Geum.ru

1. Предмет психології : структура, завдання, методи

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5

6. Принцип міцності засвоєння знань, формування вмінь і навичок залежить від індивідуальних особливостей учнів (студентів) та педагогічної майстерності викладача. .

Освіта — це система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів (студентів), формування їх світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя. Зміст програмного матеріалу загальної освітив поділяється на державний і шкільний компоненти .

Державний компонент охоплює усі предмети, які складають, саме базу освіти, є її державним стандартом — вони викладаються і вивчаються за загальним розподілом часу (навчальним планом), програмами і підручниками. Державний компонент уміщує рідну літературу і мову, іноземну мову, географію, історію України і інші.

Шкільний компонент відбиває факультативи з окремих предметів, дисципліни спеціалізації. Відповідно до Закону «Про освіту» сюди належить і мова населення — польська, чеська, угорська, грецька — місцях компактного проживання цих національностей. Осно вними д жерелами змісту освіти на державному рівні є три документ и : навчальний план школи, предметні програми, підручники .

Сучасна система освіти в національній школі побудована на принципах демократизму, гуманізму, зв'язку із практикою та життям. Активного розвитку набувають сьогодні приватні школи, коледжі, гімназії, які сповна забезпечують освітню, виховну та розвиваючу функції навчального процесу.

Література

1. Дидактика современной школ ы / Под ред. В.А.Онищука. — Киев, 1987.

2. Коменский Я.А. Великая дидактика. Изб. пед. соч. — Москва, 1982.

3. Дидактика средней школы / Под ред. М.Н.Скаткина. — Москва, 1982.

4. Ф і цула М. Педагогіка. — К.: Академія, 2001. — 528 с.


Тема 12. Педагогічні методи навчання

Метод (грецьке слово) — це шлях пізнання істини. Методи навчання — це способи співпраці викладача і студента, в результаті яких студент одержує знання, вміння, навички, під впливом яких формується світогляд, морально-етичні якості особистості .

Метод навчання визначає, що і як саме роблять студенти (учні) з навчальним матеріалом, які властивості і зв.'язки між об'єктами розкривають вони. Метод є центральною ланкою детермінації процесу навчання, зовнішніми обставинами.

У методі навчання можна виділити змістову і формальну сторони. Змістова сторона має такі компоненти; 1) зміст (різні моделі, аналогії, алгоритми, які допомагають засвоїти сутність навчальних предметів); 2) розумові, передусім мислительні дії, потрібні для засвоєння змісту навчальних предметів і додаткового змісту (загальнологічні дії, а також дії, що розкривають принцип побудови навчального процесу); 3) співвідношення між цілями навчання, з одного боку, і прямими і непрямими його продуктами, з іншого.

Формальна сторона методу навчання характеризується співвідношенням активності викладача і слухачів, характером поєднання колективних та індивідуальних форм навчальної роботи, співвідношенням зорової та слухової інформації у поданні навчального матеріалу, кількістю і складністю завдань, які стоять перед слухачами, мірою допомоги, що надається їм .

Кожен метод навчання має свою структуру, тобто складається із малих частинок, які називаються пр ийома ми. Так, у методі навчальної бесіди прийомами є відповіді-запитання.

У практичній роботі сучасної школи створена і постійно удосконалюється система методів навчання. Найбільш розроблені традиційні методи навчання, які класифікують за джерелами знань., У залежності від того, що є джерелом знань, ці методи поділяються на ІІГ групи:

І. Словесні (вербальні), джерело знань — слово; II . Наочні, джерело знань — наочність, III . Практичні, джерело знань — практичні дії; III . Група словесних методів включає такі різновиди як: 1) пояснення; 2) розповідь; 3) лекція; 4) інструктаж (вступний, поточний, заключний); 5) навчальна бесіда; 6) самостійне опрацювання; 7) робота з книгою.

