу. – Львів : Каменяр, 2005. – С. 508-520.

Смерека М. Иван Малкович: «Я уже не знаю, кто я! А-ба-ба-га-ла-маг?» / М. Смерека // Мир семьи. – 2006. – № 5. – С. 8-11.

Свято Р. Фольклорно-міфологічні витоки поетики Івана Малковича / Р. Свято // На пошану пам’яті Віктора Китасного. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 300-315.

Улюблені розкоші янголів : збірка Івана Малковича «Із янголом на плечі» // Москалець К. Гра триває : літературна критика та есеїстика. – К. : Факт-Наш час, 2006. – С. 84-96.


Зміст


«Таємниця Стефаникового таланту»

(Mатеріали до літературної години) 1


Віктор Некрасов

(Матеріали до літературного калейдоскопу) 6


«Так і живу між звуками й словами»

(Матеріали до літературно-музичної години

з нагоди 80-річчя Олександра Білаша) 13


Поет, композитор, видавець – Іван Малкович

(Матеріали до літературної години) 18


Письменники, діячі науки і культури – ювіляри 2011 року : метод.-бібліогр. матеріали на допомогу бібліотечним працівникам / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; укладач Н. В. Фесенко – Суми, 2009. – 25 с.