Деякі вчені відкидають традиційну класифікацію методів і вважають, що для юнацького віку (учнів училищ, студентів вузів) важлива перевага розумового пошуку істини. Відповідно до цього, виділяють такі методи навчання: 1) аналітичний: відбувається розчленування цілого на частини; 2) синтетичний: практичне поєднання частин, компонентів, елементів в єдине ціле у мислительній діяльності людини; 3) аналітико-синтетичний: одноразове поєднання цілого і компонентного, одиничного і загального; 4) індуктивний: пізнання від одиничного до загального; 5) дедуктивний: пізнання від загального до одиничного; 6) індуктивно-дедуктивний: поєднання одиничного і загального; 7) порівняння: співставлення фактів, доказів, засобів; 8) аналогії: логічні і асоціативні між фактами і явищами; 9) класифікації: групування фактів, явищ.

Поєднання цих двох класифікацій дає нам бінарну систему методів навчання. У практиці вищої школи сьогодні активно використовується такий практичний метод навчання, як вправи.

Вправи —багаторазове повторення певних дій або видів діяльності Для їх засвоєння, яке опирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коректуванням. Вправи відповідно поділяються на такі види: а) підготовчі; б) вступні; в) пробні; г) тренувальні; д) творчі; е) контрольні.

Виділяють у вузах лабораторні, практичні і дослідні роботи. До практичних методів навчання слід віднести і графічні роботи. У них зорове сприймання поєднується з моторною пам'яттю студентів.

Сучасний вуз немислимий без комп'ютера як засобу навчання. За допомогою комп'ютера реалізується програмове і проблемне навчання, а також його можна використати як засіб навчального моделювання науково-технічних об'єктів і процесів. Спілкування з комп'ютером сприяє розвитку . інтелектуального, духовного і морального потенціалу студентів.

Взагалі, педагогічні методи навчання у сучасній національній школі передбачають використання дослідницьких засобів для всебічного розвитку і формування особистості .

Література

1. Алексюк А.М. Загальні методи навчання в школі. — Київ, 1973.

2. Ващенко Г. Загальні методи навчання. — Київ, 1997.

3. Коротяєв Б.І. Методи навчально-пізнавальної діяльності учнів. — Київ, 1973.

4. Волкова Н.П. Педагогіка. — Київ: Академія, 2001. — 576 с.


Тема 13. Теорія виховання

Процес виховання —це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічної і гармонійно розвиненої особистості. Основними е ле ментами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи та засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Термін «в и ховання» вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях:

· у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й деформуватись, або, навпаки, загартовуватись у «боротьбі з труднощами», «робити саму себе»;

· у широкому педагогічному, коли мається на увазі вихованця в діяльності шкіл, гімназій, ліцеїв, інститутів, університетів та інших закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями;

· у вузькому педагогічному, коли -виховання є цілеспрямованою діяльністю педагога (наставника), щоб досягнути певної мети в колективі уянів;

· у гранично вузькому, коли педагоги або батьки розв'язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, прагнуть виховати рішучість, ввічливість).

На формування особистості впливають суб'єктивні фактори, керовані і некеровані обставини:

1) вплив на особистість школи, сім'ї, вулиці, компаній;

2) наявність в особистості визначених, сформованих поглядів, міркувань, звичок, смаків;

3) труднощі розкриття внутрішнього стану особистості (іноді людина сама не знає, чого хоче);

4) діяльний характер особистості.

Звідси завдання педагогіки і педагогів (вихователів) — розкрити закономірності виховного процесу, виробити наукову теорію доцільного виховання, яке б з одного боку давало можливість розвиватися усім потенційним можливостям людини, і, з іншого, формувати духовний розвиток особистості.

Виховання на всіх етапах розвитку має три функції:

1) передача від покоління до покоління трудового і соціального досвіду;

2) підготовка молодої людини до виконання певних суспільних функцій;

3) передача ідеології, переконання, світогляду, звичаїв'і традицій.

У теорії виховання першорядне значення мають методи виховної роботи, які активно використовуються у практиці середньої та вищої школи.

Метод виховання — це спосіб педагогічного впливу на особистість з метою формування національної свідомості і етичної поведінки.

Подібно до методів навчання, метод виховання у живому педагогічному процесі розділяється на складові елементи, котрі називаються прийомами виховання. Так само як в навчанні, методи і прийоми виховання тісно між собою пов'язані, можуть здійснювати взаємопереходи, змінювати один одного в конкретних педагогічних ситуаціях. Психологічна бесіда, наприклад, може виступати у певний момент як метод, основний спосіб досягнення мети і як методичний прийом, коли бесіда тільки супроводжує діяльність учнів, стимулює її.

М етоди виховання не зводяться лише до педагогічної дії вихователі). Вихов ан ня — двосторонній процес, який включає у себ е діяльність наставника і виховуваних. Тому, поруч із засобами, м етодами і прийомами, існую т ь: організаційні форми виховання, як сп о с об и цілеспрямованої орган ізації колективної та індивідуальної діяльносі особистостей.

Традиці йно виділяють три групи методів в ихо вання:

І гр упа: методи формування свідомості і само свідомості особистості (погляд ів , переконань, ідеалів);

І І г рупа: методи організації діяльності та спілкування;

ІІІ група : методи стимулювання і мотивації д іяльн остгі і поведінки.

П ерш а група методів включає у себе прий о м и різносторонньо го впливу ії на свідомість по чут тя і волю особистості з мето ю формування у неї націон аль ної свідомості і самосвідомості.

Д р у г а група методів у виховному процесі забезпечує наявність необхід них умов навчання і діяльності. У склад цієї г рупи методів виховання входя ть: 1) педагогічні вимоги; 2) суспіль на думка; 3) привчання; 4) дор уче ння; 5) створення виховних ситуацій.

Третя г рупа методів відображає суть того, щ о кожен вчинок, дія повинні отрим а ти оцінку, котра повинна закріпити, з міцнити, або навпаки стрима ти , обмежити певні форми і мотиви пов едінки чи діяльності. Цю і групу м етод ів складають: 1) змагання; 2) стимул юванн я; 3) покарання.

Удо скон алення виховного процесу вимага є його постійного аналізу і об'єктивної оцінки.

Література

1. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К., 1995.

2. Макаренко А.С. Твори: У 7-и т. — Київ, 1954. — Т.5. — С.9-109.

3. Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. — Київ: Либідь, 1997.

4. Фіцула М. Педагогіка. — Київ: Академія, 2001. — 528 с.


Тема 14. Мета і завдання національно-патріотичного виховання

Молодь вважається достатньо мобіль ною соціальною групою населення країни. У молодому віці гартує ться сві тогляд та моральні переконан ня людини, завершується її с о ці ал ьна зрілість, відбувається становлення її як громадянина України. Вини кає за питання: що значить з точки зо ру педагогіки : виховання лю дини -громад янииа? Це значить виховати л юдину з певним її ставленням до сві ту суспільства , у якому вона | живе, до держави, громадянином якої вона є, до усвідом лення свого міс ця в житті. Це досить суперечливий проц ес. Невід 'ємною складовою частиною цього процесу є на ці онально-патр іотичне в иховання.

Метою національно-патріотичного виховання є виховання людини, яка за своїм світоглядом та моральними переконаннями є свідомим патріотом своєї нації та Батьківщини. У національн о- патріотичноіму вихованні педагогіка (О.Вишневський) виділяє принаймні три етап и.

Перший етап. Це етап раннього етнічного самоусвідомлення. На цьому етапі відбувається засвоєння дитиною материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки. Дитина починає усвідомлювати народні звичаї та обряди, бере у них участь (колядки, віншування, гаївки, писанки, вертепи і т.д . ). Народні традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на національно- п атріотичне виховання, бо вони через щорічне повторен н я засвоюються як спосіб життя та поведінки людини у колі собі подібних.

На етапі раннього етнічного усвідомлення (у сім'ї та школі) дитина засвоює шанобливе ставлення до видатних українських історичних та' культурних діячів, до історії рідного народу. Приклади боротьби наших предків за кращу долю Батьківщини є зразком для дитини, викликають у її д уші національно-патріотичні почуття. Важливу роль у формуванні на ц іо нальної свідомості на цьому етапі відіграє мова. Через рідну мову штина засвоює національний спосіб мислення та світосприйняття .

Другий етап. Це етап національно-політичного самоусвідомлення. На цьому етапі (як правило, це підлітковий вік), м олода людина під впливом у свідомлення соціального життя, вивчення історії та культур и народу з адумується над долею свого народу, його минулим і сучасни м , ставить п еред собою завдання вибору свого місця у відстоюванні своєї свободи і св ого народу. Важливим моментом становлення національно-патріотичної св ідомості на цьому етапі є формування н аціональної гідності людини. Пе дагогіка вчить, що на цьому етапі юнака чи дівчину чекає небезпека, бо з а неправильно го вихованн я національна гідність може легко перерости у н аціона л ьну зверхність, що поєднується з ворожістю до інших націй. Треба пам'ятати, що становлення національної свідомості цивілізованої людини від бувається на грунті любові до рідного народу та повазі до інших націй народів.

Третій етап. Це етап державно-патріотичного самоусвідомлення . За визначенням О.Вишневського, націоналіст любить свою націю, а патріот люб ить свою Батьківщину. Отже, патріотизм за своїм змістом є ширшим пон яттям, ніж націоналізм. Патріотизм може трактуватися як любо в і повага своєї держави і як рівень державно-патріотичного самоусвідомлення. Зроз уміло, що державний патріотизм можливий при наявності у даного наро ду незалежної держави, бо лише незалежна держава з її символами та конс титуційними правами населення є підґрунтям державницького мисл ення її громадян. Патріотами України є мільйони люде й різних наці онал ь ностей, що живуть у нашій державі .

Державно-патріотичиий рівень мислення та поведінки людини передбачає толерантне ставлення до культури, звичаїв, обрядів інших народів, неприйняття будь-якого національного чванства, расової чи конфесійної ворожнечі. З іншої сторони, національно-патріотичне виховання повинне «працювати» на ідеологію державотворення та державозахисту, без чого не можливе функціонування демократичної держави. Вже з цих міркувань стає зрозумілим, що ідея інтернаціонального виховання є вигадкою комуністичних теоретиків, яказавівдинапракгищ слугувала ідеї шовінізму зверхньої нації. Це яскраво довела національна політика КПРС упродовж сімдесятирічної історії СРСР.

Інтернаціоналізм (буквально — міжнаціоналізм ) вчить людину стати між націями, бо «пролетарі не мають батьківщини». Однак, на практиці інтернаціоналістом стати неможливо інакше як або манкуртом (людиною, що забуда або зрадила той народ, серед якого вона. виросла), або націоналістом зверхнього народу. Хвалені радянською пропагандою «інтернаціональні бригади та колективи» на практиці були осередками русифікації народів. У таких колективах зростали люди з викривленою мораллю, проникнугі духом яничарства та цинізму.

В демократичній Україні педагогічна наука і практика ставить завдання націонадьно-патріотичного виховання як основи функціонування державотворчої ідеї та інституту громадянства.

Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.

2. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. — Львів, 1996.

3. Державна національна програма Освіта (Україна ХХІ століття ). — Київ, 1994.

4. Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Сергійчук З.О. Основи національного виховання. — Умань, 1993.

5. Стельмахович М.Г. Теорія і практика українського національного виховання. — Івано-Франківськ, 1996.


Тема 15. Морально-естеичне виховання

Моральне виковання —це формування стійких моральних цінностей, потреб, почуттів, вироблення моральних якостей, навичок, поведінки, здатності орієнтуватися на загальнолюдські ідеали у практичній діяльності.

Сучасне суспільство переживає пору радикальних змін, що підвищує роль та актуальність морального виховання. Основними факторами зростання його актуальності є: зниження тиску соціального примусу, перехід від заборони до стимулювання позитивної суспільної діяльності людини, підвищення світоглядної функції моралі в умовах зламу заідеологізованого світогляду та повернення до загальнолюдських цінностей, прискорення динаміки соціального життя, що вимагає розробки нових правил і норм поведінки.

Мета морального виховання — це розвиток у людини таких моральних чеснот як добро, любов, справедливість, гідність, співчуття.

Процес морального виховання включає в себе вивчення теоретичних основ моралі та засвоєння основних норм і правил поведінки. Теоретичні основи морального виховання досліджуються етикою (філософською наукою, що вивчає закономірності функціонування моралі у суспільстві). Саме етика розробляє систему морального виховання, до" якої входять моральні цінності, ідеали, принципи, які у своїй сукупності складають ядро моральної свідомості. Моральна свідомість регулює моральну діяльність людини, формує моральні відносини та моральну культуру.

В основі морального виховання лежать моральні цінності. Вони поділяються на два види: загальнолюдські та особисто-сімейні. Досить важливо не абсолютизувати (не протиставляти, недооцінювати) той чи інший вид цінностей. Гармонійне співпадання двох видів моральних цінностей ми знаходимо в козацькій педагогіці, де поєднуються: любов до близьких з любов'ю до України, відстоювання особистої свободи з боротьбою за свободу Батьківщини, особисте фізичне та духовне самовдосконалення з повагою до старших, слабших, з благородним ставленням до іншої людини. Важливим напрямком морального виховання є формування у молодої людини внутрішньої негативної установ до вживання алкоголю, нікотину, наркотиків.

У кінцевому результаті моральне виховання повинно завжди бути зорієнтоване на практику, на конкретну поведінку людини. Його сутність найкраще в иражена у моральному імперативі взаємності, який проголошує: «Чого не любиш в інших, того й сам не роби».

Моральне виховання тісно пов'язане з естетичним, їх об'єднує єдина основа — емоційно-чуттєва сфера їх функціонування та близькі за своєю сутністю кінцеві цілі — творити д обро та прекрасне. Складовими частинами естетичного виховання є отримання естетичних знань та навичок естетичної оцінки, формування естетичних смаків, розвиток творчих здібностей особи.

Естетичні знання людина отримує із двох джерел: через естетичне відображення природи та шляхом ознайомлення з різними видами мистецтва — музики, художньої літератури, театру тощо. Здобуття естетичних знань суттєво відрізняється від наукового пізнання. Якщо ціллю наукового пізнання є об'єктивна істина, то естетичні знання виникають на основі співпереживання людини з реаліями художнього образу і тому вони невід'ємні від естетичної оцінки. В цьому плані сам процес естетичного пізнання і естетичної оцінки вже є виховним процесом.

На основі естетичної оцінки формується естетичний смак. Рівень (якість) естетичного смаку визначається через ступінь співпадання естетичної оцінки суб'єкта та об'єкта естетичної цінності. Гарний естетичний смак — це здатність особи отримувати насолоду від істинних-шедеврів мистецтва. Педагог, вихователь з гарним естетичним смаком як магніт притягує до себе позитивне, світле, добре. Він виховує завжди всюд у , причому сам процес виховання є ненав'язливим, непримітний для вихованців .

Найбільш ефективним процес естетичного виховання буде ли ш за умови активної участі в ньому самих вихованців. У процесі естетичної творчості людина опановує емоційним станом худож нього образу, «вживається» в нього, творить за законами краси. Таким чином, участь у художній творчості (університетах народознавства, товариствах народних умільців, фольклорних та танцювальних ансамблях, аматорських театральних гуртках тощо) спонукає людину до постійного самопізнання та самовдосконалення .

Література

1. Климишин І.А. Основи християнської моралі. — Івано-Франківськ, 1995.

2. Войт ыме К. Основания этики // Вопросы философии. — 1991. — № 1. — С.29-60.

3. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. — Київ, 1983.

4. Франк С.Л. Духовные основы общества. — Москва, 1992.


Тема 16. Виховання і віра

В особистому житті людини завжди присутні ті або інші елементи міфотворення. Одним із таких сталих та визначальних елементів є релігійні переконання. Людина обожнює предмети своїх особистих відношень, вірувань, бо вони викликають в душі почуття глибокої віри, приносять у її життя певну поетичність, дарують натхнення, а у кризові періоди слугують духовною опорою для виживання. Тому релігійна віра не.може не враховуватися, по-перше, як важливий складник виховного процесу, і, п о-друге, як психологічний феномен самої людини. Звідси виникає ще принаймні два питання: чи можливе виховання сучасної людини поза релігією і чи релігія вміщує в собі педагого - виховний зміст? Іншими словами: чи релігія як така, вміщує в собі педагогічне начало ?